Гібридні силуети НАТО: ядерний вступ для України

Фото: EPA

Є держави, що існують у межах  між миром і війною, між історією та майбутнім. Україна стала такою межею для цивілізації, яку ми називаємо західною. Тут бій ведуть не армії, а уявлення про сенс колективної оборони, про межі страху перед ворогом і про ціну свободи. Можна ще довго рахувати ризики, вагатися, писати меморандуми, але у ХХІ столітті оборона не вимірюється кілометрами кордонів — вона вимірюється швидкістю рішень.

Є  реальність сьогодення, коли обстріл української АЕС — це тест на готовність цивілізованого світу захищати саму ідею безпеки. Стає очевидно: Альянсу потрібно позбутися логіки стратегії «розширення», і запровадити логіку адаптаційного існування. Саме з такої логіки може початися «ядерний» вступ України до НАТО — не як символ політичного союзу, а як точка неповернення для всієї євроатлантичної системи.

Міф про розширення НАТО на Схід

Розширення НАТО після завершення «холодної війни» часто трактується в російській офіційній риториці як агресивне просування Альянсу до східних кордонів, що нібито порушувало баланс безпеки в Європі. І російській пропаганді вдалося поширити в західних головах цей вірус. Однак, якщо ви запитаєте думку поляка чи чеха, то почуєте принципово іншу логіку. Для цих країн термін «вступ до НАТО» був не розширенням структури на Схід, а втечею на Захід, втечею від небезпеки повернення під контроль Москви. Досвід перебування у Варшавському договорі для цих країн асоціювався із втратою суверенітету, примусовим розташуванням радянських військових баз і систематичним втручанням у внутрішню політику. Фактично — з обмеженим в очах Заходу і з умовним в очах СРСР суверенітетом. Вторгнення військ ОВД до Угорщини у 1956 році та до Чехословаччини у 1968 році залишили глибоку психологічну травму, тож для еліт цього регіону було очевидно: без зовнішніх гарантій незалежність  держав Східної Європи завжди перебуватиме під загрозою.

Коли Радянський Союз розпався, перед країнами Центральної Європи постала дилема (насправді досить проста для них): залишатися у «сірій зоні» між Москвою та Брюсселем або прагнути інтеграції з євроатлантичними структурами. Вибір був однозначним: інтеграція в НАТО розглядалася не як авантюра, а як єдина форма виживання.

Західні країни спершу ставилися до цієї ідеї обережно, побоюючись надмірного роздратування Москви. Проте поступово стало зрозуміло, що безпеки Європи не можна забезпечити без стабілізації її східних кордонів. Вступ Польщі, Чехії та Угорщини до НАТО у 1999 році, а згодом країн Балтії та Румунії у 2004 році був результатом тиску саме цих держав, а не надмірної ініціативи Брюсселя чи Вашингтону.

Принципово наголосити, що їхній вступ до Альянсу не створив нових загроз, а лише нейтралізував старі. Для України цей наголос особливо актуальний: спроби залишити країну у сфері «позаблокового статусу» лише підсилюють загрозу реваншизму Росії. Логіка «втечі на Захід» у формі інтеграції до НАТО є не актом агресії, а є за повною аналогією формою виживання в умовах агресивного сусіда. За тією ж аналогією вступ України в НАТО закінчиться так само — не створенням нових загроз, а нейтралізацією старих.

Що лежить в основі ультиматуму Росії

У грудні 2021 року Російська Федерація висунула Заходу низку вимог, які можна розглядати як ультиматум: відмова НАТО від подальшого розширення, виведення інфраструктури Альянсу з територій, що приєдналися після 1997 року, та юридичні гарантії «непорушності сфер впливу». Ці вимоги стали ідеологічною передумовою для подальшої повномасштабної агресії проти України. Щоб зрозуміти їхню логіку, необхідно відокремити офіційні страхи Кремля від прихованих мотивів, які визначають його політику.

У російській офіційній риториці НАТО постає як військова загроза, яка наближається до кордонів РФ. Кремль апелює до аргументів «історичної безпеки» та «балансу сил». Ця аргументація формується у трьох тезах:

• Розширення НАТО нібито порушує домовленості початку 1990-х років, коли Захід «обіцяв не просуватися на Схід» (аргумент, що історично не підтверджений документально).

