Майбутнє українських біженців у Німеччині та Франції

Фото: Getty Images

Абстракт

Російське вторгнення в Україну в 2022 році призвело до найбільшого вимушеного переміщення населення в Європі за останні десятиліття. Відповідно до даних за 2026 рік, понад 4 млн українців перебувають під тимчасовим захистом в країнах Європейського Союзу, однак із постійними дебатами про завершення дії цього статусу, дедалі актуальнішим стає питання їхнього подальшого майбутнього та перспектив інтеграції. Крім цього, важливим є питання пошуку балансу між забезпеченням стабільності перебування українців у країнах ЄС і створенням умов для їхньої реінтеграції задля повернення в Україну.

Ця робота пропонує рекомендації розвитку міграційної політики щодо українців, які перебувають у Німеччині та Франції. У дослідженні наведений аналіз чинних правових механізмів та інтеграційної політики в обох країнах. Окрему увагу приділено викликам, які виникають у зв’язку з тривалим характером вимушеного переміщення. У роботі надано рекомендації щодо оновлення моделі політики, яка передбачає створення стабільної правової моделі перебування (тимчасовий захист або захист строком на 4-5 років), розвиток механізмів циркулярної мобільності, підтримку транскордонної діяльності та збереження соціальних і професійних зв’язків українців із Україною.

Вступ

У відповідь на міграційну кризу спричинену повномасштабним вторгненням Росії в Україну, Європейський Союз вперше активував механізм тимчасового захисту, передбачений Директивою 2001/55/EC, що дозволило отримувати українським біженцям  право на проживання, вільний доступ до ринку праці, освіти та різних соціальних послуг у країнах ЄС.

Станом на 2026 рік мільйони громадян України залишаються під цим правовим режимом у різних країнах Європи, зокрема у Німеччині та Франції. Водночас тимчасовий характер цього статусу створює фундаментальну невизначеність щодо майбутнього українців у Європі та їх подальшого перебування та повернення в Україну.

У цьому випадку виникає ключова політична проблема: яким чином держави Європи мають будувати міграційну політику щодо українців через нестабільність механізму захисту: інтегрувати їх на постійній основі чи стимулювати повернення в Україну? Це питання є складним і багатовимірним, оскільки зачіпає як цінності та права людини, так і інтереси приймаючих країн разом із стратегічними інтересами самої України.

З одного боку, країни перебування ще на початку повномасштабного вторгнення визначили близько 17 млрд євро коштів для інтеграції українців, зокрема у доступ до ринку праці, освіти та соціальної інфраструктури. З іншого боку, довгострокова інтеграція може мати великі наслідки для України як демографічні, так і економічні, особливо в контексті післявоєнного відновлення. Водночас сама ситуація ставить українців перед складним вибором між адаптацією до життя в країнах ЄС і поверненням у країну, що все ще перебуває у стані війни або післявоєнної відбудови.

Таким чином, проблема має кілька ключових компонентів:  розмитість правового статусу; характер інтеграції у країнах перебування; відсутність ефективних політик повернення та реінтеграції.

До основних стейкхолдерів належать уряд України та країн ЄС, інституції ЄС, міжнародні та неурядові організації, а також самі українці, які є безпосередніми носіями цих рішень.

Ключовим аналітичним питанням, яке породжується цією проблемою, є питання, чи можливо поєднати інтеграцію та повернення в межах єдиної політики, яка одночасно забезпечує стабільні умови проживання за кордоном і зберігає мотивацію до повернення? Великим викликом є те, що існуючий підхід до інтеграції та повернення в Україну розглядаються як взаємовиключні. Така політика спрямована тільки на довгострокове включення в системи і суспільство країни перебування, а політика повернення на заохочення репатріації. Така дихотомія виглядаю обмеженою і позбавляю вибору.

У цьому дослідженні висувається теза, що політика щодо українців у країнах ЄС має базуватися на підході який передбачає створення стабільного правового статусу для українців та поєднання інтеграційних механізмів, що підтримують зв’язок з Україною та створюють передумови для добровільного повернення. Такий підхід дозволяє уникнути жорсткого вибору та пропонує гнучку модель.

