Чому Захід має дозволити Україні завдавати глибоких ударів по території Московії: контраргументи до статті Stephen Biddle на Foreign Affairs.

*Московія — історична назва Російської Федерації

Останні тижні на європейських та американських виданнях вийшли десятки статей, які наша наша інформаційно-аналітична спільнота Resurgam класифікувала за двома дуже вигідними для Москви наративами:

• «Чому Україні не можна дозволяти бити вглиб по території Московії».

• «Чому Захід має перестати постачати зброю в Україну, щоб досягти миру».

На превеликий жаль є екземпляри статей, які повністю копіюють тези московської пропаганди. Маємо велике сподівання, що це внутрішня позиція людей і їх вільна думка, а не проплачені статті на замовлення від московської пропаганди.

Нас декілька разів просили розібрати статтю на Foreign Affairs,  яку запідозрили в ряді маніпуляцій та викривленні фактів. Тож виконуємо прохання.

Аналітичний допис до якого будемо контраргументувати має назву “Марна обіцянка глибоких ударів України по Росії», автора Stephen Biddle за 28 серпня, 2024.

Коротко її зміст: автор даної роботи ніби погоджується, що Вашингтон ввів багато обмежень, що перешкоджають Україні, але рядом аргументів, які наша команда вважає відверто маніпулятивними, приходить до кінцевого висновку, що зняття заборони завдавати ударів вглиб Московії – нічого не змінить у війні, бо вони будуть малоефективні. Оскільки це не може бути «переломним інструментом у війні» для України. Якщо це не вирішально, то навіщо тоді дозволяти додаткові ризики ескалації».

І тепер до аргументів і того, що ми вважаємо маніпуляціями в есе Stephen Biddle:

• Перша загальна маніпуляція — Україна не здатна вести широкомасштабний наступ, мова не стільки за ресурси, скільки взагалі як вид військового маневру в організації, а глибокі удари застосовуються для підготовки «поля бою» для таких маневрів.

І далі висновок, якщо Україна не здатна вести наступальні стратегічні кампанії – то навіщо їй давати дорогоцінну зброю та наражатись на ризик ескалації.

Серед аргументів у дописі Stephen Biddle наведено такі тези:

Курськ: «Україна атакувала надзвичайно погано підготовлену ділянку російського фронту, що дозволило українським військам швидко зайняти позиції. Але з прибуттям російських резервів український наступ сповільнився, і видається малоймовірним, що Україні вдасться здійснити якийсь значний прорив далі».

Питання в тому, а на чому побудовано твердження, що Курська операція має на меті Генерального Штабу України саме «глибокий прорив» чи масштабну «армійську операцію»?

Далі. «Надзвичайно погано підготовлена лінія» – складалась з 2 ліній оборони, які включали протитанкові рви, зуби дракона та власне підземні укріплення + пристріляну місцевість кордону.

Далі. Те, що було знайдено місце з найменш підготовленим ворожим особовим складом і називається правильним тактичним розрахунком, що навпаки підкреслює здатність Генерального Штабу України до планування операцій. Чому за неспростовне твердження береться те, що на 1200 км лінії фронту, в розрізі часу та за різних обставин більше немає чи не може бути таких місць в майбутньому, якщо ЗСУ будуть забезпечені військовою технікою та іншим для проведення таких операцій?

• Друга маніпуляція – «це дорого і постачання великої кількості ракет знекровить американський бюджет на підтримку України в інших компонентах». Stephen Biddle чомусь як аргумент наводить «не вартість ракет ATACMS» чи ракет «JASSM», а до чогось вартість коштовних F-16.

Автор зазначає: «Допомога США Україні обмежена суворими лімітами витрат, що унеможливлює надання таких систем без скорочення інших видів допомоги. Наприклад, флот з 36 американських винищувачів F-16 з'їв би 3 мільярди». 

