Дві Азії одного Пекіна

Фото: Getty Images

Йдеться про той самий Китай — за Сі Цзіньпіна на чолі держави та Ван І на чолі дипломатичного апарату, — однак поведінкові патерни Пекіна в різних регіонах суттєво розходяться між собою. Якщо помістити в одну аналітичну рамку чотири кейси — кампанію економічного примусу проти Австралії (2020–2024), мілітаризацію штучних островів архіпелагу Спратлі у Південнокитайському морі, балансування у відносинах із Південною Кореєю довкола розгортання THAAD та інфраструктурно-інвестиційну експансію в Африці в межах ініціативи «Пояс і шлях» — утворюється картина, яку в публіцистичному дискурсі прийнято кваліфікувати як «суперечливу» або «незрозумілу», незважаючи на спроможності Китаю налагодити відносини.

Насправді ця поведінка послідовна. Китай проводить те, що можна назвати «варіативною стратегією». Це — систематичне поєднання співпраці й тиску, в якому пропорції змінюються залежно від конкретного партнера, регіону і проблеми. І саме її розшифровка дає ключ до розуміння того, як Пекін діятиме у наступному десятилітті.

Урок СРСР, який Пекін засвоїв

Щоб зрозуміти китайську варіативність, починати треба з 1991 року. Жодний альтернативний центр сили не зміг прирівнятися до антирадянської моделі союзу і радянська риторика й поведінка зробили членство в антирадянському блоці безпрограшним вибором для будь-якої держави, що цінувала свою незалежність.

Китай зробив протилежний вибір. Формула Дена Сяопіна «таогуан янхуей» («приховувати можливості, чекати свого часу») була свідомою операційною настановою на десятиліття: не претендувати на глобальне лідерство, не очолювати міжнародні коаліції, уникати прямого конфлікту зі США, відкладати делікатні питання (Тайвань, морські суперечки) і не експортувати ідеологію. Завдання було єдиним - дати країні економічно зрости настільки, щоб ціна її стримування виявилася для Заходу непідйомною.

Це зростання спиралося на три механізми. По-перше, на політику «реформ і відкритості» (改革开放) з кінця 1970-х, яка перетворила прибережні провінції на виробничу платформу світу через спеціальні економічні зони та режим заохочення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) (до середини 1990-х Китай став другим за обсягом реципієнтом ПІІ у світі). По-друге, на вступі до СОТ у грудні 2001 року, що відкрив китайському експорту ринки розвинених країн і запустив фазу прискореного зростання — упродовж 2002–2006 років ВВП на душу населення зріс на 49%. По-третє, на державній індустріальній політиці у стратегічних секторах, спрямованій на нарощування технологічного потенціалу через спільні підприємства з умовою передачі технологій.

До 2010 року ця конструкція працювала. Китайська економіка зросла у дванадцять разів, зовнішня торгівля — у вісім разів, а військовий бюджет збільшився більш ніж удесятеро. Жодна антикитайська коаліція так і не сформувалася; навпаки, від ЄС до АСЕАН партнери прагнули залучити Пекін до глобальних ланцюгів вартості.

Проте стратегія мала вбудовану межу. Тиха економічна експансія виявилася несумісною з відкритими територіальними претензіями в Південнокитайському морі, мілітаризацією рифів архіпелагу Спратлі та посиленням тиску на Тайвань. На певному етапі підтримувати «низький профіль» стало неможливо в суто фізичному сенсі: економіка такого масштабу вже не могла рухатися непомітно. До Пекіна почали надходити претензії з усіх напрямів: від США щодо торговельних дисбалансів, маніпуляцій валютним курсом та порушень прав інтелектуальної власності; від країн АСЕАН і Філіппін - щодо штучних островів; від ЄС, щодо нерівних умов доступу до китайського ринку. У 2011 році адміністрація Б. Обами оголосила «Поворот до Азії» (Pivot to Asia), сигналізуючи про стратегічне переорієнтування США на стримування Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні. Саме на цьому етапі — коли тиха експансія більше не давала прикриття, Пекін винайшов свій варіант адаптивності.

