МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Киричок Дмитро, стажер Центру Resurgam
Фото: Getty Images
Реакції європейських держав виявилися розбіжними через різні політичні інтереси та відсутність попередження від Вашингтону. Проте спільна ціль ліквідації наслідків американських дій штовхає європейські країни до співпраці й створення багатосторонніх ініціатив.
Задовго до початку американсько-ізраїльської операції Євросоюз і держави E3 - Франція, Сполучене Королівство та Німеччина - були головними ініціаторами дипломатичного підходу до іранського ядерного питання.
У 2015 році E3 разом із Китаєм, Росією і США виступили авторами Спільного всеосяжного плану дій (СВПД). Суттю цього договору було обмеження іранської ядерної програми в обмін на зняття міжнародних санкцій. Іран підписав і погодився скоротити кількість центрифуг які збагачують уран, знизити рівень збагачення урану та допустити інспекторів МАГАТЕ на свої об'єкти. Угода мала на меті унеможливити створення ядерної зброї, залишивши Ірану право на існування ядерної енергетики.
Після одностороннього виходу Трампа зі СВПД у 2018 році Євросоюз залишився у рамках цієї угоди, намагаючись зберегти її живою. Проте такий формат не зупинив Іран від спроб створення ядерної зброї. Тому у вересні 2025 року ЄС поновив санкції, які були зняті договором СВДП. Ескалація на Близькому Сході загрожувала енергетичній стабільності, а будь-яке пряме зіткнення могло втягнути союзників по НАТО у конфлікт, не передбачений попередніми обговореннями. Європа намагалися примусити Іран до діалогу тільки через економічні інструменти, а не через силу. Такий підхід не давав результату, що й стало приводом для вторгнення США та Ізраїлю в Іран. Внаслідок чого європейський підхід зіткнувся з реальністю, до якої Європа, як і решта світу, не готувалася.
1 березня Європейський Союз в особі Верховної представниці Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Каї Каллас виступила із заявою щодо початку американсько-ізраїльської операції в Ірані. Вона закликала до «максимальної стриманості», «захисту цивільного населення» і «дотримання норм міжнародного права». Водночас, У свою чергу, Урсула фон дер Ляєн на конференції послів заявила, що «сліз за падінням іранського теократичного режиму не буде». Таким чином вона подала реакцію ЄС у руслі політичного реалізму, зосередившись на тому, що відбувається в Ірані, а не на парадигмі міжнародного права.
Зі свого боку Іран скористався цими заявами та звинуватив ЄС у участі у війні проти нього. Але ключовим викликом для ЄС є те, що публічно не була надана правова оцінка того, чи були удари США та Ізраїлю законними з погляду міжнародного права. Отже, Європейський Союз, що був побудований на принципах верховенства права як основі своєї ідентичності, обрав двозначність.
Лондон опинився у складній ситуації з погляду союзницьких зобов'язань. В середині лютого 2026 року Прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер відмовив США у використанні бази на Дієго-Гарсії, що сигналізувало про небажання брати відповідальність і спровокувало критику Вашингтону. Але після того, як іранські атаки поширилися на союзників Сполученого Королівства у регіоні, Британія надала американцям доступ до військових баз та почала направляти винищувачі з кораблями на Близький Схід для захисту союзників.
Показовою також стала іранська атака 20 березня по цій же базі Дієго-Гарсії. Іран випустив дві балістичні ракети по базі, одна з яких відмовила в польоті, а інша була перехоплена. База не постраждала, але атака показала, що Іран має засоби для ураження цілей на дальність 4000 км та волю наносити удари по території Сполученого Королівства. Лондон засудив Іран, наголосивши, що Велика Британія «зайняла іншу позицію, ніж США та Ізраїль» щодо конфлікту.
Відповідно до офіційної позиції Лондону він не братиме безпосередньо участі в ударах по Ірану, але передбачає забезпечення логістики і посилення протиповітряного захисту союзників. Британські літаки були задіяні для оборони та перехоплення ракет, зокрема в Катарі, Йорданії, Іраку та на Кіпрі. Також Лондон відправив чотири додаткові винищувачі у Катар та системи протиповітряної оборони в Бахрейн, Кувейт та Саудівську Аравію. Прем'єр Кір Стармер наголошує на деескалації та паралельно тримає трансатлантичний канал комунікації відкритим, що є традиційним для британської політики.
Канцлер Фрідріх Мерц обрав найбільш проамериканський курс серед лідерів E3. Він назвав іранський режим «терористичним», заявив, що Берлін поділяє цілі операції щодо ядерного роззброєння, і дозволив США використовувати базу Рамштайн, що є важливим логістичним вузлом в Європі.