• Розташування інфраструктури Альянсу біля російських кордонів подається як пряма загроза військового вторгнення.

• Вступ України в НАТО трактують як «червону лінію», яка створює небезпеку розміщення ракет і систем ПРО США безпосередньо біля російських центрів прийняття рішень.

Ці тези декларуються як «раціональні», але вони радше слугують ширмою. Справжні мотиви російського ультиматуму криються у внутрішньополітичній площині. Це страх втратити контроль над Україною, оскільки успішна демократична і європейська Україна становить екзистенційну загрозу для російського авторитарного режиму, а її інтеграція в НАТО та ЄС руйнує доктрину «русского мира». З першого випливає другий страх — страх розпаду власної імперії. Кремль розглядає Україну як «історичне ядро» імперії. Причому таке ж суттєве, як і сама Росія, бо якщо брати історію інтелектуальної думки, то певна плеяда російських інтелектуалів царської доби навіть визнавали переважання української інтелектуальної думки над російською, у тому розумінні, що першоджерело у цій парі – саме українське. Втрата Києва остаточно підриває претензії Москви на статус «центру сили», особливо  з точки зору претензій на ексклюзивне домінування у Православному світі. Третім я би назвав страх втратити ресурсний контроль. Україна має значні аграрні, енергетичні та транзитні потужності. Інтеграція цих активів у західні економічні системи означає для РФ втрату геополітичного інструментарію тиску.

Якщо говорити алегорично, то Україна є дзеркалом, у якому Росія бачить власну крихкість, другорядність та потворність, і тому прагне розбити дзеркало.

Страхи Заходу щодо вступу України до НАТО

Щодо вступу України до НАТО позицію країни Заходу можна у кращому випадку описати як стратегічне вагання, але у більшості випадків ми можемо говорити про стратегічну розгубленість та стратегічний страх. Якщо для України інтеграція в Альянс є питанням виживання, то для країн-членів НАТО це питання балансування між ризиками і вигодами. Страхи Заходу можна розділити на дві групи — ті, що стосуються вступу України, та ті, що пов’язані з можливим захопленням України Росією у випадку зволікання.

Безпекові страхи

Основним занепокоєнням для більшості союзників є ризик прямого зіткнення з Росією. У випадку вступу України гарантії статті 5 зобов’яжуть НАТО реагувати на будь-яку нову агресію РФ, що ставить Альянс перед перспективою війни з ядерною державою. Такий сценарій у політичних дискусіях описують як «втягування НАТО у війну». Крім того, через непередбачуваність російської реакції західні еліти бояться, що навіть процес інтеграції України в НАТО може стати для Кремля сигналом до ще більш агресивних дій — від мобілізації до застосування тактичної ядерної зброї. Оскільки деякі члени Альянсу (наприклад, Угорщина) традиційно демонструють неоднозначність щодо санкцій та військової допомоги Україні, деякі західні країни сумніваються у внутрішньої єдності НАТО у разі необхідності захищати Україну. Також Захід враховує фінансову та логістичну складність інтеграції України. Вона має протяжні кордони з Росією та Білоруссю, які довелося б зміцнювати, що потребує розгортання додаткових бригад, ППО, авіаційної інфраструктури. Для деяких членів Альянсу це виглядає як надмірний фінансовий тягар.

Страхи щодо наслідків поразки України

Водночас у Заходу є й інший набір страхів, не менш важливих. Якщо Росія переможе і захопить українські території, НАТО зіткнеться з новими загрозами.

• По-перше, російський фронт впритул наблизиться до Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії. Це ліквідує «буферну зону» та перетворить ці країни на держави першої лінії оборони, а Чорне море має усі шанси стати ярмарком гонки озброєнь (на воді, під водою, у небі і в прибережній інфраструктурі). Фактично НАТО буде змушене вкладати ще більше ресурсів у східний фланг, ніж у випадку прийняття України.

