Вічні друзі або вічні інтереси? Чому для Великої Британії важлива безпека Європи

Лондонський саміт щодо України, 2 березня 2025. Фото: Justin Tallis/AP

У 1997 році американець Збіґнєв Бжезінський писав у своїй “Великій шахівниці”, що Велика Британія вибула із європейської гри. Долю Європи тоді творили Франція та Німеччина. Тоді як Велику Британію Бжезінський назвав геостратегічним гравцем у відставці, чия політика не варта тривалої уваги: “Вона не є ані непогамовною великою силою, ані внутрішньо спонукуваною амбітними перспективами. Вона – ключовий прибічник Америки, дуже лояльний союзник, важлива військова база і близький партнер у вкрай важливій діяльності розвідки”.

Бжезінський мав рацію. Велика Британія перемогла у Другій світовій війні, але втратила свою величезну імперію, а разом з нею і глобальний вплив. Британія перетворилася на державу другого рангу, але ніколи не бажала миритися з цим. Дуже довго Лондон шукав свою нову роль у світі, але не міг її знайти, як про це саркастично сказав колишній державний секретар США Дін Ачесон на початку 1960-х років. Будучи колись великою силою, Британія стала всього лиш “дуже лояльним союзником” Сполучених Штатів – своєї колишньої колонії, а тепер нової наддержави, яка замінила свою колишню метрополію на верхівці п’єдесталу. Потім, у 1972 році Велика Британія приєдналася (до речі, з третьої спроби) до Європейської економічної спільноти, хоча її ніколи не задовольняв амбітний образ об’єднаної Європи. Для США британці були молодшим партнером, а для Європи – незручним партнером.

Мапа Британської імперії станом на 1921 рік

Проте якщо Друга світова війна стала причиною серйозного послаблення британського впливу у світі, то інша війна, яка стала найбільшою війною у Європі після 1945 року, посилила його, принаймні на європейському континенті. Рішуче підтримуючи Україну у війні проти Росії, Велика Британія опинилася у авангарді нової ери європейської безпеки. Лондон здобув репутацію надійного безпекового партнера для держав Північної та Центрально-Східної Європи, чого не скажеш про Париж, Берлін або Вашингтон.

Велика Британія повернулася у європейську гру. Але чому безпека Європи так важлива для цієї країни?

Колишня велич не дає спокою

У червні 2016 року британці проголосували за вихід із ЄС, остаточно покинувши його 1 січня 2021 року. Brexit відродив ідею “Глобальної Британії”.

У 2021 році уряд Сполученого Королівства презентував візію великої стратегії у документі “Глобальна Британія в епоху конкуренції” (IR21), який, за словами тодішнього прем’єр-міністра Бориса Джонсона, став одним з найбільших проєктів після Холодної війни. Документ визначив Велику Британію як “європейську країну з глобальними інтересами” (Global Britain), яка готова брати активну участь у формуванні нового світового порядку.

Навіщо Великій Британії бути глобальною? І чи не завеликі амбіції у держави другого рангу? Амбіції Великої Британії завжди були великими. Вони є рудиментом, який залишився від колишньої імперської величі. Збіґнєв Бжезинський писав: “Через якісь причини – жадання національної величі, ідеологічної реалізації, релігійного месіянства чи економічного зростання – деякі країни прагнуть здобути регіональне домінування або ж глобальне утвердження. Ними рухають глибоко вкорінені та складні мотиви”.

Британія не бажає бути геостратегічним гравцем у відставці. Вона мислить себе не як регіональну, а як глобальну державу, що зумовлено її історією морської торговельної імперії та глибоким вкоріненням у міжнародну систему.

Напевно кожен британський прем’єр-міністр – від Черчилля до Джонсона – нагадував про виняткову роль Сполученого Королівства у світі. Наприклад, Вінстон Черчилль ще у 30-х роках закликав європейські країни об’єднатися у Сполучені Штати Європи, щоб нарешті покласти край війнам, які вічно рвали європейський континент на шматки. Проте Велика Британія у його баченні мала бути осторонь об’єднаної Європи: “У нас є власна мрія і своє завдання… Ми належимо не одному континенту, а усім, знаходимося не в одній півкулі, а в обох, у Старому світі й у Новому”.

