
Дмитро Маркіяненко, зовнішній аналітик, політолог компанії OPERSO
Президент ОАЕ шейх Мохамад бін Заїд аль-Нагаян (у центрі) розмовляє з главами делегацій, які беруть участь у тристоронніх переговорах між США, Росією та Україною, що проходять у палаці Аль-Шаті. Абу-Дабі, 4 лютого 2026 р. Фото: UAE PRESIDENTIAL COURT / AFP
Однак за цим обнадійливим фоном розгорталася значно складніша дипломатична гра. Москва використала переговорну паузу для просування підходів, які зовні демонструють готовність до компромісів, але за пильнішого погляду виявляють іншу стратегічну логіку.
Йдеться про три ініціативи, які останнім часом з'явилися в контексті переговорів щодо України. Перша — можливість перегляду російських територіальних вимог в обмін на поступки у сфері європейської безпеки. Друга — пропозиції документально закріпити російські гарантії ненападу на держави НАТО. Третя — повернення до ідеї тристороннього саміту США, Росії та Китаю, де потенційно можуть обговорюватися питання міжнародної безпеки та сфер впливу.
Окремо кожна із цих ініціатив може виглядати як спроба знайти вихід із дипломатичного глухого кута. Однак у сукупності вони утворюють конструкцію, здатну змінити стратегічний баланс навколо України ще до досягнення будь-яких реальних мирних домовленостей.
Важливим є і те, як сторони сприймають сам переговорний процес. Для України його головною метою є припинення війни та досягнення домовленостей, які забезпечать стійкий мир. Росія ж схоже розглядає переговори як інструмент посилення власних позицій та не прагне швидкого врегулювання.
Попри невдачі у війні російська стратегічна мета незмінна — встановлення політичного контролю над Україною та обмеження її суверенітету. Оскільки досягти мети не вдається навіть при сприятливій політиці нинішньої адміністрації президента США, Москва намагається змінити міжнародні умови, які дозволяють Україні продовжувати ефективний спротив.
Насамперед це стосується системи міжнародної підтримки України.
На початку повномасштабного вторгнення її основу становила широка коаліція за участю США, європейських держав та інших партнерів. Після повернення Дональда Трампа до Білого дому американська політика зазнала суттєвих змін. Пряма військова та бюджетна допомога поступилася місцем іншим механізмам постачання озброєнь, зокрема через фінансування європейськими союзниками. Водночас співпраця у сфері розвідки та окремих напрямках військової підтримки збереглася, щоб зберігає США в системі підтримки України.
У результаті значення Європи для української обороноздатності суттєво зросло. Німеччина, Франція, Велика Британія, держави Балтії та Північної Європи залишаються серед ключових партнерів України. Проте рівень європейської підтримки далеко неоднорідна: уряди та політичні сили по-різному оцінюють масштаби необхідної допомоги, допустиму ціну протистояння з Росією та прийнятні умови завершення війни.
Саме ці розбіжності створюють можливості для російського втручання.
Якщо міжнародна коаліція підтримки України залишатиметься незмінною, можливості Москви нав'язати Києву власні умови будуть обмеженими. Натомість послаблення зв'язків між Україною та її партнерами, поглиблення суперечностей всередині Європи й подальше віддалення США від європейських союзників можуть суттєво змінити баланс.
У цьому контексті нові переговорні ініціативи Росії варто розглянути як три взаємопов'язані умовні рівні однієї стратегії — послідовної фрагментації міжнародної системи підтримки України.
Перший рівень цієї стратегії стосується безпосередньо територіального врегулювання війни. Його суть полягає у спробі поставити у взаємну залежність проходження майбутньої лінії розмежування на Донбасі та безпекові інтереси європейських партнерів України.
Протягом тривалого часу Москва наполягала на передачі їй усієї території Донецької області, включно з районами, які залишаються під контролем України. Ця вимога була однією з центральних у російській переговорній позиції.
Однак напередодні нового раунду переговорів з'явилися сигнали про можливу зміну підходу Москви.
Зокрема, The Economist у матеріалі від 9 листопада «Дональд Трамп поспішає досягти миру в Україні. Володимир Путін — ні». звернув увагу на незвичну гнучкість російської сторони щодо можливості припинення бойових дій уздовж нинішньої лінії фронту. За інформацією видання, така гнучкість проявилася після розширення переговорного порядку денного на питання європейської безпеки.
