Я багато разів бачив, як українці схиляли коліна. Але ніколи — на знак капітуляції

Фото: Getty Images

Люди виходили з машин. Інші, хто йшов вулицею, зупинялися там, де були. Потім схиляли голови й ставали на коліна.

Проїжджала похоронна процесія.

Я зупинив автомобіль, вийшов і став разом із ними.

На ці кілька хвилин усе, про що я думав до цього, зникло.

Люди, які їхали у своїх справах, працювали, йшли вулицею, жили своїм звичайним життям, раптом опинилися в одному спільному моменті.

Я не знав жодного з них.

Але назвати їх незнайомцями було б неправильно.

У ту мить незнайомців не було.

Ми були там з однієї й тієї самої причини.

А потім залунала пісня.

Я не розумів кожного слова. Та й не мусив. Ще до того, як дізнаєшся її значення, відчуваєш, що вона несе в собі.

Згодом я дізнався, що це скорботний діалог між матір’ю та її сином, який залишає свій дім, свою родину й свою батьківщину, знаючи, що може не повернутися. Від цього той момент став іще важчим.

Я не раз ставав свідком таких сцен в Україні.

І щоразу мене щось вражало в самому цьому вчинку.

Я багато разів бачив, як українці схиляли коліна. Але ніколи — на знак капітуляції.

Вони ставали на коліна перед своїми загиблими.

Є небезпека в тому, щоб писати про українську стійкість, перебуваючи на відстані. Це слово повторювали так часто, що воно може почати звучати майже невимушено — ніби люди якимось чином звикають до ракетних ударів, похоронів, розлуки та смерті.

Стоячи на узбіччі тієї дороги, я зрозумів дещо інше.

Стійкість має свою ціну.

І в Україні це видно всюди.

Щоранку о 9:00 країна вшановує хвилиною мовчання пам’ять тих, хто загинув унаслідок російської агресії. До поїздки в Україну я знав про цю традицію. Але пережити її особисто — зовсім інше.

Куди б я не поїхав, вона була присутня.

Рух зупинявся. Люди завмирали. На одну хвилину звичайне життя поступалося місцем пам’яті.

А потім Україна знову рушала вперед.

У моїй пам’яті залишилася саме ця послідовність: зупинитися, пам’ятати, продовжити рух.

Скорботі відводять належне місце. Але їй не дозволяють визначати те, що буде далі.

Під час однієї з моїх місій, пов’язаних із безпекою, я познайомився з українським ветераном, який понад тридцять років служив у Збройних Силах України.

Війна залишила йому серйозне бойове поранення. Після цього йому вже не дозволяли повернутися на передову.

Саме це його й гнітило.

Не те, що з ним сталося. А те, що він більше не міг повернутися.

Тепер служили вже його діти, зокрема й донька.

Я пам’ятаю, як слухав його і думав про те, що змушує відповідальність переходити від одного покоління до іншого саме таким чином.

Було б легко назвати це просто мужністю. Але сама лише мужність не пояснює того, з чим мені знову і знову доводилося стикатися.

Люди бояться. Люди виснажені. Люди переживають горе. Вдавати, що це не так, означало б романтизувати реальність, яка й без того зажадала від них надто багато.

Стійкість — це не відсутність страху, горя чи виснаження. Це колективна здатність переживати їх, не дозволяючи їм визначати те, що відбуватиметься далі.

Інша розмова допомогла мені поглянути на це по-іншому.

Україна зазнавала інтенсивних російських атак. Я сказав одному українцеві, що їм потрібно залишатися насторожі й бути готовими до того, що Росія може зробити далі.

Його відповідь запам’яталася мені.

По суті, він сказав мені: «Ми не думаємо про те, що ще вони можуть нам зробити. Нехай краще вони думають про те, які наслідки все це матиме для них».

Це не означало, що Росія більше не може завдати Україні шкоди. Росія неодноразово й жорстоко доводила, що може.

Мене вразила зміна перспективи.

Він відмовився сприймати українців лише як тих, хто зазнає чужого насильства. Його увага вже була зосереджена на відповіді.

Страх міг бути присутнім. Але страх не визначав його розуміння того, що буде далі.

Саме тут стійкість стає чимось більшим за здатність витримувати.

Суспільство не може виграти війну, просто навчившись краще терпіти.

Воно має адаптуватися.

Україна продемонструвала це з надзвичайною швидкістю. Зіткнувшись із противником, який має значно більші конвенційні ресурси, вона створила масштабну вітчизняну екосистему виробництва дронів і розробила нові способи ведення бойових дій. Малі безпілотні системи докорінно змінили ведення розвідки та завдання ударів на полі бою. Системи більшої дальності дали Україні дедалі ширші можливості уражати логістику, аеродроми та інфраструктуру, що забезпечує воєнні зусилля Росії, далеко за межами лінії фронту. У Чорному морі морські дрони та ракети завдали російському флоту значних втрат, попри те, що Україна не має співмірних за своїми можливостями конвенційних військово-морських сил.

Технології й надалі змінюватимуться. Важливішим є сам принцип.

Стійкість — це не просто здатність витримувати тиск. Це здатність адаптуватися швидше, ніж цей тиск зможе тебе зламати.

І адаптація не обмежується полем бою.

Діти продовжують ходити до школи.

Часто навчання доводиться проводити під землею.

Російські ракетні та дронові атаки змусили громади переносити навчання до укриттів і підземних класів, щоб освіта могла тривати навіть тоді, коли така звичайна річ, як день у школі, питанням безпеки.

У цьому немає нічого нормального.

Нормальне життя під час війни не означає, що війна стала нормою. Це означає, що люди борються за те, щоб зберегти нормальне життя попри війну.