У 1952 році прем’єр-міністр Ентоні Іден заявляв: “Британські життєві інтереси простягаються на великих просторах за межами європейського континенту. В цих інтересах – сенс нашого існування”. Навіть тоді, коли Британія вже була частиною об’єднаної Європи, Маргарет Тетчер казала, що “Європейський Союз потребує нас більше більше, ніж ми потребуємо його”.

Британія завжди віддавала перевагу координації своєї зовнішньої політики, безпеки і оборони поза рамками ЄС. Тому Brexit став можливістю проводити більш амбітну і далекосяжну британську зовнішню політику. Борис Джонсон описав “Глобальну Британію” як засіб “відновлення нашої природної та історичної ролі як підприємливої, спрямованої назовні країни”. Риторика “Глобальної Британії” стала інструментом для переосмислення давньої ролі країни як актора зі статусними амбіціями на міжнародній арені.

Критики Великої Британії зображують її як країну “середнього рівня”, що грається у велику державу. Так, на відміну від США, Британія не є наддержавою; і вона не може стати такою, як Китай. Сполучене Королівство справді повільно сповзає вниз по турнірній таблиці держав. Проте мало середніх країн у світі мають такий вплив у світі, як Велика Британія.

Королівство є шостою найбільшою економікою світу, переважаючи, наприклад, російську у півтора рази. Британія має постійне членство у Раді Безпеки ООН та володіє ядерним арсеналом. Лондон зберігає юрисдикцію на 14-ма заморськими територіями, частина з яких має стратегічне значення (наприклад, Фолклендські острови, Гібралтар, військові бази на Кіпрі), що дозволяє британцям зберігати глобальну проєкцію сили та підтримувати присутність у ключових геополітичних регіонах.

Також Лондон зберігає символічне лідерство у Співдружності націй – міжнародного об’єднання 56-ти країн, більшість з яких раніше входили до складу Британської імперії. Британський монарх також є главою держави у 15 незалежних країнах, таких як Канада та Австралія.

Мапа Співдружності націй

Додайте до цього всього “особливі відносини” зі Сполученими Штатами, членство у НАТО, морське розташування, а також величезну “м’яку силу” завдяки своїй культурі та освіті. Тому Велика Британія – це незвичайна країна “середнього рівня”.

Глобальна Британія у Європі

Урядовий документ “Глобальна Британія в епоху конкуренції” (IR21) визначив підтримку міжнародної безпеки одним із ключових стратегічних пріоритетів. IR21 визнав Росію “найгострішою загрозою” для британської безпеки. Тоді уряд Джонсона заявив про свою рішучість бути “провідним європейським союзником у межах НАТО”. Разом з цим IR21 підтвердив “нахил” до Індо-Тихоокеанського регіону, який стає епіцентром протистояння між США та Китаєм.

Оновлений “Інтегрований огляд” 2023 року (IR23), проведений вже за правління прем’єр-міністра Ріші Сунака, зробив висновок, що “перехід до багатополярного, фрагментованого і суперечливого світу стався швидше і остаточно, ніж очікувалося”. IR23 вже чітко визначив, що євроатлантичний регіон є головним пріоритетом Сполученого Королівства, з особливим акцентом на Північну Європу.

IR21 визначив цілями нової політики попередження переростання кризових явищ у відкриті конфлікти. Лондон планував досягти цього через постійну передову присутність у ключових регіонах Євразії та зміцнення потенціалу і стійкості союзників та партнерів.

Британія зробила ставку на те, щоб визначати пріоритетні країни у кожному регіоні світу та формувати двосторонні та тристоронні союзи. Наприклад, ще задовго до російського повномасштабного вторгнення Лондон серйозно включився у зміцнення України. З 2015-го по 2022 рік Велика Британія підготувала понад 22 тисячі українських військових у рамках операції Orbital. Британці почали постачати Україні летальну зброю, таку як протитанкові комплекси NLAW, за кілька тижнів до початку великої російсько-української війн, цим самим створивши прецедент для інших країн щодо передачі зброї. Також у лютому 2022 року відбувався процес обговорення ідеї створення тристороннього партнерства між Великою Британією, Україною та Польщею.