Паралельно в українському публічному просторі з'явився конкретніший сценарій: Москва нібито готова відмовитися від вимоги передачі їй усієї території Донбасу в обмін на обмеження військової присутності НАТО у Східній та Північній Європі.
Йдеться насамперед про Естонію, Латвію, Литву та Польщу, а також Фінляндію і Швецію. Така постановка питання перегукується з давньою російською вимогою повернути військову присутність НАТО до конфігурації 1997 року — фактично обмежити розміщення союзницьких військ та військової інфраструктури на території держав, які приєдналися до Альянсу після цієї дати.
Ще у грудні 2021 року Росія оприлюднила проєкти договорів зі США та НАТО, які передбачали відмову від подальшого розширення Альянсу та суттєві обмеження військової діяльності в Центральній і Східній Європі. Зокрема, Москва вимагала не розміщувати додаткові сили та озброєння на території держав, які приєдналися до НАТО після 27 травня 1997 року, за винятком окремо погоджених випадків.
Фактично йшлося про перегляд одного з фундаментальних результатів завершення холодної війни — права держав Центральної та Східної Європи самостійно визначати свої безпекові союзи та користуватися повноцінними механізмами колективної оборони.
Для країн Балтії та Польщі подібні обмеження означали б суттєве послаблення системи стримування Росії. Для Фінляндії та Швеції, які приєдналися до НАТО у 2023 та 2024 роках відповідно, вони суперечили б самій логіці рішення про вступ до Альянсу.
Таким чином, Москва намагається пов'язати два питання, які раніше розглядалися в абсолютно різних площинах: територіальну цілісність України та військову присутність НАТО на його східному фланзі.
Саме ця надумана взаємозалежність створює одну із стратегічних пасток: місце проходження лінії розмежування на Донбасі пропонується визначати залежно від того, наскільки європейські союзники України готові поступитися власною безпекою.
Для Києва збереження контролю над неокупованими територіями Донбасу є принциповим інтересом. Для держав Балтії, Польщі та країн Північної Європи не менш принциповим є збереження повноцінних гарантій колективної оборони та присутності союзницьких сил.
Російська пропозиція ставить ці інтереси у штучне протиріччя.
Якщо європейські держави відмовляться від поступок, їх можна буде представити як сторону, що перешкоджає досягненню миру. Москва зможе стверджувати, що погодилася на компроміс щодо Донбасу, але союзники України не готові зробити відповідний крок.
Водночас на ці держави може посилитися тиск із вимогою вплинути на Київ, щоб він погодився на територіальні поступки замість перегляду європейської архітектури безпеки.
У такий чином формується ситуація, за якої Україна та її найближчі союзники змушені обирати між двома неприйнятними альтернативами.
Особливо показово, що ця конструкція зачіпає саме ті держави, які належать до найбільш послідовних прихильників військової підтримки України та політики стримування Росії.
Німеччина, країни Балтії та Північної Європи не лише надають Україні значну допомогу, а й виступають за довгострокове посилення оборонних можливостей НАТО. Їхня позиція будується на усвідомленні, що російська агресія проти України є частиною ширшої загрози європейській безпеці.
Запропонована логіка обміну спрямована на те, щоб послабити спільність цих інтересів.
Отже, на першому рівні Москва намагається використати переговори про територіальне врегулювання як спосіб створення штучних суперечностей між Україною та її найближчими європейськими союзниками.
Другий рівень російської стратегії зі фрагментації підтримки України пов'язаний із повідомленнями про готовність Москви документально закріпити гарантії ненападу на держави НАТО. Показовим є те, що ці пропозиції пролунали офіційно на рівні МЗС Росії.
На перший погляд, така ініціатива відповідає логіці зниження військово-політичної напруженості. Формальні зобов'язання щодо незастосування сили можуть розглядатися як один з інструментів зміцнення міжнародної безпеки.
Однак у нинішньому політичному контексті значення такої пропозиції виходить далеко за межі її фактичного змісту.
У Європі вже тривалий час існують дві конкуруючі позиції щодо того, як забезпечити безпеку континенту в умовах російської агресії.
