Геополітична геометрія: Велика розворотна фігура США та трикутник ЄС-США-Китай

Цифрова ілюстрація, створена штучним інтелектом

Передумови трампістської критики існуючого світопорядку

Дебати про доцільність збереження Америкою ролі гегемону почалися задовго до Трампа. Але саме з приходом Трампа таке бачення набуло прихильності деяких фінансових еліт, і як наслідок — ідеологічного обґрунтування. Основний вимір такого переосмислення - економічний. Серед фінансових кіл, що стоять за Трампом, сформувалось переконання, що існуючий світовий порядок і глобалізація вже не приносять США очікуваних дивідендів, а натомість збагачують конкурентів та партнерів, насамперед Китай та Євросоюз.

Після Другої світової війни американський істеблішмент твердо вірив, що повинен підтримувати світопорядок, у якому Америка з одного боку виступала маяком демократичних цінностей і гарантом безпеки союзників, а з іншого — була основним економічним вигодонабувачем світової системи "центр-периферія", за якої розрив між багатими країнами й бідними тільки збільшувався, що дозволяло американському населенню купатися в достатку.

Однак у цієї системи почались проблеми зі зростанням економіки Китаю та інших країн другого ешелону. Сальдо торгівлі Америки з Китаєм стало разюче від'ємним, борги США збільшуються, як і витрати на підтримку ролі світового гегемона. Але дивіденди закінчуються. Глобалізація сприяла імміграції, тож простий американський білий працівник усе більше відчуває конкуренцію за доступ до достатку. Це невдоволення було посилене алогічно завзятою увагою до проблем екології, гендеру, концепції DEI. Все це дозволило певним політично-фінансовим колам Америки утвердитися в думці, що глобалізація і лібералізм підірвали фундаментальні цінності й вигоди американської нації. Тож ці еліти стали податливими до традиційного для Америки ізоляціонізму та впливу ідей політичних філософів, які критикують ліберальний порядок і пропонують альтернативні моделі державного управління.

Відповідно до цих ідей ліберальна демократія стала системою, яка вичерпує ресурси і робить держави більш вразливими. Ще далі заходять деякі ідеологи, які визнають сучасну демократію як неефективну форму правління, а університети, бюрократичний апарат і медіа - головними винуватцями неправильного ідеологічного виховання. Звісно, на їх думку, винуватець повинен бути розгромлений. Всі ці ідеї, хоч і з різних позицій, приходять до схожого висновку: Європейський Союз є найбільш уразливою ланкою у випадку зміни сучасного світового порядку. Він слабкий не тільки через економічну стагнацію та демографічні проблеми, а й через відсутність реальної політичної суб’єктності.

Великий розворот США

Американські еліти розуміють, що досягли меж свого інтенсивного зростання (розвиток за рахунок покращення якості ресурсів при незмінній їхній кількості). А Китай не досяг. І це при тому, що, як вважають американці, їх партнери по світопорядку ще й додатково проїдають ці ресурси. Найближчі десятиліття на світ чекає три великих освоєння, два з яких — це віртуальне та космічне. І для того, щоб мати абсолютне лідерство, країна, яка їх здійснить, повинна проігнорувати величезну кількість етичних табу. Це, до речі, одна з причин, чому Ілон Маск так атакує наднаціональні структури ЄС та ООН. Це структури, які своїм вибудованим етичним павутинням контролюють неетичні наукові прориви: від біоетики та віртуальної етики до екоетики та етики освоєння космосу. Це цілі пласти заборон. Але з іншого боку, хто їх проігнорує, має усі шанси стати світовим гегемоном (чи може галактичним). До речі, питання освоєння Арктики на правилах сильних країн (кейс Гренландії і претензії до Канади), а не на правилах старого світопорядку це перший дзвіночок щодо нової етичної парадигми освоєння, яка б влаштувала нову Америку.

Тож що ми маємо?

1. Для гіпотетичного технологічного стрибка Америка Трампа шукає ресурси усіма способами — від "оптимізації союзників" до перегляду свого ставлення до власного імперіалізму.

