МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Данило Москаленко, молодший аналітик Центру "Resurgam" за Азійсько-Тихоокеанським напрямком
Митрофанова Вікторія, стажерка Центру "Resurgam" за Азійсько-Тихоокеанським напрямком
Кучеренко Анна, стажерка Центру "Resurgam" за Азійсько-Тихоокеанським напрямком
Марія Гірняк, Молодший аналітик аналітичного центру «Resurgam», що спеціалізується на Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
Приходько Роман, оглядач Збройних сил Японії. Автор проєкту 軍事日本 ❁｜Military Japan ❁ — аналітичної платформи про історію та сучасність японського війська.
Фото: Getty Images
Японія десятиліттями була країною, яка майже не експортувала зброю. Втім, у 2026 році багаторічний демонтаж післявоєнної системи обмежень експорту завершився. Це рішення відкриває для світового ринку нового гравця з одним із найпотужніших технологічних секторів.
Для України це означає значно більше, ніж появу ще одного потенційного постачальника. Японська трансформація створює передумови для довгострокового оборонно-промислового партнерства, здатного вплинути на баланс сил далеко за межами російсько-української війни.
Після поразки у Другій світовій війні японська держава прийняла пацифістську Конституцію (1946), стаття 9 якої проголошує відмову від застосування сили та утримання збройних сил. За цим документом стояла американська окупаційна логіка, яка була спрямована на унеможливлення відродження японського мілітаризму. У цей період в країні панувала “доктрина Йосіди”: Японія забезпечує свою національну безпеку через союз зі Сполученими Штатами, підтримує низький потенціал самооборони та витрачає ресурси на економіку. Договори про безпеку 1951 та 1960 років інституційно визначили американську військову присутність і після відновлення суверенітету Японії закріпили безпекову залежність від Вашингтона.
До 1960-х років питання експорту зброї не було законодавчо врегульоване. Однак на тлі скандалів навколо японських поставок для американських сил у В'єтнамі під тиском опозиції тодішній прем’єр-міністр Сато у 1967 році розробив три принципи експорту зброї з метою дотримання духу пацифістської Конституції.
Поставки були заборонені до:
країн комуністичного блоку;
країн, на які поширюється ембарго на експорт зброї згідно з резолюціями Ради Безпеки ООН;
країн, що беруть участь або можуть бути залучені до міжнародних конфліктів.
У цьому ж році Сато також проголосив “три без’ядерні принципи”, які полягають у забороні володіти ядерною зброєю, виробляти ядерну зброю та розміщувати ядерну зброю на території Японії.
У 1976 році уряд Японії оголосив, що експорт зброї до регіонів, які не охоплювалися Трьома принципами, також буде обмежений. Контроль за дотриманням заборони здійснювало Міністерство економіки, торгівлі та промисловості (МЕТІ) на підставі Закону про іноземну валюту та зовнішню торгівлю (FEFTA). Термін «зброя» у цій системі мав чітке юридичне визначення: це товари зі спеціального переліку Наказу про контроль експортної торгівлі, призначені для військового застосування безпосередньо в бойових діях. Питання про те, чи підпадає кожен предмет під таку «зброю», чи ні, оцінювалося індивідуально, незалежно від його кінцевого використання. Товари подвійного призначення під це визначення не підпадали.
Хоча були й винятки, вони були незначними, мали ситуативний характер та спрямовувалися на поглиблення співпраці зі США. Наприклад, Японія надала патрульні судна Індонезії. У 1983 році США та Японія обмінялися нотами, які створили умови для передачі військових технологій Сполученим Штатам як виняток із Трьох принципів.
На початку 90-х років Японія зазнала міжнародної критики через стриманий внесок у діяльність міжнародної коаліції для звільнення Кувейту (країна внесла 13 мільярдів доларів, однак не направила свої війська). Як наслідок, у 1992 році в безпековій політиці Японії відбулася суттєва зміна. Був ухвалений Закон про співробітництво з силами ООН щодо підтримки миру, який встановлював чотири основи міжнародного мирного співробітництва Японії: участь у миротворчих операціях Організації Об'єднаних Націй, міжнародних скоординованих операціях з миру та безпеки, міжнародних операціях з надання гуманітарної допомоги та міжнародних операціях зі спостереження за виборами.
На фоні зростання загрози з боку Північної Кореї та її ядерного потенціалу, США та Японія усвідомили, що країни потребують тіснішої координації. Це призвело до перегляду принципів японо-американської співпраці у 1997 році. Ці принципи розширили фокус з виключно оборони Японії на спільну підтримку миру та стабільності в регіоні. Були сформульовані нові пріоритети, такі як співпраця в районах навколо Японії, які можуть суттєво вплинути на її безпеку. Переглянуті принципи відкрили шлях до планування на випадок надзвичайних ситуацій на Корейському півострові.
У 2014 році уряд Сіндзо Абе вперше послабив заборону на експорт зброї. Нові правила дозволяли передачу п'яти категорій нелетального обладнання: рятувального, транспортного, систем попередження, розвідувального та засобів розмінування. У грудні 2013 року уряд Японії опублікував першу в країні Стратегію національної безпеки, яка базувалася на принципі “проактивного внеску у мир”, а також було створено Раду національної безпеки, яка слугує форумом для проведення регулярних стратегічних обговорень з питань національної безпеки.
Найбільш концептуальною зміною в безпековій політиці Японії було переосмислення 9 статті Конституції урядом Сіндзо Абе. Нові закони інституційно закріпили це нове тлумачення: вони вперше дозволили Силам самооборони Японії захищати союзників, які ведуть бойові дії; надали право обороняти збройні платформи іноземних держав, що сприяють обороні Японії; запровадили постійну законодавчу процедуру для закордонних розгортань військ, а також розширили підтримку, яку Японія може надавати американським військам під час бойових дій в інших регіонах, зокрема дозволивши постачати не лише воду і паливо, а й боєприпаси.
Колишній прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе. Джерело
У 2022 році на фоні змін у міжнародному безпековому середовищі в оборонній політиці Японії відбувся переломний момент: була прийнята нова Стратегія національної безпеки, яка передбачала збільшення вдвічі витрат на оборону: з 1% до 2% ВВП до початку фінансового 2027 року. Нова Стратегія національної оборони ознаменувала відхід від виключно оборонної політики. Вперше Японія офіційно закріпила право на контрудари по території противника як мінімально необхідний захід самооборони (хоча ця концепція юридично існувала з 1956 року). Документ прямо визнає загрозу з боку Китаю, Північної Кореї та Росії. Також в Стратегії вказана мета до 2027 року — взяти первинну відповідальність за оборону країни, спираючись на підтримку США.
Прийнята Програма нарощування оборони описувала механізм реалізації оборонної стратегії протягом 2023-2027 років із загальним бюджетом близько 43 трильйонів єн на ці п’ять років. Вона деталізувала конкретні закупівлі, зокрема крилаті ракети Tomahawk, гіперзвукові ракети, модернізовані ракети Type 12, кораблі з американською програмою протиракетної оборони Aegis, винищувачі F-35. Документ також передбачав реорганізацію Сил самооборони шляхом створення Постійного об'єднаного штабу, розширення кіберперсоналу до 20 000 осіб, переформатування Повітряних Сил на Повітряно-космічні, а також активне розгортання безпілотних систем в усіх доменах - повітряному, морському, підводному та наземному.
