Національні символи як поле боротьби

Прихильники на першому передвиборчому мітингу Жан-Люка Меланшона в Сен-Дені, де триколори майоріють поруч із прапорами La France Insoumise (Нескорена Франція). Джерело

Проте в наші часи, хоча в більшості країн прапор «належить» усім громадянам та співіснує з альтернативними символами націоналізму, в деяких він настільки асоціюється з ультраправими рухами, що інші політичні сили фактично відмовляються від його використання. У цій статті під «демократичними силами» маються на увазі партії ліберального, соціал-демократичного, центристського та правого спектра, які приймають існуючі демократичні інститути, а під «ультраправими» — радикальні рухи, що виходять за межі демократичного консенсусу.

Також зазначимо, що громадянський патріотизм не є автоматично тотожним ліберальному чи лівоцентристському проєкту. Здорова національна ідентичність цілком може формуватися і на основі консервативних чи правих цінностей. Проблема, яка розглядається в статті, стосується не правих ідей як таких, а конкретно ексклюзивного привласнення символу радикальними силами.

Ця ситуація ускладнює завдання побудови національної ідентичності на основі цивільного патріотизму та створює парадокс: прагнучи дистанціюватися від етнічного націоналізму, демократичні сили нерідко добровільно поступаються загальнонаціональними символами саме націоналістам. Безумовно, цей сучасний тренд відмови від використання прапорів деякими політичними силами країн є небезпечним та через це – особливо важливим для вивчення.

Щоб краще зрозуміти цю небезпеку, варто розглянути два основні шляхи розвитку подій в контексті використання прапора для заохочення патріотичних почуттів: інклюзивний (про заохочення відчуття належності всіх громадян) та ексклюзивний (про привласнення символу для виключення деяких громадян).

Одна сторона медалі: інклюзивний прапор

У першій ситуації прапор використовується практично всіма громадянами незалежно від політичних поглядів і виконує функцію націєтворення, хоча окремі політичні рухи, повʼязані регіонально чи ідеологічно, й використовують додаткові символи. Водночас, важливо наголосити на постколоніальному аспекті, адже деякі країни бачать у прапорі ще й нагадування про боротьбу за незалежність. Як приклад можна навести Україну, в якій, окрім «нейтрального» державного прапора існують червоно-чорний прапор ОУН-УПА та регіональні прапори, наприклад, прапор Криму.

Це ж можна побачити і в Румунії, де поряд із державним прапором функціонує прапор Секейського краю – регіону в Трансільванії, де проживає угорська меншина. Для громадян Секейського краю цей прапор є виявом їхньої ідентичності та боротьби за самовизначення — тобто автономію; втім, його вивішування на громадській будівлі може коштувати до 20 000 євро штрафу, що перетворює саму символіку на предмет постійного протистояння з румунською владою. Поряд із цим у Румунії існує й протилежний полюс символічної боротьби: кельтський хрест, який сьогодні відкрито використовує як свій головний символ ультраправий рух Noua Dreaptă («Нова правиця»; неофашисти, що вважають себе спадкоємцями Залізної гвардії). В цих випадках поруч із інклюзивним державним символом існують альтернативні прапори, які використовуються для боротьби за регіональну, ідеологічну чи етнічну ідентичність. Однак не всюди державний прапор зберігає подібний нейтральний статус — подекуди ситуація розвивається за зовсім іншим сценарієм, та сам державний прапор стає монополізованим однією політичною стороною. Саме такий сценарій розглянемо далі.

Інша сторона медалі: ексклюзивний/привласнений прапор

В альтернативній моделі використання прапора державний прапор поступово стає символом переважно ультраправих сил, які використовують його для заохочення сліпого патріотизму на основі етнічного націоналізму. Важливо наголосити, що хоча феномен привласнення прапора однією політичною стороною має історичні прецеденти (наприклад, Веймарська Німеччина чи конфедеративний прапор у США), його сучасна форма — систематична відмова опонентів ультраправих партій від використання державного прапора як реакція на його використання ультраправими— є відносно новим і ще недостатньо дослідженим трендом. Одним з маркерів цього тренду можна вважати те, що в медіапросторі зʼявляються заяви на цю тему від політологів, журналістів, політиків. Також за маркери можна брати практичні кроки (законодавчі та інші) різних діячів з метою протистояти цьому тренду, як от наприклад, обмеження використання прапора Англії в Оксфордширі, яке буде пояснено пізніше.

