МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Лактіонов Микита, стажер аналітичного Центру Resurgam
Міністри оборони Об’єднаних експедиційних сил (JEF) під час зустрічі з міністром оборони України Євгенієм Хмарою. Джерело: Міністерство оборони України
Жодна з цих ініціатив не була ухвалена як частина єдиного плану — вони виникли реактивно, у відповідь на конкретні інциденти. Але разом вони вже утворюють контур того, що можна назвати функціональною архітектурою східного флангу, і Україна в ній розглядається як один з постачальників технологій та досвіду.
Класична опора на Північноатлантичний альянс та п'яту статтю Вашингтонського договору, яка десятиліттями слугувала гарантом стабільності, демонструє очевидні обмеження в умовах інтенсивних конфліктів «сірої зони» та гібридних загроз.
Формальна логіка Вашингтонського договору розрахована на класичний збройний напад — момент, коли можна однозначно встановити факт агресії і застосувати колективну відповідь. Але останні три-чотири роки постачають зовсім інший тип загрози: уламки дронів і ракет, що регулярно падають на території Румунії, Польщі та Латвії, порушення повітряного простору безпілотниками, які ніхто офіційно не перехоплює, використання засобів радіоелектронної боротьби проти цивільної авіації, диверсії та обрив підводних кабелів у Балтиці без встановленого виконавця.
Це все вимагає формування нових, більш гнучких інструментів реагування. Очікування політичного консенсусу всіх 32 держав-членів Альянсу створює небезпечний вакуум, який прикордонні держави змушені заповнювати самостійно.
У вересні 2024 року міністри оборони Румунії, Польщі та Латвії підписали спільний лист до НАТО із вимогою терміново посилити східний фланг та запровадити ротаційну модель протиповітряної оборони — сам факт, що троє союзників зверталися з таким листом окремо від офіційних структур НАТО, показує, наскільки повільно спрацьовує консенсусний механізм.
Фото: Getty Images
Найбільш дозрілий приклад — Група протимінних дій Чорного моря (MCM Black Sea), яку в січні 2024 року заснували Туреччина, Румунія та Болгарія у відповідь на загрозу дрейфуючих мін.
За два роки функціонування група провела вже одинадцять активацій, командування ротується кожні пів року між трьома флотами, а на саміті НАТО в Анкарі в липні 2026-го її мандат розширили з розмінування до захисту критичної підводної інфраструктури — енергетичних кабелів, трубопроводів, у тому числі румунського офшорного газового проєкту Neptun Deep. Ілюстрацією такої загрози став випадок у серпні 2026 року, коли румунські військові виявили російські безпілотники типу «Гербера», які дрейфували у виключній економічній зоні Румунії лише за кількасот метрів від газовидобувної платформи Neptun Alpha. Для їх знищення довелося залучати винищувачі F-16 та військових водолазів.
За цей час з 2024 року група також нейтралізувала понад 150 плавучих мін на маршрутах, якими проходить основна частина українського агроекспорту.
Україна формально не є членом MCM Black Sea. Турецький міністр оборони наголосив, що протимінна ініціатива буде відкрита лише для суден із трьох прибережних країн-союзників. Таким чином, він фактично виключив участь у розмінуванні інших країн НАТО, щоб не порушувати Конвенцію Монтре 1936 року, яка регулює судноплавство в протоках Босфор і Дарданелли під час військових конфліктів.
Ефективність західного стримування у Чорному морі жорстко обмежена міжнародним морським правом, насамперед Конвенцією Монтре 1936 року. Цей документ, що був ухвалений у зовсім інших геополітичних реаліях, залишається фундаментальним регулятором балансу сил у регіоні. Наприкінці лютого 2022 року Туреччина активувала статтю 19 Конвенції, визнавши стан війни між Україною та РФ і заборонивши прохід військових кораблів воюючих сторін через протоки Босфор і Дарданелли.