У 2023 році кабінет Фуміо Кісіди ухвалив ще одне послаблення експорту зброї, яке вже безпосередньо вплинуло на Україну. Країна отримала змогу продавати обладнання, виготовлене в Японії за ліцензією іноземних оборонних фірм, назад до країни походження, звідки воно може бути передане третім країнам. Для прикладу, ця зміна дозволяла постачати ракети ППО Patriot до США, які потім США могли передати Україні. Крім того, японський уряд в тому ж році дозволив експорт японського нелетального оборонного обладнання Україні, попри заборону на постачання озброєнь країнам, які беруть участь у військових конфліктах.
Крайнім на сьогодні етапом стало рішення уряду прем'єр-міністерки Санае Такаїчі від 21 квітня 2026 року про перегляд «трьох принципів передачі оборонного обладнання» - правил, що донедавна суворо обмежували японський експорт зброї. Оновлені принципи відкрили шлях до постачання летальних озброєнь партнерам у сфері безпеки.
Відтепер питання щодо передачі летальної зброї передаються на розгляд Ради національної безпеки, куди входять прем'єр-міністр та профільні міністри. Утім, новий механізм обмежує передачу зброї лише тим державам, з якими Японія уклала двосторонні угоди про передачу оборонного обладнання та технологій (ETTA). Станом на квітень 2026 року такими партнерами є 17 країн: США, Велика Британія, Австралія, Індія, Філіппіни, Франція, Німеччина, Малайзія, Італія, Індонезія, В'єтнам, Таїланд, Швеція, Сінгапур, ОАЕ, Монголія та Бангладеш. У січні 2026 року така угода була підписана з Канадою.
Як уже було зазначено, основоположником процесу послаблення обмежень став Шіндзо Абе. Але навіть він не посягав одразу на найбільш контроверсійний наразі компонент – другий абзац Статті 9 Конституції Японії, що прямо забороняє утримання збройних сил.
У своєму зверненні з нагоди Дня Конституції 3 травня 2017 року Абе заявив: «Я щиро бажаю, щоб 2020 рік став роком, коли оновлена Японія рушить уперед і наша нова Конституція набуде чинності». Утім, його конкретна пропозиція була демонстративно поміркованою. Вона полягала у збереженні формулювання статті 9, але із додаванням положення про сили самооборони. Це був свідомий відступ від варіанту втілення партійного проєкту конституції 2012 року, підготовленого ще в опозиції, який фактично видаляв другий абзац і передбачав прописування пункту про створення повноцінної «армії національної оборони». Причин для зміни підходу було дві. Перша – партія Комейто наполягала лише на доповненні чинної конституції, а не на її переписуванні. Друга – електоральна, як пояснював один із ветеранів Ліберально-демократичної партії (далі – ЛДП), «видалення другого абзацу було б логічним, але воно ніколи б не отримало більшості на загальнонаціональному референдумі».
Поєднання поміркованої тактики та вимушених коаліційних компромісів стало базою, за якою рухалася уся логіка подальшої оборонної трансформації. Кожен наступний прем'єр тримався цього підходу. Найбільша хвиля ремілітаризації сталася з приходом до влади Санає Такаїчі у жовтні 2025 року. Вона одразу чітко взяла курс на прискорення проведення безпекової програми, що виражалося в жорстких рішеннях. Серед них було проголошено плани на зняття заборони на експорт летальної зброї, заплановано достроковий перегляд трьох стратегічних документів безпеки, просувалося створення Національного розвідувального агентства і розглядалося ухвалення «Закону про боротьбу зі шпигунством».
При цьому уряд підтримує риторику продовження пацифістських традицій. На засіданні Кабінету міністрів 21 квітня 2026 року, де ухвалювали рішення про перегляд Трьох принципів передачі оборонного обладнання, генеральний секретар кабінету Мінору Кіхара наголосив, що ці зміни здійснюються при повному дотриманні базової концепції Японії як мирної держави, яку вона обстоює вже понад 80 років після Другої світової.
Одне із найпоширеніших упереджень в розгляді процесу японської оборонної трансформації – це те, що Ліберально-демократичну партію та її коаліцію сприймають як монолітну силу. Насправді внутрішня розбіжність між політичними силами, що існує, визначає темп і межі процесу. Найбільш яскраво позицію політичних сил щодо безпекових питань демонструють політичні програми партій на дострокових виборах 2026 року.
Напередодні виборів сама Санає Такаїчі чітко визначила свою позицію: вибори мають розглядатися як «питання про великий перелом в безпековій політиці». Програма ЛДП набула виразно консервативного забарвлення. Партія закликала «рішуче протистояти реальним загрозам» – прямо вказуючи на нарощування загроз з боку Китаю, Північної Кореї та на російську агресію в Україні. Конкретна програма передбачала перегляд трьох стратегічних безпекових документів з трьома пріоритетами: адаптація до нових методів ведення війни, забезпечення здатності до ведення тривалих бойових дій та посилення оборони на тихоокеанському фланзі. Окремим пунктом було винесено питання скасування обмежень оборонного експорту для розширення передачі озброєнь.
Інший учасник коаліції – Японська інноваційна партія – обрала ще радикальніші позиції, позиціонуючи себе як «акселератора» процесу. Партія запропонувала трансформувати саму концепцію «виключно оборонної стратегії» на «активну оборону», згадала про можливість спільного використання ядерної зброї зі США та про початок дискусії про ядерне стримування, а також реанімацію державних арсеналів військово-морських сил для зміцнення внутрішньої виробничої бази.
Важливо, що Японська інноваційна партія не виступає альтернативою курсу ЛДП, а радше є його прискорювачем. Її позиція просто зміщує межі допустимої дискусії у безпековій сфері, роблячи пропозиції ЛДП більш поміркованими на тлі радикальніших ініціатив. Такий підхід, на нашу думку, створює сприятливі політичні умови для подальшої лібералізації оборонного експорту.
Між цими двома підходами опинилася Національно-демократична партія. Вони виступали за зміцнення японсько-американського альянсу при одночасному «перегляді надмірної залежності від США», за пріоритет принципу «самозахисту» та розвиток ударних можливостей у рамках виключно оборонної стратегії, згадуючи «Закон про боротьбу зі шпигунством». Фактично риторика була подібна, але з більшим акцентом на автономії.
Таким чином, навіть більш помірковані сили дедалі частіше дискутують не про саму доцільність посилення оборонного потенціалу, а про його масштаби та ступінь автономності від США.
Ключова структурна зміна після проведених виборів призвела до трансформації традиційної коаліції. Партію Комейто замінила Японська інноваційна партія. Комейто ж увійшла до «Союзу центристських реформ» з Конституційно-демократичною партією. Спільна програма зафіксувала «дотримання трьох неядерних принципів» і відмову від їх перегляду, що суперечить позиції Санає Такаїчі.
На першому засіданні нинішнього скликання Комісії нижньої палати з конституційних питань 9 квітня 2026 року більшість партій підтримала прискорення конституційних дискусій. Представники ЛДП та Японської інноваційної партії виступили за перегляд статті 9 і закріплення в Конституції більш чіткого статусу Сил самооборони, зокрема, як інструменту забезпечення національної безпеки. Ці заяви свідчать про збереження міжпартійної підтримки подальшого перегляду післявоєнних конституційних обмежень та поступове зміщення дебатів від символічного визнання Сил самооборони до обговорення їхнього повноцінного військового статусу. Водночас високі процедурні вимоги до внесення конституційних поправок і неоднозначне ставлення суспільства продовжують стримувати перспективи реалізації таких ініціатив.
