Американська допомога Україні: чи був шанс у Києва отримати допомогу без затримки у 6 місяців?
У цьому аналізі, з урахуванням наявної інформації, різних результатів наша інформаційно-аналітична спільна Resurgam спробує подивитись на події з позиції нейтрального "спостерігача", відкинувши ряд емоцій та занурившись в американські мотиви цього процесу.
Зробити нам це варто, щоб спробувати зрозуміти "чому так сталось?"; "чи можна було уникнути?", і як в майбутньому Україна та Європа може уникати таких випадків.
Тож повертаємось в минуле.
Етап 1. На дворі друга половина вересня — початок жовтня 2023 р.
Ряд американських ЗМІ публікують інсайди, що Білий Дім планує винести великий проєкт допомоги для трьох країн України, Ізраїлю та Тайваню та потенційно об'єднати все в один мегапакет. Пізніше, з'явиться інформація, що на вимогу республіканців буде винесено і певні моменти, які узагальнено ми називаємо "суперечкою між демократами та республіканцями довкола кордону".
Чи була альтернатива у Байдена не виносити великий пакет об'єднаної допомоги? Ми гадаємо, що ні. Ідея була стратегічно цілком логічна: об'єднати великі пакети, щоб об'єднати прихильників сторін, які кількісно б переважили критиків кожної країни окремо. Лобіювати фінансування 50 млрд чи 100 млрд — технічно забирало б однакову кількість політичних ресурсів для просування. Чому об'єднували? Бо Конгрес США має зараз полярний склад: Сенат — контролюють демократи, а Палату представників — республіканці. Треба компроміси. Компроміси найкраще досягаються, коли в таборі іншої сторони є прихильники твоєї ідеї. Білий Дім на початку жовтня побачив, що єднальним чинником, щоб просунути допомогу Україні може бути Ізраїль, який щойно зазнав нападу ХАМАСу.
І тут на арену вступає неписане правило Конгресу, яке зараз активно згадають у ЗМІ. Мова про "правило Хастерта", або правило "більшості від більшості". Це неписане правило зміст якого у тому, що незалежно від того має питання достатньо голосів для проходження (умовно 200 демократів + 30 республіканців), якщо більшість в органі у Республіканської чи Демократичної партії, то має бути й більшість не від самої Палати представників, а саме більшість голосів від тієї партії, яка має більшість в Палаті чи Сенаті. Якщо мова за Палату представників, то тут більшість у республіканців і коли ми кажемо: "У чому проблема: є 213 голосів демократів і є підтримка 50-80 республіканців", то юридично для проходження рішення цього достатньо, але політично з боку керівництва республіканців це є неприйнятним прецедентом, бо має пройти те рішення, яке підтримали 50%+1 від їх конференції (фракції). Тобто, проєкт має підтримувати мінімум 111-115 республіканців, а не 5-10-20-90, яких достатньо щоб технічно з голосами демократів це рішення пройшло.
Чи нерозумно це виглядало з європейського та особливо українського боку під тиском ворога? Ймовірно, так. Але це певна напрацьована традиція, яка дозволяє різноманітну республіканську чи демократичну конференції тримати в купі єдиної партії. Тому казати "дурість" на ці делікатні моменти політичної системи США — це як в мусульманській країні без знання культури та контекстів пояснювати нащо Вам ця паранджа та закриті купальники, якщо без них зручніше. Питання традиції.
Тому момент необхідності подовження допомоги Україні збігається з тим моментом, коли підтримка України в конференції Республіканській партії була, ймовірно, нижчою за 50%, або на межі 50%.
Чому так сталось?
Тут цілий набір причин:
По-перше, інформаційна тривалість насичення теми "Україна" в американському інформаційному просторі провокує втому та відторгнення;
По-друге, американське суспільство схильне вірити в "тіньові змови" на базі чого працює й московська пропаганда (біолабораторії, біозброя, нацисти й так далі) + такі особи як Такер Карлсон і йому подібні легалізують незаконне, окупаційне вторгнення Москви в Україну;
По-третє, це все загострилось через певне емоційне розчарування результатами українського контрнаступу 2023 року;
По-четверте, наклалось на внутрішню специфіку США із загостренням ситуації на кордоні, і міжполітичним протистоянням демократів та республіканців щодо цього питання напередодні виборчого року;
По-п'яте, це наклалось загалом на історичну тенденцію кількісного росту крайніх елементів в обидвох партіях: збільшений вплив радикально лівих демократів в Демократичній партії та радикально правих (МАГА) в Республіканській партії
По-шосте, наклалось на хиткість республіканської більшості в Палаті Представників і ще багато факторів, які не перелічимо, але мали значення.