Метою цієї роботи є аналіз того, як різні країни, зокрема Франція та Німеччина підходять до питань стабільного правового статусу, інтеграції та повернення українців до України, а також розробки практичних рекомендацій щодо формування міграційної політики цих країн.

Структура дослідження побудована наступним чином. У розділі Передумови проблеми розглядається контекст запровадження тимчасового захисту та його складові. Далі у розділі Аналіз країн здійснюється аналіз політик Франції та Німеччини та їх міграційних політик щодо українців. Наступний розділ присвячений аналізу можливих політичних опцій правового статусу українців та їх подальшої інтеграції в цих двох країнах. У розділі Рекомендації та їх реалізація пропонуються конкретні політичні кроки та механізми їх впровадження. Завершальний розділ, Висновки, узагальнює основні результати дослідження та їх значення.

Передумови проблеми

Активація Директиви 2001/55/EC стала історичним прецедентом: цей документ жодного разу не застосовувався, навіть в умовах міграційної кризи 2015–2016 років та подій Арабської весни 2010 року. Першою причиною була відсутність політичної волі, Комісія та Рада свідомо уникали її активації. І другою причиною є внутрішня правова невизначеність самої Директиви. Зокрема, відсутність числового порогу для визначення «масового напливу». У випадку України рішення було ухвалено одноголосно державами-членами, що є винятком із загальної практики.

Таким чином, активація Директиви була зумовлена збігом політичних обставин: масштабом переміщення, процесом європейської інтеграції України та солідарністю держав-членів перед обличчям російської агресії. Директива відкрила доступ до базових прав, закріплених в ній: доступ до ринку праці без необхідності отримання окремого дозволу на роботу, доступ до національних систем освіти для дітей та професійної перепідготовки для дорослих і право на медичну допомогу та соціальне забезпечення нарівні з громадянами держав-членів. Статті 12–14 закріпили ці гарантії нормативно,  стаття 9 зобов'язала держави-члени надавати документи зрозумілою для захищених осіб мовою — наслідком чого стало розгортання україномовних інформаційних платформ, сервісних центрів та спеціалізованих порталів працевлаштування.

Перевагою механізму тимчасового захисту, на відміну від статусу біженця, стала його швидкість оформлення. Оскільки тимчасовий захист має колективний характер. В умовах 2022 оформлення статусу біженця, який передбачає індивідуальну перевірку, більший обсяг документального супроводу створило б організаційний колапс.

Однак недоліком механізму є часовий параметр. Згідно з розділом 2 Директиви 2001/55/EC, тимчасовий захист встановлюється строком на один рік. Рада ЄС чотири рази продовжувала дію статусу для українців. Фактично інструмент кризового реагування набув довгострокового значення, що виходить за межі його правового призначення.

У Франції тимчасовий захист для громадян України було запроваджено на загальноєвропейський умов після активації директиви із забезпеченням права на легальне проживання в країні, доступ до ринку праці, освіти та соціальних послуг. Наразі українці зберігають можливість проживання з тимчасовим захистом, але через його залежність від політичних рішень ЄС щодо продовження або припинення, воно створює елемент правової невизначеності на майбутнє. Станом на травень 2026 року у Франції під тимчасовим захистом перебуває близько менше ніж 50 тисяч українців, що значно менше порівняно з країнами як Німеччина, Польща та Іспанія, і відображає відносно обмежений масштаб української присутності у країні в межах цього механізму. Соціально Франція забезпечує відносно розвинену інфраструктуру підтримки інтеграції, включно з доступом до соціальної допомоги, однак ефективність доступу до цих послуг може відрізнятися залежно від регіону. В економічному контексті українці поступово інтегруються у ринок праці, однак значна частина зайнята у секторах, що не відповідають їх кваліфікації, що ускладнює довгострокову економічну інтеграцію. У політичному вимірі питання українських громадян розглядається у Франції як частина загальної міграційної політики без збереження окремих ідентичностей та врахування особливостей, тому що будується на моделі республіканського універсалізму, Загалом проблема залишається актуальною через відсутність чіткого довгострокового статусу та рекомендацій переходу на звичайні правові статуси (як посвідки на проживання), що підтримує невизначеність щодо подальших соціальних і правових траєкторій українців.

