МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Альона Чудновець, молодший аналітик аналітичного центру “Resurgam” з політики африканських країн.
Фото:Military Africa / Facebook
Зміст та функціонал зовнішньополітичних доктрин Франції та Російської Федерації щодо Африки визначили характер їхнього протистояння. Водночас, радикальний перегляд французького підходу, хоча й не став точкою відліку, – створив сприятливі умови для переходу Росії від латентної, зокрема інформаційної, присутності в регіоні до відкритого військово-політичного перепозиціонування.
Французьке бачення нової політики щодо Африки було артикульовано президентом Еммануелем Макроном в Університеті Уаґадуґу, Буркіна-Фасо у 2017 році. У промові він констатував: «французької політики щодо Африки більше немає», що було охрещено «партнерством рівних» (equal-to-equal partnership). На той момент військова присутність Франції на континенті складала близько 10 тисяч військовослужбовців, розміщених переважно у франкомовних Західній Африці та Сахелі. До 2026 року більшість контингенту була виведена з місць дислокації, часто – під тиском широкоформатних акцій невдоволення, як це було в Малі, Буркіна-Фасо, Нігері та ряді інших країн.
Військові Франції у Малі. 2021 рік. Фото з відритих джерел
Тим не менш, підвалини для «boots on the ground» закладалися на більш глибокому, доктринальному рівні та мали характер реакційних відносно зміни французького центрального фрейму. «Партнерство рівних» Е. Макрона стало прямою протилежністю попередньої «євроафриканської доктрини» (Eurafrica) Ніколя Саркозі, а до того – неоколоніальної системи Françafrique. Євроафрика – простір цивілізаційного наставництва Європи, втіленої у Франції, над африканськими країнами, що не мають усталених традицій державотворення та політичної ідентичності. У цій логіці колонізація не несе відповідальності за деструктивні процеси в регіоні. Е. Макрон, навпаки, зробив визнання тяглості колоніальних злочинів центральним елементом публічної політики Франції в Африці, апогеєм чого стало відеозвернення від 2021 року, де президент фактично визнає провину Франції за «сотні тисяч жертв» геноциду в Руанді 1994 року.
Таким чином, зовнішньополітична доктрина уряду Е. Макрона безпрецедентно винесла колоніальне минуле в центр дискусії. Відповідно, успіх французької стратегії в Африці впав у критичну залежність від того, наскільки переконливо цей новий фрейм буде закріплений у суспільній свідомості країн регіону. З іншої сторони, від 2014 року, перебуваючи під загрозою міжнародної ізоляції, Росія починає активний розвиток власного бренду «форпосту проти західного колоніалізму» з метою розвитку альтернативних напрямків міжнародної присутності. У протистоянні двох фреймів російська стратегія, заснована на асиметричних методах впливу, завдала нищівної поразки позиціям Франції у франкомовній Африці.
Історія російської присутності на Африканському континенті виходить за межі категорій, у яких традиційно мислиться геополітична конкуренція. Для коректного аналізу цих процесів необхідне теоретичне осмислення інструментарію, який дозволяє діяти нижче порогу відкритої війни, але водночас досягати стратегічних результатів. Найбільш загальним терміном, правомірним для мережі конфліктів, що виникають між РФ та Францією на теренах Африки, є гібридна війна – нелінійна, асиметрична політично орієнтована діяльність без прямого залучення військ. Розроблений у 2005 році, термін увійшов у широкий вжиток лише після анексії Криму та початку війни, локалізованої у Донецькій та Луганській областях України. В широкому інформаційному дискурсі асоціативний ряд будується також навколо операцій, які розгорнулися на заході, як-от диверсія на складах боєприпасів у Врбетицях у 2014, втручання в американські вибори у 2016 чи використання хімічної зброї у Солсбері у 2018 році.