Якщо вивести навіть за дужки, що США має вагому частку не використаної програми PDA для України (10.5 млрд), то для прикладу можна просто подивитись на вартість ATACMS. Тоді побачимо наступне. Ракета ATACMS залежно від модифікації коштує від 900 тис. до 1.3 млн. Наприклад Фінляндія замовила 70 ATACMS з додатковими деталями, обладнанням та підтримкою МТО за 132 млн. Тобто, за 1.88 млн за ракету з повним обслуговуванням. Передача 300 ракет Україні — це 550-600 млн з 10.5 млрд тільки з фонду PDA (не враховуючи ще залишок у 4 млрд на USAI).

Враховуючи, що це не нові ракети з виробництва, а зі складів, то фактична вартість даних ракет була б ще меншою. Натомість для Пентагона була можливість замовити у власного виробника нові ракети та оновити більш сучасними зразками наявні резерви.

• Третя маніпуляція — дозвіл завдавати глибоких ударів буде мати «обмежений, а не «вирішальний вплив», тому навіщо наражати світ на ескалацію заради обмеженого результату для України.

Ми б поставили зустрічне питання, а яка зброя має «вирішальний вплив» у сучасних умовах війни? Інше питання, «якщо вплив на війну та результативність обмежені», то чому тоді за аксіому взято твердження, що обов’язково має бути якась «неймовірна ескалація» з боку Москви? Чому ця «ескалація» має бути відмінною від тієї, яка б вже мала бути від перейдених минулих «червоних ліній», до речі які теж мали обмежений результат в стратегічному плані, але зрештою були необхідні з військової точки зору: мова про надання важкого озброєння чи літаків.

Інший момент, у сучасній війні немає «вирішальної зброї» — є вирішальна сукупність факторів та наявних для цього інструментів. Немає Арії Старк, яка одним ударом зупинить «білих ходоків», немає «Зірки смерті», немає «Гандамів». Аргумент «не варто йти на ризик ескалації, бо дозвіл не вирішальний у стратегічному плані» просто відірваний від реалій сучасної екзистенційної війни за виживання. Будь-яка зброя це додатковий фактор, який у сукупності з іншими може створити необхідні умови для бажаного результату.

Або тоді ми зрештою хочемо почути, який один вид зброї чи вид дозволу «є вирішальним» для України в її оборонній війні проти спроб окупації з боку Московії?

Відсутність розуміння сучасних реалій війни у даній аналітиці можна побачити навіть по одній фразі: «Дешеві безпілотники не можуть пролітати сотні миль для досягнення віддалених цілей».

Дальність дії та ефективне ураження українських безпілотників зафіксовано на відстані 1600 км зоні (1000 миль). Єдина проблема — безпілотник не може нести вагу бойової частини, яку може нести балістична ракета. Тому тактика та тактичне призначення засобів ураження між БПЛА та балістичними ракетами відмінні. 

Але у разі дозволу використовувати глибокі удари у зв’язці з «ракетами приманками», «балістичними ракетами», «ракетами перехоплювачами», крилатими ракетами «повітря-земля» і вже сотнею українських безпілотників, які виснажать московське ППО, це точно не буде мати ефекту? Здається навпаки. Ще й з урахуванням площі Московії, яку вони вимушені прикривати засобами ППО та наявності понад 3 сотень різноманіттям цілей, які б могли стати цілями для ураження з боку України, щоб перешкодити логістичним та іншим військовим можливостям Москви продовжувати наявний темп вторгнення.

Дозвіл завдавати високоточні удари для України – не означає неодмінну та одномоментну стратегічну перевагу. І доволі мало хто б так зараз стверджував. Як і танк Abrams чи F-16 – це засіб ведення війни, а не гарантія «безумовної стратегічної переваги», особливо в тій кількості, що надані Україні. Але обмежена кількість чи обмежений стратегічний впив загалом на перебіг війни не робить їх «непотрібними», хоча їх ризик передачі теж мав погрози з боку Москви «червоними лініями».

