День, коли Росія втратила Південний Кавказ: як Вашингтонська декларація змінює баланс сил у регіоні

Зліва-направо: президент Азербайджану Ільхам Алієв, президент США Дональд Трамп та премʼєр-міністр Вірменії Нікол Пашинян після підписання Вашингтонської декларації. Джерело: The Washington Post

Проте нещодавно Південний Кавказ отримав реальний шанс здобути сталий мир. 8 серпня у Вашингтоні президент Азербайджану Ільхам Алієв та прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян за посередництва президента США Дональда Трампа підписали декларацію, яка фіксує контури майбутнього миру в регіоні.

Росія ж, яка десятиліттями дестабілізувала ситуацію на Південному Кавказі та паразитувала на протистоянні між Вірменією та Азербайджаном, зазнала геополітичної поразки.

Про деталі Вашингтонської декларації, вигоди для підписантів, реакцію міжнародних гравців та геополітичні втрати Росії – далі у матеріалі.

Історичний екскурс

Головним яблуком розбрату між Вірменією та Азербайджаном є Нагірний Карабах (Арцах – вірм.). Конфлікт в регіоні можна простежити з початку ХХ ст., коли була утворена Автономна область Нагірного Карабаху у складі Азербайджанської РСР. Вірогідно, це рішення було частиною російської політики “розділяй та володарюй”, адже більшу частину населення складали етнічні вірмени. Це робило сутички між двома національностями неминучими.

Після розпаду Радянського Союзу була утворена невизнана Нагірно-Карабаська Республіка (НКР) за підтримки Вірменії. Азербайджан не визнав цього, але за підсумками Першої карабаської війни 1992-1994 рр. втратив контроль над регіоном.

Протягом двох десятиліть Азербайджан активно зміцнював свою армію для реваншу. Ситуація кардинально змінилась після Другої карабаської війни вересня-листопада 2020 року. Азербайджан повернув контроль над значними територіями, а невизнана НКР мала лиш вузьку ділянку сполучення з Вірменією у вигляді Лачинського коридору, який контролювали російські миротворці. У 2023 році збройні сили Азербайджану провели останню велику операцію, внаслідок чого “республіка” була повністю ліквідована.

Карта розподілу контролю у Нагірному Карабасі. 1 – територія, захоплена Азербайджаном у 2020 році; 2 – територія, що відійшла до Азербайджану згідно з домовленостями щодо припинення вогню; 3 – територія поствоєнної НКР, яка була ліквідована у 2023 році; 4 – Лачинський коридор під контролем російських військових. Джерело: Wikipedia

Наразі кульмінацією мирного процесу стала Вашингтонська декларація. Цей документ має слугувати відправною точкою для остаточного юридичного закріплення кінця затяжного конфлікту.

Вашингтонська декларація – зміст та наслідки

Підписання Вашингтонської декларації стало дійсно історичним моментом для Вірменії, Азербайджану та всього Південного Кавказу. Основні його положення наступні: сторони відмовляються від територіальних претензій та застосування сили один проти одного, на кордоні не будуть розташовані війська третіх країн, а Баку та Єреван встановлять дипломатичні звʼязки.

Суттєву вигоду отримують й Сполучені Штати та особисто Дональд Трамп. Відомий своїм бажанням укладати швидкі та переможні угоди, американський президент отримав, фактично, джекпот. За його посередництва вдалося значно прискорити мирний процес між Азербайджаном та Вірменією.

Найбільш вагомим для Вашингтону стало створення “Маршруту Трампа за міжнародний мир та процвітання” (Trump Route for International Peace and Prosperity, TRIPP) на базі Зангезурського коридору. Наразі відомо, що вірменська ділянка маршруту передається на 99 років в оренду США, які отримають великий вплив у регіоні шляхом контролю над стратегічно важливим коридором. Немає інформації з приводу того, чи буде Вашингтон володіти прибутками з транзиту або інших доходів маршруту, але це цілком ймовірно, враховуючи бізнес-підхід Трампа до міжнародної політики. Також американські компанії можуть отримати пріоритетні права на розбудову газо-, нафтопроводів та іншої інфраструктури. Уряд США не буде залучений у будівництво напряму.

У регіоні маршруту може зʼявитися американська військова база або ПВК для охорони коридору та/або захисту Вірменії. За такого сценарію, у Єревану зʼявляться реальні гарантії безпеки від територіальних зазіхань та формуються всі умови для виведення російського контингенту.

Вигоди для Азербайджану та Вірменії очевидні. Баку отримує прямий доступ до свого ексклаву Нахічевань. Також це створює нові умови для транзиту товарів з Азії через територію Азербайджану до Європи, що буде збільшувати грошові потоки до бюджету.