У Німеччині тимчасовий захист для громадян України імплементовано через §24 Закону про проживання іноземців (Aufenthaltsgesetz), що забезпечує право на легальне проживання, доступ до ринку праці, освіти та соціальних виплат. Тимчасовий захист продовжено до 4 березня 2027 року. Станом на кінець 2025 року у Німеччині під тимчасовим захистом перебувало близько 1,2 млн українців — 28,7% від загальноєвропейського показника, що робить Німеччину лідером серед країн прийому ЄС. Соціально Німеччина забезпечує доступ до житла, інтеграційних та мовних курсів та грошову допомогу. Однак, як і у випадку з Францією, доступ до цих послуг різниться залежно від федеральної землі та адміністративної процедури розподілу. В економічному контексті рівень зайнятості серед українців в кінці 2025 року становив близько 51%. У політичному вимірі питання українських громадян у Німеччині дедалі активніше включається у внутрішньополітичні дискусії щодо балансу між інтеграцією та видатками на соціальну підтримку, а майбутнє механізму після 2027 року залишається відкритим питанням як на національному, так і на загальноєвропейському рівні.

Аналіз країн

Німеччина

Оскільки автоматичний ресурс продовження тимчасового захисту вичерпано, а представники Єврокомісії  артикулювали неможливість збереження цього статусу у його теперішньому вигляді, правове поле ФРН зазнає змін.

Офіційна позиція Берліна полягає у відмові від створення ексклюзивного статусу для українців після березня 2027 року. Стратегія ФРН передбачає поступове згортання режиму тимчасового захисту та переведення мігрантів на загальне  міграційне право ФРН: робочі візи для кваліфікованих спеціалістів (§§ 18a, 18b AufenthG), Блакитна карта ЄС (§ 18g), посвідки для навчання (§ 16b) або самозайнятості (§ 21).

Проведені інтерв'ю демонструють спокій респондентів. Наприклад, респондент Анатолій (54 роки, вимушений переселенець з Одеси, який наразі проживає у місті Швабіш-Халль, Баден-Вюртемберг) зазначає:

Щодо ситуації після 2027 року, то особливих переживань у мене немає. На мою думку, німецька система є дуже стабільною та продуманою, тому я не думаю, що будуть якісь різкі або критичні зміни для українців, які вже добре інтегрувалися в суспільство.

Економічний аспект перебування українців у ФРН протягом 2025–2026 років зазнав реформування, покликаного зменшити навантаження на федеральний бюджет. Ключовою зміною стало скасування права на отримання повноцінної допомоги по безробіттю (Bürgergeld) для осіб, які прибули до країни після 1 квітня 2025 року. Цю категорію мігрантів було переведено на систему Закону про допомогу шукачам притулку (Asylbewerberleistungsgesetz — AsylbLG). Згідно з редакцією закону AsylbLG від 29 квітня 2026 року, визначено коло осіб, структуру виплат та умови обмеження прав. Відповідно до § 1, право на пільги мають іноземці, які фактично перебувають у ФРН та мають дозвіл на проживання через війну на батьківщині, статус "толерантності" (§ 60a). § 3 та § 3a розділяють допомогу на необхідні потреби (харчування, одяг, житло) та особисті повсякденні потреби, фіксуючи щомісячну грошову ставку особистих витрат для самотнього дорослого у житлі на рівні 162 євро (у таборах — 146 євро). Надання цих послуг може здійснюватися у формі платіжної картки (Bezahlkarte). Водночас респонденти повідомляють, що у багатьох регіонах впровадження карток відбувається нерівномірно, а ті, хто вже перебуває в країні тривалий час, продовжують користуватися стандартними банківськими рахунками й не відчувають критичних побутових труднощів. У сфері медичного забезпечення, прописаного в § 4, фінансуванню підлягає лікування гострих захворювань, больових станів, вагітності та пологів.