2. Америка Трампа була б не проти існувати не в парадигмі старого світопорядку демократичних цінностей, а в парадигмі багатополярного світу, де право сильних країн є законом для менших, а отже наднаціональні структури не заважають здійснювати технологічні прориви. Саме тому Трампу вигідно зберегти руйнівника законів Путіна, по-перше, як завісу, а по-друге, як одного з таранів вибудованих міжнародних відносин. І саме тому Трампу вбачається вигідним і вчасним послабленням позицій Європи, і в цій грі Україна, безсумнівно, розмінна монета настільки, наскільки можна одночасно і посилити Путіна і зберегти Україну. Бо все-таки внутрішню ситуацію ніхто не скасовував і захоплення України буде одночасно для Трампа і зрадою і поразкою навіть в очах республіканців. Страх поразки, це до речі, одна з причин, чому Сполучені Штати переходять зі статусу союзника до статусу арбітра між сторонами. Річ у тім, що без радикального збільшення допомоги перемога України маломожлива (тільки за рахунок економічного колапсу РФ). Але через описані вище причини допомога збільшена навряд чи буде, отже адміністрація Трампа наперед думає про імідж і не планує асоціюватись з країнами, що, на її думку, програють (Україна та ЄС).

Як Китай дивиться на останні події?

Протягом усієї війни Китай займався тим, що:

• 1) підтримував здатність Росії воювати довго;

• 2) політично розширював свій маневр переважно утриманням при голосуваннях в ООН;

• 3) заявою про повагу до українського суверенітету позначив червоні прапорці для Росії щодо існування української державності;

• 4) абстрактними мирними ініціативами намагався поширити свій вплив на країни що утримувались при голосуваннях (в розумінні Китаю це прояви антиамериканізму).

Стратегічний інтерес Китаю це перемога над США. Тож Китай не може не реагувати на великий розворот США. І виходитиме з наступного:

• Китаю вигідне послаблення санкцій щодо РФ, але його буде турбувати можливе зближення США з Росією в аспектах арктичної й космічної взаємодії. Також Китаю невигідно, щоб в рамках такої взаємодії Росія позбулася статусу технологічного васала Піднебесної.

• Чим довше Америка буде зайнята агресією Росії проти України, тим сильнішими стають конкурентні позиції Китаю у порівнянні до США. Тут треба звернутись до думки, що вже публічно висловлюється у статтях провладних китайських аналітиків: поділ інтересів меншою мірою залежить від внеску в конфлікт, а в більшій — від вашої сили під кінець конфлікту. І треба сказати, що адміністрація Трампа теж це розуміє. Тому, своєю чергою, намагається вирівняти свій статус із китайським наступним способом — замість витрачання ресурсу стати модератором можливого конфлікту Росії та Європи. Не факт, що Білий Дім вірить у реальність такого конфлікту, але очевидно буде продавати свій арбітраж цієї небезпечної можливості.

• Китай і ЄС є найбільшими торговими партнерами у світі. І Якщо Америка показово атакуватиме наддержавні структури ООН і особливо ЄС, то Китай демонстративно вестиме переговори саме з бюрократами політичних органів ЄС і вноситиме більший вклад у діяльність структур ООН. Єдина структура, удар по якій вигідний Китаю, це Нато. Від'єднання безпеки Європи від Америки буде геополітичною перемогою Китаю нечуваних масштабів. Тому Китай буде всіляко спонукати до створення сил оборони ЄС в будь-якій формі, аби тільки структури, що паралельні НАТО, обростали бюрократичними м'язами.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що Китай оцінює великий розворот США, як коротке вікно можливостей для зближення з Євросоюзом, який розглядається головним торговим партнером, єдиним джерелом вгамування технологічного голоду, а за умов тарифної війни із США — суб'єкта для взаємодопомоги. І Україна для Китаю є очевидною точкою входу у теплі стосунки з ЄС (саме тому, як вище було сказано, Китай і проставив червоні прапорці для Росії у питанні збереження українського суверенітету — саме для збереження маневру у сторону ЄС).

Китайські сигнали

Тому Китай почав, якщо не діяти, то принаймні тестувати свою систему екстреного дипломатичного зближення. Сигналів отримано чимало: від виступу на Мюнхенській конференції із позицією, що ЄС повинен бути за столом переговорів, до останнього виступу спеціального посланника Китаю з європейських справ Лу Шайе, який вже у більш різкій манері заявив, що ставлення Трампа до союзників жахливе, а також вжив термін "рівноправне обговорення", чим чітко означив китайську оцінку сепаратним переговорам США та Росії. За останній місяць спостерігаються ще цікаві сигнали. Одним із китайських провладних аналітиків у статті публічно було аргументовано: Китай не потребує альянсів. Це одночасно сигнал і Росії, яка загралася із США, і Європі, мовляв, Китай не хоче брати на себе зобов'язань, за які не зможе відповісти насамперед моральним авторитетом. Також вперше в китайському публічному просторі з'явилась нетипова для офіційного дискурсу група підтримки України. Ця група отримала трибуну для висловлення думки, що завершення війни на прийнятних для ЄС (а отже і для України) умовах вигідне Китаю. Це вже відверте загравання із пропозицією стратегічного зближення. Це загравання було продовжене тим, що вперше китайський телеканал провів репортаж про війну саме з позицій України (знак того, що Україна вимушено посміхнулася на геополітичне підморгування Китаю).