За всі ці операції медіа та офіційні звіти ряду країн назвали відповідальним ГРУ, маючи на увазі структуру, що від 2010 року існує під назвою ГУ ГШ РФ, а від початку війни в Україні у 2014 - перебирає на себе невластиві раніше зовнішньополітичні функції. За нищівними наслідками реформи Анатолія Сердюкова ГРУ наздоганяє стара радянська традиція штучного підживлення суперництва між спецслужбами через розмивання їхніх функціональних меж. У цій інституційній боротьбі російська зовнішня розвідка створила власну нішу, закріпивши за собою координацію гібридних операцій РФ. Ключову роль у цій справі відіграв інструментарій приватних військових компаній.
Російська модель гібридної війни, розроблена Валерієм Герасимовим, першочергово зачепила Україну: надихнувшись діяльністю ПВК у «сірій зоні» сирійської громадянської війни, Міноборони РФ формує нову концепцію діяльності ГУ ГШ РФ. У 2013 році ватажків ПВК «Славянский корпус» В. Гусєва та Є. Сидорова було затримано в «Лєфортово», тоді як інші учасники угруповання починають формувати власні групи для ведення операцій у новостворених «Л/ДНР». За результатами боїв група Дмітрія Уткіна (позивний «Вагнер») показала свою результативність, тому отримала ресурси на укрупнення; ряд інших формувань було ліквідовано за зразком групи Ігоря «Бєса» Бєзлєра.
Група «Вагнера» викрила свою присутність на Африканському континенті у 2017 році, намагаючись зберегти режим президента Омара аль-Башира, що все ж пав менш ніж за два роки. Найбільші операції, спрямовані на саботаж французької присутності в Африці, були відповідальністю структури «Вагнера», тим не менш, від грудня 2023 року місце розформованої ПВК зайняла інституція Міноборони РФ – «Африканський корпус». Її очолює заступник міністра оборони РФ Юнус-Бек Євкуров. У більшості візитів на Африканський континент генерал-полковника супроводжував Андрєй Авер’янов, розкритий як командир частини 29155 ГУ ГШ РФ, відповідальної за гібридні операції у Європі, в тому числі – теракти на складах у Чехії та отруєння «новічком» в англійському Солсбері.
Описана автором терміну Френком Гоффманом як продукт «інформаційної ери», гібридна війна припускає, що контроль над наративами стає ключовим з-поміж її інструментів. За даними Африканського центру Міноборони США, у 2024 році на Африканському континенті було зафіксовано 23 транснаціональних дезінформаційних кампанії, з яких 16 мали російське походження. Протягом тривалого часу Росія зберігає статус найбільшого джерела зовнішньої дезінформації в Африці. Ефективність цих інформаційних кампаній опосередковано підтверджується динамікою громадської думки: рівень схвалення російського керівництва серед населення африканських країн стабільно зростав з моменту активізації російської присутності на континенті у 2017 році та досяг 42% у 2021 році, за даними Gallup Institute for Public Opinion Research.
Дезінформаційна компонента РФ в Африці реалізується в рамках проєкту «Лахта», створеного Є. Прігожиним для «протидії антиросійській пропаганді». Щоправда, африканський вимір дезінформації – не автономний феномен, а частина глобальної архітектури російського інформаційного впливу. Мережі проєкту «Лахта» були названі ФБР відповідальними за втручання у президентські вибори США 2016 року та за ширші кампанії з поляризації американського суспільства. Міністерства закордонних справ окремих держав Європейського Союзу пов’язували діяльність цих структур з дезінформаційною кампанією Opération Doppelgänger, спрямованої на дискредитацію України. Більше того, виникають занепокоєння щодо повторення «африканського сценарію» у Латинській Америці, підкріплені новими заявами Міноборони Аргентини про викриття шпигунської мережі, інкорпорованої для впливу на внутрішньополітичні процеси в країні.
