Новий шанс для старої проблеми: іранська ядерна угода й європейська дипломатія

EPA-EFE/ABEDIN TAHERKENAREH

Ісламська Республіка Іран останнім часом зосередила на собі увагу всього світу. Ізраїльські та американські удари по цій країні на тривалий час або назавжди відтермінували можливість укладення ядерної угоди, над якою працювали посадовці Ірану та США. Постає питання — хто буде посередником або, навіть, підписантом нової угоди за змінених умов, коли іранська ядерна програма була відкинута назад у розвитку? Очевидні варіанти у вигляді Росії та Китаю вже були відкинуті, адже не влаштовують сторін конфлікту. У цьому контексті цікавим є фактор Європи, яка займає власну, відмінну від США, позицію та може зіграти важливу роль у перемовинах з Іраном.

Політична система Ірану

Для розуміння внутрішньополітичного контексту, розпочати варто з загального опису існуючої владної вертикалі в Ірані.

Главою держави є Верховний лідер або «Рахбар», якого обирає Рада експертів, що наразі складається з 88 членів. Цей орган, своєю чергою, формується шляхом прямого голосування всіх громадян, що досягли віку 15 років. Юридично, Рада експертів створена для контролю за діяльністю Глави держави та може проголосувати за його відставку, якщо він не буде справлятися із цією роллю. Проте такого ще ніколи не відбувалося.

Всі кандидати до цього органу мають пройти перевірку Радою вартових щодо знань ісламських норм, відповідності посаді тощо. Верховний лідер призначає половину членів Ради вартових, а іншу половину призначає Верховна судова рада, голову якої також обирає Верховний лідер. Таким чином, глава держави має визначальний вплив на майбутній склад органу та призначення свого наступника.

З 1989 року Верховним лідером є аятола Алі Хаменеї. Аятола — це не державний, а релігійний термін, який означає найвищий титул шиїтського богослова, що має право видавати фетви. Верховний лідер не зобов’язаний бути аятолою. Влада Хаменеї надзвичайно обширна, хоч і не безмежна. Серед його найважливіших повноважень:

Призначення командувача КВІР (Корпус вартових ісламської революції). Це елітні підрозділи, відокремлені від звичайних збройних сил, що мають захищати Верховного лідера, конституційний лад та Ісламську революцію;
Призначення головнокомандувача збройних сил;
Призначення голови судової гілки влади;
Призначення голови державної телерадіокомпанії;
Призначення найвищих генералів та командувачів;
Схвалення кандидатури президента після виборів та підписання відставки президента за поданням парламенту або Верховного суду;

Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї. Фото AP

Окрім цього, Хаменеї є релігійним лідером та має вплив над мусульманським духовенством. Його чорний тюрбан свідчить про походження від пророка Мухаммеда, а титул аятоли - про надвисоку релігійну обізнаність. Теоретично, фетви Верховного лідера не мають більшої релігійної сили над фетвами інших аятол, проте фетви Хаменеї одразу стають законом. Вони мають більшу силу за будь-яке рішення уряду, тому інші незгодні релігійні лідери можуть переслідуватися.

Таким чином, Верховний лідер має контроль над релігійною спільнотою країни, силовиками та інформацією. Окрім цього, у нього присутні великі економічні важелі впливу через компанії, афілійовані з владною верхівкою. Це, наприклад, великі будівельні підприємства з десятками мільярдів доларів обороту.

Президент Ірану також є впливовою фігурою, але завжди знаходиться в тіні Верховного лідера. Він очолює уряд - посада прем’єр-міністра в країні давно ліквідована. Президент обирається на виборах, які зазвичай є плюс-мінус чесним, проте кандидати проходять перевірку вищезгаданою Радою вартових. Це дозволяє Верховному лідеру відсіювати непотрібних претендентів та впливати на результат.

Президент формує кабінет, веде економіку, очолює Радy нацбезпеки, відповідає за реалізацію законів і бюджет, за роботу держапарату. Однак будь-яке стратегічне рішення (оборона, фігури силових міністрів, головні напрями зовнішньої політики) підлягає схваленню Верховного лідера. Отже, практична вага президента залежить від того, наскільки його погляди та команда збігаються з волею рахбара - і від готовності останнього втручатися у виконавчі справи.