Цей крок мав двоякий ефект. З одного боку, він унеможливив посилення Чорноморського флоту РФ за рахунок кораблів з Середземного моря або Тихоокеанського флоту, що стратегічно допомогло Україні захистити узбережжя Одеси. З іншого боку, Анкара імплементувала так званий формат «Монтре Плюс» — неформальну домовленість, яка поширила заборону на прохід у Чорне море військових кораблів нечорноморських держав-членів НАТО. Туреччина аргументує це прагненням уникнути ескалації та перетворення Чорного моря на арену прямого зіткнення між Росією та Альянсом.
США та інші союзники неодноразово намагалися переконати Анкару пом'якшити тлумачення Конвенції для забезпечення свободи судноплавства. Зокрема, для захисту комерційних коридорів. Однак Анкара жорстко відкидає будь-які спроби ревізії Конвенції, розглядаючи її як наріжний камінь свого національного суверенітету та регіонального впливу.
Цей правовий і політичний вакуум означає, що глобальні військово-морські сили не прийдуть на допомогу для захисту торговельних шляхів чи румунської офшорної інфраструктури. Відповідальність за безпеку Чорного моря лягає виключно на прибережні держави — Україну, Румунію та Болгарію. У цих умовах формування локальних мілітарних союзів стає питанням національного виживання.
Менш очевидний, але показовіший приклад — статус України в Об'єднаних експедиційних силах (JEF), британській коаліції десяти північноєвропейських держав, заснованій 2015 року поза командною структурою НАТО.
Таким чином, JEF доповнює існуюче Північне оборонне співробітництво (Nordefco) створене у 2009 році. Це дві ключові регіональні оборонні ініціативи на півночі та в євроатлантичній зоні Європи, які тісно взаємодоповнюють одне одного та НАТО.
Перевага такого формату полягає у відсутності вимоги повного консенсусу. Наприклад, для активації сил JEF достатньо згоди рамкової нації та лише однієї країни-учасниці, що забезпечує гнучкість і швидкість реагування порівняно з неповоротким механізмом Північноатлантичної ради. Саме такий принцип автономного та швидкого реагування необхідний для Чорного моря.
У листопаді 2025-го Україна отримала статус "розширеного партнера" JEF — перша держава-нечлен, яка здобула такий формат.
Міністри оборони Об’єднаних експедиційних сил (JEF) під час зустрічі з міністром оборони України Євгенієм Хмарою. Джерело: Міністерство оборони України
Зазначу, що це вже готова модель того, як міг би виглядати "чорноморський JEF" — гнучкий формат без вимоги консенсусу 32 держав, у якому Україна – технологічний і оперативний партнер за принципом взаємного інтересу.
Ідея об'єднати країни між Балтикою, Чорним і Адріатичним морями не нова. У міжвоєнний період Юзеф Пілсудський просував концепцію Міжмор'я (Intermarium) — оборонного союзу проти Росії та Німеччини, куди мала входити й Україна. Сучасна ітерація у вигляді Ініціативи трьох морів, започаткована 2015 року президентом Польщі Анджеєм Дудою, — зовсім інший за логікою проєкт: це передусім економічна й інфраструктурна платформа дванадцяти держав, і членство в ній жорстко прив'язане до членства в ЄС.
Україна в ній відсутня саме тому — формат від початку виключає держав поза Євросоюзом. Хоча заступник міністра економіки України ще 2024-го говорив про Тримор'я як про потенційний майданчик для проєктів відбудови і платформу гарантійного страхування воєнних ризиків, позитивного руху для України немає. Тобто пряма аналогія з Тримор'ям тут не працює: Україна не може просто "приєднатися" до нього, доки не вступить до ЄС.
При цьому сьогодні проєкти 3SI, які раніше мали виключно комерційне або цивільне обґрунтування, розглядаються крізь призму військової мобільності та інфраструктури подвійного призначення. Здатність швидко перекидати важкі бронетанкові з'єднання, забезпечувати стійкість енергетичних мереж та захищати цифрову інфраструктуру стала критичним елементом стримування на східному фланзі.