В Африці домінуючий фрейм російських інформаційних операцій проти Франції структурується навколо двох взаємопов’язаних напрямків: легітимації присутності ПВК «Вагнер» та делегітимації Франції. Ці наративи набували різних локальних форм, однак у більшості матеріалів безальтернативною залишається апеляція до колоніального минулого Франції та його пролонгації у сучасні неоколоніальні практики. На організаційному рівні інфраструктура дезінформаційної компоненти складається з медіа-мережі, російських культурних установ та дипломатичних представництв.
За останні 7 років понад 300 мільйонів африканців зареєструвалися в соціальних мережах. Водночас африканські аудиторії демонструють одні з найвищих у світі показників залежності від соціальних платформ як основного джерела споживання новин. Таке зростання цифрової присутності було використано РФ: основною формою дезінформації дедалі частіше стають кампанії, що імітують автентичну громадську активність. Наративи починають своє поширення «знизу» - від куплених місцевих інфлюенсерів, чиї повідомлення одразу підхоплюються мережею ботів, російськими державними ЗМІ, радіо та іншими каналами комунікації.
Деякі з блогерів та експертів, основою діяльності яких є відпрацювання антифранцузької риторики, мають значну аудиторію, зокрема на франко-бенінського активіста Кемі Себа підписані 1.5 мільйонів людей у Facebook. Інший приклад – швейцарсько-камерунська журналістка Наталі Ямб із понад 578 тис. підписників на YouTube, що відома як «la Dame de Sochi» (укр. Пані з Сочі) після своєї антифранцузької промови на Саміті Росія-Африка у 2019 році. Обидва медійники також були серед учасників другого, значно менш успішного саміту в Санкт-Петербурзі 2023 року, де явка у 17 з 54 лідерів африканських країн була пояснена Дмітрієм Пєсковим як спричинена «тиском з боку США та Франції».
Окремим елементом інфраструктури є так звані «российские дома», що функціонують по всій Африці. На практиці, їхня основна роль полягає у формуванні наративу, пристосованого до місцевих особливостей, а також у навчанні африканських журналістів. Російські дипломатичні представництва, окрім використання власних каналів для поширення дезінформації, виконують функції кураторів нібито африканських громадських організацій, через які організовуються протести, акції спалення французьких прапорів та валюти (CFA франк), а також укладаються формальні договори про медіа-співпрацю для узгодження наративів, як-от між єгипетським державним виданням Al-Ahram та російським Sputnik Arabic.
Водночас російські кампанії, націлені на Францію, не обмежуються африканським контекстом. Вже згадана операція Doppelgänger (RNN) мала особливо деструктивний вплив на французький інформаційний простір: в її рамках було сфальсифіковано сайти МЗС Франції, кількох інших урядових ресурсів та 4 провідних національних медіа, включно з Le Figaro та Le Monde, на яких поширилося 49 фейкових статей, переважно пов’язаних з війною в Україні. Кампанія була націлена не лише на західну аудиторію, а й на країни Глобального Півдня, включно з Африкою. За даними Reuters, російські посольства та культурні інституції брали участь у поширенні матеріалів цієї мережі. Операція була підтверджена компанією Meta, яка у грудні 2022 року пов’язала її з двома російськими компаніями - ASP та Struktura.
Помилково вважати, що Франція залишалася пасивною стороною в інформаційному протистоянні. Її відповідь формувалася за подібною логікою у дусі асиметричних операцій - із залученням ботів та мереж лояльності. Основні наративи будувалися навколо критики російської присутності в регіоні та позитивної оцінки дій Франції, зокрема в сфері антитерористичної боротьби та програм розвитку. Повідомлення про викриття французьких дезінформаційних або напівкоординованих інформаційних мереж, націлених на африканські аудиторії, з’являлися регулярно, зокрема в 2019 та 2020 роках, коли Meta одночасно заблокувала як російські, так і французькі конкуруючі мережі в ЦАР та Малі, що спростовували одна одну.
