Як Європейський Союз позбувається енергозалежності від Росії?

Фото: ua.depositphotos.com

Станом на 2021 рік Російська Федерація забезпечувала для Європи близько 40% імпортованого газу, понад чверть нафти та більше половини кам’яного вугілля. У окремих країнах Центральної та Східної Європи залежність від російського газу доходила до 80-100%. “Росатом” зберігав ключові позиції в постачанні ядерного палива та будівництві АЕС у низці держав-членів Євросоюзу. Ця модель забезпечувала стабільні обсяги й конкурентні ціни, що роками сприймалося як оптимальне рішення. Водночас вона створювала стратегічну вразливість: значна частина країн-членів ЄС залежала від єдиного постачальника, який неодноразово використовував енергоносії як політичний інструмент.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну поставило перед ЄС чітку дилему: або зберегти залежність і фактично фінансувати агресора, або демонтувати енергетичну систему, яку будували півстоліття. Але проблема полягала не лише в технічній складності різкого заміщення величезних обсягів російського газу, нафти та вугілля, якими Європа десятиліттями забезпечувала свою енергетику, а й у тому, що будь-яка затримка означала б не лише економічні втрати, а й пряму загрозу політичній єдності та безпеці континенту.

У відповідь на повномасштабне вторгнення Росії в Україну та ескалацію енергетичного шантажу, Європейський Союз запустив план REPowerEU у травні 2022 року, який у 2025-му еволюціонував до повноцінної дорожньої карти з чіткими дедлайнами: повна відмова від імпорту російських викопних палив до кінця 2027 року. Цей стратегічний поворот, підкріплений 19-м пакетом санкцій від 23 жовтня 2025 року, не лише демонтує стару залежність, а й перетворює енергетичну кризу на каталізатор для зеленої трансформації, де диверсифікація джерел, економія та відновлювальна енергетика стають стовпами нової архітектури безпеки.

За три з половиною роки війни ЄС скоротив імпорт російського газу (трубопровідного та СПГ) з 45% у 2021 році до 13% у другому кварталі 2025-го. Така динаміка не лише послаблює фінансову базу російської агресії, але й підкреслює, як Європа, попри зростання імпорту СПГ з США (45% від 100+ млрд м³ у 2024-му), балансує між терміновою заміною та довгостроковою стійкістю.

Ключові етапи трансформації: від шоку до законодавчого закріплення

REPowerEU, як інструмент геоекономічної стійкості, фокусується на трьох стовпах: прискореній диверсифікації, розвитку зеленої енергетики та жорсткій економії. Заборона на імпорт російського газу (включно зі СПГ) набуває поетапного характеру: з 1 січня 2026 року – для нових і короткострокових контрактів (до червня 2026-го), а для довгострокових – з 1 січня 2028-го, з винятками для держав без виходу до моря як Угорщина та Словаччина.

19-й пакет санкцій ЄС, ухвалений 23 жовтня 2025 року, суттєво посилив обмеження в енергетичній сфері, запровадивши поетапну заборону на імпорт російського скрапленого природного газу (СПГ). Короткострокові контракти (тривалістю менше одного року) мають бути припинені протягом шести місяців з моменту набрання чинності пакетом – тобто до 25 квітня 2026 року, – тоді як довгострокові угоди (понад один рік, укладені до 17 червня 2025 року) діятимуть до 1 січня 2027 року, що на рік раніше за початкові плани REPowerEU.

Пакет також розширює заборону на транзакції з ключовими російськими нафтовидобувними компаніями “Роснєфть” і “Газпромнєфть”, включає татарстанські нафтопереробні підприємства та накладає санкції на китайських посередників – дві нафтоторговельні фірми в Гонконзі та ОАЕ, які закуповують російську сиру нафту. Крім того, посилюється боротьба з “тіньовим флотом”: 117 нових суден (загалом 557) заборонено заходити до портів ЄС, а також обмежено надання послуг з морського транспорту, включаючи страхування та брокерство, для запобігання обхідним схемам. Ці заходи доповнюються новим механізмом моніторингу.

Україна, своєю чергою, припинила транзит російського газу з січня 2025 року, що стало фінальним ударом по старій моделі, але й викликом для ЄС: втрата 15 млрд м³ щорічно змусила прискорити будівництво СПГ-інфраструктури – потужності зросли на 70 млрд м³ у 2023–2024 роках, з планами на +60 млрд м³ до 2030-го.

