Елементи китайської тактики морської присутності

Китайський рибальський флот у морі. Фото доктора Ернеста Гунасекара-Роквелла

10-11 квітня 2026 року супутникові знімки зафіксували біля мілини Скарборо плавуче загородження на вході до лагуни, поряд із яким перебували китайські рибальські судна та корабель берегової охорони або ВМС. Це свідчило про спробу фізично обмежити доступ до лагуни, насамперед для філіппінських рибалок і суден.  Якщо грудневі і січневі формації показали здатність Китаю швидко зосереджувати велику масу квазіцивільних суден, то біля Скарборо вже було застосовано інструмент прямого перекриття доступу. Це вже не випадкові морські епізоди, а тенденція до прояву різних форм одного механізму тиску. Дослідницькі судна діють на межі науково-дослідницької і військової розвідки,  адже виявлення чи встановлення ними підводних датчиків — це безпосередньо безпековий функціонал. Йдеться про підводне середовище біля Тайваню, Японії, Гуаму та підходів до Малаккської протоки - саме там, де для Китаю критично важливо розуміти умови дій власних підводних сил і можливого стримування іноземних чи неідентифікованих.

Як працює цей механізм

Китай діє на морі зв’язкою різних структур, які виконують різні, але взаємопов’язані функції. Морське ополчення в цій моделі складається з формально цивільних рибальських суден, екіпажі яких координуються державними структурами, отримують фінансування, інструктаж і матеріальну підтримку для виконання конкретних завдань у спірних акваторіях: демонстрації присутності, стеження, перевантаження маршрутів і опосередкованого створення перешкод для руху інших суден. На відміну від звичайного рибальського флоту, це керований ресурс, який можна швидко зосередити в потрібному районі, щоб кількісно заповнити простір, перекрити підходи, створити щільність і нав’язати нову фактичну присутність там, де Пекін хоче змінити режим доступу. Берегова охорона додає до такої присутності примус і забезпечує фактичний контроль над доступом у спірних районах: переслідує, витісняє, блокує, супроводжує іноземні судна або встановлює фізичні бар’єри. Дослідницькі й гідрографічні судна збирають дані про дно, течії, солоність, температуру та акустичні умови, тобто готують інформаційну основу для глибшого контролю над морським простором. Саме поєднання цих інструментів дозволяє Китаю тиснути без класичного бойового розгортання - через поступове нарощування присутності, контролю і примусу під цивільним прикриттям.

Такий алгоритм давно відпрацьовано на практиці. Він простежується від захоплення Парасельських островів у 1974 році до переслідування американського судна спостереження USNS Impeccable у 2009 році, від протистояння біля мілини Скарборо у 2012 році, яке завершилося фактичним встановленням китайського контролю над районом, до тиску на філіппінський форпост на мілині Секонд-Томас у 2023-2024 роках. Послідовність щоразу подібна і описана вище: спочатку Китай створює щільну квазіцивільну присутність, потім додає берегову охорону або інший формалізований примусовий компонент і зрештою змінює фактичний режим доступу до акваторії. У результаті спірний район поступово перетворюється на простір, де китайська присутність вже стає звичною, а присутність інших пов’язана з ускладненнями та ризиками.

Окрема лінія цієї моделі - дослідницькі і гідрографічні судна подвійного призначення. У такій логіці рейс судна “Шиянь 06” до Коломбо у 2023 році був продовженням тієї самої практики. Спочатку Шрі-Ланка дозволила лише поповнення запасів, однак згодом судно виконало дослідні роботи біля західного узбережжя острова. Йшлося про використання науково-дослідної платформи для входу в чутливу акваторію Індійського океану, збору даних і перевірки політичних меж допустимого. Це також викликало хвилювання у Індії, адже цю частину океану Індія вважає безпеково важливою. Подальший річний мораторій Шрі-Ланки на заходи іноземних дослідницьких суден показав, що такі місії вже не сприймаються як нейтральна наукова діяльність.

