Зовнішні патрони Мадуро. Чи може Китай та Іран допомогти Венесуелі?

Президент Венесуели Ніколас Мадуро. Фото: Anadolu Ajansı

Венесуельський режим Ніколаса Мадуро спирається на силові структури, контроль над нафтовою рентою і вузьке коло лояльних еліт. Демократична легітимність відсунута на другий план, а головним критерієм життєздатності системи стає здатність забезпечити мінімальну соціальну стабільність і вчасно фінансувати силовий апарат. 

Санкції США та низки західних держав проти PDVSA (державна нафтова компанія Венесуели) і пов’язаних структур різко звузили можливості Каракаса працювати з традиційними енергетичними та фінансовими партнерами. У цих умовах Мадуро змушений спиратися на коло партнерів, які самі мають досвід життя під санкціями або готові працювати на межі режиму обмежень. Формується запит на три типи зовнішньої підтримки. 

По-перше, економічний вимір, що включає кредити і передоплати за нафту, інвестиції в родовища і НПЗ, доступ до обладнання, а також складні схеми обходу обмежень через сірі трейдерські мережі, змішування вантажів і перереєстрацію суден. 

По-друге, безпековий та технологічний вимір, який охоплює системи спостереження, цифрові інструменти контролю, безпілотні платформи, підготовку силовиків і трансфер досвіду придушення протестів. 

По-третє, політичний і дипломатичний вимір, де потрібні голоси й підтримка у міжнародних організаціях, публічна критика санкцій та легітимація Мадуро як законного керівника Венесуели. Саме у цю рамку органічно вписуються Китай і Іран як ключові зовнішні патрони. 

Керований патронаж від Китаю 

Для Китаю Венесуела одночасно є ресурсним активом і елементом ширшої присутності у Латинській Америці. З початку 2000-х Пекін надавав Каракасу кредити, прив’язані до поставок нафти, що забезпечувало китайським державним банкам повернення коштів, а китайським компаніям доступ до ресурсів зі знижкою. Після візиту Мадуро до Китаю у 2023 році сторони оголосили про підвищення рівня відносин до всеохопного стратегічного партнерства та низку угод в енергетиці й інфраструктурі. Але більшість аналітиків трактує ці домовленості як закріплення вже існуючої залежності Каракаса від китайських ресурсів, а не старт нового масштабного кредитного циклу. 

Китайські інтереси у Венесуелі можна умовно звести до трьох блоків. Перший – це збереження контролю над нафтогазовими активами та максимальне повернення раніше виданих кредитів через довгострокові поставки сировини. Другий – це демонстрація спроможності працювати з урядами, які конфліктують зі Сполученими Штатами, і посилення впливу КНР у Латинській Америці як альтернативного центру сили. Третій – це мінімізація ризиків для китайських банків та компаній у контексті вторинних санкцій і загальної напруженості у відносинах Вашингтоном.

Щоб краще зрозуміти, що для Пекіна є пріоритетом у венесуельському напрямку – економічні інтереси чи демонстрація альтернативного центру сили у Латинській Америці, ми звернулися за коментарем до Сімонова Микити, політолога, фахівця з питань геополітичного розвитку КНР:

“Можна припустити, що для КНР ці питання є рівноцінними та взаємодоповнюючими. Венесуела за останні десятиліття набула статусу важливого експортера нафтової продукції, яка постає головним джерелом прибутку та “рятівним колом” для чинного режиму Ніколаса Мадуро, а для КНР – збільшувати рівень індустріалізації, як мінімум, для підтвердження статусу другої економіки світу, і, як максимум, для набуття нової та безпрецедентної лідерської позиції за умов тривалого домінування США”.

Микита Сімонов вважає, що за будь-якої американської адміністрації США прагнуть не допустити посилення Китаю, який хоче змінити геополітичний баланс сил. “Формування альтернативного центру сили в цьому регіоні є більш очевидною та глобальною ціллю КНР, для якої використання Венесуели є, радше, інструментом в межах свого геополітичного та геоекономічного становлення, аніж самостійним елементом політико-економічних відносин”.