Вірменія ж виходить із певної ізоляції та отримує великі виходи на європейські та азійські ринки. Також вона буде отримувати валютні надходження за транзит товарів, що буде допомагати розвивати економіку. Найголовніше – Єреван має змогу закінчити довготривалий конфлікт, у якому програв та не має змоги змінити свої позиції на краще.

Зангезурський коридор. Джерело: Caspian Policy Center

Проте існує невизначеність щодо вірменської Конституції. У ній міститься посилання на Нагірний Карабах, що сприймається в Азербайджані як неприпустима територіальна претензія. Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян висловлює готовність до зміни Конституції на вимогу Баку, але існує низка нюансів. Це потребує референдуму, який має відбутися у 2026-2027 рр, але результати якого важко передбачити. Частина опозиції виступає проти такого рішення та використає його у політичних цілях. Через це уряду Пашиняна необхідно знайти оптимальне рішення, що є досить складною задачею.

Реакція та позиція міжнародних гравців

Туреччина виступає абсолютно на стороні Баку, але й проголошує бажання діалогу з Вірменією. У двох країн дуже складна історія відносин, але наразі очікується відкриття взаємних кордонів двох країн та початок нормального діалогу. Нікол Пашинян нещодавно відвідував президента Ердогана, а після підписання Вашингтонської декларації провів із ним телефонну розмову. І те, і інше пройшло доволі позитивно.

Іран ж завжди висловлював побоювання щодо Зангезурського коридору. Алі Акбар Велаяті, старший радник Верховного лідера Алі Хаменеї, заявляв, що пропонований коридор є геополітичним планом, очолюваним США та ізраїльським режимом, спрямованим на підрив національної безпеки та стратегічних зв'язків Ірану. Тегеран підозрює, що Азербайджан та Туреччина отримають забагато впливу, а Вірменія буде відрізана від нього. Цей страх посилюється тим, що в Ірані 16-25% населення складають азербайджанці, що може бути використано для дестабілізації.

Після ухвалення декларації позиції іранського істеблішменту зовсім розділилися. Алі Акбар Велаяті заявив: “Іран з Росією або без неї завадить американському коридору… він стане цвинтарем найманців Трампа”. Проте після цього, міністр закордонних справ Аббас Аракчі та президент Масуд Пезешкіан зазначили, що коридор не такий страшний, а ключові інтереси Ірану враховані.

Все виглядає так, що слова радника Хаменеї були передчасною справжньою реакцією Тегерану на “коридор Трампа”. У цьому контексті сходяться одразу декілька загрозливих для Тегерану факторів: його суперники Азербайджан та Туреччина посилюються, а США створюють нову загрозу, особливо враховуючи можливість введення в регіон силовиків.

Незважаючи на це, режим аятол не має реальних важелів впливу на хід подій. Після Дванадцятиденної війни з Ізраїлем країна досить ослаблена і навряд чи бажає повторення тих подій. Але це створює всі умови для ще більшого зближення Ірану з Росією та Китаєм – державами, також незадоволеними ініціативою Трампа.

Китай зберігає повний нейтралітет, проте потенційно привабливий регіон для поширення впливу було втрачено. У глобальному протистоянні США та КНР перемога у цій битві залишилася за першими, що не може не дратувати Китай. Проте це навряд чи перейде в активну реакцію чи призведе до серйозних швидких наслідків.

Падіння російського впливу

Речниця російського МЗС Марія Захарова заявила, що Москва позитивно реагує на підписання Вашингтонської декларації. Однак, публічні слова не демонструють реального стану справ.

Відносини Росії із Вірменією та Азербайджаном вже довгий час погіршуються, а вплив Москви у регіоні падає. В Азербайджані це викликано низкою подій: від авіакатастрофи пасажирського літака азербайджанських авіаліній, у чому звинувачують Росію, до масових затримань етнічних азербайджанців в РФ. Відповіддю Баку стало обмеження російської присутності в країні. У Азербайджані закрили “Русский дом”, скасовують спільні з РФ культурні заходи та обмежили діяльність російського пропагандистського медіа “Sputnik”.

Водночас, відносини Москви з Єреваном погіршуються через невідповідність інтересів. Росії бракне сил та бажання для захисту Вірменії у межах зобовʼязань по ОДКБ, тому Єреван не бачить необхідності залишатися в орбіті РФ через це. Вірменія вже заморозила участь в ОДКБ та активно шукає міжнародних контактів. У березні 2025 року вірменський парламент прийняв закон про початок процесу вступу країни до ЄС. Це скоріше символічний крок, але загальний вектор руху стає все більш зрозумілим.

