Два фронти — один ворог: чому Грузію та Україну слід сприймати як єдину боротьбу
Девід Джанджалія
Фото: AFP Vano Shlamov
Авторська приміткаЦя стаття — не просто аналітичний матеріал; це — маніфест. Вона написана не лише з точки зору аналітика з безпеки, але й як громадянина Грузії та професіонала, який працював безпосередньо в Україні під час її триваючої війни. В обох країнах я особисто бачив ціну, яку доводиться платити за захист цивілізаційного вибору — вибору, що ґрунтується на європейських цінностях і був зроблений задовго до нинішньої кризи. Водночас я спостерігав, як багато хто в демократичному світі або відвертається, або вагається діяти.
Боротьба за вільну і демократичну Грузію — це не регіональна проблема. Це частина ширшого протистояння між авторитарним імперіалізмом та фундаментальними принципами, що лежать в основі європейського проєкту. Грузія й Україна — не окремі випадки; це два фронти однієї битви за суверенітет, гідність і право народів самостійно визначати своє майбутнє.
І водночас йдеться не лише про право грузинів та українців творити власну долю. Їхня участь у цій боротьбі вплине також на майбутнє самої західної цивілізації. Сьогодні на випробування поставлено не лише стійкість двох націй, а й довіра до демократичного світу та його здатність вистояти.
Європейська Грузія залишається не лише можливою, а й життєво необхідною. Міжнародна спільнота має усвідомити, що події в Тбілісі та Києві — це не периферія Європи; це її серцевина, її майбутнє. Чорне море більше не є кордоном — воно стало полем битви. Рішення, які ухвалюються в цьому контексті, визначатимуть світовий порядок на покоління вперед.
Як казав герой одного з найпотужніших фільмів, на мою думку, — «Гладіатор»: «Те, що ми робимо в житті, відлунює у вічності».
Слава Україні!
დიდება გმირებს!
— Девід Джанджалія
Вступ: не окремі конфлікти, а єдиний фронт війни
Війна Росії проти демократичних сусідів розпочалася не з анексії Криму в 2014 році і не з повномасштабного вторгнення в Україну у 2022-му. Вона почалася не з кібератак і повзучої «бордеризації», які Грузія переживає з 2008 року. Її витоки — ще раніше, у 1990-х роках, в Абхазеті (Абхазії), коли російські війська та військова техніка підтримали сепаратистські рухи в жорстокому конфлікті, що забрав життя тисяч людей і змусив сотні тисяч покинути свої домівки. Українські добровольці віддали свої життя, захищаючи Грузію в тій боротьбі. Сьогодні тисячі грузинських бійців воюють на фронтах України — у відповідь, як акт взаємної солідарності.
Попри цей глибокий історичний і стратегічний зв’язок, західні уряди досі розглядають Грузію та Україну як окремі випадки. Це штучне розмежування напряму грає на руку кремлівській стратегії. Воно послаблює стримування, спотворює справжню природу конфлікту й розколює те, що мало би бути єдиним демократичним фронтом проти авторитарної експансії. Росія не розглядає ці війни як окремі. Вона сприймає їх як частини єдиної імперської кампанії з відновлення контролю над колишніми територіями — як відкритими, так і прихованими засобами.
Якщо Грузія буде втрачена — Чорне море перетвориться на російське озеро. Якщо Грузія буде дестабілізована — Серединний коридор, життєво важливий альтернативний торговельний і енергетичний шлях між Європою та Азією, може зруйнуватись. Якщо Грузію принесуть у жертву — сигнал для кожної прифронтової демократії буде однозначним: ви — витратний матеріал.
Стратегічна роль Грузії в системі євразійської безпеки
Грузія — це більше, ніж просто сусідня держава Росії. Це геополітичний наріжний камінь. Її розташування на перетині Європи й Азії, у поєднанні з наявною інфраструктурою та виходом до моря, робить її незамінною для регіональної стабільності. Грузія є ключовим вузлом Серединного коридору — торговельно-енергетичного шляху, що з'єднує Європу з Центральною Азією та Китаєм через Каспійське море. Цей маршрут оминає як Росію, так і Іран, забезпечуючи стратегічно важливу альтернативу каналам, контрольованим Кремлем.