Набір інструментів підтримки з боку Пекіна включає реструктуризацію боргу, відтермінування платежів, нові кредитні лінії під поставки нафти, участь китайських компаній у модернізації родовищ, НПЗ і портової інфраструктури, а також постачання критичного обладнання для енергетичного сектору. На дипломатичному рівні Китай у Раді Безпеки ООН уже блокував або послаблював ініціативи щодо тиску на Мадуро, одночасно критикуючи односторонні санкції проти венесуельської нафти у своїх офіційних заявах.

Водночас Китай діє вкрай обережно. Ризик вторинних санкцій з боку США та Європи змушує китайські банки і компанії ретельно оцінювати операції, пов’язані з Венесуелою, особливо з урахуванням паралельного тиску за співпрацю з Російською Федерацією в енергетиці та сфері технологій подвійного призначення. Посилення ролі Китаю у венесуельському нафтогазовому секторі може також перетинатися з інтересами російських компаній, які намагаються зберегти власні позиції на ринку. 

Про межі та ризики китайської підтримки Венесуели й інших підсанкційних режимів Сімонов Микита додає:

“Такі відносини як Китай-Венесуела, на мій погляд, базуються на, хоч і кінематографічному, але актуальному принципі “strictly business”. Вільна його інтерпретація може бути такою: мінімізація політичної відповідальності та максимізація економічної вигоди, зокрема через взаємодію, що дозволяє обом сторонам обходити обмеження. 

Наприклад, для Сомаліленду, його інфраструктурного об'єкту та торгового вузлу, що опинився в полі зору Китаю – порту Бербера – передбачена схема взаємодії, за якою прямий та офіційний контакт з невизнаною державою є проблематичним, проте є можливість посередництва з боку Об'єднаних Арабських Еміратів, одного з основних партнерів Сомаліленду, що діє через такі компанії як Dubai Port World. Не менш важливою роль Еміратів виявляється у взаємодії з підсанкційним Іраном. Завдяки посередництву ОАЕ, КНР та Іран уникають прямих економічних відносин та, відповідно, санкційної політики західних країн. Тому важливо підкреслити: Китай з огляду на глобальні цілі не соромиться використовувати альтернативні шляхи інтенсифікації своєї присутності, не порушуючи як власних політичних принципів, так і норм міжнародного права”. 

На тлі внутрішніх економічних проблем, а також концентрації уваги на Тайвані Пекін не зацікавлений витрачати надмірні ресурси на порятунок економічно слабкого і репутаційно токсичного партнера. Звідси модель керованого патронажу, коли Китай допомагає рівно настільки, щоб захистити власні активи та вплив, але не перетворюється на головного рятівника режиму Мадуро. 

Іран – товариш по спільній біді

Іран підходить до венесуельського напрямку з позиції держави, яка сама десятиліттями живе під жорсткими енергетичними та фінансовими санкціями. Співпраця з Каракасом дає Тегерану партнера з подібним досвідом і поле для відпрацювання спільних схем обходу обмежень. Починаючи з 2020 року Іран постачає Венесуелі бензин, конденсат і нафтопродукти, допомагаючи зняти паливні кризи й підтримати роботу НПЗ. Угода передбачає обмін венесуельської важкої нафти на іранський конденсат, який використовується для розбавлення надважкої сировини. 

Енергетичний блок доповнюється військово-технічною кооперацією та трансфером технологій. Від початку 2000-х Іран допомагає Венесуелі розвивати власні безпілотні платформи на базі іранських моделей, а відкриті джерела фіксують постачання комплектуючих і можливе створення спільних виробничих потужностей для дронів. Паралельно відбувається обмін досвідом щодо організації внутрішнього контролю, цифрового стеження і роботи силових структур, що посилює спроможність режиму Мадуро утримувати владу не лише економічними, а й силовими методами.