Але найбільше загострив процес такий чинник як близькі вибори.
Чи могла Україна вплинути, щоб уникнути цих нашарувань причин?
На цьому етапі, коли вони стали проявлятись — вже ні. Умовно на якийсь % вплинути могли, але все інше це внутрішньополітичні процеси американців вплив на які, навіть через лобістські структури США, був обмежений. Тим паче активне втручання України в ці процеси через лобістів могло мати вкрай негативні наслідки. Про що думаємо українську дипломатію та посадовців попереджали й партнери зі США.
Проукраїнські республіканці, розуміючи проблеми майбутнього просування підтримки проєкту допомоги Україні, підтримують тактичне рішення — вимагати включення кордону до проєкту Байдена. З одного боку кордон мав штовхати проєкт далі серед тих республіканців, хто сумнівається, щоб назбирати партійну підтримку у 50-60% республіканської конференції. А з іншого боку помірковані республіканці ще розуміли, що це історичний шанс протиснути Байдена на зміни в питаннях кордону.
Реакція України на цьому етапі.
На цьому, етапі можна припустити що Білий Дім запевняв Київ, що підтримка буде, всі проблеми це внутрішньополітичні процеси США і краще внутрішню політику США, залишити внутрішній політиці США. Особливо тоді, коли у неприємному положенні перебували справи проти Байдена (до компрометації основних свідків республіканців), де фігурувала Україна як один з ключових елементів.
Якщо пригадаєте у цей період дуже активно виходять заяви зі США, що вони "не покинуть Україну", "будуть стільки — скільки треба" і так далі. Тому вересень — початок жовтня 2023 через ці сигнали не був активний на міжурядову дипломатію України зі США. Ймовірно, Київ перебував в очікуванні, що політична система США знайде вихід в рамках всім відомих "балансів стримування та противаг".
Основний фокус української дипломатії у цей період припадає на Європу, де не просто треба було просувати подібні проєкти допомоги, а переконати партнерів, що результати контрнаступу не мають бути основою в розчаруванні України та результатом нав'язаної українцям війни з боку Москви.
Етап 2. Початок жовтня — перша половина грудня.
У жовтні стався політичний шторм. 3-го жовтня знімають спікера Палати Представників Маккарті.
У цей момент, це відсуває "Україну", навіть не на другий, а на третій план:
1. Наслідки зняття Маккарті.
2. Неприйнятий головний бюджет США.
3. Підтримка України та інших.
На зняття Маккарті чи його "порятунок" Київ теж ніяк не міг вплинути. Головне звинувачення від експертного середовища демократам у тому, що вони дали основні голоси за зняття спікера. Це так. Але знову ж таки: політичне питання: "А чому їм не дати ці голоси?". Ініціювання зняття спікера відбулось з середини самої Республіканської партії. Тому за тією ж традицією демократи голосують проти Маккарті. За тією ж традицією вони й повинні були голосувати "проти Маккарті", бо як би вони (демократи) виглядали перед своїм виборцем, якби рятували Маккарті? Де тут "Україна та нагальні потреби демократичного світу?" — на жаль, це не центр внутрішньої політики США. Київ не центр американського світу. І проблеми України важливі для сучасних демократій, але вони не ключові у порівнянні з внутрішніми процесами чи традиціями політичної поведінки у тій, чи іншій країні.
Уявіть дві сили, які не можуть бути поєднані. У США політичний розкол дійшов до того, що 47-50% партійних виборців відмовились би вечеряти з людиною, якби знали, що вона "інших політичних поглядів". Тепер питання чи прийняли б виборці демократів порятунок Маккарті? Питання відкрите.
Маккарті нічого не запропонував демократам задля свого порятунку — демократи його і не рятували, щоб не втрачати лояльність власного виборця.
