Французький ліцеїст і український студент: дві моделі молодіжної політичної суб’єктності

Фото: Getty Images

Політичні вимоги, дитяча незграбність

В українських групах з мемами та більш серйозних спільнотах у соцмережах нещодавно завірусилося відео, у якому групка французьких старшокласників, які протестували проти недоліків освітньої системи, безуспішно намагалася відкрити каністру із функцією захисту від дітей. Для когось цей ролик став причиною вкотре покепкувати з учасників протестів і саркастично підкреслити розрив між соціально-політичними претензіями ліцеїстів та їхнью побутовою незграбністю, яка в очах стороннього спостерігача лише підсилює їхній образ недостатньо зрілих для артикуляції власних вимог. Хтось укотре використає подібний сюжет, аби покритикувати брутальні форми, які набрали протести, або застосувати це як аргумент у політичній грі з пошуком більшої жертви й відповідальних за ситуацію, що склалася.

Залишмо надання оцінок, політичного інтерпретування та калькуляції в стилі “переможені-переможці” французьким медіа, у яких після заяв прем’єр-міністра Себастьяна Лекорню про маніпулювання учнями старших  класів з боку партії “Нескорена Франція” (LFI) та її “ультралівих поплічників”¹ й так багато роботи. Власне, дискусія про те, наскільки стихійним є нинішній протест ліцеїстів і де проходить межа між самостійною політичною мобілізацією школярів та впливом дорослих політичних сил, не вщухала від перших зафіксованих випадків вуличного насильства.

Нашим завданням буде спробувати дослідити інтелектуальні рамки протесту та задля контрасту порівняти його з українською традицією студентських протестів часів незалежності.

Отож, французькі протести 2026 року вже називають “третім актом” після мобілізацій 1990 та 1998 років². Як і в попередні роки, вони виникли не навколо однієї конкретної невдалої реформи чи непотрібної зміни, а на тлі накопиченого невдоволення умовами навчання – занедбаними школами, браком учителів, переповненими класами та екзистенційною невизначеністю власного майбутнього. Аналізуючи останні події у Франції соціолог Франсуа Дюбе говорить про знайомий синдром “malaise lycéen” (невдоволення ліцеїстів), який зводиться до загального відчуття неблагополуччя серед старшокласників³.

Бурдьє та Шампань: коли тебе впустили, але не дали змоги йти далі

Цей стан добре описує коротка, але хрестоматійна для французьких соціальних наук стаття П’єра Бурдьє та Патріка Шампаня “Виключені зсередини” (Les exclus de l’intérieur⁴, 1992). Текст мав на меті показати парадокс масифікації французької освіти, де розширення доступу до шкіл не ліквідувало соціальну нерівність, а просто змінило спосіб її відтворення.

Класичний мотив лівої соціальної критики другої половини ХХ століття: вкотре наголосити, що нерівність не зникла – вона перемістилася або набула прихованих форм.

Якою, на думку вчених, була механіка цього процесу? 

Бурдьє та Шампань намагалися показати парадокс демократизації французької школи. Після 1950-х років до середньої освіти почали масово входити діти соціальних груп, які раніше були з неї практично виключені: робітників, селян, дрібних торговців, ремісників (пізніше соціологи багато писатимуть і про емігрантів). Проте це не розв'язало проблеми, оскільки система мала свої обмеження. Якщо раніше механізм був прямолінійнішим: тебе просто не пускали до системи, або ж ти з житейських причин вибував, чи опинявся на узбіччі, то згодом картина ускладнилася.

Тебе допускають до системи, але ранжують і розподіляють усередині неї. Формально всі мають доступ до освіти, проте навчаються за різними соціальними траєкторіями, які відкривають різні життєві перспективи. Саме цей парадокс Бурдьє і Шампань називають появою “виключених зсередини людей”, адже індивід хоч і не стоїть за дверима школи, але може опинитися на периферії освітньої системи.

Цікаво, що в пошуку концептуальних рамок протестів французькі медіа зверталися до іншого поняття з концептуального арсеналу Бурдьє, а саме до його поняття “лівої руки держави”⁵. Цей концепт не про політичну лівицю, а про ті державні інституції, які безпосередньо працюють із людьми. На відміну від протилежного “правого” боку – фінансового, адміністративного й силового апарату, який розподіляє ресурси, встановлює правила та контролює їх дотримання, ця “кінцівка” відповідає за школу, соціальні служби, медицину, освіту.

Не лише на глобальній Півночі, а й у багатьох країнах світу видатки саме на ці сфери ріжуться першими в ситуації економічної турбулентності, тоді як потреба утримання апарату управління та контролю сприймається елітами як критична.

Нестійкість цієї “лівої руки” особливо помітна у випадках солідарності, що виникає під час нинішніх демонстрацій (про випадки її відсутності та агресії у соціальних мережах напишуть і без мене). До протестів тих, хто вчиться, долучалися ті, хто вчать, себто працівники самих шкіл, зокрема асистенти з нагляду за учнями. Вони опиняються по один бік конфлікту з тією частиною державного апарату, яка визначає бюджети, стандарти та умови їхньої роботи.