Ця активізація конституційної дискусії розгорнулася синхронно з іншим рішенням. 21 квітня 2026 року уряд скасував існуючі "п'ять типів" обмежень на експорт озброєнь, дозволивши постачання летальної зброї за кордон. Реакція партій на це рішення повторює ті самі лінії розколу щодо статті 9 в більш гострій формі. Опозиційні партії висловили занепокоєння тим, що рішення ухвалюється у вакуумі через Раду національної безпеки, без попереднього схвалення парламентом. Навіть в Комейто визнали, що пояснення уряду були недостатніми. Паралель між дискусією про статтю 9 і дискусією про експорт тут не випадкова. В обох випадках уряд просуває зміни через виконавчі механізми — бюджетні рішення, рішення Кабінету – залишаючи парламентську легітимацію на потім.
Опитування Yomiuri, проведене з березня по квітень 2026 року, зафіксувало: 57% опитаних вважають, що конституцію «варто змінити», і лише 40% – що «не варто». 71% вважають, що партії мають вести конституційні дискусії «активніше» – п'ятий рік поспіль цей показник тримається вище 70%.
Однак коли питання стосується не конституційної реформи загалом, а конкретного питання експорту зброї, картина суспільної підтримки різко змінюється. Опитування NHK від 10 березня 2026 року, присвячене безпосередньо можливості дозволити експорт летальної зброї, зафіксувало 32% за і 53% проти.
Дані опитувань фіксують картину, яка на перший погляд виглядає суперечливою, але насправді є внутрішньо логічною. Японське суспільство підтримує переозброєння як поступовий та інституційно опосередкований процес, а не як різкий розрив із пацифістською ідентичністю. Питання експорту летальної зброї фактично стоїть на межі. Тому вікно можливостей для політиків, що просувають експорт зброї, принаймні в 2026 році, поки що вужче, ніж для ремілітаризації загалом. Саме це і пояснює механізм ухвалення поточних рішень, коли вони ухвалюються не через процес публічного обговорення, а на рівні Кабінету і Ради національної безпеки.
Картина консенсусу в питанні щодо переозброєння та експорту виглядає переконливо, але тільки якщо не дивитися на те, як цей консенсус формувався.
У бізнесі спостерігаються довгі десятиліття системного лобіювання. Ті рішення, які приймаються сьогодні, не є раптовими. Це одна з фінальних точок процесу, який японське ділове співтовариство послідовно просувало з 1990-х років. Ще у 1995 році Федерація бізнесу вимагала «усунення обмежень у сфері управління експортом». У 2010-му зажадала принципово нових правил замість існуючих трьох принципів. У 2025-му підійшла до питання розбудови конкретної інфраструктури для виходу на ринок озброєнь: координаційного центру, задіяння військових аташе у посольствах для моніторингу ринків, прискорення ліцензування. Кожна з цих вимог в подальшому знаходила відображення в урядових рішеннях.
Дослідник Мейдзійського університету Ацуші Кокецу описує цю логіку так: «Прагнення до виробництва і експорту зброї виходить далеко за межі нашої уяви. На нього впливає досвід довоєнної промисловості і воєнних замовлень часів Корейської та В'єтнамської воєн». Його загальний вердикт: «Всі кабінети послідовно підтримували експорт зброї. За цим стоїть союз із США, правлячої партії ЛДП і бізнесу – свого роду відродження довоєнного симбіозу військових і фінансових кіл». Бізнес при цьому не приховує власного інтересу до нарощування потужності виробництва для збільшення кількості експорту та забезпечення отримання власного прибутку. Фактично можна побачити, що лобіювання від бізнесу йшло не тому, що галузь вже готова постачати, а для того, щоб отримати підстави для забезпечення інвестицій і державної підтримки і акумулювання ресурсів.
Не слід відкидати і роль бюрократичного апарату. Міністерство економіки, торгівлі та промисловості просуває тезу про те, що збережені в Японії виробничі ланцюги – стратегічна перевага перед США і Європою, які перенесли власне виробництво за кордон. «Японія ще має ці ланцюги і технічних спеціалістів – і це фінансовий актив». Оборонні питання при цьому всьому контексті перестають бути суто «безпековою» темою і набувають «промислової» ваги. Цей фактор принципово розширює коло зацікавлених осіб та прибічників просування позицій до ремілітаризації в наступних урядових циклах.
Цей підхід має точну хронологію кроків. У 1995 році Комітет з виробництва оборонної продукції Кейданрена та Японська асоціація промисловості оборонного обладнання звернулися до уряду з проханням переглянути Три принципи експорту озброєнь. У 1997-му на японсько-американському форумі оборонної промисловості за участю 24 компаній обговорювалися способи підтримки виробничої бази обох країн. У 2005-му тодішній уряд Коїдзумі вивів спільну розробку систем протиракетної оборони з-під дії трьох принципів. Це стало першим випадком інституційного винятку. У 2011-му уряд Демократичної партії розширив виняток, дозволивши експорт у межах гуманітарних чи міжнародних проєктів розробки зброї. У 2014-му виняток фактично став правилом: "принципова заборона" перетворилася на "принциповий дозвіл".
Позиція дипломатичних кіл нещодавно проявилася на двох майданчиках майже одночасно. 21 травня 2026 року посол США назвав звинувачення в «переозброєнні» «безпідставними обвинуваченнями» на зустрічі з парламентською фракцією правлячої партії. 28 травня японський посол Казуюкі Ямадзакі в ООН назвав аналогічні заяви Росії на Раді Безпеки «абсурдними», наголосивши на «виключно оборонній позиції відповідно до конституції».
Третій елемент консенсусу полягає у виконанні союзницьких зобов'язань перед США. Так, колишній лідер Конституційно-опозиційної партії Юкіо Едано говорить про те, що певним чином Японія була змушена брати на себе частину функцій оборонної промисловості під тиском союзу зі США, а консервативні сили подають цю вимушеність як патріотичний вибір. Опозиційний фланг визнає це і трактує власні позиції проти експорту зброї, вказуючи на фактичну втрату суб'єктності. Консенсус серед еліт полягає в усвідомленні неминучості цього процесу на сьогодні. Одна частина вважає рух у бік експорту вигодою для держави та шляхом до розвитку, а інша – платою, але обидві погоджуються, що цей рух відбувається.
Однак для більшості впливових груп японських еліт питання експорту озброєнь уже не є предметом принципової дискусії. Розбіжності стосуються темпів, механізмів та масштабів лібералізації, але не самого напряму руху.
Стаття 9 навіть у теперішньому вигляді залишається правовою конструкцією, яка залишає для уряду можливість зводити кожен крок, який приймається, у тому числі щодо експорту зброї, до питань самооборони. Її формальна зміна потребує проведення конституційного референдуму – це вже реальний бар'єр. Практичні рішення останніх років – бюджетні асигнування, перегляд трьох принципів, скасування п'яти типів обмежень на експорт – ухвалюються повз цей бар’єр, на рівні кабінету й виконавчих органів, що робить конституційне обмеження дедалі менш релевантним для оцінки реальної швидкості процесу.
Які сили підтримують курс? Це не вузька група усередині ЛДП, а широка коаліція інтересів, що склалася за тридцять років: оборонна промисловість і Кейданрен, які з 1995 року системно лобіювали перегляд обмежень; Міністерство економіки і промисловості Японії та дипломатичний апарат, для яких експорт виступає компонентою зовнішньої політики; та, звісно, логіка союзницьких зобов'язань перед США. Те, що ці групи інтересів зійшлися в одній точці саме зараз, є основою консенсусу.
