Як Росія проштовхує свої стратегічні цілі?

Російсько-українська війна все ще триває. Численні спроби мирних переговорів зазнали невдачі. Ми знову переконалися, що конфлікти не завершуються завдяки телефонним дзвінкам, а особиста дипломатія часто не приносить результатів. 

Україна веде боротьбу – як десять років тому, як учора, так і завтра. Хтось може дійти висновку, що нічого не змінилося з моменту інавгурації Трампа 20 січня. І я залишаю це іншим – вирішувати, яка зі сторін робить більше для досягнення «миру». Все ще залишається велике питання: як Росії вдається досягати своїх цілей через зміну керівництва в умовах протистояння із західними лідерами.

Росія — це диктатура. Російська форма правління має чимало недоліків, але одна з її «переваг» — це можливість формування продуманої основи зовнішньої політики, на якій можуть будуватися структурні та реакційні рішення. Це не ідеологія, а безперервна зовнішня політика.

Один із методів, якими Росія просуває свої інтереси — це погрози. Лідери висловлюють погрози щодня в межах своєї стратегії. Проте не кожен лідер має найбільший у світі ядерний арсенал у режимі «готовності». Погрози із застосуванням ядерної зброї — це не нова історія. Росія почала натякати на використання ядерної зброї ще з середини 2000-х років. 

Це розпочалося тоді, коли президент Джордж Буш-молодший ініціював створення системи протиракетної оборони (BMD), спрямованої на перехоплення ракет великої дальності з боку «держав-ізгоїв», зокрема Ірану та Північної Кореї. Російське керівництво сприйняло це як загрозу для «Батьківщини». У 2006 році у кількох виступах Путін наголосив на модернізації ядерних сил Росії. Він заявив, що Росія розробляє «нові типи ядерної зброї», здатної подолати будь-яку систему ПРО (натяк на американські плани розміщення ПРО у Східній Європі):

Ми не лише ведемо дослідження та успішно тестуємо нові ядерно-ракетні комплекси… Я впевнений, що вони гарантуватимуть безпеку росії на десятиліття вперед.

Після цього Путін вирушив до Німеччини, де виступив із промовою, яку широко вважають «антизахідною» — на Мюнхенській конференції з безпеки. Згодом «новий президент Росії» Дмітрій Медвєдєв здійснив вторгнення в Грузію. У міру того, як вплив Росії на світовій арені зменшувався, а міжнародна напруга зростала, погрози ставали менш завуальованими. Тим часом російські державні ЗМІ відкрито почали обговорювати вторгнення в Україну та країни Балтії як частину атаки на трансатлантичну безпеку.

Мрія про стримування через економічну співпрацю зазнала краху у 2014 році, коли Росія анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі.

Протягом конфлікту російське керівництво переслідувало різні стратегічні цілі — від «вирішення» уявної гуманітарної кризи на Донбасі до спроби зупинити розширення НАТО на схід. Але схоже, що Путін хоче, аби Америка відмовилась від своєї стратегії стримування — дипломатичного і військового — в Європі, а війну проти України він розглядає як перший крок у ширшій стратегії підриву американського впливу на європейському континенті.

Упродовж останніх п’яти років ми живемо у світі, де, якщо Путіну не подобається щось у діях протилежної сторони — він погрожує ядерною ескалацією. У лютому 2022 року він підняв ставки, перевівши свої ядерні сили у режим спеціальної бойової готовності, на тлі повномасштабного вторгнення в Україну. Після цього Путін знову озвучив ядерну доктрину Росії: «це не блеф» — він використає ядерну зброю, якщо «російські кордони» буде порушено. Раніше російське керівництво погрожувало знищити, кажучи простою мовою, «всіх», якщо країни Східної Європи передадуть Україні старі радянські винищувачі. Те саме — коли йшлося про американську артилерію. З кожним новим постачанням — ракет, винищувачів, танків, старих чи нових — представники російських медіа та керівництва заявляли про ймовірне знищення столиць Північної Америки та Європи.

Виходячи з цього, російсько-українська війна— це унікальний конфлікт, у якому лідери найбільшої у світі безпекової та договірної структури (мається на увазі НАТО) поставили на перше місце управління ескалацією. Не ідеологічні принципи на кшталт «справедливості, демократії чи любові», не гуманітарні міркування і навіть не перемога. Через це допомога Україні зростає поступово — по «лінії руйнування», тоді як західні лідери мислять категоріями «лінії ескалації». Вони грають у метафоричну гру з гарячою картоплею, намагаючись одночасно тримати її якомога ближче до рук. І в цьому стратегія Путіна очевидна: він намагається залякати західних лідерів тим, що в будь-який момент, якщо вони передадуть «гарячу картоплю» надто рішуче — він рознесе її з рушниці. І вона вибухне не лише в їхніх обличчях, а й у стінах їхніх офісів.

Ця стратегія зазнала змін з приходом нових облич у Вашингтоні. Новий президент США Дональд Трамп не має зовнішньополітичної стратегії або хоча б концепції плану щодо України та Росії. Більшість усталених консервативних аналітичних центрів відвернулися від нього після першого терміну, залишивши «The Heritage Foundation» єдиним серйозним зовнішнім голосом на правому фланзі. Але навіть вони не знають, як діяти щодо України. У сумнозвісному проєкті 2025 року автори з Heritage Foundation присвятили Україні лише три речення у всьому маніфесті. Саме тому Трамп намагався завершити російсько-українську війну політичними методами — дзвінками, тиском, переговорами, угодами.