Важливо зазначити, що аналіз обмежується консолідованими західними демократіями, оскільки саме тут поєднання високого рівня імміграційного різноманіття, постколоніальної/постмілітаристської рефлексії та поляризованої партійної системи створює умови для описаного парадоксу. В інших регіонах світу конфлікт довкола національної символіки має іншу структурну логіку. До групи західних демократій, де можливо ідентифікувати подібну ідеологічну радикалізацію прапора правими та ультраправими групами можна, віднести США, Велику Британію, Німеччину, Нідерланди, Іспанію, Польщу та Францію, серед інших. Деякі з них варто розглянути більш детально.

У США, починаючи приблизно з першого президентства Трампа, прапор дедалі більше асоціюється з консервативним середовищем та республіканцями, які його широко використовують в різних контекстах. Що більше, деякі євангельські рухи навіть, в якомусь сенсі, моляться на нього, наприклад, під час щотижневих молитов перед шкільним флагштоком. Це явище описує колишній пастор та сучасний релігієзнавець Оніші в роботі Preparing for War («Готуючись до війни»).

Водночас, саме через цей тренд, значна частина американських лібералів дедалі рідше використовує прапор, що ще більше посилює його асоціацію з правими. Для ілюстрації можна використати приклад Елісси Слоткін, сенаторки від демократів, яка зазначила, що демократи зараз мають імідж слабких воукіністів, та «мають відвоювати прапор назад». Як телеведучий Білл Махер прокоментував в своєму шоу Real Time with Bill Maher, більшість демократів соромляться бути американцями (тож соромляться і прапора). Натомість досить часто демократи зі своїх внутрішньополітичних міркувань використовують прапор США в комбінації з прапором їхньої партії, та прапорами ЛГБТ чи Палестини. Тобто, наразі в США повісивши перед будинком прапор країни, або вдягнувши якусь річ з прапором, людина робить заяву про свою підтримку МАГА, хоче вона цього чи ні. При цьому, МАГА та республіканці мають чимало своїх прапорів, але, тим не менш, вони певною мірою «монополізували» прапор США. Це дозволяє позиціонувати себе як патріотів, на відміну від демократів.

Прихильник Трампа вивішує прапор США догори дриґом поруч із прапором «Let’s Go Brandon» на знак протесту проти вироку. Джерело

Так як і в США, деякі політики та медіа закликають лівих повернути прапор до його колишнього нейтрального стану. Цю думку озвучує, наприклад, Лондон Економік, у статті «Ультраправі привласнили наш прапор; час повернути його собі». На жаль, іноді ліві та центристи демонструють відносно контрпродуктивний підхід, забороняючи ультраправим «патріотам» вільно розвішувати прапори – тим самим наче роблячи прапор символом ультраправих та їх поглядів. Це відбулося, наприклад, в Оксфордширі, де рада графства, що складається здебільшого з ліберал-демократів, ухвалила рішення обмежити вивішування англійських та британських прапорів на ліхтарних стовпах та іншій дорожній інфраструктурі.

Прапори в Оксфордширі зʼявилися не спонтанно: вони були частиною онлайн-кампанії, яка з літа 2025 року закликала масово вивішувати британський та англійський прапори на ліхтарних стовпах, мостах і кільцевих розвʼязках по всій Англії. Хоча організатори представляли акцію як вияв патріотизму, значна частина спостерігачів та соціологічних досліджень повʼязувала кампанію з антиіммігрантськими настроями, а координація й поширення значною мірою йшли через праві та ультраправі мережі. Рада спершу відкрито назвала встановлення прапорів «актом залякування», що створює небезпечне й недружнє середовище для частини мешканців. Проте коли справа дійшла до Високого суду, аргументацію звузили до самовільного захоплення дорожньої інфраструктури, ризиків для безпеки руху та переслідування працівників — саме на цих юридично прийнятних підставах суд у липні 2026 року й видав остаточну заборону строком на один рік.

Водночас, деякі території країни, де на місцевих виборах перемогла партія Реформ, рясніють цими прапорами, підкреслюючи контраст між місцевостями. Це – свідома політика: після перемоги на місцевих виборах у травні 2025 року партія оголосила, що на громадських будівлях підконтрольних їй рад дозволені лише Юніон Джек, хрест Святого Георгія та графські прапори. Усі інші, включно з українським та прайд-прапором, підлягають демонтажу. Ця політика вже виходить за межі декларацій: у вересні 2026 року, наприклад, рада Кірклісу, яку очолює Реформ, втілила відповідне положення на практиці, заборонивши прайд-прапори на будівлях ради.

