Чи можливе Тихоокеанське НАТО? Австралія, Нова Зеландія та нові горизонти для України

Офіційне фото Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга з лідерами країн-партнерів НАТО з Індо-Тихоокеанського регіону на Вільнюському саміті 12 липня 2023 року. Зліва направо: Прем’єр-міністр Австралії Ентоні Альбанезе, Прем'єр-міністр Японії Фуміо Кішіда, Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, Прем'єр-міністр Нової Зеландії Крістофер Гіпкінс, Президент Республіки Корея Сук Йоль Юн. Джерело: NATO

Спроба втілити цей проєкт була у 1954 році, коли було засновано SEATO (South-East Asia Treaty Organization). Однак ця ініціатива не змогла набути масштабів та структури НАТО через розбіжності членів цієї організації. Саме тому питання безпеки в Азійсько-Тихоокеанському регіоні залишалося актуальним протягом кількох десятиліть.

У сучасному контексті, на тлі зростаючих загроз з боку Китаю та інших автократій, питання залучення основних партнерів США поза НАТО із Азійсько-Тихоокеанського регіону набуло нового значення. Посилення економічного, військового та політичного співробітництва на базі ексклюзивних угод надало можливість оновити суто неформальні домовленості, які були підкріплені символічним, але важливим жестом – запрошенням представників Австралії, Нової Зеландії, Південної Кореї та Японії на саміт НАТО 2022 року у Мадриді.

Відновлення проєкту побудови чіткої архітектури безпеки в Тихоокеанському регіоні відбувалося з прямою допомогою адміністрації Джо Байдена, 46-го президента США, який наголошував на важливості поглиблення співпраці між НАТО та країнами IP4 (Indo-Pacific Four). Цей аспект дуже важливий, особливо зважаючи на зміну зовнішньополітичного курсу Сполучених Штатів з приходом до влади Дональда Трампа.

Україна має чіткий інтерес у становленні сталої та надійної безпекової архітектури в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, зважаючи на можливість розкриття потенціалу довгострокового співробітництва з країнами цього регіону – зокрема з Австралією та Новою Зеландією, які надають політичну, військову, гуманітарну допомогу у боротьбі з Росією.

Історія та контекст: роль Австралії та Нової Зеландії

Ідея створення “Тихоокеанського НАТО” має давнє коріння, але саме Австралія та Нова Зеландія – як країни Співдружності Націй (Об’єднання незалежних держав, які були у складі Британської Імперії) – послідовно відігравали вирішальну роль у формуванні архітектури безпеки у регіоні. Саме вони стали першими державами поза євроатлантичним простором, які прагнули поширення системи колективної безпеки за зразком НАТО.

У 1951 році було підписано перший безпековий договір ANZUS (Австралія – Нова Зеландія – США), який передбачав надання гарантій взаємодопомоги в разі нападу на одну з держав-членів у Тихому океані, при цьому ставши тихоокеанським відлунням трансатлантичної системи колективної безпеки. Пакт ANZUS був укладений за аналогією до НАТО в Європі, але істотно відрізнявся організаційною структурою та обсягами взаємних зобовʼязань у разі надання допомоги під час збройного нападу (які для самого ANZUS були більш обмеженими).

У 1955 році внаслідок підписання Манільського договору було створено Організацію Договору Південно-Східної Азії (SEATO). До її складу увійшли вісім держав: США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Пакистан, Таїланд та Філіппіни. Формально організація мала стати азійським аналогом НАТО, однак від початку відрізнялася від нього відсутністю інституційної структури, інтегрованого військового командування та узгодженої оборонної стратегії.

Основними завданнями SEATO були:

• стримування поширення комуністичних режимів у Південно-Східній Азії;

• забезпечення колективної оборони у випадку зовнішньої агресії;

• підтримка політичної стабільності та економічного розвитку держав регіону;

• збереження стратегічних позицій західних країн, зокрема безпеки морських шляхів та геополітичного впливу США і їхніх союзників.