На цьому етапі проявляється структурна асиметрія між демократичними державами та авторитарними режимами у веденні інформаційних операцій. Для Франції подібного роду викриття означали інституційні, репутаційні та політичні наслідки, тоді як російські мережі продемонстрували високу адаптивність через здатність до швидкого ребрендингу та переналаштування каналів поширення. Політика Meta полягає в тому, щоб не блокувати дезінформаційні мережі, якщо вони виглядають автентичними. Скоординована автентична поведінка, яка часто імітує соціальні рухи, перебуває в сірій зоні модерації, де її шкідливість стає відносною і залежить від політичної позиції платформи. На цю прогалину робить ставку РФ, наймаючи дедалі більше реальних людей для створення мереж поширення дезінформації, які не порушують політик цифрових платформ, проте ефективно виконують функції дезінформаційних інструментів.
Надійний бастіон для закріплення та плацдарм для подальшого розширення присутності Росії в Африці забезпечили країни Сахелю - хронічні структурні вразливості субрегіону зробили його доступним у справі тестування російської доктрини гібридної війни. Соціальна тканина країн Сахелю є переплетінням війн, багаторічної активності терористичних груп та транснаціональних злочинних угруповань, крайньої бідності, хвороб та особливої вразливості до зміни клімату – все це формує перманенту гуманітарну катастрофу, де щонайменше 32,8 мільйонів населення не має доступу до їжі, питної води та ліків, а кількість вимушено переміщених осіб наближається до 6,8 мільйонів, за даними ООН. Розриви соціальної тканини країн Сахелю формують середовище, сприятливе для ескалації насильства, в тому числі – зовнішніми акторами. За даними Африканського центру, 13 із 28 африканських країн, де Росія проводить дезінформаційні кампанії, перебувають у конфлікті, що складає 3/4 всіх африканських країн в активній фазі конфлікту.
Мітингарі у Буркіна-Фасо з прапором своєї країни та прапором Росії. 31.09.2022. Буркіна-Фасо. Фото: LSI AFRICA
Варто зауважити, що описана закономірність не повинна призводити до ототожнення політик країн. Російський підхід до Африки є набагато більш специфічним, оскільки має чітко виражений антидемократичний характер. Основні категорії російської активності включають дезінформацію (22 країни), підтримку неконституційних претензій на владу та втручання у вибори – всі за своєю суттю спрямовані на підрив демократії. Більше того, російська дезінформація прямо націлена на саботування програм розвитку, гуманітарної допомоги та освітніх проєктів. Інформаційні напади меншою мірою, проте також стосувалися миротворчих місій ООН, розгорнутих в зоні інтересу Росії: MINUSCA в ЦАР, MINUSMA в Малі та MONUSCO в ДР Конго. Обвинувачення стосувалися співпраці з джихадистами, тіньових домовленостей з французьким урядом та експлуатації природних ресурсів. Таким чином, РФ прямо відтворює позиції з теорії про гібридну війну, маючи на меті поставити знак «=» між демократією та автократією.
Росія послідовно підтримує та легітимізує зміни до конституції, що дозволяють подовження президентських термінів, в обмін на персональну лояльність лідерів африканських країн. Відповідні інформаційні кампанії були зафіксовані щонайменше у 15 країнах, серед таких – підтримка Жозефа Кабіли в ДР Конго, Дені Сассу-Нгессо в Республіці Конго, Поля Кагаме в Руанді, Альфа Конде в Гвінеї та П’єра Нкурунзізи в Бурунді. Дослідження Африканського центру підтверджують кореляцію між відсутністю обмежень президентських термінів та вразливістю до російської дезінформації: країни без таких обмежень у середньому зазнають 3 дезінформаційних кампаній, тоді як держави зі збереженими лімітами - близько 1,5 кампаній щорічно.