Україні необхідно мати дозвіл завдавати глибокі удари, бо:

• 1. Сам факт можливості завдання комбінованого удару відсуває окупаційну авіацію (яка включає й ударні гелікоптери, які мають обмежений тактичний радіус дії), бази матеріально-технічного забезпечення та логістичні центри. Сам факт, що ЗСУ можуть завдати удару, змушує ворога діяти більш обережно, підвищує експлуатаційні витрати техніки та вартість матеріально-технічного забезпечення, збільшує потенційний час для реакції українських сил протиповітряної оборони. Те, що частину московської авіації відсунуто тільки від згадки про можливість «дозволу» вже демонструє ефективність, але це не заважає їм використовувати аеродроми й надалі, якщо Захід проявить черговий страх перед Путіним. І не тільки в авіації справа, є об’єкти, які не перемістити, як бази технічного забезпечення та логістичні центри.

• 2. Україна для ефективності повинна мати можливість комбінованих ударів вглиб. Кожне озброєння має обмежену ефективність окремо від інших засобів – тактичного чи стратегічного результату досягають в «комбінації засобів». Українські ударні безпілотники, які залітають на 1000 миль мають обмежений ефект без комбінованого їх використання з іншими засобами, як й інші засоби мають обмежений ефект без їх комбінування з засобами виснаження ППО, якими є дешеві українські безпілотники.

• 3. Розтягнути логістичне плече окупаційних військ Москви. Московська логістика дуже залежна від залізничних гілок та баз матеріально-технічного забезпечення поруч із залізницею. Це обмежена кількість цілей ураження, яка не потребує «тисячі ракет». Навіть сам потенціал ураження, чим є банальний дозвіл глибоких ударів, буде змушувати розтягувати логістичне плече.

• 4. Підрив «червоних ліній» як тиск на Путіна зупинити війну. Хочемо знову нагадати про вже перейдені «червоні лінії»: передача Україні важкого озброєння, передача літаків, напад на Чорноморський флот, підрив Кримського мосту, замороження московських активів, використання заморожених активів для військового забезпечення України. І головна червона лінія – це перенесення війни безпосередньо на територію Московії.  Всі раніше декларовані Кремлем «червоні лінії» пройдено. У яких з цих випадках Москва підтвердила погрози своїх «червоні лінії»?

• 5. Відсунення ворожих оперативно-тактичних ракетних комплексів (ОТРК) від кордонів України. Москва використовує ОТРК для терору цивільних з Харкова, Сум та інших міст України. Також дальність дозволяє дотягуватись до тактично важливих українських аеродромів, бо дальність Іскандеру-К до 500 км. ОТРК часто перебувають вглибині території Московії, бо знають, що там вони «обмеженнями Заходу для України краще захищені ніж власними засобами ППО».

Жодна війна не виграється без ризику, бо війна це найвища форма кризи міжнародних відносин. Війна – це вже ризик у своїй суті. Оборонна війна як у випадку України – це вже ризик, тільки нав’язаний ззовні, імперіалістичними намірами Московії.

І якщо постійно агресору демонструвати, що ти «не готовий йти на ризик», «ти боїшся його», але водночас агресор готовий ризикувати, то кожного разу будеш «програвати». Колективний Захід, демократія та свобода буде програвати терору та принципу права сили.

У Путіна теж є межа «ризику», але кожного разу демонструючи перед ним слабкість ця межа зсувається не на користь України та партнерів. Кожного разу коли Захід демонстрував стійкість, єдність і готовність приймати рішення – Путін відсував свої межі «ризику», бо він так само має «межу ризику». І дозвіл завдавати ударів вглиб Московії – це явно не реальна межа ризику, де б Путін ризикував безпосередньо собою та своїм оточенням.

Останній раз, коли Європа та США боялись йти на ризик це все одно завершилось Другою світової війною, то може не завжди можна уникати ризиків, якщо хочеш результату. Недаремно існують концепти «примушення силою до миру», бо втретє повторювати історично одні й ті самі помилки з надією на інший результат – це явна ознака божевілля.