Ця трансформація закладає фундамент для створення так званого «Східного щита Європи» — безперервної зони обмеження доступу та маневру (A2/AD), яка простягається від Балтійського до Чорного моря та частково повторює геополітичну концепцію Балто-Чорноморської вісі. Польща та країни Балтії вже інвестують мільярди євро у розбудову фізичних і технологічних бар'єрів.
Зокрема, польська програма «Східний щит» (Tarcza Wschód) з бюджетом близько 10 мільярдів злотих (2,5 млрд доларів) передбачає зведення багатоешелонованої системи протитанкових інженерних загороджень, мінних полів та сенсорних мереж уздовж кордонів з Калінінградською областю РФ та Білоруссю. Проте наземні фортифікаційні споруди не здатні зупинити повітряні та гібридні загрози, що робить технологічну інтеграцію з українським оборонним комплексом безальтернативною потребою для країн ЦСЄ.
Окремий і, можливо, найбільш конкретний вимір співпраці — "данська модель" прямого фінансування українського ОПК, до якої за два роки приєдналися Швеція, Норвегія, Ісландія та Канада, забезпечивши у 2024 році постачання озброєння на 588 млн євро.
Але важливіше — рух у бік спільного виробництва: у липні 2025 року данська Erma Group оголосила про партнерство з українською Odd Systems для розробки перехоплювача дронів, а восени 2025-го Україна й Франція підписали лист про наміри щодо спільного виробництва озброєнь як на території України, так і у Франції. За словами президента Зеленського, спільна оборонна діяльність уже триває з Туреччиною, Румунією, Польщею та Великою Британією.
Європейські уряди інвестують в українське виробництво, бо це дешевше й швидше, ніж відновлювати власні виробничі лінії, а українці, натомість, отримують капітальні інвестиції та доступ до західних ринків та стандартів. Це "безпрограшний варіант" — для союзників це дешевший спосіб забезпечити виробництво, а Україна виступає своєрідним полігоном для випробування технологій, яких у західних армій ще нема достатньо досвіду використовувати.
Це і є та рамка, у якій варто розглядати ідею локалізації українських оборонних заводів у Румунії чи Балтії як комерційно і технологічно обґрунтований обмін.
Формування Східного щита неможливо аналізувати у відриві від геополітичної та геоекономічної динаміки Чорноморського регіону, де Одеський портовий вузол відіграє роль стратегічного ядра. З початку повномасштабного вторгнення глибоководні порти Великої Одеси (Одеса, Чорноморськ, Південний) зазнали безпрецедентного тиску, що змусило експортерів шукати альтернативні маршрути. Блокада традиційних морських шляхів змістила центр ваги глобальної продовольчої логістики в дельту Дунаю — до портів Рені, Ізмаїл та Кілія.
Цей вимушений логістичний розворот створив глибокий симбіоз між Україною та Румунією, перетворивши румунський порт Констанца на критично важливий транзитний хаб для українського зерна. Однак у другій половині 2026 року ця логістична артерія зіткнулася з системною кризою. Систематичні удари по портовій та енергетичній інфраструктурі призвели до того, що страхові премії від воєнних ризиків для цивільного судноплавства у Чорному морі зросли до 2% від вартості судна. Для типового балкера вартістю 30 мільйонів доларів це означає понад 600 000 доларів додаткових витрат лише за один суднозахід, ще до початку завантаження.Ситуація ускладнилася критичними кліматичними та інфраструктурними факторами. Тривала посуха влітку 2026 року призвела до рекордного обміління Дунаю. Баржі, що прямують до Констанци, змушені зменшувати тоннаж, що пропорційно збільшує кількість рейсів, необхідних для вивезення того ж обсягу вантажу. Це генерує затори на річкових маршрутах і різко підвищує вартість фрахту, який на деяких напрямках зріс удвічі.