У час "бурі в Палаті представників» 20 жовтня Байден виносить свій проєкт в Сенат з включеним кордоном на вимогу республіканців. А 24 жовтня Джонсон стає спікером аж "як четвертий кандидат". Спікером, якого навіть у своїй партії не знали, спікером, який від Маккарті отримав "угоду з дияволом" (мова про процедурний регламент, який підписав свого часу Маккарті з Кокусом Свободи, щоб стати спікером), спікером не просто в розділеному Конгресі, а в розділеній партії (радикальні праві/помірковані республіканці).
Тому перед Джонсоном стояло 3 ключові умови:
• Втриматись на посаді спікера достатньо довго, щоб до нього "звикли". По факту, напрацювати ті зв'язки, які йому як спікеру були необхідні, але були відсутні через його не впливовість до обрання.
• Знайти баланс між своєю партією та демократами, щоб прийняти бюджет як ключовий обов'язок спікера.
• Відтягувати момент конфронтації з радикальним крилом партії "Кокус свободи", щоб мати зв'язки та авторитет втриматись на посаді. Побудувати нормальні відносини з лідерами поміркованих республіканців: Еммером та Скайлізом, але при цьому стати ближчим до Трампа ніж радикальні трампісти такі як Марджорі та Тейлор Грін.
Де тут питання України, яке ще більше розколює фракцію ніж національний бюджет? Звісно десь на задвірках інтересу Джонсона, але ще на той момент "м'яч" був на полі Сенату, а не Палати. Сенат ще не просував проєкт, намагаючись знайти ті самі "баланси".
Тому Джонсон дотримується цілком логічної стратегії для нього: поки Сенат не надіслав проєкт, то повністю відповідає манері "класичного МАГА ". Мова про всі ці заяви "спочатку кордон", "чисті чеки Україні" і так далі. Причина одна — не провокувати передчасно радикальне крило партії, тим паче коли проєкт ще вариться в Сенаті й може таки там й залишитись. Ймовірно, у Джонсона були сподівання, що йому не прийдеться робити вибір, бо проєкт не вийде далі Сенату.
У ті дні ми писали, що Джонсон може мати домовленості з проукраїнськими республіканцями. Мотивом писати було не тільки, що ці республіканці підтримали Джонсона як спікера, а те, що всі некомпліментарні заяви спікера щодо України не знаходили критики з боку проукраїнських республіканців. Мова саме за цей період.
Наприкінці жовтня ми наголошували в розмовах про важливість працювати Києву з оточенням Джонсона, у тому числі через його релігійні зв'язки, що дуже важливі для нього. Аргументували та доносили, бо на цьому етапі розуміли, що Джонсон політично для України "чистий аркуш", а такі делікатні низові зв'язки вибудовуються дуже довго, але потенційно це стане важливим та постійним елементом лобі.
Який відклик діаспори та релігійних спільнот був? Достатній. Ви могли бачити у наших комунікаціях. Загалом починається "низова робота" пошуку контактів з Джонсоном через баптистські та католицькі спільноти в України, Польщі, Чехії та США — це те, що ми знали, чули, а десь різного роду допомагали. Десь через два місяці стало відчутно, що в цьому неформальному напрямі приєднались й українські державні структури, але інколи координаційно слабка комунікація шкодила процесам. Але попри це зрушення все одно були позитивні.
Що робила Україна на другому етапі?
Тут Білий Дім продовжує переконувати, що питання вирішиться. Паралельно демократи використовують ситуацію для критики республіканців. Українська дипломатія зіштовхується з вагомими проблемами у вигляді того, що глобально зовнішня політика Європи все одно орієнтується на США і сподіватись на вагому допомогу в Європі без чітких сигналів зі США стає відчутно важче.
У цей момент відбувається загострення на фронті, починається відчуватись нестача ресурсів. В першу чергу боєприпасів.
15 листопада до США прибуває урядова делегація України, де відбуваються всі формальності та політичні заяви. Українська делегація, ймовірно, переслідувала дві цілі:
Почути приблизні терміни отримання допомоги;
Отримати публічний імпульс заяв від США, щоб вони політично запевнили країни Європи, що Україна та Європа не залишиться сам на сам з агресивною політикою Москви в Україні.
За результатом зустрічі, голова тієї делегації, керівник офісу Зеленського Єрмак висловлює наступне: «Повертаємося з чітким відчуттям, що Сполучені Штати Америки як друг України залишаються з нами й вірять у нашу перемогу. Повертаємося з відчуттям, що сьогодні рівень співробітництва і нашого стратегічного партнерства — на безпрецедентному рівні".