Протягом останнього десятиліття Велика Британія розвивала більш глибокі політичні і оборонні відносини з країнами Східної і Північної Європи – нового геополітичного ядра Європи. Попри Brexit Лондон представив себе як надійного безпекового партнера для держав, які знаходяться в географічній близькості до Росії. У північних, балтійських і східних столицях НАТО Велика Британія розглядається як найефективніша європейська військова сила. Британія очолює Об’єднані експедиційні сили (JEF) – коаліцію з десяти країн Північної та Східної Європи – а також постійно розміщує бойову танкову групу в Естонії з 2017 року.

Британська присутність у Європі. Council on Geostrategy

Навіщо Лондон усім цим займається? Ця країна відносно віддалена від театру бойових дій та східного кордону НАТО, як, скажімо, Іспанія або Італія. Проте ми вже знайшли частину відповіді. Британія хоче бути глобальною силою. Вона бажає впливати та формувати світовий порядок, як колись. А де ж це робити, як не там, де зараз формується новий світовий порядок?

Росія – найбільша загроза

Другою причиною, чому Великій Британії важлива безпека Європи, є безпосередня загрози для країни з боку Росії. В IR21 та IR23 Росія була визначена найбільшою загрозою безпеці Великої Британії та Європи. IR23 встановив прямий зв’язок між колективною безпекою Британії та Європи та результатом російсько-української війни. Документ поставив чітку мету позбавити Росію будь-яких стратегічних переваг від її вторгнення.

Російсько-британські відносини є неоднозначними. Як пише український історик та журналіст Єгор Брайлян, протягом десятиліть російські олігархи вкладали гроші в Британії. У 2000-х роках росіяни скуповували у країні медіа, футбольні клуби, бізнес-школи. Завдяки механізму “золотих віз” такі російські олігархи, як Борис Березовський, Олег Дерипаска, Роман Абрамович, вели бізнес у Великій Британії. Фінансовий вплив перетворився на інформаційний і політичний. Російські олігархи були донорами Консервативної партії, яка була при владі у 2010-2024 роках.

Отруєння колишнього агента ГРУ Сергєя Скрипаля у британському місті Солсбері у березні 2018 року стало поворотним моментом у сприйнятті Росії як загрози для Британії. У липні 2020 року був оприлюднений звіт комітету розвідки та безпеки парламенту Великої Британії під назвою “Росія”. Звіт визначив Росію як “значну загрозу ... на багатьох фронтах – від шпигунства до втручання в демократичні процеси і серйозних злочинів”. Наприклад, Росія втрутилася у референдум про незалежність Шотландії 2014 року. Проте британські уряди замість того, щоб реагувати на російську небезпеку, приймали російських олігархів та їхні гроші “з відкритими обіймами”, як констатує звіт.

Крім прихованих підривних російських дій, Британія також має відкриту небезпеку з боку Північного флоту Росії, який залишається в Арктиці та готовий до прориву в північну Атлантику. Британський аналітичний центр RUSI вважає, що цей субрегіональний простір стане ключовим театром для Лондона, де йому потрібно буде сконцентрувати свої оборонні ресурси. Натомість поразка Росії у війні з Україною та розтягування російських сил вздовж східного флангу НАТО зробить цю загрозу менш небезпечною.

Мапа Арктики. The Economist

Британія підтримує Україну та східний фланг НАТО, тому що це також буфер. Хитрість отримання вигоди від “буфера” полягає в тому, щоб посилити його здатність продовжувати існувати.

Між Вашингтоном та Брюсселем

“Багато людей закликають нас вибирати між США та Європою. Цього не робив Черчилль. Цього не робив Еттлі. На мій погляд, було б великою помилкою робити вибір зараз”, – сказав прем’єр-міністр Кір Стармер в інтерв’ю The New York Times у березні цього року.

