В умілих руках і будинок стріляє. Скандал навколо Будинку Москви у Вільнюсі і як Росія використовує його в інформаційній боротьбі

Будинок Москви у Вільнюсі. Після 2022 року прикрашений муралом “Do Peremogi / Iki Pergalės” на підтримку України. | D. Umbraso / LRT nuotr

Згідно з висновками інспекції, будівля була зведена з порушенням висотності та щільності забудови, що й стало першим формальним приводом для анулювання дозволів на будівництво. Вона візуально “перекривала” панораму старого міста. Будинок Москви підкреслював амбіції РФ домінувати над литовською столицею, але це поки що лишалось припущенням. Тим не менш, ця будівля створювала і інші загрози інформаційного масштабу для Литви, особливо на тлі ескалації в середині 2010-х років і нині будь-який культурний об’єкт у Європі Росія також використовує як свій засіб інформаційного впливу.

Лебедине озеро і матрьошки

Справа полягала не лише у назві будівлі. Ідея Будинку Москви у Вільнюсі розвивалась з 2004 року, після приїзду до литовської столиці тодішнього мера Москви Юрія Лужкова. Споруда повинна була стати центром культурної та ділової співпраці між Литвою та Росією, спрямованої на розвиток добросусідських відносин. Це був час, коли Росія активно зближувалась із Євросоюзом і подальшим періодом “Перезагрузки”, коли всі лідери держав західного світу були щиро переконані - в Росії зникнуть автократичні тенденції і минулі конфлікти часів Холодної війни будуть забуті. Паралельно, планувався аналогічний проєкт Будинку Вільнюса в Москві.

Президент РФ Дмитрій Медведєв їсть у ресторані “Ray's Hell Burger” разом з Президентом США Бараком Обамою в м. Арлінгтон, штат Вірджинія, 2010. Mandel Ngan, AFP

Острах не був безпідставним. Ще до 2014 року в Чехії російське посольство організовувало спільно із “Росспівробітництвом” схему, згідно з якою сотні тисяч євро, зароблених від оренди квартир не йшли в бюджет. Ці гроші виділялись на підтримку проросійських активістів, які згодом критикували євроінтеграційні процеси в Празі та після російської агресії поширювали наративи російської пропаганди. Інший “культурний центр” у Берліні до 2022 року координував проросійські мітинги в німецькій столиці та фінансував поїздки активістів на території ОРДЛО в Україні. У своїх звітах аналітики вказували - достатньо часто на ключові посади в “російських будинках” призначались особи, афільовані з ФСБ чи Службою зовнішньої розвідки РФ.

Фаворитизм в бік саме цих будівель пояснювався просто: прихованість, Росія могла апелювати до “утисків” у випадку блокування роботи культурних установ, статус дипломатичної недоторканості, а також спрощені схеми фінансування ультрарадикальних євроскептичних трухів у Євросоюзі на кшталт “Національного об’єднання” Франції або “Альтернативи для Німеччини”.

Московський культурно-діловий центр “Дім Москви” у м. Єреван, Вірменія

У грудні 2016 року Вільнюський міський окружний суд визнав дозвіл на будівництво недійсним. Споруда залишалася недобудованою і без визначеного статусу протягом наступних років.

З початком повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році сприйняття Будинку Москви в центрі литовської столиці суттєво змінилося. Незавершена споруда та питання її подальшої долі набули критичного значення для національної безпеки та державної політики Литви. Одночасно об’єкт став предметом активного обговорення у громадському та політичному просторі, підкреслюючи символічний аспект його присутності в столиці. Аналогічні дії проводили більшість країн-членів Євросоюзу, а після масових закриттів чи введення жорсткого моніторингу в 2022-2023 роках, Литва ухвалила рішення діяти аналогічно.

Найскладніший демонтаж в історії

Якщо символічне значення будівлі трансформувалося, а в публічному дискурсі вона дедалі більше фігурує як елемент небажаної присутності держави-агресора, то чи означає це автоматичне й швидке її усунення? Саме на цьому етапі стає очевидним, що зміна політичного контексту не завжди дорівнює зміні правових механізмів.

Демонтаж пам’ятника “Воїн” в м. Каунас у Литві є ще одним прикладом боротьби з російським культурним впливом. Квітень 2022

Попри рішення суду, інспекція кілька років не змогла завершити процедуру вибору підрядника для робіт з демонтажу. Так, із оголошенням першого тендеру пропозиції були відхилені, оскільки частина компаній не відповідала вимогам щодо безпечного та професійного виконання складних демонтажних робіт у центрі міста, інша ж – не подала необхідних документів. Як наслідок, тендер довелося перезапускати.