Перша виходить із того, що підтримка України є невіддільною складовою європейської безпеки. Її прихильники розглядають український спротив як фактор, який стримує подальшу російську експансію та зменшує ймовірність прямого військового зіткнення Росії з державами НАТО.
За цією логікою, військова й фінансова допомога Україні дозволяє Європі не лише підтримувати українську державність, а й вигравати час для зміцнення власних збройних сил, розвитку оборонної промисловості та зменшення стратегічної залежності від США.
Друга позиція передбачає можливість стабілізації відносин із Росією через прямі домовленості, скорочення конфронтації та поступове відновлення економічного співробітництва.
Її прихильники наголошують на бюджетних обмеженнях, економічних проблемах, високих витратах на оборону та необхідності приділяти більше уваги внутрішнім соціально-економічним питанням.
Ця дискусія широко розгорнута і у країнах, які є критично важливими партнерами України.
У Німеччині значна частина політичного істеблішменту підтримує посилення обороноздатності та допомогу Україні, тоді як інші політичні сили, які все більше консолідуються навколо “Альтернативи для Німеччини” виступають за перегляд санкційної політики й відновлення діалогу з Москвою. Подібні суперечності, хоча й у різних формах, існують у Франції, Італії, Чехії та інших європейських державах.
За даними весняного Eurobarometer 2026 року, фінансування закупівель і постачання військового обладнання для України підтримували близько 56% громадян ЄС. Однак за цим середнім показником приховуються суттєві регіональні відмінності: найвища підтримка спостерігається у Північній Європі, значно нижча — у Південній та Південно-Східній, тоді як у країнах Центральної Європи ситуація залишається хиткою.
Ця неоднорідність створює умови для сприйняття російських “миротворчих” ініціатив. Там, де Росія розглядається як безпосередня військова загроза, пропозиції гарантій ненападу навряд чи можуть вплинути на підходи до механізмів колективної безпеки. Натомість у країнах, де суспільні настрої більше зосереджені на економічних питаннях та вартості підтримки України, такі пропозиції можуть посилювати позиції прихильників перегляду відносин із Москвою.
Саме в цей політичний контекст Росія вводить пропозицію щодо гарантій ненападу.
Її потенційний ефект полягає в тому, що вона надає прихильникам нормалізації відносин із Москвою новий аргумент: якщо Росія готова гарантувати безпеку європейських держав, необхідність подальшої масштабної підтримки України можна поставити під сумнів.
У такому разі дискусія поступово зміщується від питання про те, як стримувати російську агресію, до питання про те, чи не можна забезпечити безпеку Європи дешевшим і менш конфронтаційним способом.
Цей зсув має принципове значення.
Москва фактично пропонує європейським суспільствам альтернативну модель безпеки: не через підтримку України та стримування Росії, а через безпосередні домовленості з нею.
Для реалізації такого політичного ефекту Росії навіть не обов'язково підписувати відповідні документи. Достатньо сформувати враження, що дипломатична альтернатива існує, а її реалізації перешкоджають прихильники продовження підтримки України.
Це створює сприятливі умови для політичних сил, які виступають за скорочення військової допомоги Києву.
Вони отримують можливість стверджувати, що подальше фінансування української оборони не є необхідною умовою безпеки Європи, а ресурси можна спрямувати на внутрішні потреби. Наступним логічним кроком у такій аргументації може стати вимога перегляду санкцій та відновлення економічних відносин із Росією.
Особливого значення російські пропозиції набувають напередодні нового електорального циклу в Європі.
У 2027 році відбудуться президентські вибори у Франції та парламентські вибори в Італії, Польщі та Словаччині ряді інших країн. Їхні результати матимуть безпосередній вплив на політику підтримки України та майбутню конфігурацію європейської безпеки.
Для Москви важливо не лише те, які політичні сили переможуть на цих виборах. Не менш важливим є формування суспільного порядку денного, який змушуватиме навіть традиційні партії переглядати свої позиції щодо допомоги Україні.
У демократичних системах зовнішньополітичні рішення значною мірою залежать від суспільних настроїв. Якщо підтримка України почне сприйматися як перешкода для домовленостей із Росією, це може поступово змінювати політику європейських урядів.