Таким чином, у той час як в одних регіонах прапор свідомо звужують до єдиного, уніфікованого державного символу, витісняючи будь-яку альтернативну символіку, в інших громадянське суспільство навпаки уникає державного прапора майже повністю — обидві крайнощі однаково шкодять ідеї прапора як спільного та інклюзивного символу. Проблему додатково загострює те, що активісти, які масово розвішують прапори, часто не дбають про їхній подальший стан: полотнища залишаються висіти навіть після того, як вони порвалися, вицвіли та забруднилися. Це створює вкрай невтішну візуальну картину та, як наслідок, лише посилює асоціацію прапора з маргінальністю руху, який його використовує, а не з повагою до державного символу.

Прапори Святого Георгія на ліхтарних стовпах уздовж дороги в Англії в межах кампанії з їх масового вивішування. Джерело

Суперечка довкола прапора Святого Георгія тісно повʼязана і з ширшою дискусією про критерії самої англійської ідентичності, яку цей прапор символізує. Прихильники етнічного розуміння нації схильні повʼязувати приналежність до англійської спільноти з походженням і кровʼю, унаслідок чого громадян іншого етнічного походження нерідко розглядають як британців, але не англійців: тобто як таких, що формально належать до держави, проте виключені з її «корінної» нації. Однак подібне трактування суперечить логіці громадянського патріотизму, на якому, за визначенням, ґрунтується сучасна політична нація: належність до неї визначається не походженням, а фактом народження, соціалізації та поділюваних цінностей. Відповідно до цього принципу, особа, що народилася й виросла в Англії та поділяє британські політичні цінності, має повне право на англійську ідентичність нарівні з британською. Прикладом цього є постать Ріші Сунака, якого коректно вважати не лише британцем, а й англійцем. Отже, питання про те, хто має «право на прапор», і питання про те, хто має право на національну ідентичність, виявляються двома сторонами однієї й тієї ж суперечки. Прапор може стати спільним символом лише тоді, коли спільною — тобто відкритою для всіх громадян, а не лише «корінних» — стане й сама ідентичність, яку він представляє.

Схожа динаміка апропріації прапора правими та протилежних спроб повернути йому нейтральний статус спостерігається також у Франції. Показовим став запуск президентської кампанії Жан-Люка Меланшона 7 червня 2026 року в Сен-Дені: лідер La France Insoumise (Нескорена Франція) побудував свій виступ на прямій відповіді «Національному обʼєднанню» саме на полі символів, прапорів і гасел, прагнучи довести, що відмінне від праворадикального бачення Франції теж здатне обʼєднати людей. Характерно, що сам мітинг проходив на тлі триколорів — тобто рух свідомо привласнював державну символіку, а не уникав її. Таким чином LFI і Меланшон заявили про намір «повернути» собі національні символи, включно з прапором, які Марін Ле Пен та Жордан Барделла привласнюють, а також переосмислити саме поняття французької нації (як білої, християнської тощо).

Прихильники на першому передвиборчому мітингу Жан-Люка Меланшона в Сен-Дені, де триколори майоріють поруч із прапорами La France Insoumise (Нескорена Франція). Джерело

Загалом варто відзначити спільну для всіх розглянутих країн закономірність: прапор найстійкіше зберігає статус «нейтрального» символу саме під час спортивних змагань, це стало усталеною традицією. Проте навіть у цьому контексті частина ліберальних чи лівоцентристських прихильників радше обере прапор національної збірної, ніж прапор держави як такий. Також деякі громадяни навмисно вивішують прапор власної держави поруч із прапором ЄС або з прапорами України, Палестини чи ЛГБТ-спільноти — таким чином підкреслюючи, що національна ідентичність може поєднуватися з іншими цінностями та солідарністю, а не бути монополізованою ультраправими рухами. Показово й те, що в деяких із цих країн, зокрема в Нідерландах, прапори Палестини, України чи ЛГБТ-спільноти сьогодні можна побачити в повсякденному житті навіть частіше, ніж прапор самої держави, який громадяни використовують рідко.