Визначення позиції Великої Британії між США та Європою є найважливішим стратегічним рішенням уряду Стармера. Новий прем’єр-міністр, який прийшов до влади у липні 2024 року, зараз бореться за те, щоб запобігти розриву післявоєнного союзу між Європою та США. Він намагається переконати Трампа в цінності НАТО. Разом з цим, на відміну від президента Франції Емманюеля Макрона, Стармер не закликав Європу до незалежного від США курсу в галузі безпеки. Він наполягає на тому, що британсько-американські “особливі відносини” є непорушними.

Як вважає аналітичний проєкт Resurgam, Лондон не хоче робити однозначний вибір через три причини: 1) особливе положення між Вашингтоном та Брюсселем, що сформувала роль Британії як комунікаційного посередника; 2) однозначний вибір на користь США означає зрив десятка угод з Європою; вибір на користь Європи – провальність ідеї Brexit та неадекватна реакція Білого дому; 3) страх Великої Британії залишитися без ядерної парасольки, тому що ядерний потенціал Лондона має технологічну залежність від Вашингтона.

Лондону поки вдається балансувати, чи точніше – тримати відносини з Трампом гладкими. Наприклад, Лондон відіграв ключову роль в нормалізації відносин Трампа та Зеленського після їхньої публічної сварки в Овальному кабінеті. Але два стільці роз’їжджаються у різні сторони.

Прагнення Трампа зблизитися з Росією є проблемою для британсько-американських відносин. Перемога Росії не є в інтересах Великої Британії. Проте Трамп може натиснути на Лондон, аби той не стояв між ним та Путіним, застосувавши традиційний шантаж у вигляді торговельних тарифів або обмеження військової підтримки. Стармер намагається бути раціональним з ірраціональним непослідовним союзником. Британії доводиться балансувати між тим, щоб, з одного боку, не зіпсувати “особливі відносини” зі США, а з іншого – не зрадити безпеку Європи, яка залежить від результату російсько-української війни.

Захистити Україну

Велика Британія є ключовим союзником Києва. Українське питання не стало предметом партійних розбіжностей у британській політиці. У країні зберігається суспільний та політичний консенсус щодо підтримки України.

Надалі саме Великій Британії та її європейським союзникам доведеться взяти на себе основний тягар не лише у питанні надання допомоги Україні, а й у гарантуванні її безпеки. Більше того, їм доведеться відіграти провідну роль у формуванні нової архітектури європейської безпеки.

Прем’єр-міністр Кір Стармер підтвердив готовність відправити відправити британські війська на територію України для забезпечення виконання будь-якої мирної угоди та збирає “коаліцію охочих” для цих завдань. Проте наскільки дієвими та ефективними можуть бути британські або багатонаціональні сили стримування, розташовані в Україні для забезпечення її безпеки? Питання відкрите.

По-перше, це залежить від масштабу таких сил. Британська армія налічує менше 75 тисяч регулярних солдатів. З огляду на це, навряд внесок Британії може бути серйозний. По-друге, чи готовий Стармер та британське суспільство до смертей їхніх компатріотів від рук росіян? По-третє, чи зможе Британія впоратися без США, особливо якщо Росія буде проти будь-якої присутності західних військ в Україні? Наприклад, 20 березня міністр збройних сил Люк Поллард заявив, що Британія не відправить миротворців в Україну без підтримки США.

Велика Британія зробила багато для України. Але якщо Лондону справді важлива безпека Європи, він разом з іншими країнами має надати Києву дієві гарантії безпеки. Це буде тестом для британців на відданість безпеці Європи. Це буде тестом для їхніх прагнень бути великою силою.

Вічні друзі чи все-таки вічні інтереси? У 1848 році, коли Британська імперія була у своєму зеніті, лорд Пальмерстон сказав: “У Британії немає вічних ворогів, у Британії немає вічних друзів. У Британії є лише вічні інтереси”. У міжнародній політиці немає вічних друзів. Пальмерстон мав рацію. Світ жорстокий та мінливий. Україні треба навчитися мислення Пальмерстона. Тому що у геополітиці кожен друг тримає ніж за своєю спиною.