Фуко: людина під наглядом власного майбутнього 

Ще один соціологічний класик, без якого важко було б уявити дебати про вуличні заворушення загалом, як і про протест у старшій школі зокрема, це, звісно, Мішель Фуко. Не варто знову мусолити ключові тейки про інституції, створені для того, щоб “наглядати” та “карати”, спрощуючи аргументацію та доводячи їх до трюїзмів. Тим паче що французькі оглядачі зробили крок далі й не характеризують освітні заклади лише як засоби спостереження, нормалізації, класифікації та оцінювання. Звичайно, усі ці акценти дуже помітні в статтях французької преси. Не дарма Le Monde в матеріалі⁶ про блокади ліцеїв пригадали надпис на банері “8 h-19 h, on est au lycée ou en garde à vue?”, що може бути перекладено як “Навчання з 8:00 до 19:00 – ми ще в ліцеї чи вже під вартою?”.

Проте у випадку полеміки довкола внесення змін до Parcoursup – французької державної платформи для вступу до закладів вищої освіти після закінчення ліцею – були наведені інші обґрунтування.  

У дослідженні⁷, опублікованому Politis у травні 2026 року, це описується буквально як “obsession nouvelle: celle du dossier parfait”, тобто нав'язлива ідея в учнів мати ідеальне досьє. Чимало інших авторів пишуть також про непрозорість системи відбору,  тривожність та відчуття невизначеності. Проте, знову ж таки, критика зводиться до двох елементів. 

Першого – вже великою мірою поясненого буреіанського – в якому підкреслюється нетотожність “рівності входу” та “рівності результату”. Адже з огляду на те, що значна частина шкільного життя стає потенційно релевантною для майбутнього відбору, а отже, й соціальної мобільності, заможніші сім’ї починають раніше готувати досьє, оплачувати репетиторів та консультантів із профорієнтації, переводити дітей до приватних шкіл тощо.

Та є ще другий елемент – фукіансько-бентамівський. Юбер Гійо (Hubert Guillaud) описує Parcoursup як “деперсоналізовану систему”⁸, у котрій кандидат перетворюється на “профіль із данними”, такий собі набір заокруглених цифрових значень та характеристик. Це вже не просто класичний контроль, ба навіть датафікація людини та ранжування. В уявленні багатьох неповнолітніх протестувальників, це щось на кшталт паноптичної каруселі соціальної селекції, де людина оптимізує не себе, а свої image та metrics, знаючи, що за нею можуть спостерігати. А що може бути результатом довготривалого примусу, який ще несформований індивід чинить сам над собою проти власної ж волі? Самовідчуження, вигорання, страхи виключення та неврози.

Кемпбелл і Меннінг: бути жертвою теж треба вміти  

Тут ми наближаємося до третього “концептуального кита”, без якого розмови про протести в навчальних закладах не мали б точки співвіднесення. Такою точкою, а радше контуром, є феномен victimhood culture, або явище “культури жертви”. Воно відоме нам з книги “Повстання культури жертви: мікроагресія, безпечні простори та нові культурні війни” (The Rise of Victimhood Culture: Microaggressions, Safe Spaces, and the New Culture Wars⁹, 2018). Її автори Бредлі Кемпбелл та Джейсон Меннінг – відомі американські соціологи, які здобули світове визнання завдяки дослідженню сучасних соціальних конфліктів та опису трьох типів моральних систем: культура честі – культура гідності – культура жертви.

Попри те, що матеріал і так концептуально дуже насичений, слід бодай коротко пояснити принцип розрізнення. У культурі честі статус залежить від зовнішньої репутації, а образи караються особистою силою чи помстою; у культурі гідності статус є вродженим і внутрішнім, тому люди ігнорують дрібні образи, а серйозні конфлікти вирішують через об'єктивний закон; натомість у культурі жертви статус і моральний авторитет здобуваються через уразливість та страждання, через що люди мають надвисоку чутливість до щонайменших образ і масово залучають треті сторони (адміністрацію чи публічний розголос) для покарання кривдників.

Поборники трьох різних імперативів можуть жити в одному й тому ж світі. Вілл Сміт, чи навіть Коннор Макгрегор, або ще більш промовистий приклад Рамзана Кадирова (тут радше потрібно було вигадати термін “культура безчестя”), співіснують у світі з Бараком Обамою чи Джоан Роулінг, які за кожну особисту образу не намагаються вистежити та анігілювати свого кривдника. А є Гретта Тунберг, або американський актор Джассі Смоллет, який заради лайків сфабрикував напад на себе.

Звісно, протести на кампусах університетів Ivy League після жорстких фінансових й адміністративних заходів сприймаються як щось, що хоч і було недавно, проте на якийсь час точно зникло. Втім, це враження оманливе: протест не зник, а змінив форму (все таки цей хід лівих про оголошення зміни форми – це щось!). Від масових акцій і наметових містечок він перейшов до судових та інституційних конфліктів.