Наразі президентом є Масуд Пезешкіан, який вважається поміркованим у порівнянні з Хаменеї та іншими впливовими чиновниками. Він балотувався разом з п’ятьма консервативними кандидатами та здобув несподівану перемогу у 2024 році.

Різниця у поглядах Верховного лідера та політичної еліти

Позиція Верховного лідера Хаменеї не змінюється багато років. Образи США та «Сіоністського режиму» як головних ворогів залишаються актуальними й сьогодні. Після виходу США з ядерної угоди з Іраном у 2018 році за часів президентства Дональда Трампа, Тегеран чітко обрав шлях на прискорення збагачення урану та збільшення своєї автономності. Перемовини Тегерану з Вашингтоном останніх місяців продовжувалися, оскільки Іран потребує економічного покращення, яке неможливе без зняття хоча б частини санкцій. Економічні проблеми є ключовими причинами для протестів, про що мова йтиме далі.

Незважаючи на таку потребу, Іран зайняв досить жорстку позицію: він погодився не займатися створенням ядерної зброї, однак рішуче відмовився припиняти збагачення урану. Міністр закордонних справ Ірану заявляв у контексті нової ядерної угоди зі США: «0 ядерної зброї — є угода, 0 збагачення — нема угоди». Очевидно, що така риторика була схвалена Верховним лідером.

США ж навпаки вимагають від Ірану припинити збагачення урану. Раніше Сполучені Штати хотіли обговорювати й питання ракетної програми, але є видимість, що сторони досягли консенсусу щодо її недоторканності, адже це пряме посягання на національну безпеку Ірану. У контексті проблеми збагаченого урану, Вашингтон пропонував перенести наявний запас на територію РФ. Звідти міг би постачатися необхідний матеріал для роботи мирного атому в Ірані. Тегеран, передбачувано, відкинув цю ідею, адже вона підриває національну гордість. Яка країна погодилась б на добровільну відмову від стратегічного активу лише за бажанням іншої держави? Також пропонувалася ідея зі створення міжнародного консорціуму з виробництва урану за участі Ірану, США, Саудівської Аравії та інших арабських держав. Ця пропозиція не була належним чином обговорена через початок бойових дій, тож може бути розглянута у майбутньому.

Позиція президента є іншою. Масуд Пезешкіан, перший за 8 років поміркований реформіст на посаді президента, проголосив курс «Заради Ірану» — відновити економіку, послабити ізоляцію і дати людям більше свободи. Його перемога показала запит суспільства на зміни. Пезешкіан прямо пов’язував вихід з кризи із нормалізацією зовнішніх відносин: у теледебатах він казав, що 40% інфляції не здолати без зняття санкцій, а це вимагає «менш конфронтаційного підходу в міжнародних справах». Також він заявляв, що країна загнала себе в «економічну клітку». Отож, новий уряд взяв курс на пожвавлення діалогу з Заходом.

Президент Ірану Масуд Пезешкіан

Більше того, команда Пезешкіана бачила у зближенні з Заходом ще й можливість поліпшити внутрішню атмосферу: президент обіцяв пом’якшити дрес-код, розширити інтернет-свободи, звільнити політичних в’язнів. Він прямо казав: «протести не можна зустрічати кийками», натякаючи на готовність до реформ. Очевидно, що без розрядки із Заходом ресурси для таких реформ обмежені. Тому дипломати зацікавлені в успіху угоди і є головними її лобістами у Тегерані.

Проте стримуючим фактором лишається Верховний лідер. Попри дозвіл переговірникам працювати, він же і встановлює межі компромісу. Показовим є його привітання Пезешкіану з перемогою: Хаменеї похвалив високу явку і «порадив продовжувати політику Раїсі (колишнього консервативного президента)», фактично застерігши нового президента від різких змін курсу. Отже, дипломати мусять балансувати між вимогами реальності і тиском «яструбів» у Тегерані.