При цьому 10 березня, Мерц публічно визнав, що чіткого плану виходу з війни не існує. Берлін підтримав операцію, попри обмежене розуміння її тривалості, чи кінцевих цілей. Цю заяву можна розглядати як визнання стратегічного вакууму в американських планах і страх перед наслідками, які понесе Німеччина в разі затяжного конфлікту.
Проамериканський курс Берліна має свою логіку. Політична підтримка США є інструментом збереження американської присутності в Європі, особливо в контексті війни в Україні. На зустрічі з Трампом Мерц прагнув отримати запевнення щодо збереження американської військової присутності в Німеччині.
Президент Еммануель Макрон попередив, що військові дії, що проводяться без дотримання норм міжнародного права, ризикують підірвати глобальну стабільність. Він також закликав до екстрених обговорень у Раді Безпеки ООН. Водночас Париж уникав прямої конфронтації з Вашингтоном і рішуче засудив іранські удари у відповідь.
Макрон також наказав відправити до регіону авіаносець та інші військові засоби для захисту державних інтересів Франції, особливо її військових баз. Франція направила винищувачі Rafale для захисту ОАЕ від іранських безпілотників, а також посилила європейську оборонну місію в Червоному морі додатковими фрегатами. Загалом, Франція розгорнула близько половини своїх великих надводних кораблів у Східному Середземномор'ї, включно з єдиним авіаносцем. Макрон також зазначив, що Франція має оборонні угоди з Катаром, Кувейтом, ОАЕ, а також Йорданією, що змушує ії протидіяти іранським атакам. Таким чином, відповідь Франції спрямована на захист принципу міжнародної легітимності й на підтримку своїх позицій в регіоні, зберігаючи при цьому діалог з США.
Позиція Іспанії найбільш контрастна на фоні країн E3 і найбільш юридично виважена. Прем'єр Педро Санчес заборонив США використовувати спільні військові бази й назвав інтервенцію в Іран прямим порушенням міжнародного права. Не зважаючи на погрози Трампа запровадити проти Іспанії торгове ембарго, Санчес не відступив та публічно відкинув погрози: «іспанські бази не використовуються для цієї операції і не використовуватимуться для дій, які не передбачені угодою зі Сполученими Штатами або не відповідають Статуту ООН».
Педро Санчес іще до початку конфлікту перебував у напружених стосунках з Вашингтоном. Іспанія стала єдиною країною НАТО, яка відмовилась взяти на себе зобов'язання щодо витрат на оборону у 5% ВВП. У жовтні 2025 року Трамп заявив, що Іспанію варто «викинути з НАТО» через небажання збільшувати оборонні витрати.
Розбіжність європейських позицій була логічною в тому числі через зміну глобального контексту. Протягом російсько-української війни Вашингтон послідовно використовує залежність Європи від американських безпекових гарантій як інструмент тиску на оборонні витрати, торговельні переговори чи політичну підтримку. Іранська криза частково розвернула цю залежність в протилежний бік. Велика мережа європейських військових баз і логістичних центрів НАТО виявилась критично важливим елементом американських операцій. Основні вузли розташовані в таких країнах, як Німеччина, Польща, Італія, Іспанія та Румунія. Зокрема, Німеччина традиційно виконує роль головного логістичного хабу, через який здійснюється перекидання військ і техніки. Польща та Румунія є ключовими для посилення східного флангу, тоді як Італія й Іспанія забезпечують доступ до Середземноморського регіону. Ця інфраструктура має вирішальне значення, оскільки дозволяє швидко реагувати на кризи, забезпечує безперервне постачання військ і створює умови для координації спільних операцій. І саме коли США потребують союзників, у Європи з’явивcя важіль. Країни Європи тепер можуть торгуватися з США за ступінь свого залучення в американо-ізраїльську кампанію.
Це показує, що американська концепція перекладання безпекової відповідальності на союзників теж має недоліки. Даючи союзникам більше автономії, США втрачають гарантії того що їхні ініціативи будуть підтримувати тою мірою, в якій хотів би Вашингтон. І протистояння між союзниками по альянсу посилюється. Через відмову європейських країн виступати на боці США, Дональд Трамп навіть почав погрожувати тим, що США вийде з НАТО. На практиці ж у вашингтонських кабінетах обговорюється “особливе ставлення в межах НАТО” до країн в залежності від рівня їхньої залученості до військової кампанії США в Ірані.
Попри всі відмінності у позиціях європейських країн, саме захист Кіпру став визначальним моментом консенсусу для Європи, що показало солідарність ЄС.
1 березня, після того, як Іран завдав удару по Кіпру, реакція була миттєвою. Понад 15 бойових кораблів країн Європи були відправлені до Середземного моря. Франція надіслала авіаносну групу, а Сполучене Королівство додаткові кораблі й авіацію. Іспанія теж відправила бойовий корабель. Греція направила два фрегати, включно з новітнім фрегатом «Кімон», поставленим до війська лише у грудні 2025 і ще не повністю введеним у стрій. Нідерланди та Італія також взяли участь у розгортанні корабельного угруповування.