Мотивація Китаю

Пекін систематично впроваджує практику, яка дозволяє змінювати режим доступу до моря без переходу до відкритої війни. У практичному сенсі йдеться про можливість раніше за противника зайняти район, заповнити його власною присутністю, ускладнити доступ чужим кораблям і нав’язати новий режим руху в акваторії ще до того, як ситуація дійде до класичного бойового зіткнення. Саме тому елементи єдиної системи – морське ополчення, берегова охорона і дослідницькі судна – важливі для Пекіна як спосіб змінювати баланс сил поступово, крок за кроком.

У тайванському вимірі ця логіка зводиться до того, аби зробити зовнішнє втручання повільнішим, дорожчим і менш передбачуваним. Масові квазіцивільні формації можуть обмежувати маршрути, ускладнювати маневр, перевантажувати спостереження і створювати правову та політичну невизначеність для Тайваню, США та союзників.

Така тактика переводить суперництво в режим постійного виснаження. Реагувати на появу бойового корабля порівняно просто - це зрозуміла військова ситуація із визначеними протоколами. Набагато складніше виробити механізм дієвого реагування на залучення сотень формально цивільних суден, берегову охорону, «наукові» місії і фізичні бар’єри в спірних акваторіях. До того ж коли такі виклики згенеровані країною, яка традиційно не має суперників, коли мова йде про змагання у кількості. Такі дії змушують держави регіону витрачати більше ресурсів на спостереження, супровід, документування, берегову охорону, навчання і координацію з союзниками. Квітневі події 2026 року показали, як ця логіка вже впливає на безпекову поведінку регіону. 20 квітня США, Філіппіни та партнери розпочали щорічні навчання «Балікатан». У  2026 році вони стали найбільшими за кількістю учасників і були прямо зорієнтовані на дії в умовах, наближених до реальних: із бойовими стрільбами, морськими ударами та сценаріями поблизу Тайваню і в Південнокитайському морі. За кілька днів потому Китай провів навчання з бойовими стрільбами у водах на схід від Лусону, тобто в районі, який замикає філіппінський театр із тайванським напрямом. Паралельно Тайвань провів навчання на острові Іту-Аба з відпрацюванням озброєного огляду підозрілого судна. Хоча ці події не обов’язково були прямою реакцією одна на одну, вони демонструють спільну тенденцію і показують, що регіон дедалі частіше трактує китайські дії як повторюваний механізм морського тиску і проводить відповідну підготовку з урахуванням систематичності такого тиску.

Економічні передумови і ризики

Економічна логіка цієї політики Китаю починається з географії. Південнокитайське море - одна з головних артерій світової торгівлі. Через нього проходить близько третини глобального судноплавства, а для самого Китаю цей коридор має особливу вагу: більша частина його морської торгівлі і значна частка енергетичного імпорту залежать від простору між Південнокитайським морем і Малаккською протокою. Малаккська протока забезпечує майже 22% світової морської торгівлі і близько 75% китайського імпорту сирої нафти морем. Для Пекіна контроль над цим простором - це питання економічної стійкості.Ключові морські маршрути між Південнокитайським морем і Малаккською протокою та обхідні шляхи через Зондську і Ломбокську протоки. Джерело: CSIS, China Power Project

Ризики випливають із тієї самої логіки. Для Китаю вразливими лишаються енергетичні комунікації через Малакку. Для Філіппін, В’єтнаму, Малайзії та інших прибережних держав під удар потрапляють рибальство, доступ до шельфових ресурсів і стабільність морської торгівлі. Коли акваторія сприймається як зона підвищеного ризику, зростають страхові витрати, подовжуються маршрути, зриваються графіки постачання і дорожчає енергетичний імпорт. До цього додається тиск на рибальство, локальні ринки і прибережні громади. До того ж, Пекін уже пов’язує тиск через морський контроль із енергетичним тиском на держави, що опиняються під союзницьким чи воєнно-політичним тиском. Це, зокрема, продемонструвала історія з китайською грою на енергетичній вразливості Філіппін. На тлі енергетичної напруги Філіппіни шукали аварійні поставки пального, добрив і можливість переговорів про нафту й газ з Китаєм. У відповідь Пекін звинуватив Філіппіни в лицемірстві за те, що вони просять енергетичну підтримку і водночас проводять масштабні військові навчання зі США та союзниками. Так, Пекін фактично дав зрозуміти, що співпраця в енергетично чутливих питаннях потребує «правильних умов» у двосторонніх відносинах.