У сфері зайнятості центральне місце посідає урядова ініціатива «Job-Turbo». Вона була анонсована урядом ще восени 2023 року для прискорення виходу мігрантів на ринок праці. Проте у 2025–2026 роках, на тлі зміни політичного курсу та підписання коаліційної угоди Мерца, програма набула імперативного характеру, тобто участь в ній перестала бути добровільною. Цей зсув закріпився через впровадження обов’язкових «інтеграційних угод» між мігрантами та службами зайнятості щодо інтеграції та працевлаштування на базі § 44а AufenthG, а також через посилення каральних важелів за невиконання умов інтеграційної угоди, прописаних у § 31a Другої книги Соціального кодексу Німеччини (SGB II). Це скасувало практику обов’язкового закінчення мовних курсів рівня B1/B2 перед виходом на ринок праці. На рівні закону відмова від співпраці з Jobcenter або необґрунтоване відхилення пропонованих вакансій тягне за собою зменшення виплат у поступовому форматі: за перше пропущене призначення без поважної причини виплати зменшуються на 10%, за повторне — на 20%. Якщо ж працездатна особа демонструє системне ухилення від працевлаштування або навчання, закон дозволяє застосувати максимальну санкцію у вигляді 30% базової грошової допомоги строком на три місяці.

Кейси респондентів демонструють, що система функціонує гнучко. Респондент Оксана (46 років, Одеса)  зазначає:

В Україні я працювала у сфері краси, і тут у Німеччині змогла продовжити розвиватися в цій же сфері та навіть відкрити власний салон. Для мене система тут зрозуміла і структурована, зокрема реєстрація бізнесу та всі офіційні процеси... В моєму оточенні я не чула ні про посилений контроль, ні про якісь реальні випадки урізання допомоги, усе відбувається досить спокійно.

Це підтверджує, що для мотивованої частини переміщених осіб німецька міграційна політика відкриває можливості для легалізації через самозайнятість та бізнес.

Поточна ситуація 2026 року визначається спробами впровадження інструментів «подвійного наміру». Практичним проявом цього стало відкриття 15 квітня 2026 року в Берліні першого Центру єдності українців. Хаб створено для підтримання зв'язку з батьківщиною та консультування щодо повернення, де паралельно надаються послуги Пенсійного фонду України, освітні та культурні програми.

Франція

З 2022 року Франція, як і інші країни ЄС, застосовує Директиву ЄС про тимчасовий захист для українців, яка забезпечує їх право на легальне перебування та доступ до основних сфер як ринку праці та соціальної допомоги. Адміністративною формою реалізації цього режиму є тимчасовий дозвіл на проживання (APS), який видається міграційними офісами префектур та продовжується відповідно до рішень ЄС. З 2022 року приблизно 118 800  осіб отримали тимчасовий захист у Франції, що підтверджується даними французької адміністрації у сфері міграції.

Водночас дедалі більш помітною є тенденція переходу частини українців з тимчасового захисту на інші правові режими перебування. Серед них найбільш поширеними є:

1. Субсидіарний захист. Згідно з даними від Євростату наприкінці 2025 року у Франції налічувалося 25 780 громадян України, які отримали міжнародний захист. Перехід до субсидіарного захисту часто зумовлений прагненням отримати більш стабільний і довгостроковий статус, через обмеження тимчасового захисту.

2. Titre de séjour de droit commun (студентська посвідка на проживання, посвідка на тимчасове проживання для працівників, посвідка на тимчасове проживання для приватного та сімейного життя, посвідка на тимчасове проживання за паспортом таланту).

3. Cтудентські та трудові візи. 

Україна друга за чисельністю по подачі на статус біженця. Джерело

• працевлаштування

• державних програм професійної перекваліфікації

• системи охорони здоров’я

• освітніх закладів

Водночас ключовим викликом залишається доступ до стабільного житла та довгострокова адміністративна невизначеність, оскільки APS потребує регулярного оновлення. Через це  фіксується зростання переходів українців до процедур отримання притулку або субсидіарного захисту. Це пов’язано з тим, що тимчасовий захист поступово сприймається як недостатньо стабільний у довгостроковій перспективі. На даному етапі міграційна політика щодо українців супроводжується скороченням житлової та фінансової допомоги, та переорієнтацією державної політики на “normalisation” статусу перебування українців.