На території Грузії проходять також основні енергетичні об’єкти, зокрема нафтопровід Баку–Тбілісі–Джейхан і Південнокавказький газопровід — обидва відіграють центральну роль у зусиллях Європи диверсифікувати свої енергопостачання та зменшити залежність від російських ресурсів. Її чорноморські порти — Поті та Батумі — а також запланований глибоководний порт у Анаклії є критично важливими ланками у транспортній мережі Схід–Захід.
Росія добре усвідомлює вирішальне значення Грузії. Саме тому вона здійснила вторгнення у 2008 році та продовжує окупацію 20% території країни, включаючи Абхазеті та Цхінвальський регіон (так звану Південну Осетію). Контроль над грузинською територією або її дестабілізація дає Москві можливість підірвати енергетичну безпеку Європи, зайти в обхід до України та розірвати євразійські зв’язки.
Гібридна війна в Грузії: конфлікт без припинення вогню
Після війни 2008 року міжнародна спільнота не запровадила суттєвих наслідків для Росії. Вона залишалася членом "Великої вісімки". Сполучені Штати ініціювали політику «перезавантаження». Франція майже завершила продаж Росії сучасних вертольотоносців класу Mistral. Торгівля Заходу з Росією тривала. Увесь цей час російські війська закріплювалися в Сухумі та Цхінвальському регіоні.
Проте Грузія так і не побачила миру. Вона залишається мішенню тривалої гібридної кампанії, що включає повзучу окупацію шляхом встановлення колючого дроту та парканів, викрадення мирних жителів уздовж адміністративних меж, а також політичний і економічний тиск. Ці дії підкріплюються кібератаками, втручанням у вибори та пропагандою, метою яких є підрив грузинського суверенітету.
20 травня 2025 року Служба державної безпеки Грузії повідомила, що поблизу села Хурвалеті в Горійському муніципалітеті російські окупаційні сили викрали трьох громадян Грузії. Двоє з них досі незаконно утримуються. За даними Руху проти окупації, з моменту завершення війни 2008 року було викрадено понад 3500 грузинських громадян.
Ці викрадення — не поодинокі інциденти. Це інструменти психологічної війни, спрямовані на залякування прикордонних громад, поширення страху та поступову нормалізацію окупації.
Російська гібридна війна не обмежується регіоном. Вона поширюється по всьому світу, в тому числі через Атлантику. Ті ж методи, що були застосовані в Грузії, такі як дезінформація, кібервторгнення і дестабілізація суспільства, також використовуються для підриву інститутів у Сполучених Штатах і Європі. У 2016 році підтримувані російською державою суб'єкти втрутилися у президентські вибори в США за допомогою скоординованих кібератак і масштабних маніпуляцій у соціальних мережах. У 2020 році кібератака SolarWinds, яку приписують пов'язаним з Росією групам, проникла в численні федеральні агентства США та мережі критичної інфраструктури.
Більше того, багато американських громадян стали мішенню, а в деяких випадках і поглинуті російськими пропагандистськими наративами. Ці зусилля включають посилення політичного контенту, що розколює суспільство, просування теорій змов і витончену зміну громадської думки відповідно до цілей Кремля. Це явище ілюструє, як російська інформаційна війна прагне не лише дестабілізувати іноземні держави, але й проникнути в соціальну та психологічну структуру їхнього населення. Ідеологічні баталії, які починаються на вулицях Тбілісі чи Києва, тепер можна почути відлуння в політичному дискурсі по всій території Сполучених Штатів.
Тому Грузію не слід розглядати лише як регіональний приклад. Це держава на передовій у ширшому глобальному конфлікті між демократичним врядуванням та авторитарним експансіонізмом.
Західна сліпота: Стратегічна помилка
Після вторгнення 2008 року Грузію помилково віднесли до категорії «постконфліктних» країн. Західні уряди перенаправили увагу і ресурси в інше місце, помилково вважаючи, що там панує стабільність. Ця недбалість дозволила Росії закріпити свій вплив в інституціях, економіці та медіа-ландшафті Грузії.