Крім того, судові процеси навколо тендерних рішень також призводили до затримок. Захисники окремих учасників оскаржували відхилення їхніх пропозицій, що призвело до тимчасового призупинення конкурсної процедуру до винесення остаточного рішення. Наприклад, така ситуація склалась із відхиленою заявкою на тендер компанії Vilniaus BDT,  після чого Регіональний суд м. Каунас ухвалив рішення про незаконне виключення компанії з тендеру.

Після довгих суперечок з компанією “Vilniaus BDT”, яка спочатку була усунена, а потім виграла суд проти будівельної інспекції, влада Литви пішла радикальним шляхом. Було прийнято спеціальні законодавчі акти, що дозволяють знесення об'єктів, які загрожують нацбезпеці, без згоди власника, якщо той ігнорує приписи.

Будинок Москви у м. Рига, Латвія

Вартість демонтажу оцінюється приблизно у 2 млн євро. Оскільки власник (мерія Москви через культурний центр) відмовився платити, Литва застосувала механізм стягнення коштів через арештовані російські активи або через майбутній продаж земельної ділянки. Станом на березень 2026 року Литва досі не завершила демонтаж будівлі. Тим не менш, в публічному інформаційному просторі країни вже почали з’являтись пропозиції назвати це місце на честь литовських волонтерів чи надати назву, пов’язану з Україною, таким чином перебивши “російський імперський наратив”.

У підсумку формується парадоксальна, але показова для демократичної системи ситуація: об’єкт політично засуджений, його символічне значення в умовах війни трансформоване, проте фактичне знесення затягується через юридичні обмеження. Це затягування не свідчить про відсутність політичної волі, а радше демонструє межі, у яких ця воля може реалізовуватися.

Канони гібридної війни

В такому контексті символічні об’єкти стають точками напруження між політикою і правом, тестуючи здатність держави одночасно забезпечувати національну безпеку й дотримуватися власних правових принципів. Подібні дилеми не обмежуються лише Вільнюсом. У Центрально-Східній Європі такі об’єкти часто ставали і стають предметом складних політичних і правових рішень.

Наприклад, у Ризі Латвійський Сейм ухвалив закон про націоналізацію Будинку Москви з міркувань національної безпеки. Держава виставляла будівлю на кілька аукціонів, проте потенційні покупці не брали участь через статус об’єкта та ризики, пов’язані з міжнародними суперечками. В результаті будівля досі залишається непроданою, демонструючи, що політичне рішення про усунення небажаного символічного об’єкта не гарантує його швидкої реалізації. Тим не менш, в латвійському уряді заявили - кошти від реалізації підуть на підтримку України.

Чому ж із демонтажем радянської спадщини зазвичай не виникає таких складнощів, тоді як сучасні російські об'єкти стають справжніми “юридичними лабіринтами”?

Пам’ятники та меморіали радянської епохи зазвичай регламентовані законами про декомунізацію, підтримуються чіткою державною політикою пам’яті, яка визначає об’єкти, що символізують тоталітарне минуле та регламентує процедури їх усунення, хоча й не завжди все проходить так просто – усе залежить від конкретної країни та її правових і політичних практик. Відповідно, сучасні об’єкти пов’язані з РФ стають одночасно і символічно, і юридично складними. Їх усунення потребує балансування між політичною волею, правовими процедурами та суспільним сприйняттям, особливо коли мова йде про власність російських громадян чи юридичних осіб.

Музей під відкритим небом “Grūtas Park” в м. Друскінінкай із зібраними демонтованими радянськими пам’ятниками Литви

Висновки

Історія з Будинком Москви у Вільнюсі - це наочна ілюстрація того, як демократія стає заручником власних принципів у боротьбі з гібридними загрозами. Хоча об'єкт визнано прямою загрозою національній безпеці та інструментом впливу російських спецслужб, правова система Литви стикається з безліччю перепон на шляху до повного демонтажу. Необхідність дотримуватися процедур державних закупівель, захисту права власності та можливості судових оскаржень з боку підрядників створюють юридичне замкнене коло. Це підкреслює ключову дилему: як ефективно захищатися від агресора, не руйнуючи при цьому засади правової держави, на яких тримається ЄС.

Крім того, цей кейс демонструє проблему усвідомлення Європи щодо російської “м'якої сили”. Проєкти, що у 2000-х подавалися як культурний обмін та добросусідство, через двадцять років виявилися інфраструктурними вузлами для фінансування радикалів та координації пропаганди. Різниця в легкості демонтажу радянських пам'ятників і складність утилізації сучасних об'єктів РФ полягає саме в юридичному статусі: сучасна нерухомість захищена міжнародним правом і приватними інтересами значно сильніше за меморіали. Зрештою, фінальний демонтаж будівлі та її символічне перейменування на честь волонтерів чи України має стати не просто завершенням довгобуду, а актом ідеологічного звільнення міського простору від символу російського імперіалізму.