• По-друге, Росія отримає контроль над критично важливими активами України — зерновим експортом, родовищами урану, титану, літію, а також над газотранспортною системою, гідроенергетичними ресурсами та морськими портами. Такий контроль перетворює Москву на головного постачальника низки стратегічних ресурсів, підриваючи енергетичну та технологічну безпеку ЄС, та й світу. ЄС отримає нового «енергетичного й аграрного монополіста» в особі Москви.

• По-третє, скоротиться час підльоту російських ракет до європейських столиць. З території України Москва отримає перевагу у швидкості нанесення ударів по Варшаві, Бухаресту чи навіть Берліну. Це підвищує ймовірність ядерного шантажу та знижує ефективність систем ПРО.

• По-четверте, Захід усвідомлює, що на даний момент дві найбоєздатніші сухопутні армії Європи це українська і російська. І з огляду на хід історії, на жаль, є усі підстави вважати, що Європі через деякий час доведеться воювати з двома цими арміями замість однієї.

• І, нарешті, геополітичний імідж Заходу зазнає удару. Якщо Україна залишиться сам-на-сам і буде знищена, це стане сигналом, що Росія може диктувати умови не лише на пострадянському просторі, а й у Східній Європі загалом. Ну і опосередковано — нав’язувати свої безпекові умови усьому Євросоюзу. По суті через деградацію принципу «відкритих дверей» НАТО фактично визнає за РФ право вето на дії НАТО.

Отже, Захід опинився перед дилемою: вступ України — це ризик швидкої ескалації і потреби значних ресурсів уже зараз. Невступ України — це загроза ще більшої ескалації та стратегічної поразки у середньостроковій перспективі.

Вибір між цими страхами показує, що реальним викликом для НАТО є не «надмірність» українського членства, а відсутність чіткої стратегії стримування Росії. Я вважаю, що прийшов час породжувати дискурси гібридних концепцій у питанні вступу/невступу України в НАТО.

Страхи України щодо «невступу» до НАТО

Для України членство в НАТО — це не політичний вибір чи тактична мета. А передусім — питання фізичного виживання. Відсутність гарантій колективної оборони означає, що країна змушена самостійно протистояти державі-агресору, яка має значно більший військовий, економічний і демографічний потенціал. Україна була частиною цього страшного механізму, її генерали та інженери у складі СРСР творили цю «велич імперського поступу та ідей», а тому українці прекрасно знають вектор руху глибинної Росії і ціну слову російського керівництва чи генерала. Знають вони це краще за будь-які think-tanks. Тому українські страхи щодо невступу в НАТО є не теоретичними, а цілком екзистенційними. Їх можна поділити на три головні площини: безпекову, економічну та політичну.

Найголовніший ризик для України — поновлення війни без перспективи остаточного миру. Відсутність членства в НАТО означає, що Росія завжди матиме простір для агресії, використовуючи «сіру зону»  (до речі,  «проблему сірих зон» західним військовим теоретикам треба вирішувати у спільному з Україною підході доктринально, і негайно, адже сірі зони, хоч і не таких масштабів, можуть з’явитися в країнах Балтії) як поле для тиску та шантажу. Без НАТО Україна залишатиметься вразливою для повторних атак. Кремль трактуватиме невступ Києва як підтвердження «законності» власної сфери впливу.

Також важливий для цієї статті аспект — ядерний та енергетичний шантаж. Навіть без окупованої АЕС Україна має другу найбільшу в Європі інфраструктуру атомної енергетики. Без міжнародних гарантій безпеки ці об’єкти постійно перебуватимуть під ризиком військових провокацій, що є загрозою для всього континенту.

Позаблоковість України це ще й втрата часу у переозброєнні. Країна, яка не інтегрована в системи НАТО, змушена самостійно оновлювати армію у зовсім не ті строки, які є мінімально необхідними. Додаємо сюди необхідність оновлення економіки та інфраструктури в цілому, і приходить розуміння, що й так обмежений ресурс України буде розпилений на весь спектр соціально-державних візій. Звісно, це в якійсь (маю надію, в більшій) мірі буде нівельоване інвестиціями. Але вони сильно залежатимуть від політичної кон'юнктури. Цілком можливо, що за умов хиткого миру з плечей лідерів західних країн спаде напруга «очей Зеленського і світу», цикл моральної відповідальності оновиться (це покоління політиків зробило, що змогло, своє слово у підтримці України тримало до кінця).

