Стратегія Китаю щодо держав Океанії: як Піднебесна змінює баланс сил у тихоокеанському регіоні

Фото: Getty Images

Вступ

За останні роки стратегія Китаю щодо співпраці з тихоокеанськими державами вийшла виключно за рамки економічного співробітництва.

Беручи до уваги американську концепцію “ланцюгів островів”, яка слугує засобом стримування Китаю в регіоні, Пекін визнає її негативний вплив на розвиток своїх морських спроможностей. Країна бачить ці острівні держави як можливість проектувати власну силу, водночас стримуючи наступальні та оборонні можливості Заходу.

Китай системно прагне кинути виклик традиційному домінуванню США, Австралії та Нової Зеландії у стратегічно важливому просторі, який від часів Другої світової війни вважався беззаперечною сферою західного впливу. Нарощуючи свою присутність, Пекін намагається витіснити західні держави та ускладнити їхнє військове дипломатичне планування на випадок потенційних конфліктів у майбутньому. Сучасна стратегія Китаю в Тихому океані має комплексний характер, що включає безпекову, інфраструктурну, морську співпрацю, дипломатичний вплив, доступ до ресурсів, логістичне забезпечення та контроль морського простору. 

Джерело

Геостратегічні цілі Китаю в регіоні 

У межах своєї стратегії “блакитного дракона” в Індо-Тихоокеанському регіоні Китай прагне відійти від континентальної спрямованості своєї політики до забезпечення домінування в сусідніх водних просторах - у Східно-Китайському морі, Південно-Китайському морі та Індійському океані. З метою убезпечення своїх східних морських рубежів й ізоляції Тайванської протоки Китай прагне прорватися до другого та третього острівних ланцюгів, забезпечивши собі контроль над важливими морськими шляхами та повітряними коридорами. Важливим аспектом реалізації цієї стратегії є розбудова стратегічного співробітництва з тихоокеанськими державами, в тому числі через інфраструктурну співпрацю, особливо в межах ініціативи “Пояс, шлях”.  

Ключовим інструментом реалізації цих цілей є розбудова інфраструктури подвійного призначення. Китай активно будує та модернізує порти, які здатні приймати не лише вантажні, а й військові судна. Найбільш примітним у цьому контексті є причал Луганвілл у Вануату. Він має здатність не тільки приймати великі вантажні судна, а й дозволяє швартуватися китайським військовим кораблям. 

Пекін також використовує риболовецьку інфраструктуру для закріплення на стратегічних точках океану. Наприклад, у 2020 році китайська компанія підписала угоду про будівництво багатофункціонального рибальського індустріального парку на острові Дару (Папуа-Нова Гвінея). Острів розташований безпосередньо біля Торресової протоки, яка є критично важливим оборонним вузлом для Австралії та з'єднує Тихий і Індійський океани. Цей об'єкт може використовуватися як прикриття для дій китайської "морської міліції" та застосування тактики "сірої зони" для контролю над територією.

Китай також фінансує проєкти з модернізації аеропортів у Мікронезії, Тонга, Самоа, Кірибаті тощо. Модернізації аеропортів включають термінали та телекомунікації, що підсилюють розвідувальні та командні можливості Китаю, дозволяючи збирати дані та потенційно координувати військово-морські та риболовні об’єкти.

Китай також працює над розбудовою цифрової інфраструктури. Huawei, державна компанія, що отримує значні субсидії та має тісні зв'язки з військовим та державним сектором безпеки Китаю, реалізувала численні проєкти, які охоплюють інтегровані урядові інформаційні системи, підводні кабелі та центри обробки даних. Утім подібні ініціативи не викликають довіри й часто сприймаються як спосіб здійснювати контроль над цифровою інфраструктурою. Наприклад, центр обробки даних, побудований Huawei для Папуа-Нової Гвінеї у 2018 році, мав проблеми з кібербезпекою, що призвело до витоку даних уряду країни. А співробітники цієї компанії звинувачувались у зв’язках з розвідувальними та військовими органами Китаю. Згідно з законом КНР про національну розвідку, компанія Huawei законодавчо зобов'язана співпрацювати з державними органами та надавати їм технічну підтримку чи дані за запитом уряду. Крім того, обов'язкове створення партійних осередків у корпораціях фактично унеможливлює незалежність компанії та відмову її керівництва від виконання вимог Комуністичної партії Китаю. Хоча сама Huawei категорично заперечує втручання держави у свій бізнес, побоювання щодо її зв'язків з урядом та можливого шпигунства навіть змусили низку європейських країн обмежити або повністю заборонити використання її обладнання у критично важливих мережах 5G. 