Прапор США поруч із прайд-прапором біля Національного монумента Стоунволл у Нью-Йорку. Джерело

Осмислення проблеми та шляхи її вирішення

Є два основних фактори, які поєднують країни, в яких опоненти ультраправих сил відмовляються від використання прапора. Перший – це почуття сорому (моральної відповідальності) за використання насильства над іншими в минулому чи зараз. Більш ліберальні британські та французькі громадяни, наприклад, соромляться дій їхніх країн в минулому в звʼязку з колонізацією, в той час як американські почуваються схожим чином щодо воєн, які США вели до Трампа, включаючи так звану війну з терором, та особливо щодо суперечливих дій адміністрацій Трампа в самій країні та поза її межами (стосовно ЄС, України та Заходу). Німеччина в свою чергу не хоче мати нічого спільного із спадком Другої світової війни. Другий фактор – різноманітність їхнього населення. Враження про заміну «корінного» населення лякає деяких виборців та призводить до їхнього бачення себе як «справжніх» громадян та патріотів, яким «належить» прапор, а також підживлює їхнє бажання підтримувати ультраправих популістів.

Чому ж описуючи цю ситуацію доречно використовувати слово «проблема»? Як було пояснено раніше, традиційні основи політичної єдності слабшають, адже релігія, мова, культура, етнічне походження та інші фактори дедалі менш універсальні. Для побудови цивільного патріотизму залишаються конституція, демократичні цінності, громадянство, інституції та такі символи, як національний прапор, гімн, герб і подібне. Але саме прапор є універсальним візуальним символом політичної нації. Сама наявність політичної боротьби за прапор наголошує на його важливості, так само як відсутність схожої боротьби за гімн підкреслює його меншу важливість.

Відмова противників ультраправих сил від національної символіки в певному сенсі позбавляє їх ідеологічного інструменту націєтворення. Не слід також недооцінювати значущість класичного етнічного націоналізму для окремих соціальних груп та обмежену привабливість для них громадянського (цивільного) націоналізму як альтернативної моделі ідентичності. Саме з цього дефіциту інструменту націєтворення значною мірою випливає втрата голосів більш лівими політиками та популістська хвиля, що нині охоплює демократичні суспільства.

Неможливо заперечувати, що почуття гордості за країну є нормативно необхідним елементом здорової національної ідентичності, навіть за умови визнання її історичних та сучасних вад. Самі по собі гордість за країну та патріотизм — це не «лівий» чи «правий» концепт. Консервативні партії теж можуть і повинні мати легітимний, невиключний варіант патріотизму (на противагу ультраправому), так як і більш ліві партії. Саме тому популістські сили здобувають електоральну перевагу: вони пропонують виборцям позитивний емоційний досвід та відчуття приналежності.

Безумовно, критичне осмислення й певний рівень сорому за окремі історичні та актуальні дії держави є виправданими, проте, коли така критика набуває надмірного, тотального характеру, вона стає контрпродуктивною. Ультраправі системно виграють там, де гордість і символіка стають виборчим питанням, бо пропонують просту, однозначну та більш «психологічно комфортну» логіку. Водночас ліберальний дискурс нерідко створює відчуття дискомфорту в усе ще переважно білої, постхристиянської та гетеросексуальної більшості виборців. Одним із наслідків недостатнього рівня патріотичної мобілізації є, зокрема, брак готовності частини європейців захищати власні країни перед обличчям зовнішньої загрози, наприклад, з боку росії, як показали численні опитування.

Крім того, через побоювання бути звинуваченими в націоналізмі, опоненти ультраправих сил фактично поступаються правом на національну символіку своїм політичним опонентам. Це є навіть проблематичнішим за просту відмову від символу як такого: подібна поступка опосередковано сприяє зміцненню позицій ідеологічного суперника й у певних випадках може призводити до поразки демократичних сил (як це вже відбулося у США та як це потенційно можливо у Великій Британії, Франції чи Німеччині). Внаслідок цього частина громадян фактично позбавляється можливості відкрито ідентифікувати себе як частину суспільства і демонструвати відповідну символіку. Тим самим більш лівоналаштовані сили — демократи у США чи лейбористи (та ширше ліві) у Великій Британії, наприклад — мимоволі створюють враження, ніби вони позбавлені патріотичних почуттів, що не відповідає дійсності, і водночас втрачають частину електоральної підтримки. Що більше, виникає стійка асиметрія: ультраправі все частіше отримують монопольне право говорити від імені нації як цілого, тоді як інші сили змушені виправдовуватися чи говорити від імені лише частини суспільства.

