МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Онищенко Ростислав, стажер аналітичного центру Resurgam за напрямком аналізу країн Центрально-Східної Європи.
Нафтопровід Адрія.Фото: Getty Images/Janos Kummer
Енергетична стратегія Хорватії сьогодні визначається поєднанням високої зовнішньої залежності та зростаючим регіональним впливом на країни Центральної Європи. Через відсутність значних запасів енергоносіїв та виснаження родовищ, країна змушена імпортувати значні обсяги вуглеводнів. Проте вигідне географічне положення, модернізація інфраструктури та інтеграція в європейську енергосистему, сприяють посиленню позицій Хорватії в ЦСЄ.
У 2024 році рівень енергетичної незалежності Хорватії, тобто співвідношення між обсягами виробництва первинної енергетики та її постачання, становив 42,5% (за методологією Євростату 40,1), що відповідає середньому показнику серед країн ЄС.
За рівнем екологічності електроенергетики Хорватія виступає одним із беззаперечних лідерів у регіоні Центрально-Східної Європи, демонструючи значний прогрес. 73,6% електроенергії виробляється з відновлюваних джерел. Ключовим елементом "зеленої" генерації є великі гідроелектростанції, на які припадає 43,9% від загального виробництва, а 29,7% електроенергії вироблено з інших відновлюваних джерел. Проте навіть цього недостатньо, оскільки власна генерація з усіх джерел покриває лише 78% попиту.
У структурі свого енергетичного балансу Хорватія виступає вираженим нетто-імпортером. Щоб компенсувати цю залежність від зовнішніх ринків, Загреб диверсифікує імпорт і водночас нарощує потужності, заробляючи на транзиті енергоносіїв до сусідніх держав.
Наприклад, станом на 2024 рік головним постачальником непереробленої нафти є Азербайджан ($982 млн), але також значні обсяги надходять із Казахстану, Нігерії, Норвегії та Анголи. Імпорт становить $1,82 млрд, тоді як експорт лише $558 млн, де головними покупцями є Словаччина ($323 млн) та Угорщина ($231 млн). З початку повномасштабного вторгнення країна перестала імпортувати російську неперероблену нафту, частка якої у 2021 році становила 27,2%.
У сегменті нафтопереробки єдиним діючим підприємством Хорватії залишається Рієцький НПЗ. Він перебуває під управлінням компанії INA, 49% акцій якої належать угорській MOL Group, 45% утримує уряд Хорватії, а решта перебуває у власності міноритарних інвесторів. Річна потужність переробки від 3,6 до 4,1 млн на рік, що дозволяє повністю забезпечувати внутрішні потреби і експортувати значну частину нафтопродуктів. У першому кварталі 2026 року Рієцький НПЗ вводиться в комерційну експлуатацію після масштабної модернізації вартістю 700 млн. євро (завод збільшить випуск дизельного пального на 30% – це додаткові 400 000 тонн щорічно). Запуск установки сповільненого коксування дозволяє Рієцькому НПЗ виробляти власний вакуумний газойль (VGO) – проміжний нафтопродукт із нафтових залишків, який слугує сировиною для подальшого виробництва готового дизельного пального. Цей замкнений цикл повністю усуває потребу в його імпорті з росії, яка постачала його на європейський ринок, в тому числі для Хорватії, яка мала виняток із санкцій до кінця 2025.
Тенденція залежності спостерігається в імпорті решти нафтопродуктів. Станом на 2024 рік головним серед постачальників для Хорватії є Італія, на яку з обсягом 1,26 млрд доларів припадає майже половина всього імпорту, далі Словенія (640 млн), Болгарія (238 млн), Греція (225 млн) та Росія (153 млн.). Головним покупцем пального у Хорватії є сусідня Боснія і Герцеговина з показником у 307 млн доларів.
Електроенергетичний баланс також дефіцитний (імпорт $1,22 млрд проти експорту $578 млн). В імпорті лідером також є Словенія ($597 млн – майже половина всього обсягу), що пояснюється отриманням струму зі спільної АЕС Кршко, де хорватській держкомпанії HEP належить 50% акцій. Іншими великими постачальниками виступають Угорщина ($334 млн), Боснія і Герцеговина ($162 млн) та Сербія ($126 млн). Тоді як головними покупцями хорватської електроенергії є Словенія ($173 млн), Сербія ($170 млн), а також Боснії і Герцеговини ($128 млн) та Угорщини ($107 млн).