Своєю чергою Європейський парламент зніме обмеження на зустрічі своїх депутатів з китайськими офіційними особами, внесеними до чорного списку у 2021 році через порушення прав людини у Сіньцзяні. Нагадаю, що після того, як Китай у відповідь ввів санкції проти депутатів Європарламенту, парламент ЄС відмовився ратифікувати інвестиційний пакет ЄС-Китай.

Потенційні вигоди та перешкоди для стратегічної взаємодії між ЄС і Китаєм.

З огляду на потенційне переформатування партнерства між США і Європою на прагматичні (а отже недружні щодо Європи) відносини, можлива співпраця могла б принести обом сторонам суттєві вигоди.

• В першу чергу, це створення середовища вільної торгівлі. Економіка Китаю буксує другий рік. А економіка ЄС перебуває у шоковому стані від наслідків російської агресії проти України (ціни на газ, побічні збитки від санкцій, необхідність в екстреному темпі збільшувати видатки на оборону). І в такий момент команда Трампа ініціює світову тарифну війну як проти Китаю, так і проти ЄС. Тож вільна торгова зона це по суті єдиний спосіб тримати зростання економіки, своєрідна безпечна від тарифних війн гавань. Але до цього є жорстка умова Європи – пропрацювати зобов'язання Китаю щодо зменшення торгових дисбалансів.

• По-друге, і Китаю, і ЄС вигідно показати потенцію партнерства, як дратівливий і стримуючий фактор для Росії і США, що змусить останніх оглядатись на розставлені червоні прапорці.

• По-третє, найочевидніша ціль Китаю, це скориставшись розчаруванням України і Європи в Америці, відкрити для себе Європу через українські двері. Річ у тім, що після зміни політики Білого дому Європа оцінює вступ України в ЄС як вже вирішене формальне питання - це банально питання виживання самого Євросоюзу. Україна це роботяща країна, яка навіть під час війни проти найбільшої країни світу і після втрати своїх найкращих полів буквально завалює Європу і Близький схід агропродукцією. На даний момент Україна має найбоєздатнішу армію. Питання рідкоземельних металів теж не останнє. Усе це бачить і Китай. Бачить він і перспективу того, що китайські вливання капіталу у відновлення України рано чи пізно опиняться в економічному середовищі ЄС. Європа такі інвестиції по факту розглядатиме, як інвестиції в Євросоюз.

• По-четверте, Китаю вкрай потрібно розблокувати технологічну блокаду, яку Європа вела проти Китаю на прохання США, свого союзника.

• По-п'яте, у співпраці з Китаєм Європа може переформатувати основні принципи ринку газу. До війни Росія і США були впевнені, що ринок газу це ринок продавця, який диктує умови, у тому числі й геополітичні. Нова російська-азійська реальність показала, що відтепер умови газового ринку диктує покупець. Якщо Європа успішно пройде турбулентний період в енергетиці, можна буде говорити про спільну стратегічну позицію Китаю та ЄС щодо цього. Тим паче ця позиція підкріплюється агресивною ставкою і Європи, і Китаю на зелені технології.

Проте реалізація сценарію зближення Китаю і ЄС наштовхується на кілька серйозних проблем:

1. Європа не сприймає Китай, як надійного партнера, після його потаємної допомоги військовій економіці Росії

2. Європа усвідомлює, що з точки зору Пекіну найкращим результатом Російсько-української війни буде щось середнє між миром і війною. Але гібридний мир  не є хорошою ідеєю для Європи й України, які відстоюють своє право існування в межах старих правил світопорядку. Європа розуміє пастку гібридного миру без зайвих пояснень.

3. ЄС позиціонує себе як оплот ліберальних цінностей, тоді як Китай дотримується авторитарної моделі управління.