Які сили можуть його зупинити? Формально – парламент і вплив суспільної думки. Але на практиці обидва канали стримування виявляються слабшими, ніж механізм просування курсу. Рішення про скасування експортних обмежень ухвалено Кабінетом і Радою національної безпеки, лише постфактумним повідомленням депутатів – без проведення попереднього голосування. Опозиційні партії (Конституційно-демократична, Комуністична, частина Комейто) протестують, але не мають інституційного важеля, щоб заблокувати вже ухвалене рішення. Суспільна думка теж не діє як стримувальний фактор автоматично. Вона підтримує впровадження поступових рішень, тому при правильній комунікації навіть неочікувано може стати вирішальним позитивним фактором.
Зміна уряду в межах правлячої коаліції на практиці лише прискорювала рух в одному напрямку, незалежно від риторичних відмінностей між прем'єрами. Це означає, що сама по собі зміна персоналій на посту прем'єра не є “чинником відкату”. Теоретичний відкат можливий лише за сценарію, у якому опозиційні сили не просто отримують більшість, а роблять перегляд експортної політики одним із головних політичних пріоритетів. Наразі такого суб'єкта на японській політичній арені не спостерігається. Це дозволяє говорити про те, що нинішній курс на розширення оборонного експорту із великою долею ймовірності має структурний та незворотній характер. Відповідно, ключовим питанням для найближчих років є вже не те, чи буде Японія виходити на зовнішні ринки озброєнь, а те, на яких напрямках і в яких сегментах цей вихід відбуватиметься найактивніше.
За останнє десятиліття Японія фактично створила нову модель оборонної політики, не змінюючи формально її фундаменту. Це дозволило послідовно розширювати військові спроможності, міжнародну співпрацю та можливості експорту без проходження найскладнішого політичного бар’єру — повноцінного перегляду пацифістської Конституції. Тому подальше посилення оборонної політики вже не виглядає питанням принципового вибору. Основна боротьба перемістилася на рівень того, наскільки далеко цей процес може зайти. Водночас така модель має економічну межу — політичні рішення вже створили запит на значно більші ресурси, виробничі потужності та технологічну базу. Тож постає наступне питання японської трансформації: чи здатна промисловість забезпечити амбіції, які держава вже заклала у свою оборонну політику.
Поки економіка Японії у 1970–80-х роках зростала на 4–5% щороку, фінансування оборонних витрат у розмірі 1% ВВП забезпечувало зростання бюджету армії в абсолютних показниках. Але зі стагнацією економіки у 1990-х фіксований бюджет перестав встигати за подорожчанням військових технологій, що спричинило хронічний дефіцит ресурсів і багаторічну кризу японського ВПК. Низька прибутковість витісняла бізнес з оборонного сектору, що поступово послаблювало промислову базу країни.
У період 2019–2023 років імпорт зброї до Японії зріс на 155% порівняно з періодом 2014–2018 років. Це збільшення підняло Японію до статусу шостого за величиною імпортера зброї у світі, причому її імпорт зброї становить 4,1% від загального обсягу. Зростаюча потреба Японії зумовлена передусім загостренням регіональної напруженості.
Рішення уряду Такаїчі щодо послаблення обмеження на продаж летального озброєння змінило динаміку, відкривши для оборонних компаній нові ринки та стимулювавши інвестиції. Уряд Такаїчі планує покривати зростаючі військові витрати за рахунок поступового підвищення податків, зокрема корпоративного податку, податку на тютюн та податку на прибуток (з 2027 року).
Хоча Японія переживає найбільшу трансформацію оборонної політики за свою повоєнну історію, виникає питання, якою є структура оборонної галузі та чи здатна вона стати двигуном японської економіки.
Топ-10 найбільших підрядників Міністерства оборони за грошовим обсягом у 2021 фінансовому році. Джерело
Mitsubishi Heavy Industries є найбільшою оборонною компанією Японії і є виробником більшості важкої військової техніки країни. Компанія є єдиним виробником винищувачів у Японії. Обсяг отриманих замовлень компанії зріс, що зумовлено збільшенням замовлень на військові кораблі та космічні системи в межах оборонної програми Японії.
Kawasaki Heavy Industries займає друге місце після Mitsubishi Heavy Industries за обсягом продажів і прибутку серед оборонних підприємств Японії. Компанія є одним із провідних виробників літаків Японії, таких як патрульний літак P-1 та транспортний літак C-2, бере участь у міжнародних проєктах розробки цивільних літаків та гелікоптерів і випускає обладнання наведення для керованих ракет середньої дальності. Kawasaki обслуговує ринки по всьому світу та має 60% своїх продажів за межами Японії.
IHI Corporation є провідним виробником реактивних двигунів у Японії (60–70% ринку) та основним підрядником авіаційних двигунів для Міністерства оборони, що охоплює всі моделі винищувачів. Напрям Aero Engine, Space & Defense формує 41% доходу компанії, що є найбільшою часткою серед усіх бізнес-напрямів IHI. Компанія також виробляє ключові компоненти ракетних двигунів (турбонасоси, газоструминні системи, твердопаливні двигуни) та бере участь у космічних програмах, зокрема в будівництві модуля «Кібо» МКС. 
Географічний розподіл виручки ІНІ за регіонами на 2025 фінансовий рік. Джерело
Японські суднобудівники, включаючи MHI, страждають від скорочення виробничих потужностей через реформи трудової політики в Японії та демографічний спад, який спричинив серйозний брак робочої сили, через що оборонні підприємства та суднобудівні верфі затримують замовлення. Державі бракує потужностей для одночасного експорту та внутрішнього забезпечення. Прикладом є передача перших трьох фрегатів Mogami Австралії замість поповнення, в першу чергу, власного флоту.
Отже, поки що оборонний сектор радше є точковим стимулом для окремих компаній, ніж системним драйвером зростання японської економіки. Структура провідних оборонних компаній показує, що військова продукція є побічним напрямом. Військове виробництво конкурує з цивільними напрямами замість того, щоб спиратися на спеціалізовану базу.
Японія готується прийняти на озброєння в 2026 році далекобійні крилаті ракети Type 25 (дальність до 1200 км) та балістичні ракети з гіперзвуковим планером Type 25 HVGP (до 500 км). Проте для їх ефективного застосування потрібне цілевказання, а в розпорядженні Сил самооборони лише дев'ять власних розвідувальних супутників, що вважається недостатнім. Контракт IHI з фінською ICEYE (жовтень 2025) на створення угруповання супутників спостереження, а також власна програма Токіо з розробки угруповання для підтримки операцій далекого удару мають частково закрити цю прогалину. Утім, Японія, ймовірно, все ще потребуватиме обміну розвідданими зі США для відстеження мобільних цілей, оскільки повний суверенний цикл ураження поки недосяжний.
Японія також має сильний підводний флот. Станом на 2025 рік вона входить у топ-5 країн за чисельністю (23 одиниці). Втім, через відсутність повноцінного командування у сфері інформаційних технологій Морські сили самооборони у березні 2026 року провели наймасштабнішу реструктуризацію за свою історію, створивши командування інформаційних операцій для розвідки, кібероперацій і зв'язку.
Частка Японії на ринку безпілотних систем оцінюється приблизно в 560 мільйонів доларів США у 2026 році, зростаючи зі середньорічним темпом приблизно 12,2% протягом прогнозованого періоду. У 2026 році на програми, пов'язані з безпілотними системами, було передбачено близько 1,70 млрд доларів , що приблизно у 2,5 раза більше, ніж роком раніше. Одночасно уряд стимулює відмову від китайських технологій та локалізацію виробництва, створюючи сприятливі умови для розвитку національних виробників.