Вузьким місцем усієї системи став Сулінський канал — головна судноплавна артерія, що з'єднує Дунай з Чорним морем через територію Румунії. Наприкінці серпня 2026 року в черзі на проходження каналу накопичилося до 70-80 суден. Через дефіцит лоцманів, обмеження на нічну навігацію та необхідність пропускати пріоритетні вантажі (наприклад, пальне), пропускна здатність каналу впала до 2-3 суден на добу. Кожен день простою (демередж) обходиться фрахтувальникам до 8 000 доларів, що робить український експорт неконкурентоспроможним на світовому ринку.
Ця інфраструктурна криза не є виключно українською проблемою; вона несе пряму загрозу для Європейського Союзу. Ініціатива «Шляхи солідарності», започаткована ЄС, дозволила експортувати понад 230 мільйонів тонн українських вантажів і забезпечила торговельний оборот на суму понад 300 мільярдів євро.
Збій у цій системі загрожує глобальними інфляційними шоками на ринку продовольства. Усвідомлюючи це, Україна, Румунія та Європейська Комісія ініціювали реалізацію проєкту PRIMUS, спрямованого на запровадження цілодобової лоцманської проводки на Сулінському каналі та сертифікацію українських лоцманів для роботи в румунських водах. Таким чином, захист і розширення логістики Великої Одеси та Придунав'я перетворюється з комерційного завдання на геостратегічний імператив «Східного щита».
Румунія отримує шанс остаточно закріпити за собою статус геополітичного якоря та головного логістичного хабу на південно-східному фланзі НАТО. Завдяки формуванню спільної зони обмеження доступу та інтеграції українських систем раннього виявлення і морських роботизованих комплексів Бухарест захищає власні офшорні проєкти та стає гарантом стабільності транскордонної дельти Дунаю.
Розміщення на її території локалізованих українських оборонних підприємств на умовах технологічного бартеру створює нові робочі місця та різко посилює її власний оборонний потенціал.
Водночас країна приймає на себе непропорційно великий удар у рамках конфлікту «сірої зони», який п'ята стаття Вашингтонського договору фактично не покриває. Регулярне падіння уламків дронів і ракет на румунській території та постійна загроза асиметричних атак на логістику Придунав'я вимагають від Бухареста самостійних і швидких мілітарних рішень.
Це створює ризик локальної ескалації, коли Румунії доведеться діяти жорстко, не чекаючи тривалого узгодження консенсусу всіх 32 членів Альянсу.
Польща, розбудовуючи свій формат більшої угоди, трансформується у беззаперечного мілітарного гегемона Центральної Європи. Інтеграція з українським ВПК вирішує для Варшави критичну проблему європейських арсеналів — нестачу та високу вартість класичних озброєнь перед обличчям масових гібридних загроз.
Отримуючи від України готові алгоритми захисту та унікальний бойовий досвід протистояння БПЛА, Польща будує непробивний сухопутний сегмент «Східного щита», здатний діяти швидко та автономно, цементуючи свою роль ключового союзника США у регіоні.
Однак ця амбітна роль перетворює Польщу на першочергову мішень для російського кінетичного та гібридного тиску, адже інциденти з падінням уламків дронів і ракет вже є реальністю для цієї країни. Приймаючи на себе функцію головного мілітарного буфера, Варшава вже зараз ризикує зіткнутися з ворожим використанням засобів РЕБ на своїх суміжних територіях.
Вона також змушена інвестувати колосальні кошти в оборону, усвідомлюючи, що в разі прориву «сірої зони» політичний вакуум у НАТО зробить її територію полем бою.
Для балтійських столиць приєднання до оновленого східного вектора оборони — це питання екзистенційного виживання та стратегічного поглиблення. В умовах, коли стаття 5 не покриває такі інциденти, як нещодавнє падіння військових дронів у Латвії, вони отримують від України перевірені механізми протидії та готові алгоритми захисту.
Локалізація українських мілітарних виробництв та створення гнучких регіональних пактів дасть їм змогу операційно реагувати на загрози, компенсуючи свою крихітну стратегічну глибину.