Разом із тим, у функціонуванні SEATO проявилися численні суперечності, які з часом підірвали її життєздатність. По-перше, члени організації мали різний рівень зацікавленості у спільних діях: США розглядали SEATO як інструмент у протистоянні з комунізмом (особливо у В’єтнамі), тоді як Франція та Велика Британія залишалися відносно пасивними. По-друге, відсутність єдиного військового механізму та реальних колективних гарантій безпеки робила організацію малоефективною. По-третє, чимало країн регіону (Індонезія, Бірма, Малайзія, Сінгапур) не приєдналися до пакту, що ставило під сумнів його представницький характер. Нарешті, поразка США у В’єтнамській війні остаточно підірвала довіру до спроможності SEATO виконувати свої цілі.

Унаслідок цих чинників у 1977 році організація була офіційно розпущена. Водночас варто зазначити, що ті самі спільні інтереси – забезпечення регіональної безпеки, протидія зовнішнім впливам та захист стратегічних комунікацій – не втратили своєї актуальності й сьогодні, попри значні геополітичні зміни за останні півстоліття.

Австралія та Нова Зеландія мали характерну особливість, якщо порівнювати їх з іншими країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону. Це їхня активна позиція не тільки на регіональному рівні, але й в рамках тієї самої Співдружності Націй, що давало змогу зберігати тісні військові, політичні та культурні зв’язки з колишньою метрополією – Великою Британією. Подібна спорідненість надавала їм специфічне “подвійне обличчя”: з одного боку – орієнтація на США, як на стратегічного партнера у сфері безпеки та торгівлі, з іншого боку – історична та політична інтегрованість у систему Співдружності.

Однак єдиний історичний та політичний простір не завадив кризі 80-х років ХХ століття в рамках безпекової угоди ANZUS, під час якої Нова Зеландія змінила свою ядерну політику, тим самим припинивши співпрацю зі США у сфері безпеки. Йдеться про низку ухвалених в 1984-1987 роках законодавчих актів, які забороняли заходи в новозеландські порти кораблів, що мали на борту ядерну зброю або пересувалися з ядерними силовими установками. Така позиція була частиною ширшої стратегії на проголошення Нової Зеландії “зоною без ядерної зброї”, що напряму суперечило позиції США, які традиційно не розкривали, чи є їхні військові кораблі носіями ядерних зарядів. Це призвело до замороження військової співпраці між Веллінгтоном та Вашингтоном у рамках ANZUS.

Австралія у свою чергу продовжила активну взаємодію з Великою Британією та Сполученими Штатами, що мало розвиток у майбутньому. Але після цих подій проєкт військово-політичного альянсу на просторі Тихого океану випав з порядку денного на багато десятиліть, що було зумовлено як відсутністю реальних загроз, так і завершенням Холодної війни.

Новий імпульс для розширення співпраці з’явився лише під час адміністрації президента Джо Байдена. У 2021 році було підписано угоду AUKUS, яка пов’язала Австралію, Велику Британію та США. Це стало найяскравішим прикладом оновлення англосаксонського стратегічного партнерства на тлі зростання загроз у регіоні.

AUKUS передбачає кілька ключових напрямів:

• трансфер військових технологій і розвиток оборонно-промислової співпраці між трьома державами;

• допомогу Австралії у створенні власного флоту атомних підводних човнів, що суттєво змінює баланс сил у Індо-Тихоокеанському регіоні;

• розвиток спільних можливостей у сфері кібербезпеки, штучного інтелекту, квантових технологій та підводних систем;

• поглиблення військової інтеграції між США, Британією та Австралією для гарантування свободи судноплавства та стримування зростаючої військової присутності Китаю.

Таким чином, AUKUS став не лише оборонним союзом, а й інструментом довгострокового стратегічного переосмислення ролі англосаксонських держав у забезпеченні безпеки Індо-Тихоокеанського простору.Мапа AUKUS. THINKING IN SPACE

Протягом багатьох років Нова Зеландія дистанціювалася від цих питань, але в останні роки країна почала демонструвати певну готовність діяти у векторі посилення регіональної безпеки. Саме цю рішучість нам демонструє безпосередня участь Нової Зеландії у самітах НАТО з 2022-го по 2024 рік.