Тенденції в бюджеті на захисні можливості безпілотних засобів. Джерело
Значну частку японського ринку оборонних дронів досі забезпечують іноземні виробники, зокрема американські та європейські компанії, що й підкреслює курс уряду на локалізацію виробництва. Основними виключно японськими компаніями у цьому сегменті є ACSL та Terra Drone.
Mitsubishi Heavy Industries бере активну участь у розробці БПЛА як в оборонній, так і в цивільній сфері. Останніми роками компанія стрімко прискорила розробку безпілотних засобів, оснащених технологіями автономного польоту та штучного інтелекту. Вони також розробили серійний прототип безпілотника-перехоплювача та розглядають можливість його пропозиції Міністерству оборони. Subaru займається технологічною розробкою та масовим виробництвом безпілотних літальних апаратів з 1970 року і на сьогоднішній день виготовило понад 800 одиниць 20 різних моделей. Їхня безпілотна розвідувальна система FFRS поєднує спостереження за великою зоною з можливостями тривалих польотів, що робить її важливою в місіях з ліквідації наслідків стихійних лих та розвідки.
Окрім гігантів, на японському ринку є більш нішеві гравці. EAMS ROBOTICS спеціалізується на секторах громадської безпеки, таких як поліція та пожежна служба. Вони розробляють рішення для економії праці, включаючи дротові дрони, які забезпечують цілодобовий безперервний моніторинг, та автоматизовані системи патрулювання, що використовують порти для дронів. Виробник Prodrone спеціалізується на розробці малих безпілотних авіаційних систем, що перебувають на межі технологій подвійного призначення, які слугують як цивільним, так і військовим цілям. Компанія проводила в Україні польові випробування спеціалізованого безпілотного комплексу, розробленого для дистанційного виявлення протипіхотних мін із повітря.
Наразі японське внутрішнє виробництво дронів вкрай обмежене. За даними опитування Японської асоціації промислової безпілотної авіації серед 73 компаній-членів, у 2024 році воно становило лише близько 1000 одиниць на рік. Уряд поставив за мету наростити випуск до 80 000 дронів щорічно до 2030 року, субсидуючи до 50% витрат виробникам через програму METI, що охоплює не лише самі апарати, а й виробництво ключових компонентів (моторів, батарей).
У виробництві систем РЕБ та радарів у Японії головне місце займає Mitsubishi Heavy Industries, яка є монополістом цієї області за рахунок виробництво радарів та систем радіоелектронної боротьби для всіх трьох родів військ. Завдяки провідним позиціям у комерціалізації нітриду галію (ключового матеріалу для РЕБ) цим напрямом займаються такі компанії, як Mitsubishi Electric та Kawasaki. У 2021 році Наземні сили самооборони створили окремий підрозділ радіоелектронної боротьби для захисту віддалених південних островів країни.
Загалом, багаторічна політика суворого контролю за експортом зброї призвела до занепаду оборонної промисловості Японії, попри репутацію країни як технологічного гіганта. Програма експорту озброєнь наразі стикається з двома ключовими викликами. По-перше, політичні обмеження. Країна має лише 17 стратегічних партнерів, а також діє заборона на постачання у зони конфліктів, що відсікає нові ринки. По-друге, малосерійне виробництво, яке спрямоване лише на задоволення потреб США та регіональних союзників, що, своєю чергою, підвищує ціни на японську військову продукцію. Це стримує інвестиції та попит, тож вихід на міжнародні ринки міг би частково розв'язати цю проблему, використовуючи переваги економії масштабу.
Попри спроби диверсифікації, країна досі залежить від Китаю в частині компонентів для військової техніки, а більшість японських оборонних підрядників — це лише підрозділи більших промислових конгломератів, чиї найприбутковіші напрями часто прив'язані до китайського ринку. Сам ланцюг є надзвичайно складним. Наприклад, у виробництві одного винищувача F-2 задіяно близько 1100 компаній-субпідрядників, а одного есмінця — близько 8300. Крім того, в оборонному секторі за останні два десятиліття офіційно припинили діяльність понад 100 компаній, і реальна цифра, з урахуванням закриттів і тихих скорочень, майже напевно значно вища. Заробітна плата та умови праці інженерів і кваліфікованих робітників, які створювали виробничу базу Японії, давно відстають, а відтік талантів до закордонних роботодавців триває. Найгостріше цей тиск відчули дрібні виробники, на яких тримаються ланцюги постачання оборонної промисловості.
Трансформація японської безпекової моделі, яку ми розглядали в попередніх розділах, має чітку зовнішню проєкцію. Токіо перестає залежати виключно від Америки і поступово вбудовується в мережу гнучких форматів співпраці декількох держав, створених для розв'язання регіональних викликів. Ці формати формують нову архітектуру Індо-Тихоокеанського регіону. Ключовими вузлами цієї мережі є QUAD і AUKUS, проте місце Японії в кожному з них принципово різне.
QUAD (США, Японія, Індія, Австралія) залишається для Японії все ж більше політико-дипломатичною, ніж воєнною платформою. Через присутність Індії, яка традиційно уникає формальних військових альянсів і зберігає стратегічну автономію, чотиристоронній формат свідомо тримається поза оборонною інтеграцією, концентруючись на постачанні регіональних суспільних благ, як, наприклад, ініціатива по морській обізнаності (IPMDA), гуманітарній допомозі, критичних технологіях і ланцюгах постачання. Хоча є також воєнний аспект у співпраці з QUAD, через навчання Malabar, постійним учасником яких Японія є з 2015 року. Попри тертя у відносинах США та Індії у 2025 році, формат продемонстрував вищу за очікувану стійкість і не розпався навіть на піку напруги.
AUKUS (Австралія, Велика Британія, США) для Японії — це інша історія, бо саме тут пролягає лінія її технологічного зближення із західним ядром. Партнерство має два стовпи співпраці, Pillar I (атомні підводні човни для Австралії) і Pillar II (передові спроможності - ШІ, гіперзвук, квантові технології, кіберсистеми, морські автономні платформи). У квітні 2024 року члени AUKUS уперше офіційно заявили про готовність розглянути співпрацю з Японією в межах Pillar II, а у вересні 2024-го як стартову сферу визначили морські автономні системи, галузь, де японські напрацювання (зокрема IHI у сегменті підводних безпілотних апаратів) мають визнану цінність. У жовтні 2024 року Японія брала участь у навчаннях Autonomous Warrior як спостерігач, а в липні 2025-го вперше виступила активним учасником експериментальних навчань серії Maritime Big Play у затоці Джервіс, що вже виглядає фіксованим стрибком від статусу спостерігача до повноцінного партнера по проєкту.
Водночас важливо не переоцінювати глибину інтеграції. Японія не є і поки не стає повноправним членом AUKUS, наприклад, прем'єр Австралії прямо заявив про відсутність планів додавати четвертого учасника, а головною перешкодою називають недостатній рівень японського законодавства у сфері захисту таємної інформації та контррозвідки. Тобто, бар'єр тут не технологічний, а інституційно-правовий, і це характерна для всієї японської трансформації риса, до якої ми ще повернемося.
Паралельно Токіо вбудовується в дрібніші формати, насамперед чотирикутник США–Японія–Австралія–Філіппіни (так званий Squad), у межах якого восени 2025 року узгодили створення Ради співпраці начальників оборони Індо-Тихоокеанського регіону.