Саме тому пропозиції щодо гарантій ненападу слід розглядати не лише як дипломатичну ініціативу, а й як інструмент впливу на внутрішньополітичні процеси в європейських державах.
Якщо перший рівень російських зусиль спрямований на створення суперечностей між Україною та її союзниками, то другий — на поглиблення розбіжностей всередині самої Європи.
Його потенційним результатом може стати поступове послаблення політичного консенсусу щодо необхідності довгострокової підтримки України.
Третій рівень стосується значно ширшої геополітичної конфігурації — відносин між США, Європою, Росією та Китаєм.
Його центральним елементом є ідея проведення тристороннього саміту США, Росії та Китаю, який міг би стати майданчиком для обговорення глобальної безпеки та принципів майбутнього міжнародного порядку.
Сама по собі ця ідея не нова.
Росія протягом багатьох років просуває концепцію багатополярного світу, в якому провідні держави мають особливі права у визначенні правил міжнародної політики та сфер власних стратегічних інтересів.
У практичному вимірі така модель передбачає можливість домовленостей між великими державами щодо питань, які безпосередньо зачіпають суверенітет та безпеку інших країн.
Саме тому ідею подібного саміту нерідко порівнюють із новою Ялтою — історичною аналогією до домовленостей великих держав про післявоєнний порядок у Європі.
Однак у нинішньому контексті важливим є не лише можливий зміст таких домовленостей, а й сам формат переговорів.
Якщо питання європейської безпеки обговорюватимуться між Вашингтоном, Москвою та Пекіном без повноцінної участі європейських держав, це означатиме фактичне визнання можливості визначати майбутнє Європи поза її власними політичними інститутами.
Для Росії такий формат створює можливість не лише підвищити власний міжнародний статус, а й посилити суперечності між США та їхніми європейськими союзниками.
Ці суперечності вже існують.
Повернення Дональда Трампа до Білого дому супроводжувалося суттєвим переглядом американського підходу до трансатлантичних відносин. Вашингтон дедалі частіше розглядає європейських партнерів крізь призму розподілу фінансового тягаря, торговельних інтересів та готовності брати на себе більшу відповідальність за власну безпеку.
Розбіжності щодо оборонних витрат, економічної політики та підходів до Росії доповнилися суперечками навколо Гренландії, які продемонстрували глибину потенційних конфліктів навіть між традиційними союзниками.
У такій ситуації Москва отримує можливість використати вже наявні розбіжності для подальшого послаблення трансатлантичної єдності.
Для Росії стратегічна цінність тристороннього саміту може полягати не стільки в досягненні глобальної угоди, скільки у створенні політичного прецеденту, який поглибить дистанцію між США та Європою.
Повноцінні домовленості про розподіл сфер впливу між Вашингтоном, Москвою та Пекіном навряд чи можуть бути легко досягнуті. Інтереси трьох держав суттєво відрізняються, а їхні можливості гарантувати довгострокове виконання подібних домовленостей залишаються обмеженими.
Проте Москва може розраховувати на значно скромніший, але стратегічно корисний результат.
Навіть спільна декларація або меморандум із загальними формулюваннями щодо міжнародної безпеки можуть надалі використовуватися Росією як аргумент на користь того, що провідні держави вже погодили певні принципи нового світового порядку.
Показовим прикладом є досвід зустрічі Дональда Трампа та Володимира Путіна в Анкориджі.
Після цього саміту російська сторона неодноразово апелювала до так званих анкориджських домовленостей, представляючи їх як основу для подальшого врегулювання війни в Україні.
При цьому публічно не було представлено документа, який би однозначно визначав зміст домовленостей, на які посилалася Москва. Однак це не заважало Кремлю використовувати сам факт зустрічі як аргумент у подальших дипломатичних дискусіях.
Зокрема, російська сторона поверталася до тези про нібито досягнуте порозуміння щодо територіальних питань, намагаючись представити власні вимоги як виконання раніше погоджених принципів.
Цей приклад демонструє важливу особливість російського переговорного підходу: політична інтерпретація домовленостей іноді може мати для Москви не менше значення, ніж їхній формальний зміст.
Подібний механізм може бути застосований і до потенційного саміту США, Росії та Китаю.
Навіть якщо його підсумкові документи не міститимуть прямих положень про розподіл сфер впливу, Москва зможе використовувати окремі формулювання або сам факт переговорів для обґрунтування власних претензій на особливу роль у визначенні майбутнього європейської безпеки.