У 18 країнах Росія втручалася у виборчий процес. Задокументовані випадки такого впливу включають Мадагаскар (підтримка Андрі Раджуеліни у 2018 році), Зімбабве (підтримка Еммерсона Мнангагви у 2018 році), а також Уганду. Президент Уганди Йовері Мусевені, переобраний 7 раз, користувався російськими послугами щонайменше тричі – у 2016, 2021 та 2026 роках.
Після витіснення Франції з низки африканських країн фіксується тенденція переходу останніх до авторитаризму. Встановлення нелегітимних режимів глибоко деструктивно впливає на внутрішньополітичне життя в країнах Африки, викриваючи існуючі інституційні проблеми, а подальша ескалація насильства призводить до фактичного демонтажу демократичних інституцій. У країнах зі збереженими, хоч і обмеженими, демократичними процедурами Франція виступала гарантом існування громадянського суспільства та незалежних ЗМІ – центральних елементів стабілізації фрагментованих суспільств. Відповідно, делегітимація інститутів демократії відбувається саме через дискредитацію ролі Франції в Африці. Наслідком є модель керованої дестабілізації, де локальні кризи перетворюються на простір російського проникнення. Обмеження народного суверенітету має наслідком втрату суверенітету самої держави: російська присутність в ряді країн Африки характеризується поєднанням контролю над політичним життям, військовою присутністю, будівництвом розгалуженої шпигунської мережі та контролем над критичними ресурсами країн перебування.
Російська модель присутності структурується навколо використання особистої лояльності африканських лідерів. Центральноафриканська республіка є кістяком російської присутності в Африці, що відповідає ширшій моделі надання військової підтримки у боротьбі із загрозою: президент Фостен-Аршанж Туадера прийшов до влади з програмною обіцянкою зробити ЦАР «найбільш мирною країною світу», символом чого мало стати виведення 2.5 тисяч французьких військовослужбовців. Натомість країна фактично занурилася у громадянську війну, зумовлену активністю повстанських угруповань, об’єднаних у коаліцію Séléka (CPSK–CPJP–UFDR). У ситуації безпекового вакууму, що характеризується фактичною відсутністю спроможних автономних інституцій, африканські лідери шукають альтернативні формати підтримки ззовні. За таких обставин, РФ набуває конкурентної переваги, адже окрім прямої мілітарної допомоги, надає політичний протекторат.
Менші за масштабом успіху, але подібні за логікою операції реалізовувалися і в інших державах: у Лівії в умовах Другої громадянської війни через взаємодію з Халіфою Хафтаром; ДР Конго – у співпраці з Феліксом Чісекеді на тлі загрози М23 для східних околиць держави; а також Мозамбіку – як відповідь на ескалацію насильства «Провінції Центральна Африка» (ІДІЛ) за Феліпе Ньюсі. Водночас низька результативність та складність взаємодії із суспільствами цих країн, детермінують обмежений характер російської присутності, навіть попри перманентне надання послуг.
В межах зусиль за цим напрямком, дезінформаційна компонента пріоритетно спрямована на дискредитацію французьких військ. До прикладу, у 2023 році була розгорнута широкоформатна кампанія навколо вбивства 9 громадян Китаю на золотовидобувній копальні в Чімболо, ЦАР, що перебувала під контролем найманців ПВК «Вагнер». Злочин було представлено як таємну операцію Франції з метою підриву російської військової присутності в Африці. На загал, дискредитація французького війська є однією з центральних тем російського порядку денного, охоплюючи звинувачення у співпраці з джихадистськими угрупованнями, вбивствах і тортурах цивільного населення, а також у проведенні «каральних рейдів» в африканських селах. Водночас цільове призначення цих кампаній, імовірно, змістилося: від витіснення французьких військ з регіону до інструменту управління відповідальністю – маскування власних провалів у «війні з джихадизмом» та відвернення уваги від злочинів, скоєних бійцями ПВК «Вагнер» в місцях дислокації.