Нездатність притягнути Росію до відповідальності у 2008 році заохотила її до анексії Криму у 2014 році, а згодом і до вторгнення на схід України. Кремль зрозумів, що агресивні дії несуть невеликий ризик і значну винагороду. Ціна умиротворення стала очевидною лише після того, як у 2022 році в Україні спалахнула повномасштабна війна.
Це особливо прикро з огляду на вражаючу трансформацію Грузії після 2003 року. Після Революції троянд Грузія здійснила далекосяжні демократичні та економічні реформи. Ці зусилля були настільки успішними, що після українського Євромайдану 2014 року Київ залучив грузинських посадовців та експертів для допомоги в проведенні реформ. Цей міжнаціональний обмін підкреслює спільну боротьбу і взаємну цінність цих двох країн у просуванні демократичної справи у Східній Європі.
Грузія та Україна: Взаємопов'язаний опір
Грузія та Україна — це не просто паралельні випадки. Це взаємопов'язані фронти в єдиній стратегічній боротьбі. На початку 1990-х років українські добровольці гинули пліч-о-пліч з грузинами в Абхазії, не лише воюючи з сепаратистами, але й протистоячи російським військам і техніці. З 2014 року підтверджено загибель щонайменше 94 грузинських добровольців в Україні. Хоча це не найбільша кількість в цілому, втрати грузинських добровольців є найбільшими на душу населення і серед європейських національностей.
Цей взаємозв'язок підтверджується і вимогами, заявленими самим Кремлем. Згідно з останнім розслідуванням агентства Reuters, яке посилається на три анонімні джерела, що брали участь у мирних переговорах, Росія прямо вимагала письмових гарантій того, що НАТО більше не буде розширюватися на схід. Ця умова не обмежувалася Україною. Вимога Москви включала Грузію, Молдову та інші пострадянські держави, що ставило їх у стратегічні «червоні лінії» Кремля. Як повідомлялося, Росія наполягала на повній відмові НАТО від політики відкритих дверей у Східній Європі. Крім того, мирні умови Росії включали нейтралітет України та скасування західних санкцій.
Ці вимоги не залишають двозначності. Війна йде не лише за Україну. Йдеться про запобігання євроатлантичній інтеграції на всьому пострадянському просторі. Грузія і Україна є спільною мішенню, і їх треба захищати разом.
Якщо Грузія впаде або буде дестабілізована, Україна стане вразливою з півдня. Якщо Україна ослаблена, Грузія втрачає стратегічного партнера у власному спротиві. Безпека одного посилює безпеку іншого.
Момент стратегічного рішення
Крах Північного коридору через санкції, війну та деградацію інфраструктури підвищив важливість Середнього коридору. Це робить стабільність Грузії необхідною. Однак нещодавні внутрішні події ставлять цю стабільність під загрозу.
Хоча Грузія отримала статус кандидата на вступ до ЄС, урядова риторика стала різко євроскептичною. У листопаді 2024 року антиєвропейські висловлювання прем'єр-міністра призвели до масових відставок прозахідних чиновників. Незважаючи на те, що прапори Європейського Союзу залишаються на урядових будівлях, розрив між суспільними прагненнями та офіційними діями збільшився.
Цей політичний зсув віддзеркалює тактику, що спостерігається в інших країнах, які зазнали гібридного авторитарного впливу. Поступове інституційне захоплення відбувається під виглядом демократичної спадкоємності. Грузинський випадок ілюструє модель «жаби, що кипить», коли відбувається повільна, цілеспрямована ерозія суверенітету і суспільної довіри, а не відкрите військове придушення.
Демократична спадщина Грузії та її невиконані обіцянки
Грузія не є новачком у сфері європейських цінностей. Ще у 1918 році Перша Демократична Республіка Грузія надала жінкам повне виборче право. У 1919 році п'ять жінок були обрані до парламенту, що передувало подібним реформам у Франції, Великій Британії та Сполучених Штатах. Незважаючи на радянську окупацію, ця прихильність до демократичної ідентичності збереглася.