Якщо для більшості держав експорт зброї — це в більшій мірі питання економіки, то для Японії це насамперед політичний акт, який щоразу вимагає переосмислення повоєнної ідентичності. Масштаб зрушення варто оцінювати на тлі стартової точки. Попри військовий бюджет близько 58–60 млрд доларів у 2026 році, внесок Японії історично складав лише близько 0,1% світового експорту озброєнь.
Найглибша форма «нової» японської залученості — це не продаж готових систем, а вбудовування в спільні цикли розробки й виробництва із західними партнерами. Тут варто виділити три ключові механізми.
GCAP (Global Combat Air Programme) - це тристороння програма Японії, Великої Британії та Італії зі створення винищувача шостого покоління до 2035 року. Угоду підписали в грудні 2022-го, а в грудні 2023-го їй надано статус міжнародного договору зі створенням окремої міжурядової організації (GIGO). Промисловим ядром стало спільне підприємство Edgewing, що об'єднує BAE Systems, Leonardo та Japan Aircraft Industrial Enhancement як головного системного інтегратора. Над двигуном працюють Rolls-Royce, Avio Aero та японська IHI у форматі єдиного консорціуму, а над сенсорами й комунікаціями — Mitsubishi Electric разом із Leonardo та ELT. Для Японії GCAP — це не лише літак, а й спосіб виховати покоління інженерів з міжнародним досвідом і вперше стати співавтором, а не ліцензійним складальником.
DICAS (Defense Industrial Cooperation, Acquisition, and Sustainment) - це двосторонній форум США та Японії, запущений у червні 2024 року на заміну застарілого Systems and Technology Forum. Його стрижень – це спільне виробництво ракет (AIM-120 AMRAAM і PAC-3 MSE) та ремонт американських кораблів і літаків на японських потужностях, що вивільняє американські верфі під нове будівництво.
PIPIR (Partnership for Indo-Pacific Industrial Resilience) - це багатосторонній форум 14 держав Індо-Тихоокеанського й Євроатлантичного регіонів, запущений у травні 2024 року з установчою сесією в Гонолулу в жовтні 2024-го. Існують чотири робочі напрями - обслуговування, виробництво, стійкість ланцюгів постачання, політика й оптимізація. В полі зору знаходяться ті підкомпоненти (тверде ракетне паливо, батареї для безпілотників, малі двигуни для UAS/UXS), випуск яких Японія здатна швидко нарощувати.
Але тут проступає головна структурна вада, яку описав співзасновник токійського оборонного стартапу JISDA Карл Хібенталь у наданому нашій спільності інтерв'ю. За його словами, найбільше «вузьке місце» – це навіть не технології, а спадок останніх 80 років, коли Японія не сприймала військову справу як частину власної відповідальності за нацбезпеку, оборонні компанії виживали майже виключно на обмежених держзамовленнях і тому засвоїли «надзвичайно ощадливі виробничі моделі», ефективні в мирний час, але непридатні для масштабування. Цю ж проблему фіксують і незалежні оглядачі, навіть Mitsubishi Heavy Industries і Kawasaki Heavy Industries історично отримували лише малу частку виручки від оборонних контрактів, бо мали єдиного замовника, Сили самооборони. Звідси й специфічний бар'єр, на який вказує Хібенталь. Компанії змушені щоразу запитувати в Міністерства економіки (METI) дозвіл на експорт конкретного продукту, а рішення «іноді видаються довільними, бо в гру вступає політика». METI та Міністерство закордонних справ це окремі інституції зі своїми пріоритетами, тож навіть «так» від одного відомства не означає, що експорт відбудеться.
Карл фіксує і психологічний бар'єр через метафору, яка добре передає момент. Галузь чекає, хто стане «першим пінгвіном», що стрибне у воду й випробує експортний ринок. Поки ніхто не наважився першим – внутрішнього попиту замало, щоб утримувати виробничі лінії та виправдати великі інвестиції. Зворотним боком цього бар'єра це і нові можливості: щойно експорт стає легальним, японські компанії вперше можуть звертатися до американських, європейських і венчурних інвесторів із пропозицією вкластися в японські оборонні ланцюги постачання.
У квітні 2026 року делегація з близько 30 представників НАТО відвідала Японію й, зокрема, підрозділ Mitsubishi Electric, а ще раніше Токіо домовлявся з НАТО про поглиблення співпраці у сфері подвійних технологій (ШІ, квантові обчислення, безпілотні системи) з прямим посиланням на уроки війни в Україні.
Карта реального і потенційного японського експорту вже окреслюється цілком конкретно.
Австралія є найбільшим проривом. Після перемоги в тендері в серпні 2025 року над німецькою ThyssenKrupp (тип MEKO) Японія у квітні 2026 року підписала в Мельбурні контракт на постачання фрегатів типу New FFM. Загалом 11 кораблів, з яких перші три будують у Японії, а решту вісім — у Західній Австралії на суму близько 10 млрд австралійських доларів (≈6 млрд доларів). Це найбільший оборонний експортний контракт в історії повоєнної Японії й перше будівництво нею великого надводного корабля за кордоном. Показово, що до угоди підтягуються NEC, Mitsubishi Electric і Hitachi, які постачатимуть радари й антенні системи, тобто експортується не один виріб, а цілий промисловий кластер.
Філіппіни — теж важлива колабораційна робота. Ще 2023 року Mitsubishi Electric поставила Манілі радар повітряного спостереження J/FPS-3ME, перший експорт готового японського оборонного обладнання за «Трьома принципами» 2014 року. За цим пішли берегові радари в межах OSA, а тепер обговорюється експорт уже системи управління й контролю.
Втім, Європа перетворюється на головний новий вектор попиту. Польська WB Group уклала попередню угоду з японським виробником ShinMaywa щодо безпілотників; Mitsubishi Electric нарощує штат у Лондоні та Сінгапурі під експортні операції. Ключовий драйвер цієї географії — це диверсифікація від США. За даними SIPRI, у 2021–2025 роках США забезпечували 95% японського оборонного імпорту, 85% австралійського й британського, і саме непередбачуваність Вашингтона за президентства Трампа підштовхує союзників шукати альтернативних постачальників. Японія опиняється в потрібний момент у потрібному місці: її потужності пропонують як «страховку» проти збоїв американського виробництва.
Усі описані лінії — лібералізація експорту, вбудовування в західні ланцюги, диверсифікація попиту — сходяться в точці, яка для нашого дослідження є центральною: Україна.
Поки що офіційна співпраця тримається в нелетальному полі. Інструментом є створена 2023 року програма OSA (Official Security Assistance), що дозволяє надавати партнерам обладнання, не пов'язане безпосередньо з конфліктом. У межах цієї та інших ліній Японія передала Україні понад сотню автомобілів і спецтехніки, підписала рамкову угоду про підтримку на саміті G7 у червні 2024 року, а восени 2025-го українська делегація вела в Токіо переговори, зокрема з оборонно-космічним підрозділом Mitsubishi Electric.
Динаміка, однак, явно зміщується в бік технологічного партнерства. На початку 2026 року президент Зеленський заявив про готовність України співпрацювати з Японією у сфері морських дронів, дронів-перехоплювачів і протиракетної оборони, наголосивши, що Японія володіє ліцензіями й власним виробництвом ракет і систем ППО. Японський бізнес рушив назустріч, компанія Terra Drone уперше вийшла на український ринок безпілотників, а торгова палата в Токіо готує спільну українсько-японську галузеву групу дронових фірм, приурочену до зміни експортних правил.