Що саме порушується і чому це важливо

Правова проблема тут складається щонайменше з трьох шарів: режиму морських наукових досліджень, прав прибережної держави у виключній економічній зоні та правової невизначеності навколо квазіцивільних суден, які фактично працюють як державний парамілітарний інструмент. Пекін не просто тисне на морський простір, а поступово розмиває правила Конвенції ООН з морського права, які визначають, хто і на яких умовах може в ньому діяти.

Конвенція прямо встановлює, що у виключній економічній зоні і на континентальному шельфі морські наукові дослідження потребують згоди прибережної держави, а сама держава має право їх регулювати  і контролювати. Коли дослідницьке судно працює в чужій виключній економічній зоні без прозорої згоди, без повного повідомлення або не за заявленими умовами, порушується конкретний правовий режим досліджень. Саме тому історії на кшталт “Шиянь 06” мають юридичне значення, а не лише політичний підтекст.

Проблема морського ополчення полягає в тому, що вона входить до системи добровольчої народної оборонної системи й діє під державним контролем. Міжнародне право значно краще розрізняє військові кораблі, державні судна на некомерційній службі та приватні цивільні судна ніж такі гібридні парамілітарні утворення. Саме на цьому Китай і грає. Така конструкція розмиває межу між цивільною присутністю і державною силою. Іншим державам важче кваліфікувати подію, обрати пропорційну відповідь і довести порушення в режимі реального часу.

Якщо така практика буде закріплена, право поступово буде змінене фактом присутності: хто постійно стоїть у районі, той і нав’язує правила. Для прибережних держав це означає ерозію передбачуваності і зростання ціни реалізації власних прав. Для зовнішніх гравців — подорожчання свободи навігації і стримування. Для всього регіону — перехід від правового режиму до режиму постійного випробування права силою і фактом присутності.

Реакції держав першої лінії

Державами першої лінії тут є ті, хто щоденно стикається з китайським морським тиском у власних або прилеглих акваторіях.

Філіппіни перейшли від управління інцидентами до системної відповіді. Маніла публічно документує зіткнення, супроводжує рибалок і місії постачання, спирається на арбітраж 2016 року у справі Філіппіни проти Китаю, яке відкинуло правові підстави китайських претензій у межах дев’ятипунктирної лінії, розширює оборонну координацію зі США і через навчання «Балітікан» відпрацьовує багатосторонні кризові сценарії на практиці.

Токіо засудив небезпечне і примусове використання кораблів берегової охорони та морського ополчення, закріпив із Філіппінами угоду про взаємний доступ, а в Balikatan 2026 включився уже як учасник із власним ракетним компонентом у північному Лусоні. Це майже напевне означає перехід Токіо від дипломатичної підтримки до практичної участі у стримуванні.

Тайвань, своєю чергою, реагує посиленням берегової охорони і демонстративним вбудовуванням власних морських форпостів у систему безпеки. Також, тайванська сторона підтвердила візит на ще один тайванський острів у Південнокитайському морі.

В’єтнам відповідає стриманіше, але послідовно використовує дипломатичні протести і морський моніторинг у випадках, коли китайський тиск зачіпає його рибальський сектор і ресурсні інтереси.

В індоокеанському вимірі найпоказовішими реакціями були реакції Шрі-Ланки та Індії. Коломбо після серії китайських заходів у січні 2024 року призупинив  доступ іноземних дослідницьких суден, намагаючись одночасно знизити тиск з боку Індії і не розривати відносини з Китаєм. Нью-Делі послідовно висував безпекові заперечення проти заходів китайських дослідницьких суден до Шрі-Ланки, а в 2024 році індійські військові прямо говорили про патрулювання і моніторинг навколо китайського дослідницького судна Xiang Yang Hong 03 в Індійському океані.

