Зміна української стратегії по Білорусі

Президент України Володимир Зеленський (ліворуч) та лідерка білоруської опозиції Світлана Тихановська у Вільнюсі, Литва, 25 січня 2025 року. Фото: Х/Tsihanouskaya

Вступ. Нова стратегія

Протягом останніх місяців Україна здійснила помітний стратегічний поворот у своїй політиці щодо Білорусі. Після років відносно обережного курсу Київ перейшов до відкритої підтримки білоруської опозиції та активного тиску на режим Лукашенко.

25 січня 2026 року у Вільнюсі відбулася перша в історії офіційна зустріч Зеленського з Тихановською. Зеленський тоді присвятив частину своєї промови білоруській темі, заявивши, що протести 2020 року мали перемогти, щоб зараз не було загроз. Він також запросив Тихановську до Києва.

Варто зазначити, що всі ці дії не є суто українською ініціативою. Вони розгортаються у координації з країнами Європи та різними представниками білоруської опозиції.

Чому вирішили діяти?

Ще донедавна Київ намагався уникати будь-яких дій, здатних спровокувати Мінськ. Фактично це означало готовність миритися із розміщенням російських військ на білоруській території та логістичною підтримкою Кремля, аби лише білоруська армія не перетнула кордон. Це була своєрідна негласна угода, яка виглядала для Києва прийнятним компромісом. Однак з часом ця логіка перестала працювати, причому з кількох причин одночасно.

По-перше, Мінськ навіть у таких умовах все більше допомагав Росії. Зараз Білорусь є активним учасником логістичного та промислового тилу війни проти України. Станом на 2025 рік російську воєнну машину вже підтримують понад 287 білоруських підприємств. Перш за все, вони залучені у виробництво зброї, комплектуючих та боєприпасів. Ігнорувати це й надалі Україні ставало дедалі складніше.

Більше того, Білорусь дозволила розгорнути на своїй території спеціальні mesh-ретранслятори, що забезпечують наведення ударних дронів. Вони дозволяють зберігати зв'язок з дроном на значно більших відстанях та прямо допомагають Росії атакувати українські міста.

23 лютого 2026 року Зеленський навіть публічно підтвердив, що Україна вже нейтралізувала частину цих ретрансляторів на білоруській території. Для Києва офіційне визнання операцій за межами власних кордонів, крім Росії, є рідкістю. Тому можна вважати, що Україна свідомо обирає саме публічні дії та підкреслює небезпеку з боку білоруського режиму.

Втім Білорусь стає гострішою проблемою не тільки для України, а й для усієї Європи. Можливі ядерні боєголовки без міжнародної верифікації, ракетні комплекси «Орєшнік» поза будь-яким контролем, нові заводи боєприпасів та дронів із залученням іранських технологій – усе це розташовано під суверенітетом країни, яка практично повністю контролюється Москвою.

Білорусь втратила доступ до портів ЄС та України, а торгівля з не-російськими партнерами дедалі більше здійснюється через російську логістичну інфраструктуру та банківську систему. Частка Росії в білоруському експорті зросла до 90%. До того ж, Москва є фактично єдиним постачальником енергоносіїв для Білорусі. Мінськ отримує російську нафту зі знижкою 30% до ринкової ціни, що дозволяє їй економити приблизно 2 відсотка ВВП. Країні, чий експорт, енергетика та логістика повністю замкнені на одного партнера, досить складно вести самостійну політику, і Кремль цим користується.

При чому, що важливо, більшість нових військово-промислових об'єктів будуть введені в експлуатацію у 2026–2027 роках, а вийти на повну потужність мають до 2027–2029 років. Тобто вікно для будь-яких санкційних чи дипломатичних дій вже майже вичерпано.

Окремою проблемою є зближення адміністрації Трампа з мінським режимом. Телефонний дзвінок Трампа до Лукашенко в серпні 2025 року став першим за 31 рік правління диктатора. Після цього відбулись візити американського спецпосланника та зняття санкцій з деяких білоруських компаній. Лукашенко натомість протягом року звільнив аж 569 політв'язнів. Для України проблема тут в тому, що послаблення санкційного тиску на Білорусь без належного контролю за реекспортом ризикує перетворити її на канал обходу санкцій для Росії.

До того ж, Вашингтон прагне використати Лукашенка як посередника у переговорах з Путіним, а отже – легітимізувати його без жодних суттєвих демократичних поступок. Після протестів 2020 року контакти Лукашенко із Заходом були практично зупинені, зараз же адміністрація Трампа повертає його на міжнародну арену.

Тому Київ прагне не допустити реабілітації Мінська без врахування українських інтересів. А підтримка опозиції – це дієвий інструмент створення альтернативного центру легітимності, що зменшує торгову вартість Лукашенка.

Нарешті, на нову політику впливає суто людський фактор – відставка Андрія Єрмака та призначення на його місце Кирила Буданова. Єрмак дотримувався обережної лінії щодо Білорусі, а Буданов навпроти прийшов із готовністю до рішучих кроків і відкритістю до співпраці з опозицією.