В країнах, де присутність РФ обумовлена участю в збройному конфлікті, ключовим, хоч і не єдиним, мотивом співпраці є досягнення вимірюваних результатів у протидії загрозам, як-от стримування повстанських угруповань чи відновлення контролю над територіями. Неспроможність демонструвати помітні результати є фактором обмеження взаємодії. З іншої сторони, підтримка ізольованих військових хунт є набагато більш надійною, базовою стратегією РФ в Африці, в рамках якої російська військова присутність перестає бути інструментом досягнення результатів, натомість стаючи опорою виживання режимів у стосунках асиметричної залежності. Цій логіці підпорядковується досвід держав із найтіснішою взаємодією з Росією: Малі, де менш ніж за рік відбулося 2 військових перевороти, що врешті привели до влади генерала Асімі Гойту; Буркіна-Фасо з 2 швидкими переворотами, які встановили владу Ібрагіма Траоре, та Нігер з повстанням президентської гвардії, що мав наслідком режим Абдурахмана Тчіані.
Серія військових переворотів у Малі, Буркіна-Фасо та Нігері демонструє низку спільних характеристик, серед яких – хронологічна близькість подій, подібність їхнього перебігу та схожість політичних наслідків, які в сукупності склали критичну вигоду для Росії. Хоча досліджувані локальні кризи мають коріння в хронічній слабкості державних інститутів та ширшій деградації безпекової компоненти в субрегіоні, саме РФ виявила себе бенефіціаром заздалегідь спланованої високоскоординованої кампанії з підготовки сприятливого інформаційного та політичного середовища для забезпечення власної розширеної присутності в згаданих країнах.
У 2019 році компанія Meta оголошує про викриття 3 мереж фейкових акаунтів, що означало видалення близько 200 сторінок, які поширювали дезінформацію на аудиторію в 1 мільйон користувачів. Їхня діяльність була спрямована на вплив на політичні процеси у 8 державах Сахелю та Західної Африки. Аналіз мереж викриває системність дезінформаційної роботи: найстаріші акаунти публікували контент з 2014 року, але влилися в мережу, спрямовану на Малі, у 2017 – за 4 роки до перевороту в країні. У вересні того ж року ГО «Groupe des Patriotes du Mali» (фр. «Група малійських патріотів») починає ширити заклики до тіснішої співпраці з РФ, використовуючи всі доступні засоби, включно з медіа-активністю, організацією протестів та акцій, а також оформленням петицій. Посол Росії в Малі Алєксєй Дулян взяв участь в одному із заходів Групи, де офіційно прийняв згадану петицію про поглиблення присутності РФ в Малі з 8 мільйонами підписів. ГО «Yerewolo debout sur les remparts» (фр. «Безпомилково стоячи на бастіонах») з’явилася у 2020 році, щоб пропагувати виведення французьких військ з Малі. Організації тісно співпрацювали, зокрема в розширенні мережі через долучення менших об’єднань відповідних переконань, а також провадили скоординовані насильницькі дії, як-от напади на французьких військовослужбовців та миротворців ООН. Обидві групи ідентифікують себе як «близькі до режиму» Асімі Гойти, який прийшов до влади лише у 2021 році.
Після військового перевороту в Малі та подальшого швидкого виведення французьких військ, РФ починає створення мережі, націленої на ширший регіон Сахель. «Reveil des Peuples du Sahel» (фр. «Пробудження народів Сахелю»), одна з перших сторінок викритої мережі, виступала за революцію в ширшому регіоні, що було помітним розширенням наративу та передвісником переворотів у Буркіна-Фасо та Нігері. Військовий переворот у Буркіна-Фасо стався у січні 2022 року. Майже за 2 роки до цього, у 2019, діяльність почала сторінка «Défendons notre pays le Burkina Faso» (фр. «Давайте захищати нашу країну, Буркіна-Фасо»), що концентрувалася на необхідності введення ПВК «Вагнер» до країни. Від 2019 до 2021 року кількість згадок про ПВК «Вагнер» зросла у 19 разів, а взаємодія з публікаціями, де згадується група, - на 6 363%. Пост із найбільшою кількістю взаємодій належить акаунту «Mon Magazine», у ньому видання висміює Францію за висловлені занепокоєння щодо потенційної угоди між російським ПВК та лідером військової хунти Малі, що відображало ширші тенденції. На фоні цих повідомлень, у липні 2023 року стається переворот у Нігері. 