При владі в Ірані є й прагматики - щось середнє між Пезешкіаном та Хаменеї. Вони воліють піти на угоду, оскільки це «менше зло» в порівнянні з економічним колапсом або народним вибухом. Це, наприклад, міністр закордонних справ Аббас Аракчі та радник Хаменеї Алі Шамхані. Обидва не соромляться різких висловлювань у бік ворогів Ірану, але й виступають за перемовини.

У статті Reuters наводять цитати двох неназваних чиновників: «країна нагадує порохову бочку, і подальше економічне напруження може стати іскрою, яка її підпалить». Ці настрої штовхають урядовців до активного пошуку компромісів.

Не варто забувати й про великий ризик для прихильників зближення з Заходом — укласти «погану угоду» і втратити підтримку всередині. Урядовці розуміють: якщо Іран отримає принизливі умови на кшталт повного припинення збагачення урану або обмеження ракетної програми, це може обернутися політичною смертю для реформістів. Через це, вони теж стоять на досить жорстких вимогах – зняття частини санкцій, гарантії від їх повторного введення, збереження права на мирний атом (збагачення). Очільник МЗС Аракчі підкреслював: «ми не можемо поступитися нашим життєвим інтересам тільки тому, що Трамп цього хоче».

Шляхи Ірану та Європи сьогодні

Контакт Ірану із Заходом переважно розглядається лише через призму відносин зі США. Однак, Європа грала і продовжує грати важливу роль у перемовинах з Іраном та має власну багату історію відносин з ним.

Стисло охарактеризувати європейсько-іранські відносини можна словами «все складно». Ісламська Республіка контактує з європейцями багато десятиліть, проте серйозний діалог щодо ядерного питання почався у 2003 році з «євротрійкою» (Франція, Німеччина, Британія). Президент Хатамі в 1997–2005 рр. розвивав діалог із ЄС (згадаємо паризьку угоду 2004 р., де Іран тимчасово призупинив збагачення в обмін на обіцянки технологій). Президент Рухані і міністр закордонних справ Заріф теж у 2015 р. наголошували, що Європа відіграла конструктивну роль у досягненні ядерної угоди часів Обами.

Міністр закордонних справ Ірану Аббас Аракчі вітається зі своїми колегами з Німеччини та Великої Британії. Handout / German Federal Foreign Office / AFP

Однак, зараз існують великі проблеми. Ще у 2019 році аятола Хаменеї прямо заявляв про безперспективність перемовин з європейськими країнами, оскільки вони повністю залежать від США. Дійсно, «євротрійка» не змогла напрацювати власний та незалежний ефективний підхід щодо іранського питання. Однією з найбільших перешкод є проблема порушень прав людини та загальної несвободи в Ірані. Європа не зможе нормально працювати з Тегераном без перегляду свого ставлення щодо цього питання. Очевидно, що Іран не піде на внутрішнє пом’якшення заради укладення угоди з ЄС. Скоріше, відбудеться саме навпаки.

Дуже сильно, а можливо й безповоротно, американські та ізраїльські удари підірвали довіру Ірану до колективного Заходу. Головним чином це стосується США, проте тінь падає й на європейські країни - союзників Сполучених Штатів. Більше того, канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявляв: «У нас немає підстав критикувати те, що Ізраїль розпочав в Ірані тиждень тому, як і немає підстав критикувати те, що Америка зробила там минулих вихідних». Такі слова також не сприяють подальшому діалогу з Іраном.

Війна дуже вдарила й по позиціях реформістів. Їхні аргументи про необхідність діалогу із Заходом тепер виглядають абсолютно невпевнено. Це можна зрозуміти, адже важко довіряти стороні, яка може у будь-який момент нанести ракетні удари по твоїм ядерним об’єктам. Однак, існує опція посилення впливу для поміркованих цивільних чиновників. Після короткочасної війни з Ізраїлем загинуло чимало військових командирів найвищої ланки. На їхні посади були швидко призначені нові люди, проте це все одно викликає вакуум влади, який можуть спробувати зайняти реформісти. Чи вийде в них — покаже час.