Наприклад, у місті Реймс фіксуються випадки скорочення програм тимчасового розміщення та житлової допомоги. Це демонструє зростаючу залежність соціальної стабільності від адміністративного статусу.

Результати проведених інтерв’ю також свідчать про неоднорідність стратегій українців у Франції. Так, Катерина Сіррі, уродженка Харківської області, яка нині проживає у Реймсі, у межах інтерв’ю зазначила, що вирішила перейти з тимчасового захисту на субсидіарний статус через відсутність можливості повернення до рідного регіону та бажання більш глибоко інтегруватися у французьке суспільство. За її словами, Франція надала їй можливість пройти професійне перенавчання: після роботи косметологом в Україні вона навчається на перукаря та планує у майбутньому відкрити власний бізнес. Цей приклад демонструє, що для частини українців питання правового статусу поступово пов’язується не лише із захистом, а й із довгостроковими життєвими стратегіями та професійною реалізацією.

Можливі політичні підходи після завершення режиму тимчасового захисту

Одним із поширених підходів до інтеграції українців є концепція від Організації економічного співробітництва та розвитку «dual intent integration», запропонована ще у 2023 році. Її основна ідея полягає у поєднанні інтеграції українців у країнах перебування із збереженням умов для їхнього повернення в Україну. На відміну від традиційних інтеграційних моделей, цей підхід враховує особливий характер переміщення українців. Водночас зараз стає очевидним, що початковий підхід від ОЕСП потребує адаптації до нових реалій тривалого переміщення. Після кількох років перебування у країнах ЄС українці дедалі більше інтегруються у місцеві суспільства, однак паралельно зростає невизначеність щодо їхнього майбутнього правового статусу через його тимчасовість.  У Франції альтернативні форми захисту, зокрема субсидіарний захист, не відповідають специфіці українського випадку, оскільки можуть обмежувати мобільність та ускладнювати підтримання зв’язків із країною походження. Крім того, значна частина українців підтримує активні соціальні, економічні та сімейні зв’язки з Україною. У результаті формується ситуація, коли українці перебувають між двома просторами, а саме країною перебування та країною походження.

У цьому контексті в дослідженні пропонується не поступова відмова від механізму тимчасового захисту, а його модернізація та стабілізації відповідно до нових реалій тривалого переміщенні українців. Замість щорічного продовження тимчасового захисту , Франція та Німеччина могли б розглянути можливість впровадження багаторівневої системи довгострокового захисту, яка б забезпечувала стабільність та інтеграцію без необхідності остаточного вибору між двома країнами: країною перебування та країною походження.

Таку модель можливо розділити на декілька взаємопов’язаних рівнів.

Перший рівень: створення правової стабільності.

Його метою є надання українцям  довгострокового правового статусу замість щорічних рішень по продовженню тимчасового захисту. Це дозволило б зменшити рівень правової невизначеності, яка виступає одним із ключових викликів для українців у ЄС.

Другий рівень — це інвестиція в людський капітал із перспективою майбутньої відбудови післявоєнної України.

Рекомендується відійти від традиційних інтеграційних підходів, які базуються на адаптації мігрантів до ринку праці країни перебування.  У випадку українців доцільно розглядати набуті навички як ресурс одночасно для двох - країни перебування та України. Ідея полягає у створенні механізмів підтримки професійних зв’язків між українськими фахівцями у Франції та Німеччині та українськими інституціями, що  у свою чергу знизить ймовірність декваліфікації українців, що важливо як для країни перебування, так і для України в разі повернення громадянина.

Третій рівень — це збереження соціальних та культурних зв’язків з Україною.