Така риторика була орієнтована в першу чергу на українців та європейців, які мали б впевнитись, що Україна може і має вистояти. Але, що важливо відзначити, що українська дипломатія все ще орієнтується виключно на Білий Дім та його заяви, відмовляючись від проактивних дій поза тих, що узгоджені безпосередньо з Білим Домом. Україна відмовляється від практики вести проактивну дипломатію, яка виходить за межі прямо узгоджених із Білим Домом.
20 листопада позитивні тенденції були підтверджені через візит до Києва голови Пентагона Ллойда Остіна та командувача Об‘єднаних збройних сил НАТО в Європі генерала армії США Крістофера Каволлі. Але, ми зазначали, що найбільше досягнення, стратегічного рівня це візит генерального директора Fox Corporation Лаклана Мердока до Києва. Після цього візиту риторика найбільшого прореспубліканського медіа значно покращилась у своєму ставлені до України. У майбутньому це полегшило багато аспектів. Головне, що діяльність Fox Corporation, точніше FoxNews почала впливати на першопричину проблем України в Конгресі — недостатню підтримку серед республіканців.
Нагадуємо, що "достатня" це понад 50%. Потенційні мотиви Мердока приїхати до Києва залишаються загадкою, що породжує багато чуток.
2 грудня лідер більшості Сенату Чак Шумер дає сигнал, що з 4 грудня виставить проєкт у формулі "допомога Україні+Ізраїлю+Тайвань+кордон". 12 грудня Шумер називає "крайньою датою" голосування в Сенаті.
6 грудня українська делегація прибуває до США, але це вже візит "критичних занепокоєнь" через спробу республіканців відділити пакет допомоги Ізраїлю від України. Окремо, це сподівання сприяти швидкому руху проєкту допомоги, анонсованого Шумером. Цілком логічно це був підготовчий візит до візиту президента України Зеленського, який мав би бути використаний 11 грудня як поштовх для голосування в Сенаті. Це був перший раз, коли Україна була близька до практичного руху допомоги на основі двопартійного консенсусу. Як мінімум такими сигналами запевняв Білий Дім офіційний Київ.
Але ще до початку офіційних заходів із президентом Зеленським у США стало відомо, що між демократами та республіканцями стався розкол на питаннях кордону і, що Шумер буде виносити на процедурне голосування "мертвий проєкт".
Фактично візит Зеленського втратив цінність та значення як такий, але не міг бути скасований через набір логічних та протокольних причин. Кругові запевнення Білого Дому без реального результату в Конгресі не мали практичного значення для України, яка стримувала масований наступ Москви.
Процедурне голосування провалюється. Це не критично, але візит Зеленського відбувається у "зачинені двері" за якими розмаху набирав конфлікт між республіканцями та демократами. Це той період, де як демократи, так й республіканці кажуть, що "причина не в Україні" і ввічливо радять Зеленському повертатись.
Тоді Київ прийняв правильне рішення уникнути залучення у міжпартійну боротьбу демократів та республіканців, сконцентрувавшись на роботі з більш надійними країнами. Загалом це був кінець другого етапу.
Етап 3. Сенат: "після провалу до нового провалу"
На другому етапі голосування провалилось переважно через те, що демократи та Білий Дім не пішли на поступки щодо кордону республіканцям. Іронічно, що до кінця грудня демократи вже будуть готові йти на ці поступки, але вирішальну роль вже будуть грати не компроміси, а вибори та персона Трампа.
Якщо випустити часті свята та канікули у цей період року, то Сенат на середину грудня залишався на тому ж місці, звідки й починав ще в жовтні. Процес зрушив з місця, коли Байден погодився піти на поступки щодо кордону, що розпочало активні процеси опрацювання проєкту "допомоги+кордон". Але так накладалось, що фактично кожні два тижні Сенат мав працювати та шукати компроміси з Палатою представників, щоб уникнути шатдауну (прийняти тимчасовий бюджет США). Тому на проєкт зовнішньої допомоги залишались лише малі шматочки часу "до нових канікул". Ключову роль у процесах просунення допомоги Києву з боку республіканців в Сенаті вирішили взяти Макконнелл та Ланкрофд з боку демократів Шумер та Сінема.