Країна, яка бореться за своє виживання, має якимось чином одночасно робити три речі: пам’ятати своїх загиблих, захищати своє сьогодення та будувати своє майбутнє.

Україна намагається робити все це одночасно.

Можливо, сцени, коли люди ставали на коліна, так глибоко мене вразили тому, що для мене, як грузина, цей жест не був зовсім незнайомим.

Я бачив, як грузини збиралися вздовж дороги від аеропорту, щоб вшанувати наших військових, яких привозили додому з України. Вони приходили саме для цього. Коли загиблих провозили повз них, люди ставали на коліна.

Те, з чим я зіткнувся в Україні, було інакшим.

Там, посеред масштабної та безперервної війни, пам’ять могла раптово увійти у звичайний міський простір і залучити до цього моменту кожного, хто випадково опинився поруч. Знову і знову я бачив, як люди переривали власне життя, щоб віддати належне чиїйсь жертві.

Обставини були іншими. Але емоції були знайомими.

І, можливо, саме тому війна Росії проти України ніколи не сприймалася мною як абстрактна геополітична тема.

Як грузин, я походжу з країни, яка й досі живе з наслідками російської окупації. Ми знаємо, що означає, коли більший сусід ставиться до суверенітету меншої держави як до чогось умовного; коли він привласнює собі право визначати майбутнє іншої країни.

Чим довше я осмислював свій досвід в Україні, тим менше сприймав стійкість просто як здатність витримувати.

Я почав думати про дещо інше.

Здатність визначати власне майбутнє.

Агресія прагне не лише знищити військовий потенціал чи захопити територію. Вона також прагне зменшити здатність противника самостійно ухвалювати важливі рішення щодо власного майбутнього.

На індивідуальному рівні війна втручається у найпростіші рішення повсякденного життя. Хтось інший намагається вирішувати, чи буде у вас сьогодні ввечері електроенергія. Чи вціліє ваш будинок. Чи зможуть ваші діти безпечно ходити до школи. Чи зможете ви спати. Чи зможете ви залишитися на своїй землі.

На національному рівні та сама логіка набуває стратегічного виміру. Росія прагне позбавити Україну можливості самостійно визначати власні безпекові домовленості, політичну орієнтацію та геополітичне майбутнє.

У цьому сенсі стійкість — це не просто здатність витримувати завдану шкоду.

Це збереження здатності самостійно визначати власне майбутнє в умовах тривалого примусу.

Україна змусила мене по-новому, більш по-людськи поглянути на суверенітет.

Суверенітет існує на картах, у конституціях, договорах та інституціях. Але в основі всього цього лежить дещо фундаментальніше: суспільство, яке продовжує вірити, що його майбутнє належить йому самому.

Саме тому важливим був той ветеран.

Саме тому важливо було, що діти продовжували навчатися.

Саме тому важливим був чоловік, з яким я розмовляв під час російських атак.

І саме тому важливими були люди, які ставали на коліна, коли повз них провозили загиблих.

Різні люди. Різні обставини. Але кожен із них по-своєму втілював одну й ту саму відмову: відмову віддати комусь іншому право вирішувати, що буде далі.

Усе це не означає, що самої лише рішучості достатньо.

Зброя має значення. Ресурси мають значення. Інституції мають значення. Союзники мають значення. Стратегія має значення. Виживання України залежало від усього цього і надалі залежатиме.

Добро не перемагає просто тому, що воно є добром.

Свобода продовжує існування, тому що люди вирішують її захищати, і тому що цей вибір підкріплений силою, необхідною для її збереження.

Є ще один момент в Україні, який назавжди залишився в моїй пам’яті.

Ми залишали країну після однієї з наших місій.

На кордоні ми притиснули кулаки до серця і вигукнули:

«Слава Україні!»

Старший український офіцер подивився на нас, притиснув кулак до серця і відповів:

«Героям слава!»

Потім, коли ми від’їжджали, він підняв кулак угору.

Я пам’ятаю вираз його обличчя: гордість, енергію, можливо, певне здивування і радість від цього обміну словами.

Ми залишали Україну.

А він залишався тут.

Відтоді я багато разів повертався думками до того моменту.

Я також думаю про людей, чиї могили та меморіали я все ще сподіваюся відвідати. Олексій «Тихий» Найда — один із них. Роман Косенко, відомий як «Яшка Циганков», — ще один.

І таких людей набагато більше — українців, грузинів та представників інших країн. Різні національності. Різні життя. Різні історії. Їх об’єднував вибір залишатися незламними, коли відвернутися було б простіше.

Я думаю про них як про героїв світла.

Але пам’ять про них ніколи не повинна перетворювати жертовність на щось романтичне.

Стійкість має свою ціну.

Це порожні стільці за сімейними столами. Це ветерани, які продовжують жити з наслідками поранень ще довго після завершення боїв. Це класи під землею. Це матері, які ховають синів. Це похоронні пісні, які можна відчути ще до того, як зрозумієш хоча б одне слово.

Це люди, які стають на коліна біля дороги.

А потім — якимось чином — знову встають.

Агресор може зруйнувати будівлю. Може порушити сон, роботу та звичайний перебіг життя. Може змусити перенести навчання під землю. Може забрати життя людей, які мали б бути живими й досі. Може завдати горя, яке залишається надовго після того, як стихне звук вибуху.

А от що йому не вдається так легко — контролювати те, що люди вирішать робити наступного ранку.

Можливо, саме це неможливо відібрати.

Силу пам’ятати, не дозволяючи горю визначати майбутнє.

Силу знову підвестися.

І переконаність у тому, що майбутнє й досі визначати вам.