Логіка варіативної стратегії

Замість однозначного вибору між двома крайнощами, «приховуванням» і «асертивністю»,  Китай почав застосовувати їх одночасно, але до різних адресатів. До однієї країни — м'який тон, економічна співпраця, ритуальні зустрічі на найвищому рівні. До іншої — прикордонні зіткнення, інфраструктурне «оточення», агресивна дипломатія. Ціллю є не дати потенційним противникам сприйняти Китай однаково гостро в один і той самий момент. Якщо Японія, Індія, В'єтнам, Філіппіни й Австралія переживають кризи з Пекіном по черзі, кожна окремо, а інші названі країни у цей час отримують від нього економічні бонуси, тоді ідея «азійського НАТО» залишається лише теоретичною.

Інструментів у цій стратегії чотири. Перший - економічна вага. Ініціатива «Один пояс, один шлях», запущена 2013 року, прив'язала десятки країн від Південно-Східної Азії до Африки до китайського капіталу. Азійський банк інфраструктурних інвестицій, створений 2015 року без участі США, але з членством більшості американських союзників, перетворив Китай на альтернативу Світовому банку. Класична версія цього інструменту — наратив про «пастку боргів» Хамбантоти на Шрі-Ланці — останніми роками серйозно поставлена під сумнів у дослідницькій літературі. Дослідниця Дебора Брауд'ам показала, що ситуація виникла радше через помилки шри-ланкійської політекономії, ніж через свідому стратегію Пекіна. Проте розвінчання міфу про «пастку» не означає, що механізм впливу зник — він просто діє складніше. Замість сценарію «позика - дефолт - захоплення активу» Пекін отримує важелі через системну залежність позичальників від продовження китайського фінансування.

Другий інструмент — м'яка сила і паралельні інституції. БРІКС, ШОС, RCEP (ВРЕП), Глобальна ініціатива безпеки — створюють для Китаю майданчики економічної й безпекової взаємодії, з яких США та їхні союзники або виключені (БРІКС, ШОС, ГІБ), або представлені на загальних правах учасника, а не координатора правил (ВРЕП). Це не пряма заміна західних інституцій, але своєрідне паралельне співіснування, що поступово розмиває їхню монополію на “встановлення норм”.  Цей інструмент, однак, має чітко окреслені межі — і кейс формату «17+1» (співпраця Китаю з 17 країнами Центрально-Східної Європи, запроваджена 2012 року) це наочно демонструє. У травні 2021 року з нього вийшла Литва, у серпні 2022-го — Латвія та Естонія, і формат перетворився на «14+1». Формат «14+1» юридично зберігся, але втратив головне - здатність притягувати нових учасників і виробляти спільні рішення.

Третій інструмент - військове стримування. Стратегія A2/AD, створена головною військовою структурою Китаю (anti-access/area-denial — обмеження доступу й блокування простору) і яка містить ракети середньої дальності, системи ППО, протикорабельну зброю та кіберсили, попри поширені тлумачення, не спрямована проти США в сенсі підготовки до прямої війни. Її задум інший, а саме підвищити очікувану ціну американського втручання настільки, щоб саме рішення Вашингтона втручатися у регіональний конфлікт стало сумнівним. І вона вже досить ефективна, щоб японські аналітики публічно сумнівалися, що американська військова присутність у регіоні гарантує стримування Китаю.

Четвертий інструмент — стратегічна неоднозначність (strategic ambiguity). На відміну від США, які щодо своїх союзницьких зобов'язань (НАТО, Договір безпеки з Японією, Угода про взаємну оборону з Південною Кореєю) послуговуються чіткою декларативною прив'язкою (strategic clarity), Китай систематично уникає публічної кодифікації власних червоних ліній. Конкретні умови, що запустили б застосування сили щодо Тайваню, у Законі про протидію сецесії 2005 року сформульовані лише в загальних категоріях; правовий зміст «дев'ятипунктирної лінії» у Південнокитайському морі Пекін не уточнив навіть після арбітражного рішення 2016 року у справі Філіппіни проти Китаю, в якому ці претензії були частково відхилені.

Така стратегія виконує дві функції. По-перше, вона ускладнює противникам стратегічне планування: змушує їх обирати між дорогою опцією — готуватися до максимально широкого спектра можливих китайських дій і ризикованою — планувати під конкретний сценарій, який може виявитися хибним. По-друге, вона зберігає Пекіну операційну та дипломатичну гнучкість і знімає ризик «пастки зобов'язань» (commitment trap), за якої держава змушена застосовувати силу винятково задля підтвердження зробленої раніше публічної заяви.