Французькі солдати згортають французький прапор на військовому об’єкті в Малі, серпень 2022 року. Фото: AFP
Африканським ізольованим режимам, що встановилися за наслідком військових переворотів, Росія надає іншу важливу допомогу - дозволяє порушувати дедлайни, які встановлює ECOWAS щодо повернення до цивільних урядів. Економічне співтовариство країн Західної Африки є найстарішим та одним із найрезультативніших регіональних економічних спільнот (REC) в Африці, що відіграє ключову роль у безпековій політиці регіону. Російська дезінформація спрямована на поглиблення існуючого розколу між членами організації та позбавлення легітимності об’єднання через її «зв'язок» з французьким урядом.
Домінуючий наратив РФ - це контроль Франції над процесом прийняття рішень в ECOWAS. Організацію звинувачують у вибірковому запровадженні санкцій проти режимів, що встановилися за наслідком військових переворотів, та відмовилися співпрацювати з Францією. Більше того, після перевороту у Нігері у 2023 році російська дезінформаційна машина розвивала інформацію про те, що Франція через ECOWAS планує вторгнення в Нігер. Як наслідок, члени новоствореного Альянсу держав Сахеля (AES), Малі, Буркіна-Фасо та Нігер, оголосили про вихід з ECOWAS.
Інформаційні кампанії, які концентруються на військовому втручанні Франції, залишаються масштабними і сьогодні. Такі повідомлення набирають особливої ваги через те, що Франція дійсно бере участь у військових операціях на запрошення країн-членів ECOWAS, зокрема останній раз у 2025 році, вже після виведення військ з субрегіону, у Беніні, де було попереджено військове захоплення влади. Попри те, що безпековий напрямок конституюється центральним у діяльності ECOWAS, від 2017 року організація не запобігла жодному насильницькому захопленню влади в Сахелі та Західній Африці. Список «невдач» включає Буркіна-Фасо, Гвінею, Гвінею-Бісау, Малі та Нігер, які також об’єднує багатовимірна російська присутність.
Отже, Росія має на меті усунення альтернативних політичних та безпекових механізмів в регіоні свого інтересу та їх контрольовану заміну новими (AES). Досягнення цієї мети відбувається через протиставлення Франції, у бренд якої як колоніальної сили Росія цілеспрямовано інвестує в межах своєї гібридної війни в Африці. Натомість підтримка демократичних процедур, зокрема повернення до цивільних урядів, демонструє свою ефективність навіть в умовах російського домінування та, здавалося б, запущеного ефекту доміно. Таке стратегічне обмеження російського впливу може стати системою за умови випрацювання конкурентного функціоналу для протидії російським гібридним операціям.
У 2024 році Міністерство закордонних справ РФ прийняло майже десять міністрів закордонних справ, а Кремль - трьох президентів із Західної Африки, що свідчить про активізацію дипломатичного виміру російської присутності. Водночас, попри виведення французьких військ із регіону, Росії досі не вдалося закріпитися в жодній державі на атлантичному узбережжі Західної Африки. Сахель, регіон без виходу до води, став основним майданчиком російського укорінення на континенті, однак така присутність є ресурсно затратною та потребує значних фінансових, політичних і військових вкладень. Це зумовлює подальше форсоване поширення впливу РФ у напрямку країн зі стратегічним розташуванням.