Китай також зацікавлений в одних з найбільших глибоководних запасів корисних копалин у світі, які знаходяться на тихоокеанському дні. Країна має найбільший у світі цивільний геодезичний флот, який регулярно проводить дослідження у відкритому морі. Навесні 2025 року китайська компанія China Minmetals стала першою фірмою країни, яка отримала дозвіл на проведення розвідувальних випробувань на морському дні в Тихому океані від Міжнародного органу з морського дна. Пекін також співпрацює з Кірибаті та Островами Кука у вивченні можливостей глибоководного видобутку корисних копалин. Ці зусилля є частиною ресурсної стратегії Китаю, спрямованої на забезпечення доступу до критично важливих мінералів (таких як нікель та кобальт), необхідних для енергетичного переходу та технологічного розвитку.

Китай здобуває все більший контроль над водами Тихого океану, здобуваючи стратегічну перевагу в регіоні. На фоні реалізації стратегії “Прозорого океану”, яка полягає в безперервному відстеженні океану в режимі реального часу шляхом створення п'ятирівневої сенсорної мережі. Хоча формально подібні зусилля призначені для цивільних потреб дослідження підводних просторів та навколишнього середовища, така експансія КНР несе надзвичайні військові ризики для США та їх союзників в регіоні. Ця “невидима мережа” збирає та об'єднує інформацію з космічних супутників, надводних буїв та підводних апаратів у єдиний командний центр для швидкого наведення на цілі. Доступ до морського дна та тихоокеанської інфраструктури сприяє реалізації цієї стратегії й посилює позиції Пекіна в регіоні.

Інструменти китайського впливу

Які ж основні механізми реалізації китайських інтересів в регіоні?

Перш за все це інвестиції. Китай займає друге місце за кількістю наданої допомоги тихоокеанським країнам (близько 4,8 млрд доларів у період з 2008 по 2023 рік). На першому — Австралія із сумою в 21,1 млрд доларів. Хоча поточне фінансування залишається нижчим за рівень 2010-х років, акцент змістився з інфраструктури, що фінансується за рахунок боргів, на більш цілеспрямоване надання допомоги, засноване на грантах та залученні громадськості. 

Основним засобом китайських інвестицій в регіоні є ініціатива “Пояс, шлях”.  В рамках цієї програми тихоокеанські країни отримують гранти, пільгові кредити від державних банків, таких як Експортно-імпортний банк Китаю та комерційні кредити від приватних китайських банків. У 2024 році в Тихоокеанському регіоні спостерігалося зростання кількості китайських будівельних контрактів на 228 відсотків порівняно з попереднім роком.

Прикладом таких інвестицій є угода, яку улітку 2025 року Науру підписала з китайською державною компанією на суму 1 млрд доларів з метою розвитку відновлюваної енергетики, екологічних систем та морської інфраструктури. Також у листопаді того ж року Китай і п'ять країн тихоокеанських островів підписали історичну рамкову угоду про поглиблення економічного партнерства, спрямовану на розширення торгівлі, стимулювання інвестицій, модернізацію сільського господарства та співпрацю у галузі промисловості. Такий підхід знаменує перехід від фрагментованої допомоги до інституціональної співпраці між країнами. Проте часто подібна взаємодія супроводжується узалежненням країн через кредитні зобов’язання.

Однією з найбільш масштабних угод стали договори між Китаєм та Островами Кука, які включають співпрацю в галузі економіки, інфраструктури, стійкості до зміни клімату, культурний обмін, дослідження корисних копалин морського дна та грантове фінансування. Оскільки Острови Кука є самоврядною територією у вільній асоціації з Новою Зеландією, настільки всеохопне співробітництво з Китаєм змінює традиційний баланс сил в регіоні.

Зворотною стороною китайських інвестицій є ризики виникнення труднощів у погашенні боргу, з чим стикнулася Тонга. Ця країна має велику заборгованість перед КНР і досі виплачує будівельні кредити, які взяла два десятиліття тому. Виплати за позиками Китаю становлять приблизно 48% зовнішнього боргу Тонги. Подібні “боргові пастки” призводять до того, що реципієнти китайських кредитів часто змушені надавати свої інфраструктурні об’єкти під заставу для виплати боргу. Наприклад, у 2017 році Китай узяв в оренду на 99 років міжнародний порт Хамбантота в Шрі-Ланці після того, як країна зіткнулася з труднощами в погашенні боргів.