Фінансовий вимір співпраці реалізується через банки посередники, офшорні структури, неформальні платіжні канали і, ймовірно, використання криптовалют для розрахунків за нафту й послуги. Частина цих схем уже стала предметом розгляду в американських судах у справах про конфіскацію вантажів іранської нафти, що прямувала до Венесуели. В інформаційно політичному вимірі Тегеран і Каракас системно узгоджують риторику проти односторонніх санкцій та просувають наратив про необхідність альтернативних економічних і політичних платформ, що нібито захищають глобальний Південь від тиску Заходу. 

Попри це, можливості Ірану залишаються обмеженими. Економіка країни працює під сильним санкційним тиском, який зачіпає не лише нафтовий експорт, а й транспортну та фінансову інфраструктуру. Тегеран змушений розподіляти ресурси між кількома регіональними театрами Ліваном, Сирією, Єменом, Іраком і не може дозволити собі необмежене фінансування далекого венесуельського напрямку. Додатково стримує ризик нових пакетів санкцій за експорт дронів, ракетних компонентів і репресивних технологій, особливо на тлі співпраці з Російською Федерацією у війні проти України. 

Вимір для України

Китай, Іран і Венесуела разом з Росією формують сегмент міжнародної системи, який послідовно виступає проти односторонніх санкцій і тим чи іншим чином пом’якшує політичну ізоляцію Москви. Для України головний ризик полягає у тому, що Венесуела поступово стає важливим вузлом санкційного андерґраунду, де за участі Китаю й Ірану можуть схрещуватися потоки нафти, фінансові операції та військово технічні компоненти. Це прямо впливає на здатність Російської Федерації продовжувати війну, попри формальне обмеження доступу до західних ринків енергоресурсів і технологій. Аналітичні платформи, які моніторять енергетичні санкції, фіксують, що схеми обходу з участю підсанкційних режимів ускладнюють завдання західних регуляторів щодо контролю за цінами на російську нафту і блокування доходів Кремля.

При цьому обережна поведінка Китаю, який намагається поєднати підтримку Росії із збереженням іміджу відповідальної глобальної сили, залишає простір для адресного діалогу Києва з Пекіном і з урядами Латинської Америки, які співпрацюють з Китаєм, але не хочуть асоціюватися з найбільш токсичними режимами. 

Прогноз на найближчі місяці

У базовому сценарії Китай поступово розширює економічну співпрацю з Каракасом у межах уже наявних рамок, уникаючи гучних політичних жестів і різкого збільшення фінансових ризиків. Можливе збільшення обсягів технічної допомоги в енергетичному секторі й точкові інвестиції, але без нових великих кредитних пакетів. 

Іран зберігає нинішній масштаб участі в енергетичному, військово-технічному та фінансовому блоках, використовуючи вже відпрацьовані схеми нафтосвопів і поставок палива. Для України це означає подальше, але відносно повільне ускладнення санкційного ландшафту без різких зламів, що вимагає послідовної роботи над вторинними санкціями та контролем сірого сектору.

Тригери збереження цього сценарію це відсутність різких криз у відносинах Китаю та Ірану із Заходом, стабільна внутрішня ситуація у Венесуелі без масштабних неконтрольованих протестів і збереження поточного рівня уваги США до інших регіональних викликів. 

Але, не варто виключати можливість розвитку сценарію Пекін і Тегеран роблять кілька великих кроків на користь Мадуро на тлі подальшого загострення відносин із Вашингтоном. Для Китаю це можуть бути нові інвестиційні пакети в енергетику й інфраструктуру, розширення кредитних ліній під поставки нафти, більш відверта дипломатична підтримка у багатосторонніх форматах. Для Ірану йдеться про збільшення обсягів паливних поставок, розгортання виробництва окремих видів озброєння на венесуельській території та ускладнення фінансових схем, що робить їх менш прозорими для регуляторів.