Як наслідок, Хорватія демонструє модель керованої залежності — внутрішній дефіцит первинних ресурсів компенсується залученістю в загальноєвропейські мережі та розвитком логістичних маршрутів, які збільшують роль Хорватії як енергетичного хабу в регіоні ЦСЄ. Висока частка «зеленої» генерації створює екологічну перевагу, проте через кліматичну нестабільність гідро- та вітроресурсів країна додатково підтримує постійний енергообмін з сусідами в межах Європейської мережі операторів систем передачі електроенергії (ENTSO-E).
Регіон Центральної та Східної Європи, який протягом багатьох десятиліть був у тотальної залежності від російського трубопровідного природного газу, опинився перед нагальною потребою перегляду своїх стратегій національної та регіональної безпеки. В умовах, коли енергоносії з Росії були відкрито використані як інструмент політичного шантажу та геополітичного тиску, Хорватія була змушена шукати альтернативні шляхи постачання.
Цей пошук був продиктований не лише зовнішніми геополітичними загрозами, але й гострою внутрішньою вразливістю. У 2024 році власний видобуток газу Хорватії зміг покрити лише 27,5%. У результаті загальний імпорт газу у 2024 році сягнув 2 556,1 млн куб. м, тоді як загальний обсяг внутрішнього споживання природного газу в Хорватії становив 2 366,1 млн куб. Беззаперечним лідером стали США, забезпечивши 58,3% постачання. Значну частку також склав ресурс від неєвропейських гравців – Алжиру (16,4%), Тринідаду і Тобаго (13,3%) та Нігерії (майже 5%). Натомість трубопровідні закупівлі у традиційних європейських сусідів виявилися мінімальними.
Усвідомлюючи критичний дефіцит власного газовидобутку, Хорватія здійснила значний розворот від трубопровідної залежності до інтеграції у ринок LNG, який є фундаментом сучасної енергетичної стійкості країни.
Плавучий термінал для зберігання та регазифікації скрапленого природного газу (Floating Storage and Regasification Unit – FSRU) під назвою «LNG Croatia» розташований на острові Крк у північній частині Адріатичного моря. Об'єкт був введений у комерційну експлуатацію в січні 2021 року. У відповідь на стрімке зростання попиту Хорватія більш ніж удвічі розширила потужність LNG-термінала на острові Крк – з початкових 2,6 млрд до 6,1 млрд кубометрів газу на рік. Від початку комерційної експлуатації понад 60% всього природного газу, що надходив у транспортну систему, пройшло через LNG-термінал.
LNG Croatia. Джерело
Комерційна привабливість та стратегічна важливість хорватського хабу підтверджується тим, що ще до введення в експлуатацію нових модулів, усі поточні доступні слоти на регазифікацію на терміналі були повністю заброньовані компаніями до газового року 2037/2038. Хоча точний розподіл квот є комерційною таємницею, ключовими іноземними клієнтами термінала є словенська компанія Geoplin, швейцарська MET Group та угорська державна MVM CEEnergy. Розширюючи джерела постачання, угорська сторона зарезервувала потужності під контракт із британською Shell, який гарантує транспортування 200 млн куб. м газу на рік через хорватську інфраструктуру протягом наступного десятиліття.
Ще одним проєктом розширення експортних маршрутів є «Південний інтерконектор». Його будівництво дозволяє Хорватії безпосередньо капіталізувати збільшені потужності LNG-термінала, водночас, закріплюючи за собою статус стратегічного вузла для розширення постачань з боку Боснії і Герцеговини на противагу російсько-сербській інфраструктурі. Завдяки будівництву цієї магістралі, що з'єднає термінал на Крку з Боснією і Герцеговиною, створивши першу реальну альтернативу російським енергоносіям, Хорватія отримає прямий доступ до нового ринку. Проєкт передбачає будівництво двонаправленого газопроводу загальною довжиною 236 км (162 км пролягатимуть у БіГ, а 74 км – у Хорватії).
Проєкт «Південного інтерконектора». Джерело
Якщо термінал на Крку відкрив Хорватії доступ до глобального ринку LNG, то Іонічно-Адріатичний газопровід (IAP) має на меті об'єднати хорватський хаб із каспійськими ресурсами. Цей стратегічний регіональний проєкт, який Загреб готує спільно з сусідами, передбачає будівництво магістралі довжиною 511–516 км і об'єднає газові ринки Албанії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини та Хорватії. Вона простягнеться від албанського міста Фієрі (де з'єднається з Трансадріатичним газопроводом TAP) до хорватського Спліта. Там трубопровід інтегрується в національну мережу, утворивши систему (здатну перекачувати газ в обох напрямках), сумісну з потоками від LNG-термінала на Крку.