Найбільш стратегічно значущою для Пекіна та загрозливою для західного впливу в регіоні є безпекова співпраця між КНР та тихоокеанськими державами. Безпековий пакт між Соломоновими островами та Китаєм, укладений у 2022 році, викликав особливе занепокоєння Австралії, Нової Зеландії та США через ризик створення військової бази КНР на території країни. Хоча офіційно цей договір передбачає співпрацю Китаю з Хоніарою у підтримці соціального порядку, захисті безпеки людей, наданні допомоги, боротьбі зі стихійними лихами та сприянні забезпеченню національної безпеки, повний текст договору досі не був оприлюднений. Це перша відома двостороння угода про безпеку між Китаєм та країною в Тихому океані, яка відкриває двері для подібних угод з іншими тихоокеанськими державами. Крім того, країни підписали угоду про поліцейську співпрацю в рамках переходу до “всеохопного стратегічного партнерства”, що посилює китайський вплив на внутрішні справи Соломонових островів.

Зміцнення впливу КНР в регіоні також перешкоджає впливу традиційних гравців. Наприклад, Вануату зупинила процес підписання угоди на 500 млн доларів з Австралією для фінансування проектів у сфері клімату, економіки та безпеки. Натомість країна планує укласти Меморандум про взаєморозуміння щодо поліцейської діяльності, який закріпить програми допомоги поліції Китаю у Вануату. Країна також має намір вислати іноземних радників з урядових будівель, наголошуючи на своєму суверенітеті, що зменшує вплив Австралії та Нової Зеландії в країні. 

Китайська економічна та безпекова взаємодія з країнами Тихого океану набирає все більших обертів, спонукаючи держави регіону все більше враховувати позицію Пекіна у власній внутрішній та зовнішній політиці, а також підриває лідерство Австралії та Нової Зеландії у взаємодії з цими державами. 

Дипломатичне протистояння Китаю та Тайваню

За останні роки Китаю також досяг значних успіхів у дипломатичній присутності в регіоні, зокрема в дипломатичній ізоляції Тайваню в регіоні. У 2019 році Соломонові острови та Кірибаті, а в 2024 році Науру встановили дипломатичні відносини з Китаєм. Це зменшило загальну кількість країн, які визнають Китайську Республіку на Тайвані з 15 до 12 країн. Наразі лише три тихоокеанські держави - Тувалу, Палау та Маршаллові Острови - підтримують дипломатичні відносини з Китайською Республікою.

КНР має набагато більше економічних спроможностей, ніж Тайвань, що змушує все більше країн ставати на сторону Пекіна. Крім того, допомога материкового Китаю відзначається відсутністю попередніх політичних зобов’язань і не передбачає дотримання демократичних стандартів. Яскравим прикладом зростаючого дипломатичного впливу Китаю стали Форуми Тихоокеанських островів (ФТО) 2024 та 2025 років. На саміті ФТО, що відбувся в Тонзі у 2024 році, Китай та Соломонові острови намагалися заблокувати участь Тайваню та успішно наполягали на вилученні згадки про Тайвань із комюніке саміту. На саміті 2025 року, який приймали Соломонові острови, ця країна під тиском Пекіна блокувала участь США та Тайваню на форумі. Сама КНР також не була присутня, однак найголовнішим її завданням було виключити звідти Китайську Республіку, яка раніше вже брала участь у цьому зібранні.

Не варто перебільшувати китайський вплив

Тим не менш, попри активну залученість Китаю в регіоні, традиційні центри впливу (Австралія, США) все ще зберігають свої позиції, а тихоокеанські держави остерігаються надмірного впливу Китаю.

Прем'єр-міністр Фіджі Стівені Рабука заявив, що він проти того, щоб Китай мав військову базу в Тихому океані. У вересні 2025 року Австралія та Папуа-Нова Гвінея уклали безпекову угоду, яка передбачає зобов'язання країн захищати одна одну від збройних нападів, що викликало занепокоєння Пекіна. Крім того, на фоні скорочення програм допомоги з боку США, у 2025 році Австралія витратила три чверті загальної допомоги (близько 4 млрд доларів) за кордон на розвиток країн Тихоокеанського регіону, що є найвищим показником за останні 40 років. 

Також США у 2023 році підписали угоду про співпрацю в галузі оборони та морського співробітництва з Папуа-Новою Гвінеєю і в тому ж році підписали пакт з цією ж країною, який надав американським військовим «безперешкодний» доступ до своїх баз. А у 2020 році США підписали угоду про оборону та безпеку з Фіджі. Крім того, завдяки асоціаціям про вільну торгівлю (COFA) з Палау, Маршалловими островами та Федеративними Штатами Мікронезії, які наділяють США повною відповідальністю за питання оборони та безпеки кожної країни, Вашингтон зберігає домінантні позиції у північній частині Тихого океану. 