Ключовим пріоритетом Росії залишається забезпечення війни проти України, що обмежує її здатність до інвестування в Африці. Асиметричні методи війни дозволяють здобути вплив при покажчику в 1% від загальних прямих інвестицій на континенті. Стратегія «зброя за ресурси» забезпечила РФ додаткові фінансові надходження: за даними Всесвітньої ради по золоту, з початку повномасштабної війни Росія отримала щонайменше 2,5 млрд доларів, імовірно занижену цифру з огляду на неможливість точно оцінити масштаби незаконного видобутку золота в Судані та Малі. Крім того, доступ до африканських рідкоземельних металів і стратегічної сировини є критично важливим для виробництва високотехнологічного озброєння. До матеріального виміру також належить рекрутинг понад 1400 африканців для участі у війні проти України. Паралельно РФ прагне конвертувати присутність у регіоні в політичну підтримку на міжнародній арені. Африка, з її 54 голосами, залишається найбільшим регіональним блоком у Генеральній Асамблеї ООН, включаючи непостійних 3 членів Ради Безпеки, 14 - ЕКОСОР і 13 - Ради з прав людини.
Рух РФ на південний схід є вже запущеним механізмом. Країни в зоні інтересу Росії перебувають у безпосередній близькості до ключових західних союзників на континенті - Ліберії, Гани, Нігерії та інших, що мають усталену демократичну традицію та відносно сильні державні інститути. Показово, що навіть у піку антиколоніальних настроїв в африканських країнах у 2021 році Велика Британія змогла зберегти свої військові бази в Кенії за наслідками перемовин.
Війна в Україні водночас трансформує й французьку політику в Африці. Париж переспрямовує ресурси на європейський вектор і шукає більш рентабельні формати партнерств, скорочуючи програми розвитку та гуманітарної допомоги, що відповідає ширшій логіці ЄС. Симптоматичним стало скасування у серпні 2023 року списку пріоритетних країн-партнерів, а також серія заяв про стратегічне перепозиціонування у 2024–2025 роках. Центральним фреймом залишається концепція «партнерства рівних», щоправда тепер - з особливим акцентом на Східну Африку. За словами Е. Макрона, саміт у Найробі 2026 року має «втілити справжню революцію в нашому підході». Східна Африка залишається зоною високої присутності Китаю та США, щоправда, партнерство з останніми підважується тепер, на тлі публікації вже другої від часу переобрання Д. Трампа Національної стратегії оборони США, що помітно скорочує присутність та довгострокові зобовʼязання в регіоні.
З огляду на описане, російська гібридна війна в Африці демонструє тенденції до нарощення, щоправда, з фіксованими змінами у форматі. Попри випрацювані фрейми дезінформаціних кампаній, сильніші демократичні інститути, а також адаптація політики урядів та регулятивних практик медіа-платформ детермінують обмежувальний відтворювальний потенціал російської стратегії поза Сахелем. Водночас у російської сторони виникають труднощі з рекрутингом, фінансуванням та інституціоналізацією безпекової присутності, що стало очевидним під час заміни ПВК «Вагнер» на «Африканський корпус», яка викликала питання у африканських лідерів.
Разом з тим, є підстави вважати, що інтенсивність протистояння не лише зберігатиметься, а й зростатиме у зв’язку з наближенням нового виборчого циклу в Західній Африці. Росія вже інтегрувалася в цей процес, зокрема в Нігерії, де переспрямувала понад 40% активної аудиторії Ноллівуду на акаунти власної мережі, що критикували Захід та заохочували революцію в Західній Африці. Business Day оцінює, що дезінформація та піратство щорічно коштують індустріям Нігерії понад 1,5 мільярдів доларів. Отже, в найближчій перспективі саме в цій точці одночасно тестуватиметься ефективність модерної гібридної стратегії Росії та межі адаптивності демократії до неї.
Вам може бути цікаво