Головний ризик для Балтії полягає у їхній екстремальній географічній вразливості та безпосередньому кордоні з РФ і Білоруссю. Будь-яка локальна ескалація, включно з ворожим застосуванням радіоелектронної боротьби, може паралізувати їхню логістику, цивільну авіацію, енергетику та економіку загалом ще до того, як великий Альянс зможе подолати внутрішній консенсусний вакуум і ухвалити рішення про втручання.
Північна Європа, використовуючи успішні рамки Об'єднаних експедиційних сил (JEF) та Північного оборонного співробітництва (NORDEFCO), може ідеально інтегрувати українські технології для захисту своєї критичної підводної інфраструктури. Оскільки європейський ВПК стикається з нестачею дешевих рішень проти асиметричних загроз, експансія українського mil-tech пропонує скандинавам вигідний бартер: вони фінансують інновації, а натомість отримують системи виявлення та перехоплення, які перекривають технологічні прогалини їхніх власних дорогих класичних арсеналів.
Водночас потужний фінансовий потенціал та політична воля країн регіону створюють максимально сприятливі умови для масштабного освоєння та розгортання українських мілітарі-технологій, відкриваючи стратегічно нові можливості як для залучення інвестицій, так і для посилення суверенного ВПК України.
Але поглиблення такої інтеграції вимагає від скандинавських країн діяти на випередження і брати відповідальність поза межами бюрократії НАТО. Існує небезпека, що РФ почне агресивніше використовувати свій «тіньовий флот» і підводні диверсії у Балтійському та Північному морях. Тоді Північна Європа опиниться в епіцентрі виснажливої гібридної війни на морі, захищати яку доведеться власними силами, не розраховуючи на механізми статті 5.
Болгарія здобуває величезні переваги від гіпотетичної тристоронньої угоди про спільний захист торговельних шляхів у західній частині Чорного моря. Оскільки дія Конвенції Монтре обмежує вхід позачорноморських сил Альянсу, інтеграція Софії в спільну з Україною та Румунією мережу A2/AD за допомогою безпілотних систем дозволяє перетворити її відносно невеликий флот на сучасну технологічну потугу. Це гарантує стабільність їхніх морських коридорів та розвиток портової інфраструктури.
Проте для Болгарії це несе значні внутрішньополітичні ризики. Країна історично вразлива до російського інформаційного впливу та політичної поляризації. Відкрите приєднання до мілітарного пакту без прямої участі США чи великих європейських гравців робить болгарську інфраструктуру мішенню для асиметричних російських атак, на які Софія інституційно може бути не готова жорстко відповідати.
Для Грузії формування архітектури «Східного щита» є потенційним вікном можливостей вирватися з геополітичної пастки, спираючись на успіхи України як гаранта безпеки судноплавства у Чорному морі.
Участь у неформальних пактах обміну розвідувальною інформацією та технологічному партнерстві може допомогти Тбілісі частково відновити моніторинг свого морського простору за допомогою дешевих українських роботизованих рішень, оминаючи політично чутливі нюанси та складні бюрократичні процедури, пов'язані з питанням формального членства в НАТО.
Однак цей вектор несе для Грузії екзистенційні загрози. Не маючи жодних гарантій навіть у вигляді статті 5, будь-яке зближення з українсько-румунсько-болгарським військовим форматом може спровокувати Росію на миттєвий превентивний удар — кінетичний, економічний чи гібридний.
Кремль чудово розуміє неповороткість консенсусу західних союзників, тому Грузія ризикує залишитися сам на сам з агресором ще до того, як нові формати запрацюють на повну потужність.
Щоб остаточно закріпити за собою статус безальтернативного безпекового донора та форпосту, який превентивно захищає європейські суспільства, Україні необхідно реалізувати такі елементи проактивної моделі:
Mil-Tech експансія
Необхідно перейти від точкових закупівель до системної локалізації українських оборонних заводів у сусідніх країнах на взаємовигідних умовах. Ми маємо запропонувати пакетні рішення: передача досвіду розробки ударних дронів, автономних платформ і технологій подвійного призначення в обмін на виробничі потужності, знижені податкові ставки (технологічний бартер) та глибоку інтеграцію в європейські ланцюги доданої вартості.