Слід визнати, що деякі національні прапори мають неоднозначну історичну спадщину — прапор Англії є показовим прикладом, адже хрест святого Георгія виник як релігійний символ доби Хрестових походів. Згодом він послідовно привласнювався й переосмислювався різними (часом протилежними) політичними та соціальними силами: від Британської імперії до футбольних уболівальників, від ультраправих рухів кінця XX століття до сучасних прихильників англійського (на противагу загальнобританському) націоналізму. Проте постає закономірне питання: яка існує альтернатива? Запровадження нового національного символу є практично нездійсненним завданням. Функціонування держави без обʼєднавчої символіки видається неможливим, тож наявний символьний ресурс залишається таким, яким він є. Слід також враховувати, що більшість населення не обізнана з детальною історією символу, а отже, він, як і будь-який інший знак, може бути наповнений новим змістом відповідно до актуального суспільного контексту — адже саме так функціонує символіка загалом: ми постійно наповнюємо символи значеннями залежно від ситуації, в якій вони використовуються.

Подібна амбівалентність притаманна символіці багатьох країн: наприклад, сучасний російський триколор у 1941–1945 роках використовувався (разом з іншими прапорами) колабораціоністськими формуваннями під командуванням генерала Власова, тоді як за той самий прапор у сталінському СРСР передбачався розстріл. Однак у сучасному російському суспільстві ця історична суперечність здебільшого не рефлексується, а сам символ функціонує як обʼєкт державної гордості. Це підтверджує загальну закономірність: історична неоднозначність чи навіть суперечливість походження національного символу не є унікальною проблемою окремо взятої країни, а є швидше правилом, ніж винятком.

Не капітуляція, а боротьба за наратив

Аналіз наведених випадків дозволяє окреслити кілька практичних напрямів, які не вирішують проблему повністю, але здатні помʼякшити описаний парадокс.

По-перше, досвід Оксфордширу показує, чого варто уникати: заборона чи обмеження прапора юридичними засобами не повертає йому нейтральності, а лише підтверджує наратив ультраправих про те, що прапор «у них відібрали». Ефективнішим є протилежний підхід – активне «повернення» символу опонентами ультраправих. Приклад Меланшона, який свідомо побудував свій виступ на тлі триколорів, а не уникав їх, демонструє саме таку стратегію: демократичні сили повинні зʼявлятися поруч із прапором так само часто й природно, як це роблять праві, а не залишати публічний простір символіки без бою.

По-друге, показовим є приклад єпископів Церкви Англії, які публічно виступили на захист нейтральності прапора. Подібні заяви від інституцій, лідерів думок, спортивних федерацій, освітніх установ можуть послаблювати монополію однієї сторони на символ, нагадуючи суспільству, що прапор належить усім.

По-третє, вартий уваги і практичний прийом поєднання символів: вивішування національного прапора поруч із прапором ЄС, України, Палестини чи ЛГБТ-спільноти, як це роблять деякі громадяни Нідерландів, Франції, США та інших країн. Це не «рішення» в сенсі закону чи інституційної реформи, а швидше низовий, візуальний спосіб показати, що національна ідентичність не обовʼязково суперечить іншим цінностям чи солідарності — і, відповідно, не є виключною власністю етнічних націоналістів.

Нарешті, приклад спортивних змагань, єдиного контексту, в якому прапор найстійкіше зберігає нейтральний статус у всіх розглянутих країнах, підказує можливий орієнтир: суспільна атмосфера, в якій демонстрація прапора сприймається як природне, а не політично марковане явище, цілком досяжна за певних умов. Завдання демократичних сил — свідомо відтворювати ці умови (спільні святкування, державні церемонії, шкільні традиції) поза межами спорту.

Жоден із цих кроків не усуває структурних причин проблеми, ані відчуття історичної провини, ані демографічної тривоги частини виборців. Але разом вони пропонують шлях поступового повернення прапора до статусу спільного, а не привласненого символу – шлях боротьби за наратив, а не капітуляції перед ним.

Висновок

Парадокс сучасних демократій полягає в тому, що, прагнучи дистанціюватися від ексклюзивного етнічного націоналізму, в деяких країнах вони нерідко добровільно відмовляються від альтернативного, інклюзивного використання власних національних символів у справі націєтворення. Ця «втеча без бійки» відкриває простір для привласнення символів радикальними політичними силами, і саме тут парадокс замикається: намагання уникнути націоналізму зрештою віддає націю в руки тих, хто визначає її найвужче й найагресивніше. Прапор не повинен бути символом крові, етнічності чи виключення, а має залишатися символом політичної нації, тобто спільноти громадян, обʼєднаних не походженням, а цінностями, інституціями та відповідальністю за державу. Тому завдання полягає не у відмові від прапора, а в боротьбі за його інклюзивне наповнення: хто контролює символ, той контролює наратив про націю, а разом з ним і те, наскільки стійкими залишаться демократичні інститути перед популістським і ультраправим тиском.