Крім того, і тут ми переходимо до економічних страхів, невступ до НАТО зберігає для України статус «ризикової країни». Жодна транснаціональна компанія не буде довгостроково вкладати кошти в економіку, яка перебуває під постійною загрозою війни. Пакети інвестицій завжди будуть менші від потенційно можливих (а дане десятиріччя — це вікно можливостей для України, більше такої уваги, доповненої моральними обіцянками щодо відновлення, не буде). Навіть в умовах запуску післявоєнної відбудови Україна зможе розраховувати лише на короткострокові програми в межах оцінки ризику. Тобто Україна буде поза межами справжнього планування ЄС, що рахується кроками у 20, 25, 30 років. Іншими словами, це буде залишкове фінансування (хоча, можливо, й вражаюче у побутовому вимірі для самих українців).

Завжди залишатиметься ризик втрати стратегічних галузей. Росія і надалі намагатиметься виводити з ладу критичні інфраструктурні об’єкти — енергетику, транспорт, аграрну логістику, морський транзит, обмежувати західні інвестиції в рідкісноземельні копалини. Без парасольки НАТО пересічний українець-біженець не сформує в голові бачення, що війна закінчилася назавжди, які б там національні гарантії не надавали Україні. Тож найголовніший економічний ресурс — люди — теж буде неповноцінним.

До проблем також можна додати ризик політичної нестабільності. Умовна «сіра зона» може підживлювати популізм, радикальні рухи та бути живильним ґрунтом для проросійських наративів, які експлуатуватимуть розчарування населення. Але в політичному вимірі найголовніше це обмеження суб’єктності — якщо Україна не отримає гарантій НАТО, її політика залишатиметься залежною від ситуативних домовленостей великих держав. У найгіршому випадку майбутнє країни може знову стати предметом «великих угод» без участі самого Києва.

Тож, якщо країни Альянсу бояться «надмірних ризиків» від членства Києва, то Україна боїться втратити саму можливість існування як незалежна держава. Кожна відмова або відтермінування інтеграції лише закріплює «сіру зону», де Росія знову і знову випробовує межі терпіння Заходу політикою «повзучої анексії».

Кластерний підхід як тимчасовий механізм реалізації статті 5.

Отже, видається принциповим зберегти принцип «відкритих дверей» НАТО та поєднати незворотність українського курсу на оборонну інтеграцію з механізмами, що знижують для Заходу ризики ескалації. Саме такий баланс можливий за умови системної юридичної фіксації членства й одночасного впровадження інструментів «обмеженої колективної оборони» — кластерів.

Системна реформа НАТО може забезпечити юридичну можливість обмеження гарантій статті 5 до визначених сфер (кластерів) — наприклад, захист лише підводної інфраструктури, або лише об’єктів в повітрі, захист критичних об’єктів (греблі, чітко визначеної портової інфраструктури), захист ядерних об’єктів (АЕС), кібербезпековий захист, біобезпековий захист. Звісно, кожен вид кластера повинен мати виписані процедури реагування і відповідей. На мою думку, це додасть гнучкості Альянсу — широта маневру, що з’явиться, надає і спектр можливих рішень для ухвалення. Бо чому зараз Альянс заручник критичної стратегії «відсутності ескалації»? Саме через її всеохоплюючий характер.

Такий гібридний підхід я вважаю однією з небагатьох (якщо не єдиною) можливістю для України отримати невідворотний статус члена НАТО і водночас в рази зменшити рівень відповідальності Заходу, а отже і його страхи щодо необхідності відповідати на агресію у бік України. І з усіх можливих кластерів мене цікавить ядерний.

Ядерний кластер як перший етап гібридного вступу України до НАТО

Серед усіх можливих напрямів співпраці між Україною та НАТО саме ядерна безпека має найвищий рівень легітимності у міжнародному праві та найменший потенціал для політичної ескалації. Йдеться не лише про захист енергетичної інфраструктури — мова про запобігання ядерній катастрофі, наслідки якої не матимуть державних кордонів. Будь-який обстріл атомної станції в Україні — це потенційна загроза для громадян Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини, Молдови, а через повітряні потоки — для всього континенту. Тобто, захист українських АЕС — це не внутрішня справа України, а пряма функція колективної безпеки Європи.