Усі чотири інструменти — економічна вагу, паралельні інституції, A2/AD, стратегічну неоднозначність - Пекін застосовує паралельно. Питання полягає у пропорціях їхнього поєднання у конкретних регіональних кейсах. Пропонуємо їх розглянути.

Кейс перший: Японія та обережний Пекін

Японсько-китайські відносини - приклад моделі «гаряча економіка, холодна політика» (政冷经热) —глибока економічна взаємозалежність співіснує з тривалою напруженістю у безпековому та історичному треках. Двосторонній товарообіг перевищує 300 млрд доларів на рік; Китай - найбільший торговельний партнер Японії; а японські інвестиції та технології відіграли значну роль у промисловому розвитку КНР. Така структурна взаємозалежність породжує лобіювання де-ескалації в моменти політичних загострень.

Це не означає, що відносини мирні. У Стратегії національної безпеки 2022 року Японія прямо назвала Китай «безпрецедентним стратегічним викликом» — фактично основною загрозою. Острови Сенкаку, які Японія контролює, а Китай вважає історично китайськими, перетворилися на справжню «сіру зону» протистояння: китайські патрульні судна щотижнево входять у прилеглі води, японські винищувачі піднімаються сотні разів на рік для перехоплення.

Однак, і це принципово, фізичних зіткнень немає. Китайські судна заходять у зону, але уникають таранів. Китайські літаки наближаються до повітряного простору Японії, але не порушують його. У грудні 2022 року Токіо ухвалив пакет стратегічних документів, який передбачає збільшення оборонного бюджету до 2% ВВП до 2027 року й набуття «контрударних можливостей» — фактично відхід від післявоєнної доктрини, що проіснувала з 1945 року. Це найбільш радикальна зміна японської оборонної політики за вісімдесят років. Реакція Пекіна відзначилась риторикою про «японський мілітаризм», але в той самий час відбувались зустрічі двох лідерів, ритуальні люб'язності з нагоди річниць договорів, інтенсивний дипломатичний діалог.

Кейс другий: Індія, або жорсткий Пекін

Лінія фактичного контролю між Китаєм та Індією — 3 488 кілометрів гірської території, частина якої залишається спірною з часів китайсько-індійської війни 1962 року. Як було написано раніше, у червні 2020 року в долині Галван (Ладакх) сталося те, чого не було у кейсі між японським островом Сенкаку та Японією — фізичне зіткнення з людськими втратами. Двадцять індійських солдатів загинули у рукопашному бою, китайська сторона досі не оголосила своїх втрат, хоча незалежні оцінки називають десятки. Загострення — це частина системної моделі, застосованої до Індії. Стратегічне партнерство Китаю з Пакистаном  традиційним суперником Індії, - китайсько-пакистанський економічний коридор обсягом близько 60 мільярдів доларів, відкриття китайської військово-морської бази в Джибуті 2017 року, інфраструктурна активність у Шрі-Ланці, Бангладеш, М'янмі, на Мальдівах і те, що індійські стратеги називають «ниткою перлин» (концепт, насправді запропонований не китайцями, а аналітиками Booz Allen Hamilton 2005 року для Пентагону) - все це формує саме той геопросторовий малюнок, який у Нью-Делі сприймається як стратегічне оточення.

Парадокс полягає в тому, що китайські реальні воєнні можливості в Південній Азії значно скромніші, ніж у Східній. Дослідники RAND Corporation Скобелл, Ратнер і Беклі ще 2014 року запропонували для опису цього концепцію «порожньої фортеці» — відсилання до знаменитого епізоду давньокитайської військової історії, коли стратег Чжуге Лян нібито обманув ворога демонстрацією порожнього міста. Автономні регіони Тибет і Сіньцзян створюють внутрішню вразливість через те, що Пекін змушений тримати там великі сили армії та поліції для контролю над етнічними меншинами і протидії сепаратизму. Ці війська зайняті всередині країни - їх не можна перекинути на південноазійський напрям. І все ж тиск тут реальний, фізичний, із загиблими. У Японії - лише риторичний, без жертв. Чому?