В випадку з українцями повна асиміляція не є оптимальною політикою, коли повернення залишається реальною перспективою. Тому підтримка української освіти, культурних ініціатив та зв’язків із місцевими українськими громадами може розглядатися не як перешкода інтеграції, а як інструмент підтримки довгострокової готовності до повернення.

Подібні дискусії спостерігаються і в Ірландії, де після кількох років реалізації режиму тимчасового захисту почалося обговорення необхідності переходу від короткострокового кризового реагування до довгострокового управління перебуванням українців. Згідно з оглядом «Oireachtas Spotlight» Халпіна (2022), постійна реалізація Директиви про тимчасовий захист без визначення подальших перспектив створює додаткову невизначеність як для самих українців, так і для усіх державних інституцій.

Таким чином, запропонований підхід передбачає перехід від тимчасового механізму до стабільного довгострокового статусу як з метою стабільної інтеграції Українців з можливістю майбутнього повернення до країни походження. Це дозволяє врахувати як інтереси країн перебування, які зацікавлені у соціально-економічній інтеграції українців, так і потреби України, для якої питання майбутнього повернення громадян залишається одним із ключових питань післявоєнного відновлення.

Рекомендації

Запропонований у цьому дослідженні підхід до міграційної політики щодо українців у Франції та Німеччині базується на переході від логіки тимчасового перебування  до моделі стабільної організованої двонаправленої мобільності між країною перебування та Україною. У межах цієї логіки інтеграція та повернення розглядаються не як взаємовиключні траєкторії, а як взаємопідсилювальні процеси. Таким чином, політика повинна одночасно забезпечувати стабільність життя українців у Франції та Німеччині та зберігати реальну можливість їхнього повернення в Україну без втрати соціального і професійного капіталу. Відповідно до коментаря наданого для цього дослідження представником уряду України важливо акцентувати увагу на створення всіх програм довкола підтримки зв’язків з Україною та збереження циркуляції мобільності, так як діаспора має великий вплив як на регіональні політики, так і на національну політику України, особливо в контексті вступу України в ЄС.

На правовому рівні такий підхід повинен будуватися на відході  від короткострокової та щорічно переглядної моделі тимчасового захисту. Натомість доцільним є запровадження статусу з багаторічним строком дії, який забезпечує стабільність перебування та переглядається лише у випадку суттєвих змін безпекової ситуації в Україні. Також  пропонується закріплення права на тривале перебування в Україні без втрати правового статусу для циркуляції мобільності.

Таблиця рекомендацій

Висновки

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну поставило перед інституціями Європейського Союзу та державами-членами безпрецедентний виклик, відповіддю на який стало активація механізму тимчасового захисту. Після 4 років його функціонування дедалі очевиднішим стає те, що він не був розрахований на тривале переміщення мільйонів українців. Проведений аналіз в дослідження засвідчує, що як у Франції, так і в Німеччині нестабільність тимчасового захисту  створює невизначеність на майбутнє для українців. Саме тому дуже важливо почати формувати нову довгострокову міграційну політику,, яка враховуватиме як інтереси держав перебування, так і стратегічні інтереси України щодо збереження людського капіталу та створення умов для майбутнього повернення громадян.

У роботі пропонується,  що концепція інтеграції зі збереженням зв’язків з країною походження повинна стати основою наступного етапу європейської політики щодо українців. На відміну від класичного підходу, як у Франції, який фактично змушує обирати між повною інтеграцією та поверненням, запропонована модель розглядає ці процеси як взаємодоповнювальні. Вироблені рекомендації спрямовані на створення стабільного довгострокового правового статусу, підтримку циркулярної мобільності, взаємне визнання професійних кваліфікацій та підтримку професійної взаємодії між ЄС-Україною, а також підтримку соціально-культурних зв’язків через діаспору. Реалізація такого підходу дозволить не лише забезпечити передбачуваність правового становища українців у Франції та Німеччині, а й сприятиме збереженню їхнього людського потенціалу для післявоєнного відновлення України. Водночас запропонована модель може слугувати основою та прикладом для формування більш гнучкої ЄС політики реагування на випадки масового вимушеного переміщення населення та біженців у майбутньому.