Ця реакція показує те, що ЄС здатен діяти, коли під загрозою перебуває конкретний член Союзу і це єдиний реально консолідований момент в усій роздробленій картині відповіді Європи.
Енергетична частина іранської кризи для Європи виявилася набагато болючішою, ніж безпекова. Подорожчання енергоресурсів вдарило по структурній вразливості, яка полягає у відсутності власного видобутку нафти та газу в достатніх об'ємах, яку європейські уряди роками намагалися вирішити диверсифікацією поставок, особливо після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Пряма залежність Євросоюзу від нафти з Перської затоки відносно невисока, бо Європа давно диверсифікувала постачання. Проблема полягає в зростанні попиту. Закриття Ормузької протоки означає, що азійські покупці, такі як Японія, Корея, Індія, Китай, які купували переважну частину близькосхідної нафти й газу, почнуть шукати альтернативи на глобальному ринку нафти та газу це підвищить ціни на усі енергоресурси у світі, бо їхня пропозиція не збільшиться. Через Ормузьку протоку проходить близько 20% світового експорту нафти, 30% світового LNG та 20% реактивного палива.
Ормузька протока. Джерело
До закриття Ормузької протоки також додаються прямі удари по нафтогазовій інфраструктурі в країнах Перської затоки. Наприклад, іранська атака по об'єктах компанії QatarEnergy змусила повністю зупинити виробництво LNG і тимчасово призупинити контрактні зобов'язання.
Ще один з факторів — це газові сховища Європи. На початку 2026 року вони і так були заповнені на рівні 30% після важкої зими, і блок зараз вступає в критичний період для поповнення запасів. Європі потрібно закачати майже 60 мільярдів кубічних метрів газу перед наступною зимою. Це завдання при зруйнованому ринку LNG і величезних цінах перетворюється на важке і потребуватиме більших витрат бюджету.
Закрита протока, пошкоджений ринок LNG і критично низькі рівні газу в сховищах створюють для Європи цінову нестабільність у найкоротшій перспективі.. Це загрожує перерости в дефіцит енергопостачання на місяці вперед, якщо конфлікт не закінчиться в короткі терміни.
Актуальним розвитком подій стало формування так званої “Ормузької коаліції” для деблокування протоки. Трамп після відмови країн НАТО надати підтримку для розблокування Ормузької протоки 16 березня заявив, що США «не потребують нічиєї допомоги». Але сама ідея деблокування протоки не зникла, просто тепер вона планується без участі Вашингтону.
Своєю чергою, 19 березня британський уряд опублікував спільну декларацію 37 країн світу, включно з двома країнами Перської затоки, про готовність забезпечити безпечний прохід суден через Ормузьку протоку після завершення бойових дій. Велика Британія і Франція взяли на себе головування в ініціативі. Що й дало свій результат у створенні 2 квітня коації з 40 країн Багатонаціональна коаліція прагнутиме «колективної мобілізації всього спектру дипломатичних та економічних інструментів», щоб забезпечити «безпечне та стале відкриття» Ормузької протоки, заявила міністр закордонних справ Великої Британії Іветт Купер. США до списку учасників ініціативи не входять.
Важливо сказати, що коаліція ще не деблокувала протоку. Її успіх залежить від того, чи завершаться бойові дії, чи погодяться учасники на застосування зброї, і чи зможуть Британія і Франція зберегти порозуміння серед різних країн. Але сам факт формування такої ініціативи показує деструктивний ефект США і бажання третіх країн виправити наслідки бойових дій, які США та Ізраїль розпочали проти Ірану.
Реакція Європи на іранську кризу відображає різні підходи європейських Держав та ЄС до конфлікту в Ірані. Проте коли проблема торкається спільної відповідальності, як то захист Кіпру, чи захисту стратегічних інтересів, одним з яких є деблокування Ормузької протоки, починається формування ситуаційного консенсусу для розв'язання проблеми.
Енергетична криза залишається найбільш довгостроковим викликом для Європи. Структурна вразливість на ринку LNG та нафтопродуктів нікуди не зникла, і чим довше триває конфлікт, тим більше вона скорочує обсяг доступних фінансів, потрібний для інших пріоритетів, включно з підтримкою України.
Ормузька коаліція це показова відповідь на кризу в Ірані. Не через її результати, а через сам факт її формування. 40 країн без США і під британсько-французьким головуванням збираються для обговорення питання деблокади – визначного геополітичного кроку. Це перший великий безпековий формат, який Європа будує без США. Його впливовість і потенційне посилення автономії європейських держав залежатимуть від здатності учасників перейти від декларативних заяв до практичних дій.
Вам може бути цікаво