Таким чином, історичний внесок Австралії та Нової Зеландії у формуванні регіональної архітектури безпеки неможливо відокремити від приналежності до Співдружності Націй та тісних зв’язків з Великою Британією. Саме ці країни стали мостом між Європою та Азійсько-Тихоокеанським регіоном, закладаючи фундамент для сучасної дискусії про “Тихоокеанське НАТО”.Президент США Джозеф Байден заявляє про нову ініціативу у сфері національної безпеки AUKUS в Білому домі разом з прем’єр-міністром Великої Британії Борисом Джонсоном та прем’єр-міністром Австралії Скоттом Моррісоном 15 вересня 2021 року. Фото: BJ Warnick/Newscom/Alamy

Сучасна динаміка та перспективи

На сучасному етапі дискусія про “Тихоокеанське НАТО” набуває нового змісту. Формального альянсу, подібного трансатлантичному, у регіоні не існує. Але замість цього є мережа безпекових форматів, у яких провідну роль займають Австралія та Нова Зеландія.

Безпосереднім чинником активізації процесів консолідації країн в регіоні Тихого океану є зростаючі загрози з боку Китаю, зовнішня політика якого стає все більш агресивною. Хоча нова адміністрація США під керівництвом Дональда Трампа і ставить за ціль протистояння Китаю, але при цьому вона діє невдало щодо ключових партнерів у цьому регіоні – зокрема і щодо Австралії та Нової Зеландії. Якщо за часів Байдена акцент робився на відновленні союзницьких відносин та багатосторонньому підході, то у червні 2025 року нова адміністрація Дональда Трампа на чолі з радником Колбі задекларувала курс на посилення пріоритету стримування Китаю та переорієнтацію ресурсів США на Індо-Тихоокеанський театр. Це означає, що Вашингтон продовжує розглядати регіон як головний простір геополітичного суперництва, однак робить акцент на більш прагматичному розподілі союзницьких зобов’язань і тиску на партнерів із вимогою брати на себе більшу частку витрат на безпеку.

Після залучення провідних демократичних країн Азійсько-Тихоокеанського регіону до дискусій на рівні Північноатлантичного альянсу, 2025 рік відзначився відсутністю їхніх делегацій на черговому саміті НАТО у Гаазі. Хоча США не відмовляються від тих самих безпекових форматів з кожною окремою країною, нова адміністрація більше не сприяє створенню більш організованої та формальної безпекової платформи, що ставить під сумнів її створення у найближчому майбутньому.

Причини цього криються у внутрішніх суперечностях американської політики. З одного боку, Вашингтон визнав Індо-Тихоокеанський регіон основним театром геополітичного протистояння та задекларував пріоритетність стримування Китаю. З іншого – обережність адміністрації у просуванні нових, міжнародних механізмів пояснюється прагненням перекласти більшу частину витрат на союзників, а також уникати надмірних зобовʼязань.

Така стратегія має низку відчутних слабких сторін.

• По-перше, союзники США сприймають таку позицію як ознаку непослідовності, що підриває довіру до американського лідерства.

• По-друге, відсутність єдиного формату ставить під сумнів ефективність колективного реагування на виклики, що створює фрагментовану систему двосторонніх домовленостей.

• По-третє, це дає Китаю можливість для дипломатичного маневру: Пекін може працювати з кожною державою окремо, використовуючи розбіжності між партнерами та пропонуючі економічні стимули.

Таким чином, попри офіційно задекларовану зацікавленість у стримуванні Китаю, нинішній курс США виглядає як невдала політика, оскільки він не призводить до створення єдиного інституційного механізму безпеки, а навпаки – поглиблює фрагментацію та знижує їхню готовність діяти спільно.

Чи є альтернатива? Ось тут і викривається особливість Австралії та Нової Зеландії, які залишаються членами структур Співдружності Націй – зокрема альянс Five Eyes (розвідувальний альянс п’яти англомовних держав: США, Великої Британії, Канади, Австралії та Нової Зеландії). Five Eyes сформувався ще в середині ХХ століття як механізм обміну розвідданими й технічної співпраці у сфері електронного спостереження, значно раніше, ніж почалися дискусії про можливе створення “Тихоокеанського НАТО”.

Однак Five Eyes – це передусім розвідувальний альянс, а не військово-політичний блок. Тому розглядати його як повноцінну альтернативу формальному оборонному союзу некоректно: він забезпечує координацію збору й аналізу інформації, але не передбачає спільного командування чи колективних військових дій. Твердження про можливість “контролю всього Азійсько-Тихоокеанського регіону” за допомогою лише цієї структури є перебільшенням – Five Eyes дозволяє посилювати ситуаційну обізнаність і спільно протидіяти загрозам, проте не може замінити інституційний альянс на кшталт НАТО.