У довгостроковій перспективі це створює ще одну проблему.
Європейські держави можуть сприйняти домовленості, досягнуті без їхньої участі, як свідчення готовності США ухвалювати рішення щодо європейської безпеки без належного врахування інтересів союзників.
Водночас американська адміністрація може розглядати спротив європейських партнерів таким домовленостям як перешкоду для реалізації власної дипломатичної стратегії та “миротворчих” зусиль.
Таким чином, Росія отримує можливість поглибити розбіжності між двома ключовими складовими західної коаліції.
Особливо важливо, що наслідки такого розколу можуть виходити далеко за межі нинішнього політичного циклу у США.
Навіть після зміни американської адміністрації накопичена недовіра, суперечності щодо міжнародних зобов'язань і посилання Москви на попередні домовленості можуть залишатися чинниками трансатлантичних відносин.
У цьому сенсі завданням Росії може бути не лише послаблення нинішньої американсько-європейської координації, а й створення умов, за яких її відновлення в майбутньому стане складнішим.
Для Москви це має фундаментальне значення.
Консолідована позиція США та Європи в поєднанні зі здатністю України продовжувати ефективний спротив суттєво обмежує можливості Росії досягти своїх цілей.
Натомість послідовне послаблення трансатлантичних зв'язків, зростання внутрішньоєвропейських суперечностей та ускладнення відносин України з окремими партнерами можуть створити для Росії значно сприятливіше середовище.
Саме в цьому полягає логіка третього рівня — спроба використати глобальний переговорний формат для поглиблення розколу між США та Європою.
Розглянуті три умовні рівні міжнародних ініціатив Москви мають різний масштаб, але об'єднані спільною логікою.
На першому рівні Росія намагається створити суперечності між територіальними інтересами України та безпековими інтересами її найближчих європейських союзників.
На другому — посилити внутрішньополітичні розбіжності в європейських державах, формуючи альтернативу підтримці України у вигляді прямих домовленостей із Москвою.
На третьому — поглибити дистанцію між США та Європою, використовуючи переговори про глобальну безпеку як інструмент перегляду ролі європейських держав у міжнародному порядку.
У сукупності ці ініціативи формують багаторівневу стратегію послаблення міжнародної коаліції підтримки України.
Особливість її полягає в тому, що досягнення конкретних мирних домовленостей є не обов'язковими або навіть не бажаними для успіху.
Росія може отримувати переваги вже в процесі переговорів — через зміну суспільних очікувань, посилення суперечностей між союзниками та формування нових рамок дипломатичної дискусії.
Саме тому нинішній переговорний процес навряд чи варто оцінювати виключно за його безпосередніми результатами. Однак навіть такі переговори, що не завершуються угодою, можуть суттєво впливати на умови майбутнього врегулювання.
Наративи, які сьогодні лише формуються в дипломатичних дискусіях, згодом можуть перетворитися на політичні програми, офіційні позиції та переговорні вимоги.
Тому боротьба за інтерпретацію нинішнього переговорного процесу має самостійне важливе значення.
Інтерес Москви полягає в тому, щоб послабити довіру між Україною та її найближчими партнерами, поглибити суперечності всередині Європи та збільшити дистанцію між європейськими державами й США.
Росії обов'язково “перемагати” всю міжнародну систему підтримки України одномоментно. Достатньо поступово фрагментувати зв'язки між її учасниками, перетворюючи спільні інтереси та розбіжності на предмет взаємних претензій.
У такому разі, коли сторони нарешті перейдуть до реальних переговорів про завершення війни, міжнародна конфігурація може виявитися значно сприятливішою для Москви, ніж сьогодні.
Питання про те, як Україні та її партнерам протидіяти російським намаганням, потребує окремого аналізу. Однак передумовою будь-якої ефективної відповіді є розуміння логіки дій Росії та взаємозв'язку між її ініціативами.
Боротьба за умови майбутнього миру для України та Європи вже триває. І її результат визначатиметься не стільки домовленостями за переговорним столом, а тим, наскільки цілісною залишиться міжнародна коаліція підтримки України до моменту, коли ці домовленості будуть фіксуватися та реалізовуватися.