Тому саме цей сектор може і має стати першим експериментальним кластером, у межах якого стаття 5 Північноатлантичного договору буде застосована гібридно — обмежено, але реально. Йдеться не про повну безпекову інтеграцію України в НАТО (хоча статус члена НАТО він єдиний у своєму тлумаченні), а про запуск кластера ядерної безпеки, у рамках якого територія навколо кожної АЕС в Україні вважатиметься частиною оборонного простору Альянсу.

Цей формат є стратегічним компромісом, який одночасно:

• Не передбачає тотального розміщення контингентів уздовж лінії фронту чи відповіді на удар по лінії фронту;

• Передбачає нейтралітет в політичному сенсі (оскільки Україна та НАТО не отримують автоматичного залучення в усі конфлікти один одного);

• Має беззаперечне міжнародне обґрунтування (запобігання ядерним катастрофам є обов’язком усіх держав відповідно до Конвенції про ядерну безпеку (1994) та Резолюцій Ради Безпеки ООН №1540 і №1887.

• Відповідає мандату МАГАТЕ і може бути реалізований у координації з Агентством як технічним партнером НАТО.

Якщо коротко, то у підсумку матимемо наступну конструкцію:

НАТО зобов’язане «захистити кожен дюйм» лише в межах квадрата навколо українських АЕС, не зобов’язане відповідати на військову агресію на іншій території України, а Україна є (повноцінним!) членом НАТО, який добровільно обирає участь тільки в одному кластері й зобов’язується надавати допомоги іншим країнам альянсу тільки у випадку атаки на їхні ядерні об’єкти.

Модель кластера

Ядерний кластер передбачає створення захисного квадрату навколо АЕС — умовно 20 × 20 км — у якому розміщуються підрозділи швидкого реагування Альянсу чисельністю до однієї бригади (або еквіваленту).

У цьому квадраті:

• запроваджується режим закритого неба: будь-які невідомі повітряні об’єкти, що перетинають периметр, можуть бути знищені; з національними урядами може бути підписана угода про збиття об’єктів за межами квадрату, якщо є об’єктивні дані про загрозу квадрату (простою мовою — збиття ракет на підльоті).

• створюється змішана система спостереження (розвідка, радіолокація, супутниковий моніторинг); відбувається оповіщення країни про небезпеку регіону, де знаходиться квадрат.

• передбачається цивільна присутність МАГАТЕ як спостерігача з постійним мандатом.

По суті це «захисний купол», і такий купол стане першим юридично визначеним простором НАТО на території України, де діятимуть механізми колективної оборони в обмеженій сфері.

Політична привабливість концепції для союзників

Ядерний кластер дає західним партнерам інституційно зручний спосіб підтримати Україну, не вступаючи у відкрите протистояння з РФ. Та головне — раз і назавжди зняти вимогу Кремля про невступ України в НАТО, що надасть значне політичне полегшення країнам Східної Європи. Не забуваємо, що для ЄС це ще й гарантія екологічної безпеки.

Найголовніше — такий крок слабо може бути витлумачений Москвою для іншої частини світу, як агресивне розширення НАТО, адже він має виключно оборонний і гуманітарний характер, спрямований на запобігання техногенним катастрофам.

Для України атомний кластер означає реальний, не декларативний, початок дії статті 5. Фактично це прецедент взаємної оборонної участі.

Плюси очевидні:

• гарантія фізичної безпеки ключових енергетичних об’єктів;

• створення на території країни постійного контингенту союзників;

• інтеграція України у систему командування НАТО;

• пришвидшена синхронізація протоколів та технологій;

• підсилення довіри інвесторів та суспільної впевненості

У стратегічному вимірі — це початок «нормалізації членства».