Окрім цього, теоретично, роль США у Five Eyes може бути переглянута: прецеденти вже були, коли виникала напруженість у відносинах (наприклад, у 2013 році після витоку інформації від Едварда Сноудена та дискусій щодо нерівного доступу партнерів до розвідданих). Хоча вихід США з альянсу практично неможливий, Вашингтон здатний змінювати рівень обміну інформацією або обмежувати доступ окремих партнерів, що вже неодноразово ставало предметом дискусій.

Альтернатива під прапором Співдружності Націй не може охопити весь регіон не тільки через обмеженість Five Eyes, як розвідувального альянсу, але й через необхідність залучення інших провідних країн Індо-Тихоокенського регіону. Крім того, важливою проблемою є різні стратегічні погляди країн регіону. Якщо Австралія та Нова Зеландія тісно орієнтовані на співпрацю із західними союзниками, то Японія як економічний гігант і Республіка Корея як військова потуга мають власні стратегії оборони, пов’язані з безпосередніми регіональними загрозами. Разом з тим їх об’єднує спільне розуміння небезпек, які формує так звана “Вісь автократів” (КНР, Росія, КНДР та Іран).

Перспектива об’єднання країн Індо-Азійського простору одночасно виглядає вірогідною і малоймовірною, бо існує один серйозний фактор, який може зіграти як на користь створення “Тихоокеанского НАТО”, так і може загальмувати цей процес на десятиліття – і це пасивність Вашингтона.

Оскільки необхідність у збереженні стабільності в регіоні з кожним роком буде ставати все більш актуальною, є відкрита можливість залучити Європу як арбітра для встановлення формалізованого альянсу між демократичними країнами Індо-Азійського регіону. Ключову роль у цьому процесі можуть відіграти Австралія та Нова Зеландія, які мають більш тісні політичні, історичні та економічні зв’язки з Європою.

Втім, постає питання: чи справді Європа здатна виконувати функцію арбітра, враховуючи, що дієвість її власної системи колективної безпеки та геополітичний вплив часто піддаються сумнівам. З одного боку, Європейський Союз і НАТО зацікавлені у збереженні свободи судноплавства, захисті торговельних шляхів та доступі до ринків Індо-Тихоокеанського регіону. Крім того, європейські держави дедалі більше усвідомлюють, що стабільність у цьому просторі прямо впливає на їхню економічну безпеку. З іншого боку, обмежені військові можливості та внутрішні розбіжності між країнами-членами ставлять під сумнів здатність Європи виступати в ролі справжнього гаранта або посередника.

Таким чином, інтереси Європи радше полягають у захисті економічних і торговельних коридорів, аніж у готовності взяти на себе лідерську функцію у створенні нового регіонального альянсу. Це обумовлює, що її участь може мати допоміжний, а не визначальний характер у формуванні архітектури безпеки в Індо-Тихоокеанському регіоні.«Вісь автократів»: Владімір Путін, Сі Цзіньпін та Кім Чен Ин прибувають на військовий парад у Пекіні, 3 вересня 2025 року

Значення для України

В умовах російсько-української війни Україна дедалі більше інтегрується у систему західної безпеки, що об’єднує її з країнами Індо-Азійського регіону, які проходять майже такий шлях. Хоча повноправне членство України в НАТО залишається лише перспективою, важливим для Києва є налагодження зв’язків із партнерами Альянсу поза межами Європи. У цьому контексті, Австралія та Нова Зеландія – як активні члени Співдружності Націй та ключові учасники індо-тихоокеанських форматів – стають цінними союзниками.

По-перше, Австралія вже є одним з найбільших донорів фінансової та військової допомоги для України серед неєвропейських держав, загальна сума якої становить близько 1,5 млрд AUD (Австралійських доларів), або ж 990 млн USD (Доларів США), з 2022 року по 2025 рік. Канберра надала значну допомогу Україні у вигляді активних поставок широкого спектру зброї, починаючи від бронетехніки та закінчуючи боєприпасами й артилерією. Ці рішучі дії підкреслюють готовність Австралії діяти не тільки на регіональному просторі, але й її прагнення діяти глобально разом з провідними країнами Європи та Північної Америки.

