Путін перевіряє пʼяту статтю НАТО, щоб продовжити війну в Україні

Photo: Associated Press

Вся ескалація, яка зараз набирає обертів з боку Кремля, є як спробою відлякати Європу від тих намірів, щодо яких нарешті з’явився консенсус у провідних європейських столицях, так і намаганням переконати лідера Китаю Сі Цзіньпіна надати якіснішу допомогу, ніж та, що є зараз.Мапа, що показує траєкторію польоту трьох російських винищувачів МІГ-31, які перетнули повітряний простір Естонії 19 вересня 2025 року. Джерело: Estonian World

Перевірка “гострою силою”

Перевіряти п’яту статтю НАТО на дієвість можна не тільки через пряме військове вторгнення, що є високою межею ризику для Кремля, а й застосовуючи гібридні методи нижче рівня звичайної війни, які навмисно не дотягують до “необхідного рівня ескалації”, але поступово розмивають межі п’ятої статті.

Внутрішні втручання у європейську політику будуть виконуватись не на основі “hard/soft power” (“жорсткої/м’якої сили”), а з використанням “sharp power” (“гострої сили”). За концепцією Джозефа Ная, “жорстка сила” країни ґрунтується на примусі й переважно є функцією її військової або економічної могутності. Натомість “м’яка сила” базується на привабливості країни – позитивному іміджі культури, політичних ідеалів і політики країни, а також незалежному громадянському суспільстві.

Аналітики National Endowment for Democracy Крістофер Волкер та Джессіка Людвіґ доповнили концепцію Джозефа Ная, ввівши поняття “гостра сила”, яке відображає агресивний характер авторитарних режимів, що має мало спільного з доброзичливою привабливістю м’якої сили. Дії авторитарних режимів щодо впливу є “гострими”, тому що вони проникають, проривають або пробивають політичне та інформаційне середовище у країнах-мішенях.

Зрештою, через гостру силу Росія невеликими кроками, зменшуючи ризик для себе, спробує зруйнувати довіру до НАТО, тому що будь-який договір – комерційний чи безпековий, не важливо – тримається не на підписі на папері, а на довірі та впевненості у його виконанні.Локації, де було зафіксовано збиття російських дронів у Польщі 10 вересня 2025 року. Джерело: The Independent

Тобто загалом мова йде не про вторгнення у Фінляндію чи Балтію, а про такі інструменти як: порушення повітряного простору безпілотниками, ракетами та літаками, прикордонні провокації, диверсії на території Європи, показові агресивні дії та заяви з поєднанням втручання у європейські вибори, підкуп еліт тощо.

І ось тоді ці маленькі кроки в розрізі довготривалості сукупно стануть одним великим кроком до руйнування НАТО – підрив довіри без ризиків прямої війни для Кремля.

Навіщо Путіну прискорювати неоголошену війну НАТО зараз?

Відповідь парадоксальна – щоб продовжити війну в Україні, попри те, що на такі операції проти НАТО Кремль вимушений відтягувати ресурси від України.

Річ у тім, що у 2026 році Путін постане перед серйозною дилемою: 

• або зменшувати ресурси, визначені на війну, що ще більше уповільнить темп у досягненні поставлених військових цілей;

• або заморожувати війну для перепочинку (в першу чергу економічного). 

Якщо обрати перший варіант – це означає зруйнувати економіку та занурити її у стан 90-х. Якщо другий – то не досягнути необхідних цілей у війні проти України.

Але є третій варіант – зменшити західну підтримку України. Тоді, відповідно, Росії буде достатньо меншого ресурсу для досягнення воєнних цілей в Україні, що дозволить принаймні частково пом’якшити тиск на власну економіку (хоча дисбаланси не виправляться). Щоб досягнути цієї цілі, Кремль орієнтувався на Дональда Трампа та на розтягування конфліктного простору, на яке буде змушений реагувати Захід.

Ставка Кремля була на прихід Трампа, і як наслідок – повне припинення Сполученими Штатами підтримки України у 2025 році (навіть тієї, що надав Байден). Зрештою, Трамп таки зменшив підтримку для України й зробив ряд поступок на користь Росії. Але завдяки тому, що підтримка Європи значно зросла як у кількісному, так і у якісному вимірах співпраці, то більшість втраченої американської допомоги перекривається, а критичні потреби України, які могли забезпечити лише США, фактично “викуплені за кошти Європи” через механізм PURL.

Таким чином, сукупність фінансової, військової та політичної підтримки надає стабільність ресурсів для України у 2026 році й закладає основи на роки вперед.