Проєкт практично рухається і по факту стає дійсно двопартійним та компромісним між Сенатом та Палатою представників. Тільки нова проблема в тому, що ключовим мотивом стає вже не "пошук компромісу та кордон", а "вибори". Республіканська партія підходить до перших праймеріз в ключових штатах-індикаторах, де Трамп не мав права програвати хоч один початковий штат своєму супротивнику Ніккі Гейлі чи комусь іншому.
Це той період, коли Ніккі Гейлі від кандидата в 3% виросла до 25-30% та продовжувала рости. Той момент, де на Трампа тиснули не тільки кримінальні суди, але й можливість зняття з виборів. Це той момент, де Трамп хоч й мав найбільшу підтримку, але вагома кількість партійних донорів шукали йому альтернативу. Трамп бере питання "кордону" в заручники, а, отже, й допомогу Україні, щоб викристалізовувати своє електоральне ядро.
Трампу не вигідно на цьому етапі розв'язувати питання кордону. Трампу вигідно дистанціювати власне електоральне ядро на фоні Гейлі та на базі зовнішньополітичних питань, які були ключовими в риториці Гейлі.
Сенат заходить у безвихідну ситуацію, бо процес пошуку рішення затягнувся у найбільш важливий та активний час — "початок праймеріз". Міжпартійна група Макконнелл, Ланкрофд, Шумер та Сінема таки роблять по справжньому двопартійний проєкт. Цей двопартійний проєкт мав шанс стати успіхом в жовтні, листопаді та навіть на початку грудня, але він не мав шансу на життя в лютому. У той період, коли він не відповідав життєвим інтересам персонально Трампа, а отже й тих, хто з ідеологічних чи прагматичних причин на нього орієнтуються.
З 7-го на 8-ме лютого Сенат США вдруге провалює голосування по проєкту "зовнішня допомога + кордон". Лідер більшості демократ Чак Шумер разом з республіканцем лідером меншості Макконнеллом роблять єдину правильну річ у цій ситуації. Відділяють "кордон" від "зовнішньої допомоги". Не йдуть на канікули та впродовж тижня проводять успішне голосування.
Сенат перекидає м'яча на поле Палати представників та персонально Джонсона, оскільки початково всі "циркові трюки Сенату" були не через проблему проходження проєкту власне в Сенаті, а через необхідність знайти баланс для життєздатності проєкту в Палаті представників. Якщо Палата представників відкидає найбільш доступний двопартійний компроміс, то єдина опція — перекласти відповідальність як тиск на Палату представників та персонально спікера Джонсона. Паралельно це все підкріплюється так званою discharge petition.
Саме в цей момент виходить наш коментар, що єдина опція примусити Джонсона та Трампа розблокувати проєкт допомоги Україні — це зовнішній тиск від міжнародних акторів, які з Трампом не пов'язані та не залежать від нього.
Скажемо непопулярну річ, але у цей момент Джонсон розуміє, що йому прийдеться дати чітку та пряму відповідь, яка буде занесена в історію: "Він з Україною чи ні". Найбільш парадоксально це розуміє як сам Джонсон, так і його оточення. Також, це розуміють крайні праві антиукраїнські республіканці, які профілактично починають нагадувати Джонсону історію з Маккарті. Тим самим радикально праві республіканці хотіли примусити Джонсона боятись наслідків у разі бажання підтримати Україну.
Тиск на Джонсона та сподівання на сприятливий збіг стануть основою четвертого етапу.
Четвертий етап (кінець лютого і до наших днів).
Першою ключовою подією ще в грудні стало те, що ЄС прийняв довгострокову допомогу Україні й почав приймати об'ємні програми підтримки. Це надало політикам Європи морального та політичного права починати тиснути на США.
Найбільший тиск на Джонсона розпочали найближчі до України партнери — балтійці. Саме парламентські делегації цих трьох країн на чолі зі спікерами парламентів цих країн відвідали США, щоб донести важливість питання. Але цього звісно було недостатньо. Пізніше ініціатива балтійців була трансформована в документ-звернення до Палати представників від 23 урядів Європи, підписи яких зібрала українська дипломатія.
Але ключове те, що "зовнішнє поле" змінилось від двох чинників:
Перший — це провокативні заяви Трампа щодо НАТО та його шантаж безпекою Європи. Ці заяви насправді "налякали" окремих представників європейської політики. Тому "українська цінність" в європейській стратегії безпеки дійсно зросла. Залишитись сам на сам з Москвою ніхто не хотів.