По-друге, співпраця з Новою Зеландією, яка традиційно обережніша у військовому сенсі, відкриває для України можливості у сферах кіберзахисту, інформаційної безпеки, та боротьби з дезінформацією. Нова Зеландія також не залишилася осторонь у контексті матеріальної допомоги Україні, виділивши від початку повномасштабної агресії РФ понад 152 млн NZD (Новозеландських доларів), або ж 89 млн USD (Доларів США). Спрямовані дії Веллінгтона в межах IP4 разом з Канберрою та послідовна стратегія підтримки України посилюють колективну координацію та взаємодію між демократичними країнами регіону.

По-третє, мережа договорів, у які інтегровані обидві країни (AUKUS, Five Eyes та партнерство з НАТО), може стати серйозним каналом для технологічної та розвідувальної кооперації. Для України це відкриває прямий шлях до отримання новітніх рішень у сфері штучного інтелекту, безпілотних систем та спостереження.

Зрештою, залучення Австралії та Нової Зеландії до глобальних дебатів щодо безпеки підкреслює: підтримка України проти агресії РФ перестає бути суто європейським питанням. Подібна кооперація, прагнення до об’єднання військових ресурсів та залучення технологічних можливостей стають важливими індикаторами готовності демократичного світу спільно протистояти агресії. Для Києва все це може надати ширший простір для дипломатичних маневрів та відкрити нові можливості у рамках нових міжнародних безпекових форматів.Зустріч Президента України Володимира Зеленського та Прем’єр-міністра Австралії Ентоні Альбанезе у Києві, 3 липня 2022 року

Висновки

• По-перше, “Тихоокеанського НАТО”, у повному розумінні цього терміну, на момент вересня 2025 року не існує. Замість цього діє мережа окремих безпекових форматів з майже усіма стратегічними партнерами НАТО у Індо-Азійському регіоні. Але, з огляду на поточну ситуацію та зростаючі загрози з боку Китаю, все може змінитися у лічені роки чи навіть місяці. Все залежить від готовності самих країн регіону протистояти екзистенційним загрозам та від позиції, сприяння і залученості США та інших країн НАТО.

• По-друге, Австралія та Нова Зеландія, незважаючи на досить невелику кількість населення, обмежені військові ресурси та внутрішні проблеми, є провідним мостом між Європою та Індо-Тихоокеанським регіоном, що може стати суттєвим фактором у контексті створення нової системи безпеки на просторі Тихого океану. Зокрема зв’язки з Великою Британією через Співдружність Націй дають їм можливість відіграти ключову роль інтеграторів між євроатлантичною та можливою індо-тихоокеанською безпековою архітектурою.

• По-третє, безумовно російське вторгнення в Україну стало каталізатором до поновлення обговорень про можливі альтернативні методи захисту від агресивних авторитарних режимів. Пряма та рішуча підтримка Австралії та Нової Зеландії стала не тільки символічним жестом, але й практичним. Той факт, що Австралія та Нова Зеландія почали активно допомагати Україні, вже говорить нам про те, що вони розуміють геополітичні наслідки цієї війни, яка відбувається за тисячі кілометрів від Тихого океану.

Окрім того питання допомоги Україні стало консолідуючим чинником не тільки для європейських країн, але й для демократичних країн індо-тихоокеанського регіону, що також є важливим у контексті можливого створення альтернативної безпекової архітектури на тихоокеанському просторі.

Ми бачимо на власні очі як на тлі зростаючих загроз у світі повоєнна глобальна архітектура безпеки розпадається і створює вакуум, який необхідно заповнювати чимось іншим. Це змушує позаблокові країни шукати альтернативи, якими можуть стати регіональні альянси з чітко сформованими інституціями, єдиною стратегією та рішучістю реагувати на загрози. У цьому контексті НАТО як система євроатлантичної безпеки може слугувати зразком, який можна прийняти за основу для створення нової організації у будь-якому регіоні, зокрема і в Індо-Тихоокеанському.

При цьому важливо підкреслити важливість реорганізації та оптимізації вірогідних форматів подібних НАТО, бо вже зараз ми можемо бачити як ця організація просто потерпає від бюрократичних тонкощів, які створюють серйозні проблеми для здійснення колективної оборони. Об’єктивно, Тихоокенське НАТО потрібне, але не як бюрократична машина, що буде заважати сама собі, а як досить серйозна сила, противага “осі автократів” і гарант безпеки в регіоні. Однак яку форму матиме цей “альянс” та коли настане час його створення – питання відкрите.