Найбільше за збереження status quo та проти нормалізації відносин із Заходом виступає Корпус вартових ісламської революції. Ця структура була створена на противагу звичайним збройним силам після перемоги революції у 1979 році. Корпус має одні з найбільших дивідендів від конфронтації зі США та їхніми союзниками, оскільки володіє численними бізнес-зв’язками та інтересами, що підтримуються його силовим апаратом. Також він зберігає великий вплив на політичну сферу, адже має надважливу місію - збереження режиму.

Службовці Корпусу вартових ісламської революції. APA/AFP/afp/STRINGER

КВІР розглядає будь-яку ядерну угоду як тимчасовий варіант для подолання нагальних потреб шляхом певних поступок та зняттям частини санкцій. Командувач Корпусу Хоссейн Саламі, який загинув 13 червня 2025 року внаслідок ізраїльських ударів, незадовго до цього заявляв: «наша війна з Америкою — це війна віри та битва між гнобленням та справедливістю, і навіть якщо ми досягнемо угоди щодо ядерного питання або війна в Газі закінчиться, наша ворожість з Ізраїлем не закінчиться, тому що ця війна ведеться за існування та віру».

На користь перспектив зближення європейських країн для перемовин з Іраном говорить позиція США, а точніше - персонально Дональда Трампа. Наразі зберігається тенденція щодо поступового віддалення Європи від Сполучених Штатів. При її збереженні ЄС може налагоджувати контакти з країнами та регіонами, які раніше отримували мало уваги - наприклад, з Іраном.

Окрім цього, Іран все ж прагне досягти угоди у якомусь вигляді. У березні-квітні 2025 року, ще до ударів Ізраїлю, видання Reuters із посиланням на іранських чиновників вказувало, що країні конче потрібне пом’якшення санкцій для покращення економічного становища. Для контексту: інфляція в Ірані становить близько 40%; кожного місяця відбуваються десятки та сотні страйків робітників, особливо далекобійників через підвищення цін на пальне; дефіцит бюджету становить близько $40 млрд. Боротися із ситуацією допомагає продаж нафти, але при падінні цін якість життя впаде ще більше.

Через це, кандидатура Європи для угоди виглядає краще. ЄС та окремі країни наклали чимало санкцій на Іран, скасування яких дуже сильно зіграє йому на користь. Глибока недовіра до США та необхідність виходу з кризи також може сприяти зближенню. ЄС може й гарантувати угоду зі США — скажімо, через механізм, де європейські банки купують іранську нафту за євро, або де європейські миротворці беруть участь у перевірці деяких об’єктів тощо.

Окрім цього, зближення зі старим континентом може бути інструментом для виходу з міжнародної ізоляції. Фактично, Іран став частиною «Вісі зла» поруч з РФ, КНДР та іншими країнами. Такий статус, очевидно, не влаштовує Тегеран, бо країна ніколи не мала позитивних відносин із Росією. Чинне партнерство є скоріше ситуативним та тимчасовим, бо дві держави мають спільних ворогів.

Міністр закордонних справ Ірану Аббас Аракчі та президент РФ Владімір Путін. Фото AFP

Можна зробити попередній висновок, що позиції реформістів наразі знаходяться під загрозою. Вони можуть бути покращені внаслідок захоплення вакууму влади, що виник внаслідок атак Ізраїлю, або внаслідок транзиту влади від Хаменеї. Цей кризовий момент має настати досить скоро, бо Верховному лідеру вже 86 років, а його здоров’я не в найкращому стані. Це, своєю чергою, може призвести й до зближення з Європою. Про сценарії цього поговоримо далі.

Що ж буде?

Сильне зближення із Заходом наразі можливе лише за умови нагальних економічних потреб. Якщо цього не буде, то аятола Хаменеї не дасть згоди, оскільки відносини та довіра максимально підірвані внаслідок нещодавньої війни. Як і для посилення позицій реформістів, найбільш сприятливі умови для покращення відносин з Європою та Заходом будуть доступні після процесу транзиту влади.