Три змінні, що пояснюють даний парадокс

Відповідь у трьох структурних чинниках, які систематично визначають інтенсивність китайського тиску в кожному двосторонньому контексті.

Перший — економічна асиметрія. Японсько-китайський товарообіг (понад 300 млрд доларів) майже втричі більший за китайсько-індійський (близько 130 млрд). Економічна взаємозалежність створює потужний внутрішньополітичний електорат у самій Японії: корпорації, торгові палати, регіональні уряди  які виступають проти жорсткого протистояння. Аналогічно у Пекіні. Це створює структурний стримуючий фактор, який обом столицям невигідно ламати. В індійському випадку економічний бар'єр значно нижчий: Індія не є критичним ринком для більшості ключових китайських галузей, і навпаки. Тобто ціна напруги нижча і відповідно, поріг толерантності до інцидентів вищий.

Другий — союзні зобов'язання опонента. Японія перебуває у формальному союзі зі США за договором безпеки 1960 року, де стаття V прямо передбачає взаємну оборону у разі збройного нападу на території під управлінням Японії. США офіційно підтвердили, що ця стаття поширюється і на острів Сенкаку. Це означає, що будь-який серйозний інцидент довкола островів автоматично втягує США в потенційну ескалацію. Індія, на відміну від Японії, не є союзником США за жодним юридично обов'язковим договором. QUAD  попри всю свою політичну вагу  не передбачає взаємних оборонних гарантій. Угоди, які Індія уклала зі США (LEMOA, COMCASA, BECA), забезпечують функціональну сумісність і обмін розвідданими, але не зобов'язують Вашингтон захищати Делі військово. Це створює для Китаю «безпечніший» простір для тиску.

Третій — фізичний характер територіальних суперечок. Сенкаку - це невеликі незаселені острови у морі. Тут «сіра зона» є природним режимом протистояння: можна використовувати берегову охорону замість військових кораблів, прискорені польоти замість заходів у повітряний простір, риболовецькі флотилії замість військово-морських присутностей. Прозорість дій у морі обмежена — важко однозначно довести, хто є агресором у конкретному інциденті. Сухопутна Лінія фактичного контролю між Китаєм та Індією — фізично визначена демаркаційна лінія, де присутні живі солдати. Парадоксально, ця гострота сухопутних суперечок робить їх легшими для контрольованої ескалації: Китай може «занурити» обмежений тиск у певну ділянку, отримати тактичну перевагу і потім стабілізувати ситуацію через дипломатію, бо повний обмін ударами між двома ядерними державами на гірському перевалі однаково невигідний.

Зведемо. У японському випадку присутні всі три змінні проти жорсткого тиску: висока економічна взаємозалежність, формальний союз із США, морський характер суперечки. Звідси — обережний підхід Пекіна. В індійському випадку всі три змінні сприятливі для жорсткішого тиску: відносно низька економічна взаємозалежність, відсутність формального союзу зі США, сухопутний характер LAC. Звідси — Галван-2020, активна підтримка Пакистану, інфраструктурний тиск через CPEC.

У підсумку парадокс має пояснення. Китай поводиться напористіше саме там, де ризик прямого зіткнення зі США об'єктивно нижчий. Це виглядає як раціональна мінімізація стратегічних витрат.

Межі варіативності: QUAD і AUKUS

Втім, ця стратегія починає зіштовхуватися зі своєю структурною межею. Формат взаємодії між США, Японії, Індії та Австралії (QUAD) у березні 2018 року Ван І презирливо назвав «морською піною, що скоро зникне». Але через сім років цей альянс провів вже п'ятий саміт лідерів. Головна особливість формату: він об'єднує Японію та Індію — дві найбільші азійські держави, не пов'язані формальним союзом між собою. Тобто QUAD - це механізм, який змушує Китай протистояти двом ключовим регіональним противникам одночасно, а не по черзі. Точно те, чого варіативна стратегія мала уникнути.

Інший стратегічний формат взаємодії – оголошений у вересні 2021 року тристоронній оборонний пакт США, Великої Британії та Австралії (AUKUS)— пішов далі. Уперше технологія атомних підводних човнів передається не-ядерній державі. Коли одна з країн цього партнерства - Австралія -  почала публічно зближуватися з Вашингтоном, Пекін запровадив торговельні санкції проти Канберри: мита й неформальні заборони на австралійське вино, ячмінь, вугілля, омарів. Заборона була не стільки покаранням для Австралії, скільки сигналом для інших: ось що буде з тими, хто переходить до явного балансування. Класичне контрбалансування.