Щодо мінусів, то тут важко щось згадати, окрім концентрації уваги ворога на ядерних об’єктах з метою випробувати червоні лінії НАТО. Але такі дії можуть остаточно віддалити від Росії економічних партнерів (із майже моментальними наслідками для  економіки Росії). Крім того, ризики слід вимірювати хоча б у розрізі 5-10 років (людей у Кремлі, що бажають настільки підіймати ескалацію, може вже й не бути).

Звісно, таке асиметричне членство (читати «асиметрична відповідь») потребує суттєвих змін Статуту НАТО, що є неабияким вольовим викликом (на даний момент майже нереальним до виконання).

Нові статті Альянсу могли би виглядати так:

Стаття 5¹

Держави-учасниці можуть за спільною згодою створювати спеціалізовані оборонні кластери, метою яких є спільна підготовка, обмін інформацією, оперативне реагування та колективна оборона в межах певних сфер безпеки.

Кожен кластер має власний регламент дій, але підпорядковується загальним принципам Північноатлантичного договору.

Приєднання держави до окремого кластера не тягне за собою повного обсягу зобов’язань за Статтею 5, якщо інше не погоджено всіма членами.

Стаття 10¹

До Організації може бути запрошена будь-яка європейська держава, яка здатна сприяти безпеці Північноатлантичного регіону.

За спільною згодою, така держава може бути прийнята як учасник одного чи кількох оборонних кластерів, з повноправним членством в усіх структурах НАТО.

Стаття 12¹

За необхідності Рада може вносити зміни до цього Договору з метою розширення механізмів оборонної співпраці, включно з кластерними форматами.

Відмінність від асоційованого членства

Треба також уточнити, що така форма участі значно відрізняється від  асоційованого чи якоїсь іншої обмеженої форми членства. Бо кластерний формат передбачає рівний статус усіх членів, доступ до операційного планування, надає право вето, та прибирає риторику зверхнього партнерства чи виставлення умов тощо. Якщо і є якась невизначеність, то це час відкриття інших кластерів (нагадую, що кластер це не лише права, а й обов’язки, а значить витрати).

Держава, що вступає до НАТО з новим Статутом з кластерним форматом, стає членом Організації на рівні міжнародного права — ратифікує Вашингтонський договір, має представництво у Північноатлантичній раді, бере участь у прийнятті рішень, підписує протоколи тощо. Член НАТО самостійно — через внутрішнє рішення (парламент, уряд) — обирає кластери, у межах яких він: застосовує положення Статті 5; бере участь у спільних навчаннях і фінансуванні; розміщує або приймає сили НАТО; відкриває доступ до даних, об’єктів і технологій.

Такий формат також не має на меті створити «відкладене членство» чи «транзитну фазу», як це часто пропонувалося. Йдеться про повноцінне членство, яке лише операційно сегментоване за сферами оборони (кластерами). Відсутні такі категорії, як «обмеження», «відстрочка», «замороження». Тож це не виглядатиме, як підміна, а є новим типом інституційної адаптації Альянсу до гібридної безпеки XXI століття. Можливо, та сама гібридна відповідь, яку шукають.

Таким чином, кластерна модель не є “послабленим членством”. Вона просто формує нову категорію членства всередині самого НАТО, сумісну з міжнародним правом, і дійсно гнучку до сучасних викликів безпеки.

Обнуління вимог Росії

Що важливо, так це те, що, по-перше, такий формат унеможливлює реалізацію вимоги «гарантій невступу України в НАТО». Юридичний факт членства відбувається, і він відбувається таким чином, що «справедливі побоювання» Росії істотно втрачають свою переконуючу силу. Операційна обмеженість (застосування Статті 5 лише до ядерного кластера) не порушує принципів Альянсу, але одночасно мінімізує політичну конфронтацію: Росія втрачає формальну підставу трактувати це як “вступ із загрозою”.

А по-друге, буде відкинуто і другу вимогу Росії про нерозміщення контингенту НАТО на території України. Кластерна модель нейтралізує цю вимогу, але через кілька своєрідних моментів:

• Найпринциповіший момент — це локалізація контингенту. Військові сили НАТО розміщуються лише в межах кластера ядерної безпеки — у квадраті 20×20 км навколо атомних електростанцій, які є об’єктами міжнародної критичної інфраструктури.