Реакції поза безпосереднім районом спору

Для США китайська модель давно перестала бути локальною суперечкою. У 2023 році Вашингтон і Маніла закріпили у двосторонніх оборонних настановах, що напад на державні судна, літаки чи збройні сили сторін, включно з береговою охороною, підпадає під дію Договору про взаємну оборону. Розширення доступу до нових майданчиків у північному Лусоні та Палавані стало очевиднішою відповіддю на китайську тактику та додало до цієї декларації інфраструктурний вимір. Тобто союзницька гарантія вже підкріплюється плануванням, розміщенням і спільними навчаннями.

Австралія пішла схожим шляхом. Канберра у 2024 році кілька разів виступила із прямою підтримкою Філіппін після китайських дій біля Секонд-Томас, вказала на незаконність і небезпеку таких маневрів, підтвердила обов’язковість арбітражного рішення 2016 року і приєдналася до Balikatan 2026. Останнє можна розцінювати як дрейф від дипломатичних кроків до практичних. Формат Quad показав той самий зсув у липні 2024 року. Міністри Австралії, Індії, Японії та США висловили серйозну стурбованість небезпечним використанням берегової охорони і морського ополчення, пообіцяли посилити морську безпеку і запустили окремий морський правовий діалог. Це вже спроба виробити спільні інструменти відповіді на гібридний морський примус.

Європейський Союз і окремі європейські держави теж змістилися від загальних заяв до чіткішої правової позиції. Європейська служба зовнішніх справ у червні та липні 2024 року заявила про незаконність і небезпеку китайських дій проти Філіппін, наголосила на юридичній силі арбітражного рішення та вимозі дотримуватися конвенції ООН з морського права. Паралельно Франція і Канада взяли участь у Balikatan 2026 як зовнішні партнери. Це означає, що проблема вже не сприймається як суто регіональна. Вона дедалі більше розглядається як виклик морському порядку в Індо-Тихоокеанському просторі.

Висновки

Китай послідовно розширює можливості контролю над морським простором у кризових ситуаціях. Йдеться про зміну режиму доступу до акваторій, тиск на маршрути, ускладнення зовнішнього втручання і поступове закріплення власної присутності там, де Пекін вважає простір стратегічно значущим. Для цього Китай використовує комбінацію морського ополчення, берегової охорони і дослідницьких суден.

Ця модель уже не обмежується Південнокитайським морем. Китайська активність у Східнокитайському морі засвідчила  можливість масового розгортання квазіцивільних суден, ситуація поблизу Лусону  зв’язала цей тиск із тайванським напрямом, а діяльність в Індійському океані продемонструвала використання дослідницьких суден для входу в стратегічно чутливі акваторії. На це ж вказує широка географія китайських дослідницьких рейсів - від Шрі-Ланки до підходів до Гуаму. Історичні кейси від Параселів до Другої Томаса свідчать, що ця модель дає результат. Вона дозволяє Китаю змінювати обстановку поступово, збільшувати ціну реагування для інших і розмивати межу між мирним часом, кризою і примусом. Якщо така практика закріплюється, регіон отримує дорожчу логістику, вищі страхові витрати, тиск на рибальство, більшу енергетичну вразливість і постійний ризик інцидентів. У правовому сенсі така практика через повторюваний примус підриває дієвість механізмів, закладених у Конвенції ООН з морського права. У стратегічному сенсі йдеться про підготовку морського простору, в якому Китай прагне першим змінити режим доступу до акваторії і поставити інші держави перед уже сформованими умовами.

Ефективність китайської тактики квазіцивільного морського примусу значною мірою залежить від того, чи й далі її сприйматимуть як серію окремих інцидентів, а не як цілісну тактику примусу. Саме тому відповідь має бути практичною і концептуальною: від посилення морського моніторингу, берегової охорони і кризових процедур до більш чіткого правового визначення форм квазіцивільного тиску як інструменту державної сили. Такі кроки звужуватимуть маневр Китаю і можуть впливати на ефективність його тактики.