Але тут проявилося інше: попри показове покарання, контрбалансування з тиском Австралію не відбулося. Вона від AUKUS не відмовилася. А в серпні 2023 року в Кемп-Девіді відбувся історичний тристоронній саміт США–Японія–Південна Корея, який закріпив координацію між трьома найважливішими американськими союзниками в Азії. Тристороння структура — це те, чим Південна Корея і Японія, з огляду на історичні розбіжності, ніколи раніше не займалися. Тобто варіативна стратегія, попри всі економічні стимули та ритуальну дипломатію, не змогла запобігти небажаній для Китаю регіональній консолідації.

Це важливо. Сама ідея варіативності полягала в тому, щоб тримати потенційних противників розділеними через диференційований підхід, який не давав підстав для одностайної консолідації. QUAD, AUKUS і тристоронні формати свідчать, що ця стратегія більше не повністю спрацьовує: ключові регіональні держави почали інституціоналізувати координацію, виходячи з того, що сукупна асертивність Китаю переважує переваги двосторонньої співпраці з ним.

Висновки

З аналізу варіативної стратегії випливають три висновки.

Китайська стратегія не є ані послідовно «мирною», ані послідовно «агресивною» вона варіативна за своєю природою, причому варіація має пояснювані структурні причини. Це принципово важливо для розуміння, бо «китайська загроза» в західному дискурсі часто подається як монолітна. Насправді інтенсивність цієї загрози різна для різних регіонів і потребує різних відповідей. Узагальнений рецепт «стримування Китаю» не спрацює — стратегія Пекіна сама диференційована, тож і реакція має бути диференційованою.

Варіативна стратегія була ефективною в період 2000 до 2010-х років, коли вплив Китаю зростав швидше, ніж формувалася реакція противників. Інституційне балансування через AIIB, БРІКС, ШОС, RCEP створило паралельний шар регіональної архітектури. Економічна привабливість затримувала консолідацію антикитайського фронту і дозволяла Пекіну вигравати час. Сьогодні цей час, схоже, добігає кінця.

Ефективність моделі має межі і ці межі починають проявлятися просто зараз. QUAD, AUKUS, японська стратегічна трансформація у бік самозахисту у 2026 році, індійська переорієнтація на партнерство зі США, тристороння координація США–Японія–Південна Корея — усі ці процеси свідчать про поступову консолідацію регіонального відгуку. Концепція «порожньої фортеці» залишається релевантною для Південної Азії, але Східна Азія вже виходить за її межі. Перед Пекіном постає дилема: зберегти варіативність у надії, що QUAD і AUKUS залишаться слабко інституціоналізованими, чи перейти до жорсткішої лінії, ризикуючи прискоренням консолідації противників.

Для України цей досвід не лише про Китай. Він про те, як великі держави в умовах структурного протистояння справляються з дилемою стримування і чому навіть найвинахідливіші стратегії зрештою натикаються на свою межу. Сучасна геополітика дедалі рідше вкладається у прості схеми «друг–ворог». Але водночас (і випадок Китаю це демонструє) коли стратегічні амбіції перевищують пропускну спроможність дипломатичного маневру, противники зрештою консолідуються. Між цими двома полюсами і доводиться маневрувати країнам, які не є Китаєм, і не є США.

Українська дипломатія останніми роками вирішує практично симетричну задачу: як одночасно бути в західній безпековій системі, але мати простір для торгово-економічних відносин із Китаєм і як прив'язати США формальними зобов'язаннями, але не втратити багатовекторності. Спостерігати, як з аналогічними дилемами справляється Пекін, — це корисний урок, навіть якщо ціль українського маневру протилежна. Китай прагне послабити західний порядок і знизити визначеність союзницьких зобов'язань США. Україна, навпаки, потребує максимального вкорінення у західну інституційну архітектуру і юридично зобов'язальних безпекових гарантій. Але інструменти, якими Пекін керує у своїх відносинах з різними партнерами, можна вивчати окремо від цілей - і саме цим китайський досвід залишається методологічно цінним.