• Вичерпне юридичне визначення функцій контингенту — а саме забезпечення охорони ядерних об’єктів і контроль повітряного простору над ними.

• Створення Альянсом режиму «нейтральної оборонної присутності». Відправка контингенту в межах цього режиму публічно знімає частину політичної напруги. Присутність сил НАТО трактується не як підготовка до наступальних дій чи «колонізація» в межах розширення, а як міжнародна гарантія безпеки.

Тут, звісно, НАТО треба пропрацювати понятійний апарат. Але наслідки відкидання зазначених двох вимог Росії мають визначне значення. По-перше, руйнується частина зусиль пропаганди: цей кейс доведеться або забути, або визнати  геополітичну поразку в рамках цих вимог. І одночасно не можна буде у такій довільній формі апелювати до того, що чобіт солдата НАТО вже на кордоні.

Взаємодія НАТО з МАГАТЕ

Окрім того, що описане рішення є нестандартним, асиметричним ходом, за яким приховується повноцінне членство в НАТО, гібридність такого підходу проявляється також і в тому, що ядерна безпека є цивільною сферою. На макрорівні вона регулюється Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГАТЕ). Відтак реалізація кластера можлива і у форматі взаємодії НАТО–МАГАТЕ, де МАГАТЕ відповідає за моніторинг, аудит і технічний контроль безпечності об’єктів, а НАТО — за оборонну складову, тобто за фізичний захист, зону спостереження та реагування на загрози. Це закріпило б принцип: ядерна безпека = складова міжнародної оборонної безпеки. Спільна рамка з МАГАТЕ могла б позбавити РФ аргументів про «військову експансію НАТО», адже спільна присутність в «квадраті» набуває частково цивільного мандату. Окрім іншого, (з МАГАТЕ чи без) НАТО має можливість розробити серію науково-технічних безпекових протоколів у сфері атомної енергетики.

Три маневри для України

Ідея “кластерного” членства України в НАТО, де початковим етапом стає оборона ядерних об’єктів, відкриває перед Києвом три політичні та безпекові маневри.

Маневр часу. Ядерний кластер стає інститутом, який дає Заходу можливість адаптувати політичну волю, юридичні рамки та суспільну думку до неминучого — повного взаємного відкриття кластерів між Україною та НАТО. Для України це означає можливість виграти критичний час для зміцнення оборонно-промислової бази, розгортання системи повноцінної сумісності з НАТО. Кожен день, прожитий у форматі членства, зменшує простір для реваншу Росії й за великим рахунком є однією з головних причин, чому Росія може відмовитись від тактики збільшення сірих зон з подальшим їхнім освоєнням.

Маневр розширення оборонних кластерів. Друге стратегічне поле — це перспектива поступового розширення оборонних кластерів. Звісно в рамках широкого компромісу (мирної угоди) Україні доведеться надовго відмовитись від розширення інших кластерів, але у перспективі 10 років таке розширення може поширитись на кібербезпеку та визначені критичними порти. Кожен новий кластер може вводитися за окремим рішенням Північноатлантичної ради, без зміни статуту Альянсу, але за згодою всіх учасників. Це створює механізм поступової інтеграції, що політично прийнятний навіть для країн, які побоюються прямої конфронтації з Росією.

Маневр розширеного тлумачення “ядерного об’єкта”. Останній маневр — правовий та технологічний. Він полягає у спільному з НАТО формулюванні гнучкого визначення “ядерного об’єкта”, що підпадає під дію кластера. Технічні параметри такого визначення можуть у майбутньому охоплювати не лише класичні атомні електростанції, але й:

• малі модульні реактори (SMR) (або їх набір), які можуть бути розгорнуті поблизу стратегічних об’єктів (дамб, мостів, вузлів енергопостачання);

• допоміжні сховища відпрацьованого палива;

Таким чином, у майбутньому Україна зможе розширити зону дії статті 5 НАТО не лише на класичні АЕС, а й на низку критичних точок, фактично створивши мережу “енергетично-оборонних анклавів”. Якщо вже фантазувати, то це надає Києву унікальну маневрову гнучкість: переміщуючи об’єкти малої потужності, можна юридично змінювати географію дії гарантій НАТО, не вносячи формальних змін до статуту Альянсу.