Тут проступає природна взаємодоповнюваність, яку у своєму інтерв'ю нашій спільності окреслює Карл Хібенталь. Україна має унікальну експертизу швидкої бойової ітерації, Японія має сильне прецизійне виробництво, нехай поки й дрібносерійне. Принципово, що багато дронів формально класифікуються як цивільні технології подвійного призначення, і це, за словами Хібенталя, «добре лягає на нинішню політичну позицію Японії», бо дозволяє нарощувати спроможності, не оформлюючи все відверто як військову розробку. Водночас він застерігає, що для переходу до наступної фази, а саме обміну вже конфіденційними технологіями, японсько-українська співпраця має стати більш відкритою й інституціоналізованою, а не залишатися напівофіційною. Сам Хібенталь має домовленість про розробку й навчання з 3-м армійським корпусом ЗСУ і три роки польових досліджень в Україні, тож говорить з позиції людини, яка будує цю інфраструктуру на практиці.
Таким чином, японський вихід на зовнішній ринок озброєнь відбувається паралельно з перебудовою самої оборонної промисловості. Країна має технологічні компетенції, великі промислові корпорації та доступ до західних виробничих програм, але водночас стикається з обмеженими потужностями, дефіцитом кадрів, складними ланцюгами постачання та відсутністю досвіду масштабного серійного виробництва для зовнішніх замовників. Тому лібералізація експорту сама по собі ще не означає автоматичного перетворення Японії на великого постачальника озброєнь.
Водночас геополітичне середовище створює для цього сприятливі умови. На цьому тлі Україна може стати окремим і особливо важливим напрямом такої трансформації. Її досвід застосування нових технологій у реальних бойових умовах доповнює японські виробничі та технологічні можливості, створюючи потенціал для співпраці, яка виходить за межі звичайної закупівлі готового озброєння.
Отже, питання вже полягає не лише в тому, що саме Японія може експортувати. Значно важливішим стає те, які виробничі та технологічні спроможності вона зможе розгорнути через нові міжнародні партнерства і чи зможе перетворити власний вихід на оборонний ринок на довгострокову промислову перевагу.
Оборонна співпраця між Україною та Японією може відкрити нові можливості для обох країн, як би парадоксально це не звучало. Японія сьогодні належить до країн, здатних самостійно розробляти й виробляти широкий спектр озброєння, попри пацифістські положення Конституції та тривалі юридичні обмеження на експорт оборонної продукції.
Багаторічні обмеження сформували специфічну модель розвитку японського оборонно-промислового комплексу. У ньому працюють такі великі промислові корпорації, як Toshiba, Mitsubishi Heavy Industries, Kawasaki Heavy Industries та інші компанії, які мають компетенції у виробництві авіаційної техніки, кораблів, ракетного озброєння, радарів, електроніки та інших військових систем.
Втім, навіть за наявності потужної промислової та технологічної бази Японія не в усіх сферах займає провідні позиції. Особливо показовою стала ситуація з безпілотними системами.
На перший погляд, це може здатися дивним. Японія має потужну електронну промисловість, багаторічний досвід у робототехніці, авіабудуванні та виробництві напівпровідників. Проте ці компетенції не перетворилися на настільки ж розвинену військову безпілотну галузь. Саме цей розрив між технологічним потенціалом країни та її спроможностями у сфері бойових БпЛА сьогодні створює одну з найцікавіших можливостей для співпраці з Україною.
Показово, що у 2026 році Міністерство оборони Японії прямо наголошує на необхідності наздогнати світових лідерів у використанні безпілотних систем. Міністр оборони Коідзумі під час відвідання японських компаній, що працюють у сфері БпЛА, заявив про потребу трансформувати оборонну промисловість так, щоб Японія могла лідирувати у використанні безпілотних платформ.
Тому українсько-японська співпраця може виявитися взаємовигідною: Японія має промислові, технологічні та фінансові можливості, тоді як Україна накопичила унікальний практичний досвід застосування безпілотних систем у масштабній війні. Детальніше про те, як ці компетенції можуть доповнити одна одну, поговоримо далі.
Японія сьогодні має значний потенціал у розробці та виробництві різноманітного озброєння. Насамперед це стосується систем протиповітряної та протиракетної оборони. Країна використовує поєднання власних та американських комплексів, однак Міністерство оборони Японії прагне розвивати дедалі більш незалежну систему ППО та ПРО.
Ще з 1980-х років Японія почала активно розробляти власні зенітні ракетні комплекси. Першим серійним комплексом такого класу став Type 81, який Сухопутні сили самооборони Японії отримали для захисту військ і важливих об'єктів від повітряних загроз.
Надалі японська промисловість розширила лінійку систем ППО. Однією з найважливіших розробок став комплекс середньої дальності Type 03, а згодом — його модернізована версія Type 03 Kai. Японія також розробляє варіант Type 03, здатний перехоплювати балістичні ракети.
Паралельно країна розгорнула виробництво зенітного ракетного комплексу Type 11. Це система малої дальності, яку Сили самооборони використовують для безпосереднього прикриття військових частин, аеродромів та інших важливих об'єктів.
Втім, Японія не зупиняється на вже наявних системах і продовжує створювати нові комплекси. Зокрема, Міністерство оборони працює над наступником Type 03, який отримає сучасніші засоби виявлення та нові ракети з підвищеними можливостями перехоплення повітряних цілей.
Окремий напрям японської програми — уніфікація озброєння. У 2026 році стало відомо про плани розробити для Сухопутних сил самооборони новий зенітний комплекс, який використовуватиме авіаційні ракети як основний засіб ураження повітряних цілей. Такий підхід має дозволити використати вже наявні технології та виробничі компетенції авіаційної ракетної галузі для створення наземної системи ППО.
Говорячи про японські можливості у сфері протиповітряної оборони, варто окремо згадати й авіаційні ракети класу «повітря—повітря». Японія самостійно виробляє ракети з інфрачервоними головками самонаведення Type 04 та Type 04B, а також ракети з активними радіолокаційними головками самонаведення Type 99 та Type 99B.
Особливий інтерес становить Type 99B, яка використовує активну фазовану антенну решітку у складі головки самонаведення. Розвиток таких технологій демонструє, що японська промисловість має компетенції не лише у виробництві самих ракет, а й у створенні складної бортової електроніки та систем наведення.
Цей напрямок має особливе значення для України, адже системи протиповітряної оборони відіграють ключову роль у захисті цивільної та військової інфраструктури. Досвід повномасштабної війни показує: для ефективного захисту країни потрібні не лише сучасні комплекси, а й значні запаси ракет до них. Потенційна співпраця України та Японії у цій сфері могла б створити основу для розробки нової системи протиповітряної оборони. Японія має компетенції повного циклу — від проєктування та випробувань до серійного виробництва зенітних ракет, радарів та інших компонентів систем ППО. Це робить її потенційним партнером для створення нових комплексів значно привабливішим за країни, які мають лише окремі компетенції у цій галузі. Аналогічна ситуація склалася і в секторі авіаційних ракет. Японська промисловість має досвід самостійної розробки та виробництва ракет із інфрачервоними й активними радіолокаційними головками самонаведення. Це відкриває можливість не лише адаптувати наявні технології для потреб ППО, а й створювати нові ракети з використанням японських систем наведення.