Сьогодні грузинське суспільство продовжує відображати цю спадщину. Громадська підтримка інтеграції до ЄС і НАТО залишається переважною, а демократичні настрої на низовому рівні передаються з покоління в покоління. Однак, на відміну від українського Євромайдану 2014 року, нинішня демократична криза в Грузії не викликала такого ж рівня міжнародної участі і солідарності.
Протести у Грузії 2024-2025 рік
Західні уряди, ЗМІ та інституції відігравали помітну та активну роль під час протестів Євромайдану. Дипломати були фізично присутні разом з демонстрантами в Києві. Громадянське суспільство отримало стійку міжнародну підтримку. Висвітлення подій у світових ЗМІ допомогло стримати авторитарне насильство. На противагу цьому, криза в Грузії у 2025 році розгорталася в умовах обмеженої дипломатичної присутності, нечітких заяв і мінімальної видимості в міжнародних ЗМІ. Було надано мало символічних чи матеріальних жестів підтримки, навіть попри те, що організації громадянського суспільства все частіше стають мішенню для переслідувань згідно із запропонованим законодавством про «іноземних агентів».
У той час як Україна пережила єдину національну мобілізацію проти очевидної зради, відмови від Угоди про асоціацію з ЄС, грузинська опозиція залишається фрагментованою. Роки розчарування, маніпуляції на виборах і страх спровокувати російську ескалацію послабили колективний опір. Ерозія демократичних норм у Грузії відбувалася повільно і була прихована за маніпульованою законністю. Це позбавило громадськість чіткого моменту пробудження.
Кремль використовує цю двозначність. Багато грузинів побоюються, що заворушення можуть виправдати пряму російську військову ескалацію, особливо з огляду на близькість окупованих територій. Ця загроза посилюється відсутністю послідовної і надійної західної підтримки. На відміну від 2014 року, коли Захід намагався спокутувати свою бездіяльність у Грузії підтримкою України, сьогоднішня реакція позначена стратегічною амбівалентністю. Деякі західні гравці підтримують відносини з грузинськими елітами або уникають відкритої конфронтації, побоюючись дестабілізації.
В результаті утворюється небезпечний вакуум. Демократичні прагнення Грузії залишаються життєво важливими, але дедалі більше ізольованими.
Протести тривають вже понад 190 днів поспіль, відображаючи непохитну відданість демократичним цінностям і європейській інтеграції. Основний меседж, який лунає з вулиць, банерів і громадських платформ, є водночас зухвалим і натхненним: «Ми — Грузія, а отже, ми — Європа». Це не просто гасло. Це декларація ідентичності та напрямку руху.
Протести у Грузії 2024-2025 рік
Висновок: Стратегічна ясність не може бути відкладена
Грузія і Україна — це не дві кризи. Це два обличчя однієї і тієї ж стратегічної загрози. Розглядати їх як ізольовані конфлікти означає неправильно розуміти природу небезпеки. Росія вважає обидві країни критично важливими для своїх імперських амбіцій і використовує ті ж самі інструменти — гібридну війну, дезінформацію, окупацію і примус для досягнення своїх цілей.
Підтримка Грузії - це не питання доброзичливості. Це акт стратегічного передбачення. Дозволити Грузії розпастися - означає серйозно поставити під загрозу європейську енергетичну безпеку, стабільність у Чорному морі та демократичну довіру до Заходу.
Україна не зможе досягти успіху, якщо Грузія розвалиться з півдня. Грузія не витримає, якщо Україна залишиться ізольованою. Безпека одного посилює безпеку іншого. Як стверджував Бжезинський, контроль над цим простором формує «не лише долю регіону, але й глобальний баланс сил».
Стратегічна ясність не є необов'язковою. Вона є імперативом. І час діяти вже настав.
Автор: Девід Джанджалія
Девід Джанджалія — аналітик з питань безпеки та геополітичний стратег, що спеціалізується на гібридній війні, безпеці Чорного моря та євроатлантичній оборонній політиці. Його робота поєднує оперативний досвід роботи в умовах підвищеного ризику в Грузії та Україні з глибоким фокусом на історичних моделях авторитарної експансії. Він надає стратегічні висновки щодо стійкості демократії, регіонального стримування та динаміки пострадянської геополітики, що розвивається.