Спроби Кремля розтягнути Європу на інші напрямки не дали результатів. Операції з дестабілізації Балкан через Мілорада Додіка, Гагаузії у Молдові та Південного Кавказу були превентивно зруйновані. Натомість ефект та увага Європи до війни на Близькому Сході зменшилися через специфіку дій Ізраїлю та меншу інтенсивність.

Ба більше, Європа принципово готова тиснути на Китай та Індію, щоб через них тиснути на Кремль, але не у форматі інтересів Трампа. Сукупно зі зменшенням доходів від продажу енергоресурсів, що є не тільки ситуативним чинником, а й світовим трендом через падіння цін, все це впливає на зменшення спроможностей Росії, а отже, зростання ризиків, у першу чергу економічних.

Зробити чужими руками

Росія не може дозволити собі відкрити другий фронт у протистоянні з Європою, тому що банально немає ресурсів – ще з кінця 2022 року 90% сил зосереджено в Україні.

Гібридні загрози через провокування локальних конфліктів стають складнішим завданням для Кремля через падіння якості впливу й агентів та поступову “вакцинацію” Європи через “російський вірус” (загрози), про що у 2024 році заявили на той момент очільник ЦРУ Вільям Бернс та очільник британської розвідки МІ-6 Річард Мур на спільному заході. Тоді вони підкреслили, що якість російських агентів значно знизилася й основною силою Кремля стають не професіонали, а злочинці та підлітки, які можуть разово виконати завдання, але це не створює необхідної “довготривалої мережі”, як це було раніше.

Тож Кремлю потрібен конфлікт, на який Європа відреагувала б, і, як наслідок, зменшила б підтримку для України. Тоді це збереже для Росії необхідний баланс сил, навіть якщо у 2026 році Кремль буде вимушений зменшити фінансову складову власної окупаційної війни через поганий стан економіки.

І таке рішення — це Тайвань

Потенційне вторгнення Китаю на Тайвань чи блокада, за даними тайванської розвідки, мали б відбутись у 2027 році. Але, по-перше, це пізно для Кремля, а по-друге, сам 2027 рік піддається сумніву щодо намірів Китаю. Для Сі Цзіньпіна вторгнення на Тайвань чи його блокада має екзистенційне значення – тому там програти не можна.

Для цього Пекін потребує трьох складових:

1. Швидкість, щоб уникнути негативних реакцій та наслідків та не повторити помилок Кремля.

2. Відсутність консолідованої підтримки Тайваню з боку США та Європи.

3. Військовий баланс сил Китаю та сил США та їхніх союзників.

Через низку економічних проблем Китаю модернізація військово-морської компоненти до рівня США можлива не раніше, ніж до 2030-х років. Також активізація постійних заяв Пекіна, що він не є стороною конфлікту між Росією та Україною, є наслідком процесів у ЄС, який починає сприймати Китай як повноцінного ворога і тиснути.

Крім цього, Китаю потрібно вийти з економічної кризи, оскільки у цьому році Пекін збільшив дефіцит бюджету на 2025 рік з 3% до 4% ВВП.

Тож значна частка аналітиків вважає, що Пекін не буде готовий до агресії проти Тайваню раніше 2030-х років. Так само розширена підтримка Росії потребує значних ресурсів і несе значні політичні ризики для Китаю, що вплине на економіку.

Але Путіну треба раніше. Варто відзначити те, що ескалація з боку Кремля відбувається на тлі безкарності з боку США, але й також на тлі подій після зустрічі на саміті Шанхайської організації співробітництва, який відбувся з 31 серпня по 1 вересня.

Стратегічних цілей у цій ескалації – дві:

1. Через ескалацію відтермінувати наміри ЄС щодо розширення тиску на Кремль – як прямого, так і через треті країни; зменшити наміри підтримки України; створити відчуття, що війна на територію ЄС прийде раніше при збереженні тренду підтримки України.

2. Переконати Пекін у слабкості його головної перестороги – НАТО, та повній дисфункції умовно колективного Заходу. Кремлю потрібно переконати Пекін настільки, щоб той або ризикнув розширити підтримку для Москви, або ризикнув розтягнути сили через Тайвань раніше (наприклад, наприкінці 2026 року).

Тож єдина правильна стратегія – посилювати реакцію та відповідь на дії Кремля через посилення санкцій та збільшення підтримки України (відповідати ескалацією на ескалацію), бо саме в такому разі можна уникнути ще більшої ескалації, оскільки це зірве показову виставу Кремля, ціль якої – спонукати Пекін заплатити за амбіції Путіна, бо Росія критично потребує, щоб Китай змінив статус з “підписки на війну” на “учасника війни”.