Масштабна ініціатива «Партнери в блакитному Тихому океані», започаткована у 2022 році Сполученими Штатами, Австралією, Японією, Новою Зеландією та Великою Британією, має на меті створення конструктивної, прозорої та ефективної системи розвитку для Тихоокеанських островів, посилення їхньої економічної та дипломатичної взаємодії. Китайська сторона навіть сприймає цю ініціативу як засіб стримування Пекіна в регіоні й звинувачує її в антикитайському характері. 

Також самі тихоокеанські держави проводять суверенну політику й опираються всеохопному китайському впливу. Під час турне міністра закордонних справ Китаю Ван І у 2022 році по 8 державах регіону країни відмовилися від запропонованого Пекіном регіонального безпекового договору, який би кардинально змінив політичний ландшафт в Тихому океані. Крім того, після завершення вищезгаданого Форуму тихоокеанських островів на Соломонових островах у 2025 році лідери тихоокеанських країн підтримали право Тайваню брати участь у форумі, незважаючи на наполягання Китаю виключити Тайвань з регіональних зборів.

Висновок

Отже, хоча Китай ще не має сталої системи зв’язків з тихоокеанськими державами й не утвердив свій безпековий вплив, країна активно розширює свою діяльність в регіоні, частково витісняючи традиційних регіональних акторів. Пекін активно інвестує в інфраструктуру подвійного призначення, забезпечує собі панівну позицію у сфері дослідження й розробки корисних копалин на морському дні, а також планомірно вибудовує економічну й безпекову співпрацю з країнами регіону, таким чином послаблюючи позиції Заходу в Тихому океані й забезпечуючи собі необхідну інфраструктуру та спроможності в разі конфлікту біля берегів Китаю. Китайські економічні спроможності й відсутність попередніх стандартів та умов співпраці, які включають демократизацію та прозорість, все більше схиляють держави Тихого океану до тіснішої співпраці з КНР, особливо на фоні скорочення глобальної присутності США. 

Особливо китайські позиції в регіоні посилює згортання американської програми USAID, яке негативно впливає на гуманітарну ситуацію в регіоні, особливо у сфері боротьби з наслідками зміни клімату. Такий крок підриває довіру тихоокеанських партнерів до США й змушує шукати альтернативні джерела фінансування, яким може виступити Китай. В очах океанічних держав Пекін вже виглядає як більш надійний та послідовний партнер. 

Все ж давні впливові гравці в регіоні, такі як США та Австралія, досі мають сильні позиції й активно конкурують за вплив з Китаєм. Однак їм не вистачає узгодженості зусиль та чіткої й довгострокової стратегії в регіоні. Особливо перешкоджає протидії китайському впливу в регіоні позиція США, яка полягає в обмеженні діяльності НАТО на закордонні операції й більшої зосередженості на питаннях саме членів цього альянсу. Країна тисне на союзників, щоб вони не запрошували чотирьох офіційних партнерів альянсу в Індо-Тихоокеанському регіоні — Австралію, Нову Зеландію, Японію та Південну Корею — на офіційні зустрічі липневого саміту НАТО в Анкарі. Відхід США від багатосторонньої взаємодії в Тихому океані залишає її партнерів в регіоні фактично сам на сам з китайською експансією.

Для України посилення Китаю в регіоні є вкрай небажаним, оскільки так найбільший прихований союзник Росії посилює свої позиції у протистоянні із Заходом та перетягує увагу США та потенційних партнерів України в регіоні, змушуючи їх виділяти додаткові ресурси для стримування КНР у себе “під боком”. Також посилення Китаю в Тихому океані додає йому впевненості для початку збройного конфлікту в Тайванській протоці. У разі подібного розвитку подій китайські спроможності в регіоні будуть виснажувати оборонні можливості США та їх союзників, що затягне конфлікт і тим самим переключить майже всю увагу світової спільноти на події в регіоні, який стратегічно й економічно є набагато більш значущим для США, ніж Східна Європа. Це змусить США перенаправити на тихоокеанський театр бойових дій усі свої сили, що послабить як Європу, яка досі покладається на американську присутність на своїй території, так і Україну, яка опосередковано через європейців отримує американську військову техніку. Для Росії розпорошення увагу на Тихий океан є вигідним, оскільки послаблює партнерів України, а отже і рівень їхньої підтримки, а також призведе до зменшення зацікавленості до російсько-української війни та актуальності конфлікту, підщтовхуючи партнерів України до якнайшвидшого врегулювання, яке суперечитиме українським інтересам.