Раніше Москва була невіддільною частиною мирних домовленостей на Південному Кавказі. Так, за посередництва Росії після Першої карабаської війни у 1994 році було досягнуто режиму припинення вогню та підписано «Бішкекський протокол». За підсумками вже Другої карабаської війни, у Лачинському коридорі, що зʼєднував Вірменію та НКР, було розгорнуто майже 2 тисячі російських миротворців. Ключовий документ, підписаний у Вашингтоні без її участі – це символ падіння її впливу в регіоні. Щобільше, наразі РФ не може ніяк вплинути на хід перемовин.

Невтішна для Вірменії прес-конференція Ільхама Алієва та Нікола Пашиняна за посередництва російського президента після Другої Карабаської війни

Сили Росії на Південному Кавказі та можливості для дестабілізації регіону

Незважаючи на падіння впливу, Москва досі має способи дестабілізувати ситуацію на Південному Кавказі. Загалом, це було політикою Росії з моменту розпаду СРСР, оскільки Москві вигідна якомога більша кількість конфліктів у світі.

На Південному Кавказу це виражалося в одночасній підтримці Вірменії та продажі великої кількості зброї Азербайджану. Як мінімум, Баку закупило російської зброї на 5 млрд доларів за останні 30 років, і Москва була одним з найважливіших постачальників. Під час активних бойових дій, Єреван неодноразово робив запит до ОДКБ по допомогу, проте вона не була надана. При тому, що близько 200 км² вірменської території залишається окупованою Азербайджаном – чіткий привід для виконання союзницького обовʼязку.

Наразі Росія проводить кампанію з дискредитації мирного процесу, спрямовану на вірменське суспільство. Наприклад, пропагандистське агентство “Sputnik” називає Вашингтонську декларацію “здачею національних інтересів”, “зрадою загиблих вірмен”, “кінцем суверенітету” тощо. Це робиться для загострення внутрішньої ситуації на тлі підготовки до парламентських виборів, що відбудуться у червні 2026 року.

Росія буде намагатися дестабілізувати ситуацію у Вірменії шляхом впливу на результати парламентських виборів, які відбудуться наступного року. На ресентименті реваншу, який підігрівається російською пропагандою, до влади можуть прийти проросійські та/або войовничі сили, які будуть виступати за продовження конфронтації з Азербайджаном. А це буде можливо лише за збереження тісних відносин з Москвою та продовження великих поставок зброї. Чи варто казати, що за такого сценарію Єреван не матиме шансів на військовий успіх та ще більше зіпсує свій геополітичний стан на користь РФ, яка зможе скористатися ситуацією для збільшення впливу?

Чинний уряд Вірменії робить все можливе для недопущення такого сценарію. Премʼєр Пашинян проводить кампанію проти проросійських олігархів та духовенства Вірменської апостольської церкви. Російська пропаганда активно працює над дискредитацією дій уряду.

Важливим чинником залишається військова присутність Росії у Вірменії. Наразі вона представлена прикордонниками РФ, військовою базою в Гюмрі та аеропортом Еребуні, де розташовується 102-га російська військова база та її авіаційна компонента – відповідно загальна чисельність до 5000 осіб. У 2025 році почався процес поступового скорочення кількості російських прикордонників: вони перестали нести службу в аеропорту Єревану та на декількох пунктах кордону з Іраном та Туреччиною. Однак, їхня присутність досі залишається на інших ділянках цих кордонів.

Премʼєр-міністр Вірменії Нікол Пашинян відвідує воєнну базу в Гюмрі у супроводженні російських військових. Джерело: Primeminister.am

Якщо врахувати чутки про розгортання американських військ, то наявність російської бази стає повністю безглуздою. Чи прагне Єреван до виведення ЗС РФ? Вірменія б хотіла цього, оскільки розуміє яку потенційну небезпеку вони несуть. Однак, чи можливо позбутися їх? Процес виведення відбувався б у наступному порядку: прикордонники – авіація – військові з бази Гюмрі.

Із прикордонниками ситуація найпростіша, враховуючи вже наявні прецеденти. Їхнє виведення – питання часу, оскільки Єреван встановив курс на самостійність у цьому питанні.

Із військовослужбовцями 102-ї російської військової бази ситуація набагато складніша. Договір про базу діє до 2044 року. Чекати 20 років, щоб позбутися російської бази – спірне рішення. Також база може бути ліквідована, якщо спільна міждержавна комісія знайде консенсус. Її можна скликати за ініціативи однієї зі сторін, але для виведення бази потрібні голоси обох країн. Навряд чи Москва дасть згоду. Чи спонукатиме до цього потенційна присутність американських військ – відкрите питання.