Другий — викристалізувалось електоральне поле Ніккі, яке було об'єднане двома факторами: не сприйняття Трампа та відмінною зовнішньополітичною риторикою.
Ще є третій чинник, який виник пізніше — це перемога Трампа на виборах в рамках праймеріз, визначення його як єдиного кандидата від Республіканської партії та поступово поява необхідності пом'якшувати риторику, щоб залучати широку підтримку партії (тих же виборців від Гейлі після її зняття з праймеріз).
Перші національні соціологічні дослідження після зняття Гейлі демонстрували наступні тенденції її електорату:
63% прихильників Гейлі схилялись, щоб підтримати Байдена.
Лише 27% — Трампа.
10% — не визначились
Варто відзначити ключових політиків США, які проштовхнули проєкт підтримки України: Тернер, МакКол, Макконнелл, Помпео, якщо чесно, то важливу роль зіграв директор ЦРУ Бернс, який своїми даними остаточно переконав Джонсона у ризиках для демократичного світу у разі поразки України на полі бою.
Важливу роль зіграв Голова Об'єднаного комітету начальників штабів США Браун, який своєю активністю залучав як скептичні голоси республіканців, так й надавав широку інформацію, чому підтримка України має продовжуватись. Але насправді перелік людей вираховується десятками, а може й сотнями. Так це дивно звучить, але навіть спікер Джонсон з початком 2024 року хоч й відтягував час, але вже шукав шляхи як провести допомогу за допомогою перелічених осіб. Таку комбінацію, щоб з одного боку втримати Республіканську партію цілісною, втримати посаду та отримати "благословення" Трампа, а з іншого не увійти в історію як політик, який заохотив окупаційні війни та руйнування міжнародного порядку.
Спочатку ключову роль зіграв голова комітету з розвідки Тернер, який 9 лютого відвідав Київ, а після почав вкрай активну кампанію лобіювання нашого питання в США. Тернер зробив важливу річ — став достатньо близьким до Джонсона, щоб спікер дослухався до його думок.
Далі ініціативу підхопив партнер Тернера — МакКоул. МакКоул — очільник Комітету із закордонних справ.
Паралельно в рамках лобіювання продовжує працювати й лідер меншості Сенату Макконнелл, окрім постійного нагадування Джонсону про "сенатський проєкт". Макконнелл, підтримує Трампа. Ймовірно це була одна з умов Трампа до сенатора для пом'якшення позиції Трампа щодо України. Після чого теза Трампа "республіканці в Сенаті продались Україні" різко зникає з виступів експрезидента.
Саме у цей момент відбувається і найбільша активізація української дипломатії. Європа, отримавши моральне лідерство в допомозі України, починає тиснути на Джонсона та опосередковано на Трампа. Це всі ці візити до США з Європи, які ми з Вами спостерігали внаслідок багатьох процесів та дій/
Наступною поворотною подією став виступ Бернса та його зустріч із Джонсоном, де голова ЦРУ зазначив, що без допомоги США Україна до кінця року може програти війну, що буде катастрофою для безпеки Європи та інтересів США. Багато інсайдерів у США кажуть, що після цієї закритої зустрічі Джонсон остаточно прийняв рішення "підтримати проєкт допомоги Україні".
Але залишалась найбільша проблема — радикальне крило партії. Потрібна була підтримка Трампа. Спочатку експрезидента переконували ззовні. Мова про британського експрем'єра Джонсона та згодом візит голови МЗС Великої Британії Камерона, який був організований по факту Борисом Джонсоном. Паралельно, важливу роль зіграв Помпео, ексдержсекретар Трампа, який продовжував впливати на Трампа. Ймовірно, тоді, коли американські ЗМІ писали, що впливові республіканці готують зустріч Джонсона з Трампом — це був Помпео та його команда.
Важливо, що напередодні своєї активності 2 лютого Помпео відвідав Київ, ймовірно, окресливши певний план дій.
Завершальним етапом та підготовкою стала зустріч Джонсона та Трампа, де експрезидент надав підтримку спікеру після чого ми вже бачили, те що бачили.