Зміна керівництва в авторитарних країнах завжди є дуже турбулентним моментом. В Ісламській республіці транзит влади відбувався лише один раз - у 1989 році. Тоді існували думки про можливість переходу від одноосібного управління глави держави до створення колегіального органу. Це не втілили в реальність, і пост Верховного лідера зайняв аятола Хаменеї. Однак, за його правління в Ірані спостерігається консенсусний спосіб прийняття рішень. Аятола займається координацією та балансуванням між гілками влади, силовими структурами, релігійною спільною, однак має вирішальне слово. Кожен з цих центрів впливу не має остаточної переваги один над одним.

Очевидно, що після смерті чинного лідера почнеться розподіл владних повноважень. Це може призвести до зростання як реформістів, так і консерваторів. Можна виділити наступні сценарії розвитку відносин з Європою та ситуації всередині Ірану:

Поганий. В Ірані остаточну владу здобувають консерватори та силовики з КВІР. Відносини із Заходом сприймаються як токсичні, зв’язки розриваються, а країна ще більше розвертається на схід та посилює створення ядерної зброї для забезпечення безпеки. Військові не звертають уваги на економічні проблеми населення та придушують протести силою. Діалог з європейськими країнами припинений, адже вони сприймаються як маріонетки США;
Помірний. Іран вимушений йти на поступки та угоду зі США та Ізраїлем через внутрішні економічні проблеми. Однак, для зменшення впливу Сполучених Штатів Ірану прагне залучити європейські країни до процесу. Вони можуть бути медіаторами або гарантами виконання угоди. З плином часу їхнє значення може зростати. Якщо цей процес буде успішним, то позиції реформістів посиляться.
Варто пам’ятати й те, що цей сценарій можливий лише за наявності стратегічної автономності в Європі та усвідомлення своєї позиції. Великим чином, це залежить від персоналій окремих лідерів. Наразі найбільш активним та перспективним в цьому плані є президент Франції Еммануель Макрон. Його країна історична прагнула окремішності та незалежності від США.
Позитивний. Відносини зі США залишаються токсичними, потреба в економічному підйомі також існує, проте не настільки нагальна. Європа ще більше відходить від Сполучених Штатів та налагоджує власні контакти зі світом. В Ірані покращення відносин зі старим континентом розглядається як спосіб вийти з кризи, зняти частину санкцій та диверсифікувати міжнародні зв’язки. Тісний контакт з РФ не подобається владі у Тегерані, тому можливість вийти з ізоляції є дуже перспективною. Як і у попередньому варіанті, сценарій матиме шанси на успіх лише за наявності проактивної європейської позиції.

Якщо після смерті Хаменеї буде створений колегіальний орган для управління, то за такого сценарію вплив поміркованих буде збережений, що може призводити до поступового пом’якшення політичного режиму в Ірані.

По дорозі з Європою чи все ж ні?

Зближення Ірану з Європою - це цілком ймовірна подія, проте її надто важко прогнозувати. Цей процес буде залежати від багатьох аспектів, головними з яких є:

Позиція Європи: проактивна та незалежна чи пасивна та обмежена;
Внутрішній розклад сил в Ірані: у найближчий час вплив матимуть помірковані реформісти чи радикальні консерватори;
Позиція та дії США - продовження максимального тиску чи готовність до пом’якшення;
Коли відбудеться транзит влади від Хаменеї та чим він завершиться.

Останній пункт можна виділити як найважливіший, бо Іран — це країна, де рішення Верховного лідера мають вирішальне значення. Позиція Хаменеї давно відома, тому чогось нового можна очікувати лише від нової влади або сил, що здобудуть вплив внаслідок транзиту. Навіть якщо Європа буде готова до прагматичного зближення, то без згоди глави Ірану нічого не буде.

Точно можна сказати одне — зближення має шанс на існування. Іран - це ворожа до України держава, але вона має шанс на зміни. Диверсифікація міжнародних зв’язків та частковий відхід від РФ вже матиме позитивні наслідки. Залишається чекати.