Іонічно-Адріатичний газопровід та Трансадріатичний газопровід. Джерело
Газова інфраструктура є найбільш динамічним сегментом енергетичного зростання. Розпочате розширення потужностей та побудова нових маршрутів, поза сумнівом, сприяють зміні структури імпорту газу в регіоні, в якому країни традиційно були залежні від російського енергоресурсу. Зменшення такої залежності сприяє і зменшенню можливостей тиску з боку РФ, а також підвищує гнучкість названих країн у диверсифікації поставок та прийнятті політичних рішень
Аналогічно до газового сектору, значущість Хорватії на нафтовому ринку макрорегіону визначається не обсягами внутрішнього видобутку, а транзитною інфраструктурою.
Внутрішній видобуток сирої нафти у Хорватії (492,6 тис. тонн) покриває 25% потреб національної нафтопереробки. Однак через те, що частина власної сировини (195,4 тис. тонн) йде на експорт, єдиний діючий нафтопереробний завод країни (Рієцький НПЗ) працює переважно на імпортній нафті. Її було закуплено в обсязі 1,8 млн тонн на рік, що склало 91,2% від усієї переробленої в країні нафти.
Нафтопровід JANAF був побудований у 1979 році як міжнародна система транспортування нафти, що з’єднує танкерний і термінальний порт Омішаль із хорватськими та іноземними нафтопереробними заводами у Східній та Центральній Європі. Проєктна пропускна здатність нафтопроводу становить 34 млн тонн нафти на рік, тоді як встановлена потужність – 20 млн тонн. Мережа розподіляється на два головні напрямки. Північна гілка постачає сировину до Угорщини (на НПЗ «Дунай») та Словаччини (на НПЗ «Словнафт»), а також має відгалуження до Словенії. Східна гілка забезпечує нафтою Сербію (НПЗ Панчево) та має відгалуження до Боснії і Герцеговини (НПЗ у Босанському Броді).
Хоча на сьогодні ця розгалужена магістраль задіяна не на повну потужність, її стратегічне значення криється саме у географії кінцевих споживачів. Північна та Східна гілки трубопроводу живлять країни, які історично перебувають у зоні глибокого російського політичного та енергетичного впливу. Відтак, у перспективі повної відмови європейського ринку від російських енергоносіїв, саме поточне неповне завантаження JANAF створює той необхідний резерв потужностей, який дозволить переорієнтувати ринок.
В контексті заміщення Угорщиною та Словаччиною російської нафти після зупинки наприкінці січня нафтопроводу «Дружба» особлива увага приділяється саме Хорватії. Сукупна максимальна потреба у сирій нафті для НПЗ «Дунай» (8,1 млн тонн) та НПЗ у Братиславі (6,1–6,2 млн тонн), якими керує угорська група MOL, становить близько 14,2–14,4 мільйона тонн на рік. Зупинка транзиту цією мережею різко посилила і без того напружені відносини України з Угорщиною та Словаччиною. Ігноруючи першопричину руйнувань, уряди Віктора Орбана та Роберта Фіцо використовують ситуацію для політичного тиску, звинувачуючи Київ у штучній блокаді.
Загреб офіційно запропонував повне покриття потреб їхніх НПЗ через свою систему Adria, але принципово відмовив у транзиті саме російської сировини. Компанія MOL прагне отримувати надприбутки завдяки дисконту на нафту Urals, адже логістика неросійської сировини трубопроводом Adria обійдеться Братиславі у понад п'ять разів дорожче за транзит «Дружбою».
Хорватія є стратегічним вузлом перерозподілу енергоносіїв у Центрально-Східній Європі. Протягом останніх років країна значно розвинула LNG-інфраструктуру, нафтотранспортну систему JANAF і міждержавні інтерконектори, що підвищує її економічну та геополітичну вагу в регіоні. Водночас використання цього потенціалу на повну залежить від готовності сусідів відмовлятися від дешевших російських енергоносіїв. За умови реалізації наявних проєктів Хорватія може ще більш суттєво закріпити свою роль як ключового елемента архітектури енергетичної безпеки ЦСЄ. В іншому разі її статус залишатиметься значущим, але недореалізованим передусім через політичні бар’єри в регіоні.
Вам може бути цікаво
