Ціна стратегічної слабкості: історія виставляє рахунок згодом

Ціна стратегічної слабкості рідко сплачується негайно. І майже ніколи — тими, хто спочатку робить такий вибір.

У 1920 році Вінстон Черчилль обіймав посаду державного секретаря Великої Британії у військових справах. Будучи переконаним імперіалістом і запеклим противником більшовизму, він усвідомлював небезпеку радянської експансії.

Однак Велика Британія, виснажена Першою світовою війною та обмежена суперечливими стратегічними інтересами, виводила свої війська з Кавказу.

Черчилль не ухвалював цього рішення одноосібно. Проте відхід Великої Британії зменшив обсяг зовнішньої підтримки, на яку могли розраховувати новостворені незалежні кавказькі республіки в критичний момент їхньої боротьби проти більшовицької експансії.

У 1920 році Азербайджан упав під натиском більшовиків, згодом того ж року — Вірменія, а в 1921 році — Грузія. Боротьба України за незалежність також завершилася поразкою, після чого у 1922 році її було включено до складу Радянського Союзу.

Наслідком цього не стала стабільність.

Натомість настали десятиліття репресій, знищення інституцій, примусової радянізації та, в Україні, Голодомору.

У 1938 році європейські держави погодилися на розчленування Чехословаччини в межах Мюнхенської угоди, сподіваючись уникнути нової війни.

Однак запобігти їй не вдалося.

У 1956 та 1968 роках радянські військові інтервенції в Угорщині та Чехословаччині продемонстрували, як Москва могла застосовувати військову силу для збереження своєї сфери впливу, тоді як західні держави уникали прямого протистояння.

Ці події відбувалися за різних обставин. Проте всі вони виявляють одну й ту саму стратегічну проблему.

Безпосередню ціну опору ретельно прораховують. Довгострокову ціну бездіяльності раз у раз недооцінюють.

Сам Черчилль згодом став одним із найвпливовіших голосів, які застерігали від радянської експансії. Його промова про залізну завісу 1946 року відображала стратегічну реальність, яку Європа більше не могла дозволити собі ігнорувати.

Сьогодні Вашингтон і європейські столиці постали перед черговим доленосним вибором.

Зберігається стійке переконання, що експансіоністські амбіції Росії можна стримати за допомогою переговорів, економічних стимулів і політичних поступок.

Історія дає мало підстав для такої впевненості.

Будапештський меморандум 1994 року не запобіг російській агресії проти України. Угода про припинення вогню 2008 року не відновила територіальну цілісність Грузії. Мінські угоди не змогли забезпечити тривалого врегулювання.

Проблема полягає не в самій дипломатії. Вона полягає в переконанні, що дипломатія може замінити реальну військову силу та механізми забезпечення невідворотних наслідків за порушення домовленостей.

Угода без стримування не обов’язково покладає край загрозі. Вона може лише дати цій загрозі час на відновлення сил.

Однак зберігається ще одна, значно небезпечніша хибна думка.

Що виживання України — це передусім проблема самої України.

Що суверенітет Грузії — це передусім проблема самої Грузії.

Що захист цих країн є моральним обов’язком, а не стратегічною необхідністю.

Це не так.

Кожен успішний акт територіальної агресії змінює розрахунки інших держав у сфері безпеки.

Кожна неспроможність забезпечити виконання взятих зобов’язань підриває довіру до майбутніх гарантій. Кожна поступка, зроблена за відсутності достатніх важелів впливу, ризикує заохотити нові вимоги.

Наслідки цього не обмежуються Києвом чи Тбілісі.

Вони сягають Варшави, Берліна, Парижа, Лондона та Вашингтона, виявляючись у зростанні оборонних витрат, економічних потрясіннях, послабленні стримування та посиленні нестабільності всієї міжнародної системи безпеки.

І що довше відкладається рішучий опір, підкріплений реальними можливостями, то дорожчим може стати відновлення стратегічного балансу.

Підтримка України — це не благодійність. Це інвестиція в безпеку Заходу.

Йдеться не просто про захист суверенітету іншої держави. Йдеться про запобігання формуванню такого безпекового середовища, у якому самі західні країни зіткнуться з більшими загрозами, меншою кількістю стратегічних можливостей і значно вищими витратами.

Вибір полягає не між допомогою Україні та захистом добробуту Заходу.

Він полягає між протидією агресії тоді, коли стратегічний баланс ще можна втримати, і протидією значно небезпечнішому безпековому середовищу після того, як цей баланс буде порушено.

Історія не свідчить, що кожен компроміс неминуче призводить до катастрофи. Однак вона знову і знову демонструє, що поступки, не підкріплені надійним стримуванням, можуть мати наслідки, які виходять далеко за межі тих, хто безпосередньо їх отримує або стає їхньою жертвою.

Найдорожча стратегічна ілюзія — вірити, що втрата суверенітету іншою державою може назавжди гарантувати власну безпеку.