4. Агресивна реакція на це від команди Трампа. Якщо навіть на такого вірного "союзника-лабрадора", як ЄС, Трамп накладає тарифи, то до союзника, що за спиною заграє з суперником, можуть бути застосовані якщо не санкції, то певні технологічні обмеження. Але тут ситуація, як із ядерною зброєю — якщо США підуть на такий крок, то ризикують опинитися у ситуації, коли Європа відповість повним зняттям обмежень на технологічну співпрацю із Китаєм – а це незворотні втрати для США.

5. Європа розуміє, що загравання Китаю можуть бути лише імітацією. По-перше, щоб зміцнити імідж серед країн глобального півдня, по-друге, щоб сплутати карти і внести остаточний розкол між Європою і США. І найголовніше — незважаючи на китайський антиамериканізм, не треба відкидати варіант, що Китай просто готує карти, щоб розміняти їх під час стратегічної зустрічі з Трампом.

Та попри це, саме економічна логіка вказує на те, що сценарій зближення таки відбудеться, якщо США продовжать свою політику розвороту від Європи.

Які кроки Європа може зробити з огляду на оновлені позиції США та Китаю?

1. Підготовка програми фундаментальної активізації економічної співпраці з Китаєм. Це і інфраструктурні проєкти, в першу чергу відбудова України, і співпраця у питанні спільної зеленої промисловості, технологічна співпраця (особливо болюче для США)

2. В рамках пакета цієї взаємодії обидві сторони можуть сподіватись на взаємний лобізм у третіх країнах щодо розрахунків у євро і юанях, вже не кажучи про те, що збільшення товарообороту між сторонами саме по собі зменшить частку долара у світових розрахунках. Те ж саме стосується спільного поступового виходу з американських облігацій на користь Європейських та Китайських.

3. Вплив на ключові геополітичні точки США.

- На Близькому сході Європа вже набирає перші бали у зв'язку зі зміною влади в Сирії. Жорстка позиція нової сирійської влади й Туреччини щодо майбутнього сирійських курдів, підтримуваних Америкою, робить позицію останньої слабкою. В іншій точці — в Секторі Газа — Європа теж може стати на позицію, що суперечить політиці США, тим паче після заяв Трампа про виселення палестинців це не важко оформити, по-перше, ціннісно, а по-друге, у глибокій поважній співпраці з сусідніми арабськими країнами.

- По Ірану ЄС може зайняти принципову позицію на зближення та виконання ядерної угоди. За великим рахунком, якщо вже гіпотетично шляхи ЄС і Америки розійдуться, Європа не може не бачити потенції Близькосхідного хабу Туреччина—Іран—Сирія (за умов демократизації останніх). Якою б не здавалася ця ідея фантастичною, але за умов, коли США врятує Росію й збереже її силу, великодержавницький імперіалізм останньої набуде таких масштабів, що це змусить Іран шукати захисту в західних конфігураціях альянсів.

- Канада. Зона вільної торгівлі між ЄС і Канадою вже давно діє. Тож Європа може заохочувати американські компанії, орієнтовані на експорт в Європу, відкривати виробництва в Канаді. Очевидним рішенням є оборонне й економічне зближення Канади з Данією на фоні претензій Трампа на Гренландію і на економічний суверенітет Канади. Навряд чи ми станемо свідками цікавої інтерпретації слова Євросоюз — від Оттави до Бухаресту. Але у випадку створення європейських військ певна форма участі Канади не здається фантастичною.

5. Оборонні контракти. Європейський союз безпосередньо зацікавлений все більше і більше ігнорувати американських виробників. Особливо це стосується винищувачів Ф-35, по цьому питанню ЄС може діяти у парі з Канадою, яка теж має контракти на винищувачі.

6. Розробка та підтримка альтернативних геополітичних союзів.

Як виглядає позиція ЄС в очах США?

Якщо однією фразою — риторика без дій. З боку адміністрації США нинішня позиція ЄС виглядає, як слабка та вразлива. Хоч європейці й заявляють про необхідність зменшення залежності від США, їхні реальні кроки досі не вражали.

Головні проблеми європейського підходу:

• Нестача швидкості і рішучості: Європа занадто довго погоджує рішення, іноді ціною нераціонального компромісу, що знецінює частину такого рішення.

• Відсутність економічної автономії. У минулому Європа добровільно загнала себе у газову російську кабалу. І досі критично залежить від американських фінансових систем і оборонного замовлення.

• Політична роз'єднаність: Франція, Німеччина і, наприклад, країни півдня мають різні погляди на зовнішню політику.

З огляду на це, Білий дім вважає всі заяви про "стратегічну автономію" не вартими уваги. І не боїться діяти жорстко відносно Європи.