І на цьому тлі риторика та підхід Росії змінилися. Це тепер політичний конфлікт — той, який може бути вирішено в коридорах Білого дому чи на сходах Конгресу. Цьому існує прецендент — під час дипломатичної кризи в Катарі, коли підхід Трампа до цієї країни та її лідерів Арабської Ліги можна вважати таким, що був під впливом фінансових та економічних стимулів, а не завдяки узгодженій стратегічній лінії. Ця стратегія була сформована в рамках так званої «Зустрічі біля сфери».

“Зустріч біля сфери” між Президентом Трамп, Королем Салман, та Президентом Єгипту Абделя Фаттаха ас-Сіс

Це найбільша американська військова база в регіоні. У червні 2017 року президент США фактично підтримав блокаду власної військової бази — на тлі напруженості з Іраном. І зробив це... через Twitter.

І поки Трамп підтримував блокаду, майже одночасно держсекретар Рекс Тіллерсон закликав Лігу арабських держав пом’якшити свої вимоги до Катару, виступаючи за дипломатичне врегулювання. У відповідь на блокаду та початкову підтримку США, Катар розпочав масштабну лобістську кампанію у Вашингтоні — найняв PR-компанії, юридичні фірми та колишніх урядовців, щоб змінити громадську думку. І з часом їм це вдалося. Разом із підтримкою з боку Державного департаменту та Пентагону, це допомогло змінити позицію США на більш нейтральну. Конфлікт через нібито «зв’язки з терористами» між США і Катаром було фактично вирішено до 2018 року, а вже у 2019 році Трамп приймав еміра Катару у Білому домі, публічно хвалячи партнерство між країнами.

Президент Тз Еміром Катару Тамім бін Хамад Аль Тані

Раніше росіянам потрібно було збільшити військову перевагу на полі бою, щоб чинити тиск на Україну та Захід. Тепер же — достатньо лобістських зусиль і телефонних дзвінків, аби просто усунути США з рівняння, і Росія може отримати економічне та військове полегшення. Ми вже бачимо це на практиці: Путін живе у режимі «два тижні». Кіт Келлог підтримував політику подвійного треку Трампа щодо Росії — залучення на рівні лідерів при одночасному збереженні санкцій, постачанні зброї Україні та посиленні оборони НАТО. Втім, Україна не отримує нової підтримки з моменту вступу Трампа на посаду. Минуло вже 151 день. росіяни загострюють війну, відкриваючи нові фронти у Дніпропетровській і Сумській областях. Ракетні та дронові атаки здійснюються більшими залпами та щодня стають дедалі смертоноснішими. Скільки б разів Трамп не давав Путіну «ще два тижні на рішення», війна не сповільнюється. Вона не закінчилася за 24 години, як передбачало нове керівництво у Вашингтоні.

На тлі зміни влади у Білому домі стратегія Росії також змінилася. Тепер ті, хто блукає кремлівськими коридорами, не погрожують одразу знищити вашу столицю. Натомість вони кажуть, що будь-який крок «ворожого лідера» не сприяє мирному врегулюванню або є політично неправильним. Це вже не виглядає як підліток з ядерною зброєю, яким був Путін за Байдена, — а радше як лекція від старого, застарілого професора геополітики. Можливо, це лише віддзеркалення напруження у відносинах між США та Росією з часів завершення Холодної війни, а також того, як Москва нині працює з американським лідером. Президент Байден повчав Путіна, тому той поводився нестабільно на політичній арені. Президент Дональд Трамп — це Дональд Трамп, тому тепер путін повчає його.

Це вже траплялося раніше. Саме тому так цікаво спостерігати боротьбу між неперервною диктатурою та змінними лідерами, які їй протистоять. Джордж Буш-молодший (42-й президент) був більше схожий на Трампа, тоді як зовнішня політика Байдена багато в чому побудована на основі планів, закладених за Обами. І відповідно, Путін змінював риторику. Чим більше Буш заглиблювався у тему «просування демократії» у своєму другому терміні, тим ближче Путін підходив до реалізації плану вторгнення у Грузію. Путіну не подобалися лекції Обами про гуманітарні кризи на Донбасі та його критика щодо війни в Сирії — тож він дедалі більше втрачав контроль, починав одну наступальну операцію за іншою, постійно порушуючи перемир’я та домовленості з Україною та європейською стороною.

Я не вважаю, що Путін — ірраціональний, як його охарактеризував Борис Джонсон після початку повномасштабного вторгнення в Україну. Але я також не вірю, що він — гросмейстер, який обережно розставляє фігури та прораховує комбінації. Я вважаю, що він — людина, яка застрягла у війні, з якої не може вийти, але все ще хоче досягти перемоги. І мені здається, що він переконаний у тому, що обрана стратегія може спрацювати — за певних умов.

Яких саме умов? Я не знаю. Але ми можемо знайти підказки, якщо подивимося на те, що він робить. Підтримка США українських зусиль у цій війні — це один із найважливіших і найпотужніших елементів усього українського спротиву нескінченному циклу вторгнення, колонізації та геноциду.