Тобто, повертаємось на початок цієї епопеї. Джонсон напрацював свої відносини в Конгресі, і з демократами в тому числі які гарантували йому захист. Але за "правилом Хастерта" Джонсону все одно була потрібна як мінімум підтримка половини конференції республіканців. Джонсон отримав повагу від поміркованих конгресменів з обох партій як такий, що провів бюджет США. Помірковані республіканці близькі до Трампа в сприятливий час (коли Трампу було потрібно) допомогли спікеру проштовхнути ідею "підтримки України", надавши Трампу кілька суто символічних перемог: розділення пакетів допомоги на окремо для України, Ізраїлю та Тайваню, фінансова допомога в кредит, та можливість залучати частину виборців Гейлі через демонстрацію Трампа, що все ж таки з ним можна працювати конструктивно.
Чи можна було раніше? Для Джонсона — ні. А загалом для України двічі були моменти, коли можна було раніше, але внутрішні розбіжності між демократами та республіканцями ставали на заваді.
Питання, що робила українська дипломатія на цьому етапі?
Ну, по-перше, всі ключові дійові особи, які впливали на просування потрібного Україні рішення з лютого по березень 2024 відвідували Київ, або навпаки. Тобто, йшла комунікація і відповідні напрацювання.
По-друге, вчасно було зреаговано на те, що потрібно намагатись діяти не напряму: уникати ситуацій, де Україна може бути залучена у внутрішньополітичні конфлікти головних партій США. Працювати більш обережно через європейських партнерів, які усвідомлювали важливість підтримки України для Європи. В результаті колективний тиск на США та Джонсона став мейнстримом, що охопив демократичний світ від Лондона до Токіо.
По-третє, діяльність та спроба впливати на рішення вийшли на низову складову: робота через громадські організації, релігійні спільноти, лояльних до України селебрітіс. До речі, важливу, але для багатьох невидиму роль на низовому рівні відігравав професор Тімоті Снайдер та його допомога й авторитет.
Загалом стратегію української дипломатії можна поділити на етапи:
Перший — очікування на основі запевнянь Білого Дому. Фокус на Європі.
Другий — активне занепокоєння, але готовність діяти в рамках стратегії запропонованої Білим Домом (очікувати).
Третій — першочергове розв'язання питання в Європі й далі залучення європейських партнерів для лобіювання допомоги України у США. Початок побудови Україною власної проактивної політики у США.
Четвертий — намагання реалізувати цю проактивну політику без орієнтування на запевняння та стратегії Білого Дому.
Тепер питання чи можна було уникнути затримки й загалом проблем з "оформленням допомоги"?
Тактично — навряд. Стратегічно — лише частково. Для Києва вигідно шукати шляхи як вдало утримувати підтримку України серед громадян США чи будь-якої іншої країни. На нашу думку, першочерговою проблемою України стало падіння підтримки серед виборців США, особливо серед виборця Республіканської партії. На цьому стало вигідно спекулювати Трампу та його оточенню, яке власне й було частиною причин підтримки ставлення до України у США.
Висновки можна зробити наступні:
Київ має займати більш проактивну дипломатичну позицію та інколи не боятись піти у певну суперечку зі своїми партнерами. Звісно в межах розумного. Дослухатись до партнерів та позицій (як у випадку з Білим Домом) — це добре, але вибудовувати свою проактивну міжнародну політику теж потрібно.
Криза, яка сталась з допомогою України спричинила масштабні для обороноздатності України проблеми. Ключове — це невиправдана втрата українських життів через брак ресурсів для захисту. Але Київ має з цієї кризи витиснути все доступне. Зараз українці мали побачити хто є справжнім другом у США, а хто – ні. На основі кризи, побачити, які методи діють. Зрештою побачити, що конфлікт між демократами та республіканцями привів до позитивного результату — вимоги до Білого Дому надати чітку стратегію перемоги України й так далі. Київ має використовувати цю кризу, щоб ставати сильнішим у своїх взаємодіях із західними партнерами.
Кожна проблема це виклик. Те, чого не можливо досягти сьогодні через набір факторів, можливо спробувати, коли зовнішні фактори стануть більш сприятливі.
Потрібно працювати як з демократами, так й з республіканцями, бо 2025 рік принесе Україні та Європі ймовірно такий же розділений Конгрес.
Відстежування рівня підтримки України серед громадян США та намагання вплинути на цей рівень потребує окремої стратегії дій від Києва.
Вам може бути цікаво