Ініціація Чорноморського експедиційного формату
Спираючись на успішні європейські прецеденти мілітарних союзів, таких як JEF та NORDEFCO, Україна має запропонувати створення автономного військового союзу для Чорного моря, який здатний діяти автономно та швидко. Цей формат повинен дозволяти коаліції охочих ухвалювати миттєві рішення щодо перехоплення гібридних загроз на воді та в повітрі без необхідності очікувати політичного консенсусу всіх 32 країн Альянсу.
Створення транскордонної мережі A2/AD
Київ має ініціювати формування спільної зони обмеження доступу (A2/AD). На практиці це означає інтеграцію українських систем раннього виявлення, морських та наземних роботизованих комплексів у загальну мережу з Румунією та Болгарією.
Оформлення пакту про захист логістики та торговельних шляхів
Необхідно укласти тристоронню угоду про спільний захист торговельних шляхів у західній частині Чорного моря та транскордонній дельті. Також варто розробити більший формат угоди для країн Балтії та Польщі, щоб глобальний щит простягався від Балкан до Балтії.
Експорт алгоритмів протидії «сірій зоні»
Використовуючи унікальний досвід безпілотного протистояння на морі, країна має запропонувати сусідам готові алгоритми захисту. Це стосується затверджених протоколів нейтралізації безпілотників у цивільному повітряному просторі, протидії ворожому РЕБ та захисту критичних логістичних вузлів від асиметричного саботажу.
Формування макроекономічного фундаменту безпеки
Варто жорстко прив'язати оборонні ініціативи до планів відбудови. Фізичний захист логістичних коридорів (Придунав'я та Великої Одеси) є абсолютно базовою умовою для стабільності та залучення інвестицій, гарантуючи захист від асиметричних атак. Формування локальної нормативної бази запобігатиме спробам РФ відновити домінування під час оперативно-тактичних пауз.
Трансформація стратегічних комунікацій
На дипломатичному рівні необхідно змінити наратив. Ми маємо позиціонувати себе як країна, що пропонує функціональне партнерство від Польщі та Балтії до Балкан, і яка вирішує проблему європейського ВПК, що стикається з критичною нестачею та дорожнечею класичних озброєнь перед лицем масових асиметричних загроз. Конвертуючи свій бойовий і технологічний досвід у геополітичний вплив, Україна захищає європейські країни від втручання російської агресії.
Формування нової архітектури безпеки на східному фланзі Європи вимагає відмови від абстрактних політичних декларацій на користь масштабування вже працюючих, вузькоспеціалізованих мілітарних інструментів. Замість спроб реанімувати історичні концепти на кшталт Міжмор’я, які традиційно паралізуються кризою консенсусу їхніх же учасників, ставку слід робити на поглиблення мандатів MCM Black Sea (зокрема щодо захисту критичної інфраструктури), розширення партнерства за моделлю JEF, інтеграцію в європейські структури FINABEL та OCCAR, а також на розбудову мережі двосторонніх оборонно-промислових угод.
Юридична та інституційна фіксація цих форматів і локальної нормативної бази необхідна саме зараз, не чекаючи завершення глобального конфлікту. Це єдиний спосіб закрити вікно вразливості та запобігати спробам РФ відновити домінування під час оперативно-тактичних пауз і гарантуватиме стабільність критичних транспортних коридорів.
У цій системі координат Україна остаточно трансформує свій статус. Конвертуючи свій бойовий і технологічний досвід у геополітичний вплив, держава закріплює за собою роль безпекового донора та форпосту, який превентивно захищає європейські суспільства від гібридного переливання російської агресії.
Однак цей симбіоз буде стійким не через те, що Київ жертовно взяв на себе тягар східного щита, а виключно завдяки прагматичному балансу інтересів. Україна постачає унікальний актив — конкретні алгоритми захисту, масиви даних та виробничі майданчики, які закривають технологічні прогалини союзників, створюючи міцну архітектуру стримування без бюрократичних затримок великого Альянсу.
Вам може бути цікаво