Одностороннє рішення щодо ліквідації бази – найскладніше. Це можливо, але загрожує довгими судовими процесами. Воно може бути юридично правильним, якщо послатися на “суттєве порушення умов договору” російською стороною. Це може бути порушення екологічних норм російськими солдатами, ввезення більшої кількості зброї на базу, ніж це було домовлено із вірменською стороною, або використання сили за межами обʼєктів, що знаходяться під юрисдикцією РФ.

Однак, вірогідно, вивід російських військ у найближчий час можливий лише за сценарію, якщо РФ та США покращать відносини та домовляються про сфери впливу у світі. Таким чином, американські сили теоретично можуть замінити російські у Вірменії.

Останнім часом також часто зʼявляються повідомлення про можливе військове загострення між РФ та Азербайджаном. Після обстрілу азербайджанської енергетичної інфраструктури в Україні, Баку посилив “випади” в бік Росії. Депутат Держдуми Андрєй Гулульов, пропагандист Владімір Соловйов та військкор Юрій Подоляк в один голос заявляють про “можливість розширення СВО”. Проте зараз війна малоймовірна. Москва не має вільних сил для операцій на Кавказі. Особливо, враховуючи серйозні можливості Азербайджану та його союз із Туреччиною.

Можливості для України

Все це демонструє наявність вікна можливостей для України. Наразі ми вже маємо досить позитивні відносини із Азербайджаном. Із Вірменією ситуація складніша, однак, вона бере участь у щорічних Ukraine Recovery Conferences та голосувала в ООН за резолюції, що визнає дії РФ агресією. Це свідчить про непогані стартові позиції з Азербайджаном та хоч якісь із Вірменією, що вже добре для наявної ситуації.

Потенційні напрямки для співпраці:

1. Логістика, перевезення. Азербайджан – це великий логістичний хаб між Чорним та Каспійським морями, який є невіддільною частиною Транскаспійського коридору. Ним транспортуються товари з Китаю та Центральної Азії та Європи. Україна вже бере участь у проєкті, а для включення до більших ланцюгів поставок ми повинні мати партнерські відносини з Баку. Єреван ж прагне диверсифікувати свої логістичні шляхи та не залежати від Туреччини. Вона має вихід до Чорного моря через територію Грузії, звідки товари можуть йти й до України. Ми можемо грати роль “вікна до Європи”.

2. Оборонні технології. Україна наразі є однією з небагатьох країн у світі, що має великий бойовий досвід. Ми також є єдиною державою, що з нуля налагодила ефективне виробництво та застосування БПЛА різних типів на фронті. Ці аспекти надзвичайно цікаві для Вірменії та Азербайджану, оскільки вони знаходяться під загрозою з боку Росії, але не мають можливості прямого протистояння через незрівнянно менші території та економіки. Застосування відносно дешевих та ефективних засобів ураження і тактик може нівелювати недоліки.

3. Традиційні методи співпраці: культурні та навчальні обміни й торгівля (особливо, харчова). Товарообіг з Вірменією у січні 2022 року склав майже $150 млн, експорт з України тоді збільшився на 19,4% у порівнянні з 2021 роком, а з Вірменії – на 35,2%. Основними позиціями торгівлі були зернові культури та металопродукція. Показники з Азербайджаном взагалі вражають: у 2021 році товарообіг склав $1,08 млрд. Основним товаром також були харчові продукти. Ці результати можна повторювати та посилювати.

Що далі?

Вашингтонська декларація – перемога всіх її підписантів. США отримають вплив на новий регіон, а Південний Кавказ отримує шанс для сталого миру. Наразі “мʼяч” на стороні Вірменії та Азербайджану – саме їм належить завершити мирний процес.

Водночас, для Росії такий стан речей став очевидним програшем. Попри наявність інструментів для впливу, Москва втратила ключову роль в регіоні. Всім стало очевидно, що можна вирішувати ситуацію без неї, не отримуючи удару у відповідь. Незважаючи на це, він буде намагатися дестабілізувати Південний Кавказ. Місцевим урядам доведеться протистояти цьому. Також варто стежити за діями Ірану та Китаю, які незадоволені новим станом речей.

Стабілізація на Південному Кавказі відповідає й українським інтересам. За наявності ініціативи та бажання, наші відносини та партнерство з регіоном будуть налагоджуватися. Є всі підстави вважати, що це відбудеться відносно скоро. Вірменсько–азербайджанський випадок демонструє, що конфлікт, який зароджений у радянські часи та триває десятиліттями, може бути вирішений. Якщо Південний Кавказ піде шляхом успішного розвитку та нормалізації, то це стане прикладом для всіх країн колишнього СРСР.

Аналітичний матеріал підготував Олександр Буряченко, оглядач Транскаспійського регіону, спеціально для Resurgam