Для порівняння, європейська оборонна промисловість значною мірою спирається на міжнародну кооперацію у виробництві сучасних ракет «повітря—повітря». Німеччина, наприклад, бере участь у виробництві IRIS-T — ракети з інфрачервоною головкою самонаведення, тоді як Велика Британія має власну програму ASRAAM. Окремий випадок — ракета Meteor. Її розробка та виробництво об'єднують промислові можливості Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії, Іспанії та Швеції. Така модель демонструє інший підхід: складні системи створюють через міжнародну кооперацію, коли окремі країни відповідають за різні компоненти та технології. На цьому тлі японська модель становить особливий інтерес для України. Країна зберігає значну частину ключових технологій у межах власної промислової бази та має досвід створення ракетних систем від самого початку — від двигуна й конструкції ракети до головки самонаведення та бортової електроніки. Для України така співпраця могла б мати стратегічне значення: поєднання японської технологічної бази та українського бойового досвіду потенційно дозволило б створити системи ППО, адаптовані до умов сучасної війни.
Окрім ракетних систем, Японія, як не дивно, має значний незалежний потенціал у розробці та виробництві бронетехніки. На тлі багатьох європейських держав це досить унікальна ситуація. Японська промисловість зберігає компетенції повного циклу — від проєктування броньованих машин і силових установок до виробництва броні, систем управління вогнем та іншого бортового обладнання. Показовим прикладом став основний бойовий танк Type 10. Японія серійно виробляє ці машини для Сухопутних сил самооборони, поступово замінюючи ними танки Type 90, розроблені ще у 1980-х роках. Здатність самостійно створювати та серійно виробляти сучасний основний бойовий танк залишається досить рідкісною компетенцією. У Європі відповідні можливості зберігають, зокрема, Німеччина, тоді як у світі кількість держав із повним циклом розробки та виробництва сучасних танків залишається обмеженою. Серед основних виробників сучасних танків можна назвати Німеччину, Південну Корею, Китай, Росію. Туреччина також розгортає серійне виробництво власного танка Altay. При цьому цей перелік не враховує держави, які переважно здійснюють ліцензійне виробництво або складання техніки з комплектів, отриманих від іноземного виробника.
Японія також розвиває напрям колісної бронетехніки. Країна створює нові платформи для Сухопутних сил самооборони, зокрема сімейство машин, яке охоплює броньовані транспортні та розвідувальні платформи. Окремо Японія розробляє нові колісні бойові машини, які мають замінити частину застарілої техніки та забезпечити військам більшу мобільність.
При цьому японський оборонно-промисловий комплекс не обмежується бойовими машинами. Національні підприємства виробляють військові вантажівки, легкі автомобілі, інженерну техніку, спеціальні транспортні засоби та інше обладнання для Сухопутних сил самооборони.
Японія також активно розвиває власні ударні ракетні спроможності. Країна має значний досвід створення протикорабельних ракет і поступово розширює його на системи, здатні уражати наземні цілі на значній відстані.
Одним із прикладів стала надзвукова протикорабельна ракета ASM-3. Паралельно Японія розвиває нове покоління ракетних систем, зокрема сімейство Type 25, до якого належать окремі програми балістичних і крилатих ракет.
Особливо показовими стали темпи розвитку цих програм. Після перегляду оборонної політики Японія значно прискорила створення засобів ураження великої дальності. Міністерство оборони країни не лише розпочало розробку нових ракет у 2018 році, а й почало інтегрувати їх у систему оборони Сил самооборони.
Цей досвід особливо цікавий для України. Упродовж повномасштабної війни Росія регулярно застосовує балістичні та крилаті ракети для ударів по українських містах, промислових підприємствах, військових об'єктах та енергетичній інфраструктурі. Україна вже має значний досвід застосування далекобійних безпілотних систем, однак поява власного балістичного озброєння могла б суттєво розширити її ударні можливості.
Балістичні ракети мають принципову перевагу у швидкості польоту та профілі траєкторії. Через це системи протиповітряної оборони противника отримують значно менше часу на реагування, а перехоплення таких цілей потребує складніших засобів ПРО.
Для України це означало б розширення спектра засобів ураження. Далекобійні дрони можуть завдавати масованих ударів по цілях у глибокому тилу, тоді як балістичні та крилаті ракети дозволяють швидше реагувати на появу особливо важливих цілей. До таких об'єктів належать військові аеродроми, пункти управління, склади боєприпасів, оборонні підприємства та інші елементи військової інфраструктури.
Саме тому японський досвід у створенні ракет великої дальності може становити значний інтерес для України. Поєднання японських технологічних та виробничих можливостей з українським досвідом ведення війни потенційно могло б прискорити створення нових ударних систем.
Втім, попри розвинений оборонно-промисловий комплекс, Японія має й певні проблемні напрямки. Найпомітніший із них — безпілотні системи, про які ми згадували на початку.
Парадоксально, але країна, здатна розробляти й серійно виробляти сучасні танки, кораблі, радари та ракетне озброєння, тривалий час не могла створити настільки ж доступні та ефективні безпілотні системи. Японські програми у цій сфері часто стикалися з високою вартістю техніки та обмеженим
фінансуванням закупівель. Через це Сили самооборони не могли розгорнути БпЛА у масштабах, які відповідають сучасним вимогам.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну кардинально змінило уявлення про роль безпілотників у сучасній війні. Український досвід показав, що БпЛА можуть виконувати широкий спектр завдань — від розвідки та ураження цілей на великій відстані до перехоплення повітряних цілей і боротьби з надводними об'єктами.
Особливе значення має можливість створювати такі системи у великих кількостях і за відносно низькою вартістю. Саме масовість стала однією з ключових переваг української моделі застосування безпілотників. Вона дозволяє компенсувати обмежену вартість окремого апарата кількістю та постійним вдосконаленням конструкції відповідно до досвіду бойового застосування.
Тому потенційна співпраця України та Японії може працювати не лише за моделлю, коли Україна отримує японські технології. Обидві країни мають можливість обмінюватися компетенціями. Японія може надати Україні доступ до високотехнологічної електроніки, сенсорів, систем зв'язку, матеріалів та виробничих технологій, тоді як Україна може передати Японії практичний досвід створення, масштабування та бойового застосування безпілотних систем.
Перші кроки в цьому напрямку вже помітні. Японська компанія Terra Drone розвиває співпрацю з українськими виробниками та вивчає досвід України у сфері безпілотних систем. Паралельно Міністерство оборони Японії збільшує увагу до БпЛА та фінансує нові програми, які мають посилити спроможності Сил самооборони.
Окремий інтерес для Японії становить концепція багаторівневої оборони прибережних районів із широким використанням безпілотних платформ. У такій моделі БпЛА можуть виконувати розвідувальні, ударні та перехоплювальні завдання, доповнюючи традиційні кораблі, літаки та системи ППО.
Таким чином, українсько-японська оборонна співпраця може стати взаємовигідною. Україна отримає доступ до японських технологій і виробничих можливостей, а Японія — до унікального українського досвіду створення дешевих, масових та адаптивних безпілотних систем. Саме це може стати одним із найперспективніших напрямків двосторонньої співпраці.
Данило Москаленко, молодший аналітик Центру "Resurgam" за Азійсько-Тихоокеанським напрямком
Митрофанова Вікторія, стажерка Центру "Resurgam" за Азійсько-Тихоокеанським напрямком
Кучеренко Анна, стажерка Центру "Resurgam" за Азійсько-Тихоокеанським напрямком
Марія Гірняк, Молодший аналітик аналітичного центру «Resurgam», що спеціалізується на Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
Приходько Роман, оглядач Збройних сил Японії. Автор проєкту 軍事日本 ❁｜Military Japan ❁ — аналітичної платформи про історію та сучасність японського війська.