ЄС повинен діяти радикально.

Європа історично схильна до компромісу і повільних рішень, але в умовах екзистенційного виклику у неї просто нема вибору. Якщо Європа хоче зберегтися, як сила, а не перетворитися на периферійний об'єкт, їй доведеться діяти жорстко.

І я думаю, така політика принесе відчутний результат. Адже ні США, ні Китай, ні інші гравці не очікують від Європи радикальних кроків.

Розширення відносин з Китаєм повинно не артикулюватись, а реально здійснюватись. Але з позиції варіативності і сили. В рамках варіативності ЄС вже домовляється з Індією про зону вільною торгівлі. Сильна вихідна позиція теж вже демонструється, наприклад у незвично різкому комюніке у сторону Китаю за результатами зустрічі G7. Це все сигнали Китаю, що Європа не у безвиході і розгляне усі варіанти.

Треба наголосити, що хоча зближення з Китаєм повинно відбуватися в активно і дієво, все ж це більше дуже сильна переговорна карта для стратегічних перемовин із США, щоб останні змінили свою позицію щодо союзника. Такі зміни можуть настати й через внутрішні американські чинники, головними з яких будуть відсутність кейсів перемог, падаючі рейтинги через несприйняття нової стратегії й, врешті-решт, переможні для демократів проміжні вибори в Конгрес США.

Тож базовим методом для Європи щодо внутрішніх змін в США буде вироблення радикальних алгоритмів дій, на які адміністрація Трампа не готова (не очікує) відповідати; і затягування часу із легким саботажем Трампівських кавалерійських атак з будь-якого питання. Усі кавалерійські атаки повинні грузнути в болоті бюрократії та самітів. При вдалому європейському антикризі Білий дім рано чи пізно буде змушений змінювати й МАГА-гвинтики своєї системи, і власне політику.

Ну а поки нагальне питання для досягнення реальної автономії Європи і радикальної зміни карти балансів — це створення незалежного військового блоку всередині ЄС. Причому тут, у разі успіху, Європа має цілу плеяду козирів.

• По-перше, це ядерна армія Британії, яка хоч і цінує свій статус найближчого союзника США, але російсько-українська війна це стратегічний інтерес Корони. Тож Британія, хоч і елегантно модеруватиме відносини США/Європа у бік свого стратегічного інтересу, але скористається подарованим історичним шансом стати лідером демократичного світу. Днями сталася цікава недооцінена геополітична подія - Канада запросила короля Чарльза бути присутнім на відкритті парламенту. Останнього разу британський монарх був присутній при відкритті канадського парламенту у 1957 році. Якось команда Трампа і забула, що взагалі-то Канада – це конституційна монархія, а отже Трампу доведеться оглядатися і на Лондон, який, до речі, намагається скористатися наданим шансом сповна і нарощує геополітичне значення Британської співдружності та альянсу CANZUK. Щобільше, в нових реаліях Британія може навіть на певних умовах повернутись до Євросоюзу.

• Другий козир оборонного союзу — це українська армія, на даний момент найчисельніша і найбоєздатніша армія Європи із безпосередньою експертизою більшості військових технологій. Фактично своєю чисельністю українська армія може закривати усі нагальні сухопутні потреби Європи. Чисельно до української армії достатньо додати європейську авіацію, щоб це вважалось Європейською грізною силою.

• По-третє, Туреччина готова до складних перемовин з ЄС щодо своєї участі в спільній європейській обороні. Судячи з усього, Євросоюзу доведеться піти на поступки, і такі обговорення вже йдуть. Допоки над Туреччиною нависає гігантська Росія, Анкара буде «природним союзником» Румунії та України (рекомендую запам’ятати цей термін щодо Туреччини), а отже і Європейського оборонного союзу. Туреччина це друга боєздатна армія Європи, що в даний момент в кооперації з ЄС закріплює свій вплив в Сирії, на противагу усім іншим наглядачам конфлікту — Америці, Росії, Ірану, Ізраїлю.

П.С. Вже стало відомо про рекордне збільшення фінансування переозброєння Європи. За таким планом через 2-3 роки Євросоюз має бути переозброєним та мати у своєму складі 2 ядерні армії, двох досвідчених хижаків на своєму східному фланзі — Україну і Туреччину. Але до часу, коли гіпотетично Європу будуть остерігатися, ще декілька років. А Європа вже сьогодні стоїть перед історичними викликами.