Контекст сьогодення

В обговореннях між країнами НАТО та ЄС дедалі частіше з’являються два базові сценарії: обмежене миротворче розгортання західного контингенту на території України після завершення активної фази бойових дій; менш ймовірний варіант — створення “no-fly zone” до Дніпра. Кластерна модель членства в НАТО не заперечувала б, а навпаки, доповнювала б такі ініціативи. Крім того, треба бути  чесними: запропоновані на даний момент ініціативи західних країн не створюють системної гарантії, здатної зупинити стратегічне бажання Кремля ревізувати кордони. Росія, усвідомлюючи, що такі розміщення мають символічний характер, може сприймати їх лише як “тимчасові сигнали”, а не як фактор стримування. У цьому сенсі, миротворчі плани Європи — це спроба відкласти рішення. Ніякі символічні контингенти не зупинять бажань Кремля відірвати ще більше землі України, допоки вона не в НАТО. Фактично про це вголос не говорять, соромлячись своєї нерішучості, але йде гра наввипередки: скільки землі встигне захопити за роки чи десятиліття Росія, допоки в Європі дозріють до рішення прийняття України в НАТО.

Показовою є позиція й Китаю щодо ідеї розміщення міжнародного контингенту в Україні. Пекін наполягає, що будь-яка миротворча місія має отримати мандат Ради Безпеки ООН. На перший погляд, це виглядає як прихильність до міжнародного права. Насправді ж — це спроба, використовуючи своє право вето у Радбезі, безкоштовно отримати місце “за столом” наприкінці бенкету у російсько-українській війні. Фактично, така позиція вигідна і самій Росії, адже будь-яке рішення ООН, де вона має право вето, приречене на параліч. У цьому — справжній сенс китайської “нейтральності”: вона розширює простір маневру для Москви й послаблює Захід.

Запропонований кластерний формат членства в НАТО є принципово небажаним для Пекіна, оскільки, по-перше, ускладнює китайську стратегію поступового послаблення Альянсу, а по-друге, лишає Китай перспективи участі в українській ядерній програмі, на яку він, судячи із заяв про відбудову, поклав око. З цього кута зору дане питання може бути перспективним під час обговорення насамперед з американською стороною.

Висновки

Отже, поточна геополітична ситуація вказує, що Захід наближається до критичної точки у своєму ставленні до майбутньої архітектури безпеки України, але все ще не готовий остаточно переступити червону лінію і публічно визнати те, що визнається за зачиненими дверима: архітектура безпеки України є частиною архітектури безпеки заходу.  Причина такої неготовності насправді лише одна — страх воювати проти Росії на «широкому театрі» морально непідготовленим, розніженим населенням. Тому єдиною політикою Заходу на виклики залишається політика неескалації.

Запропонований кластерний формат більшістю буде сприйматися скептично. Задача цієї статті полягає у тому, щоб, окрім звичного «Чи приймати Україну в НАТО? Так/Ні», породити дещо варіативний дискурс. У лютому 2024 року заява Макрона про розміщення чобіт НАТО на території України сприймалась зі скептичними посмішками. Через півтора роки країни обговорюють технічні деталі тієї пропозиції. То чому б і ні?

Якщо ООН вже давно став схожим на змарнілий Рим, захоплений варварами, то Альянс нагадує Візантію. Яка стала забальзамованим музеєм колишньої могутності. І яка подібним же чином може впасти до ніг племені зі Сходу. Йому явно не вистачає управлінської динаміки. Іноді заяви керівництва Альянсу викликають лише сором. Кластерна концепція — це певний рівень еволюції самого НАТО, що надасть новий інструмент взаємодії з державами, які далекі від повноцінного вступу в Альянс, але надто важливі для Заходу у його боротьбі проти Китаю. Запропонований підхід поєднує договірну жорсткість (юридичне членство), оперативну гнучкість й політичну обережність. Модульна оборонна архітектура (від збройних платформ до структури НАТО) природно є просто адаптацією до нових типів загроз.