Натомість уже в першій половині 2025 року структура імпорту газу кардинально змінилася: Норвегія забезпечила 55% трубопровідного газу, Алжир – 19 %, Росія – лише 10 % (через “Турецький потік”), а США – 27 % загального імпорту завдяки СПГ, подвоївши поставки порівняно з 2021-м.

Така трансформація стала можливою завдяки системному залученню трьох ключових альтернативних джерел з інших регіонів, зокрема:

• Північна Африка: газовий експорт з Алжиру до Італії (до 10 млрд м³ щорічно) та новий СПГ-хаб в Єгипті (+9 млрд м³ з 2021 року).

• Азербайджан – 11,4 млрд м³ трубопровідного газу у 2024-му з планом зростання до 20 млрд м³ до 2027 року через Southern Gas Corridor.

• Близький Схід (переважно Катар) – 5% СПГ, з одночасними інвестиціями в майбутні “зелені коридори» водню.

Таким чином, за три роки такі регіони-постачальники як Північна Африка, Азербайджан і Близький Схід – разом із Норвегією та США замістили 35–40 % колишніх російських обсягів.

Цей обсяг заміщення став реальністю завдяки інвестиціям обсягом близько 300 млрд євро до 2030 року в термінали СПГ, розширення існуючих трубопроводів (TANAP–TAP, Transmed, Greenstream) та двостороннім контрактам, які поєднують короткострокову безпеку з довгостроковими “зеленими” проєктами (водень з Північної Африки, сонячна енергетика в Алжирі).

Проте парадокс: попри санкції, імпорт російського СПГ зріс до 16% від LNG-імпорту в першій половині 2025-го, з Францією, Іспанією, Нідерландами та Бельгією як ключовими хабами (з реекспортом до Німеччини). Дві третини – довгострокові контракти, що ускладнює розрив, але заборона спотових угод з 2026-го коштуватиме Росії 5 млрд євро річних втрат.

Натомість частка відновлюваних джерел у електрогенерації ЄС зросла до 47% (з +58% встановленої потужності вітру та сонця з 2021-го), заощаджуючи 38+ млрд м³ газу; економія споживання — на 20% з 2021-го.

Таким чином, повна енергетична відмова ЄС від Росії стала однією з найефективніших санкцій проти агресора, який зазнає системних збитків через остаточну втрату найбільшого та найприбутковішого ринку на європейському континенті. І європейська енергетична незалежність не лише остаточно послаблює агресора, а й повертає Україну до її природної ролі надійного енергетичного партнера об’єднаної Європи. Після відновлення зруйнованої російськими атаками енергосистеми країна знову зможе експортувати чисту електроенергію (як це було до 2022 року), а також стати сучасним, безпечним транзитним коридором для каспійського газу з Азербайджану.

У цьому сценарії Україна перестає бути лише “транзитною трубою” радянського спадку й перетворюється на повноцінного учасника нової європейської енергетичної карти – з власною генерацією, відновлювальними джерелами та диверсифікованими маршрутами, що зміцнюють безпеку всього континенту.

Зрештою, слід зазначити, що основний обсяг заміщення російських енергоносіїв було забезпечено завдяки укладенню середньострокових контрактів на постачання СПГ з урядами інших газовидобувних країн з терміном реалізації 12–24 місяців.

Тому європейським інституціям варто відмовитися від зосередження всіх зусиль і фінансів на одному великому “флагманському” проєкті (наприклад, на єдиному гігантському стаціонарному LNG-терміналі чи новому магістральному газопроводі). Натомість слід одночасно запускати 10-20 порівняно невеликих проєктів, головним і єдиним критерієм відбору яких має бути швидкість введення в експлуатацію – до 24 місяців.

Енергетична відмова від Росії стала найдієвішою санкцією та водночас каталізатором зеленої трансформації Європи. Тому після 2027 року будь-які спроби повернути імпорт російських енергоносіїв слід прямо трактувати як послаблення санкцій і співфінансування агресії. Це потрібно чітко закріпити в стратегіях безпеки та міжнародних угодах, аби унеможливити політичний відкат навіть за умов зміни урядів чи зовнішньополітичної кон’юнктури.

Аналітичний матеріал підготував Нікіта Носік, стажер аналітичного центру Resurgam