Важливо, що саме Буданов приніс Зеленському інформацію про готовність білоруської сторони передати політв'язнів. Саме він координував логістику цієї операції і особисто зустрів звільнених на кордоні. Тихановська подякувала йому особисто.

Що відбувається у білоруській опозиції

Паралельно з цим сама білоруська опозиція переживає складний внутрішній період. З одного боку, Лукашенко звільнив велику кількість політв'язнів. Вийшли у тому числі найвпливовіші діячі, чиє звільнення водночас посилило міжнародну видимість опозиційного руху.

Але з іншого боку у цьому прогресі є парадокс. Звільнення найвідоміших білоруських опозиціонерів одночасно послаблює структурну єдність опозиції. Рух неминуче стає багатоголосим. У ньому тепер є Тихановська зі своїм офісом. Тихановський, який починає забирати публічність на себе. А також Бабарико і Колесникова, які схиляються до м'якшої дипломатичної лінії. Зокрема, до поступових внутрішніх змін, а не зовнішнього тиску та ізоляції режиму. Монолітний формат «офіса Тихановської», який працював з 2020 року, тепер у минулому.

До того ж, зараз все більш помітну роль в опозиції відіграє так званий полк Калиновського. Офіційно це підрозділ українського ГУР, що воює на фронті. Але неофіційно його можна вважати зародком майбутніх білоруських силових структур. Командир полку Павло Шурмей відкрито казав, що його бійці мають стати «майбутньою елітою нової Білорусі» і увійти до реформованих армії, спецслужб і поліції. Полк вже навіть створив власний «Сойм» – паралельний до військової структури політичний орган. Тихановська натомість не виключала силового сценарію повалення Лукашенко за участю калиновців. Це суттєва зміна позиції, адже донедавна Тихановська послідовно уникала будь-якої воєнної риторики.

Тому білоруська опозиція зараз також потребує взаємодії з Україною, адже в цьому контексті Київ залишається одним із небагатьох партнерів, який має і безпосередній стратегічний інтерес до демократизації Білорусі, і реальні важелі для підтримки опозиційних структур на міжнародній арені.

Які кроки були зроблені

Наслідком всіх цих процесів стала серія безпрецедентних для українсько-білоруських відносин кроків. Окрім першої в історії офіційної зустрічі Зеленського з Тихановською та запрошення останньої до Києва,  27 січня міністр закордонних справ України оголосив про призначення спеціального представника для контактів з білоруською опозицією. Кандидатури наразі готує МЗС, однак у медіа вже заговорили про можливу посаду для ексміністра закордонних справ Павла Клімкіна.

18 лютого 2026 року Зеленський підписав указ про персональні санкції проти Лукашенка.

Є моменти, які можуть свідчити про те, що це не суто українські кроки, а спланована координація з іншими гравцями. Наприклад, зустріч 25 січня у Вільнюсі, яка зібрала разом президентів України, Польщі та Литви. Вона відбулась у той самий день, коли Зеленський зустрівся із Тихановською. Ця зустріч є найближчим форматом до трьохстороннього координаційного механізму по Білорусі, що зараз існує.

Складний час для Лукашенка

Про те, що потрібно діяти саме зараз, кажуть і процеси, які відбувають у самій Білорусі. Там для Лукашенка настає непростий період.

Білоруська економіка перебуває під тиском. Санкції, економічні проблеми, обмежений доступ до зовнішніх ринків – все це тільки наростає, як і залежність від Росії.

Але проблема тут ще в тому, що Лукашенко поступово втрачає монополію на контакти з Москвою. Російський посол вже здійснює самостійні робочі візити безпосередньо на білоруські підприємства, при цьому минаючи офіційний Мінськ. Раніше аналогічна діяльність посла розсердила Лукашенка, і він домігся того, щоб все відбувалось через Мінськ.

Білоруська номенклатура також сформувала прямі контакти з Кремлем. Зараз навіть засідання Секретаріату Ради безпеки Білорусі з російськими колегами стали відбуватися так само часто, як зустрічі самого Лукашенка з Путіним. Для білоруської еліти Кремль фактично став альтернативою Лукашенко. Так, не замінником, але вже й не виключно єдиним гравцем.

Це означає, що Лукашенко одночасно стикається з тиском ззовні і з повільним підривом свого монопольного становища зсередини. Він ще тримає владу, але простір для маневру звужується з обох боків.

Висновок

Тому можна припустити, що останні дії проти Білорусі – це поки що обережна, але цілеспрямована спроба перетворити «білоруське питання» у системну безпекову стратегію. Ми можемо спостерігати, як вперше з початку війни з'являється скоординований механізм між Києвом, Варшавою, Вільнюсом та частиною опозиції.

Ефективність усіх цих дій залежить від кількох факторів: чи витримає внутрішню напругу сама білоруська опозиція, як поведе себе Вашингтон у своїй взаємодії з Мінськом і наскільки стабільним залишатиметься режим.