Проте такий етос не вивітрився повністю. Не слід, однак, механічно переносити американський досвід на Францію, або ж, навпаки, протиставляти два досвіди. І там, і там є відчуття скоєної кривди, покинутості напризволяще, проте йдеться про різні способи говорити про нерівність і завдану шкоду. Американська публічна мова ідентичності та вразливості значною мірою описує людину як представника певної групи, яка зазнала несправедливості. Французька традиція втискає свою претензію в іншу концептуальну рамку – рамку універсалізму, громадянства (citoyenneté) й (не)дотримання соціального контракту. Вона звучить не лише як “зі мною вчинили несправедливо”, а й як “система порушила обіцянку рівності, яку сама проголошує”.

А що ж Україна?

У зв'язку з таким контрастом традицій можна поглянути на ще контрастніший випадок – український, який стає тим більш цікавим із огляду на його перманентну видозміну в екстремальних умовах.  Українська молодь у цьому сенсі живе в дивному переплетенні уявлень та реалій. З одного боку – у ситуації, яку деінде окреслили безпековим, економічним і соціальним колапсом, вона має зухвалість поводитися не як покоління, яке лише входить у вже встановлений суспільний порядок, а як його співтворець. Про це влітку писала ціла плеяда публічних і не надто публічних інтелектуалів. 

Чи не найбільш чітко лейтмотив переформатування суспільного договору сформулювала у своїй статті військовий омбудсмен Ольга Решетилова¹⁰. Вона зазначала, що неписана умова між владою й суспільством, про те, що останнє підтримує не лише армію, але й очільників, які вирішили боротися за державу, вичерпала термін придатності, і що нова умова потребуватиме переосмислення та визнання кожною стороною своєї сфери відповідальності. Павло Казарін натомість писав про те, що через неможливість проведення виборів влада зберігає легітимність лише за умови, що її рішення відповідатимуть суспільному запиту на справедливість¹¹.

У цілому українська студентська молодь традиційно демонструє високу політичну агентність, особливо в умовах невизначеності. Для поколінь незалежної України нестабільність була радше станом норми, ніж винятком, тому Революція на граніті, два Майдани й Картонковий протест засвідчили готовність молоді не лише реагувати на зміни, а й діяти проактивно.

При цьому на відміну від теперішніх протестів у Франції українські студентські рухи послідовно підкреслювали свою непартійність. Тривалий час такою була ситуація й у Франції, проте останні події демонструють тенденцію до зміни статус-кво¹². Проте в нашому випадку дистанція від партій не означала дистанції від політики. Починаючи з 1990 року, коли вимоги здобувачів освіти виходили далеко за межі студентських інтересів та стосувалися відставки Віталія Масола, запит на демократичні політичні зміни, зміни влади та “слушний” вибір цивілізаційного вектору розвитку країни стали чимось цілком природним.

Очевидним є те, що на український протестний праксис повпливала інша інтелектуальна традиція. Про це можна було б писати довго. Особливо перспективним вигляють компаративні дослідження деколонізаційної призми молодіжних протестів, її вплив на розуміння політичної суб’єктності, національної гідності та права на непокору. Проте зазначмо тут, що у Франції сама політичність протесту значно менше потребує доведення власної легітимності. Тобто французький ліцеїст може вийти на вулицю, вступити в конфлікт із поліцією, блокувати школу, висувати вимоги до держави – і ці дії сприйматимуться як такі, що давно вписані в репертуар громадянської поведінки. Тому сама суспільна мобілізація там не є революційним актом. В Україні ситуація інша: вихід молоді на вулицю дуже швидко обростає питаннями на кшталт "хто за вами стоїть”, чи “а хто на вашу думку краще керуватиме країною?”, або ж ремарками в стилі “не розхитуйте човен”.

Утім, українська молодь керується принципом моральної легітимності, що робить процедурну мову протесту гострішою та аксіологічнішою. На Заході ж традиційно сильним залишається сюжет щодо звинувачення еліт у лицемірстві.

Остання студентська мобілізація на захист міністра Федорова викликала дуже різні оцінки: одні називали її “інфантилізмом”, інші – цілком нормальною політичною поведінкою молоді. Ця розбіжність показала цікавий парадокс. Українському юнакові чи дівчині можуть сказати: ви вже достатньо дорослі, щоб виходити на Майдан, сперечатися з владою, волонтерити, воювати, рятувати інших або фактично брати на себе частину функцій держави. Але при цьому та сама людина водночас може залишатися “дитиною”, коли йдеться про право самостійно визначати власний життєвий шлях.

Ми, міленіали, сміємося з французьких старшокласників, які не вміють відкрити каністру із захистом від дітей. І так, це насправді виглядає курйозно. Проте пригадуючи свій досвід вступу в еру раннього ЗНО, або ще й до нього, ми знаходимо значно менше кумедного у власній ситуації. Тоді від нас шістнадцяти-сімнадцятирічних нерідко очікували, щоб ми безпомилково визначили майбутню професію, університет і життєву траєкторію.

Можливо, тут проходить один із найцікавіших вододілів між двома моделями молодості – західним і українським. Французькому підлітку суспільство значною мірою дозволяє бути політично суб'єктним, залишаючись особисто незрілим. Українському – куди частіше пропонують спершу довести свою дорослість, і лише після цього за ним може бути  визнане право на політичну суб'єктність.