Шлях до першоджерел: або чому європейське НАТО має згадати своє минуле
Фото: NATO
Чи дійсно застосує НАТО пʼяту статтю у разі потреби?
Чи дійсно США прийдуть на допомогу Лондону, Парижу, Берліну? До речі, це питання, яке ще ставив Шарль де Голль перед тим, як розпочати французьку ядерну програму.
А що, якщо розпочати з того, що те НАТО, яке створювалося, не відповідає зараз ні структурно, ні функціонально тому, чим воно є зараз.
Свого часу Перший головнокомандувач союзних військ у Європі, генерал Ейзенхауер, планував створити структуру НАТО як багатопарасолькову систему безпеки, де країни НАТО в рамках Альянсу поділялися на регіональні групи (парасольки) відповідно до подібності безпекових викликів та військової специфіки. Враховуючи, що досягти єдності інтересів і військово-технічної уніфікації навіть між кількома країнами є складним, а за деякими мірками навіть неможливим завданням, ця ідея трансформувалася в регіональні командування на рівні Європи.
І всі парасольки мали б об’єднуватись в одну велику під спільним командуванням НАТО. Так Ейзенхауер планував вирішити декілька проблем:
1) Підвищити стійкість оборонних союзів, оскільки вони будуватимуться довкола спільних природних інтересів країн — принаймні на рівні субрегіону, а не всього Альянсу.
2) Досягти високого рівня відповідності озброєння та координування, оскільки у великих об’єднаннях це доволі важко, але в об’єднаннях на рівні окремих субрегіонів (регіональних командуваннях) це більш реалістично.
3) Регіоналізація підвищувала б довіру між союзниками, які перебувають у схожих безпекових викликах, і формувала б вищий рівень політичної взаємодії в цілому в Альянсі. Це формувало б культуру Альянсу.
Більш формально, у самому НАТО регіоналізм Ейзенхауера забезпечував основу для союзних командувань протягом усієї Холодної війни. Початковий план, викладений першим SACEUR альянсу, генералом Дуайтом Д. Ейзенхауером, розділив територію НАТО і моря, які її оточують, на низку географічних командувань.
На суші їх було три: Союзні сили Південь (AFSOUTH), які на той час мали справу в основному з Італією; Союзні сили Центр (AFCENT), які були зосереджені на більшій частині Західної Європи; і Союзні сили Північ (AFNORTH), які стосувалися Скандинавії. Пізніше Північне командування отримало додаткове командне відділення, яке відповідало за захист підходів до Балтики, і ця місія покладалась на британців.
Ейзенхауер за територіальною ознакою фактично неформально побудував ще одне «субНАТО» під НАТО, але в структурі Альянсу: система, яка практично проіснувала до 90-х років, демонструвала ефективність, високий рівень ПРИРОДНОЇ залученості країн і не викликала питань довіри до неї.
Але після 90-х американці почали критикувати цю систему, і зрештою вона була остаточно скасована у 2002 році.
Головною причиною американської критики було те, що європейську структуру НАТО вони хотіли зробити більш відповідною для застосування до власних цілей. Оскільки головний інтерес США —стримування Радянського Союзу — зник з розпадом Радянського Союзу.
Тобто, американці сповідували відхід від територіальної орієнтованості для захисту в бік проведення постійних обмежених заморських операцій — далеко за межами Європи, далеко від інтересів Європи, але в інтересах США.
До розвалу Радянського Союзу інтереси Європи та США в НАТО були спільними. Після цього спільний інтерес змінився на суто інтерес США — мати НАТО і союзників, як інструмент для «поліційних місій» і поза конкурентний ринок для замовлень в американському ВПК.
А зараз інтерес США взагалі змістився до протистояння з Китаєм, що теж лежить доволі далеко за межами природного інтересу Європи, якщо використовувати підхід теперішньої американської адміністрації.
Розпад Радянського Союзу американці використали для критики «нібито застарілої системи» НАТО, яка з розпадом головної загрози, можливо, стала менш актуальною, але точно не застарілою.
Так, американці перетворили НАТО з оборонного союзу на організацію, яка забезпечує легітимізацію та інфраструктуру для заморських американських «поліційних місій».
А вже 11 вересня структурно та функціонально європейські структури НАТО були видозмінені – від територіального принципу гарантування власної безпеки до виконання обмежених військових операцій, найчастіше антитерористичних.
Тому зараз правильно ставити питання не: «Чи застосує НАТО пʼяту статтю в разі потреби?», а: «Чи має сучасне НАТО щось спільне з ідеєю того НАТО, яка закладалася в основу структури та функціоналу Альянсу?»
НАТО перебуває на етапі структурного виродження та перетворення організації на прообраз дисфункціонального московського аналога ОДКБ, де в Організації представлені не спільні інтереси її учасників, а використання об’єднання в одних руках як певного геополітичного інструменту. Чим зараз є ОДКБ для Кремля — і в що поступово перетворюється НАТО у відносинах із США.
Головна причина виродження НАТО — це природне розходження інтересів між США та Європою.
Європейським лідерам важко прийняти той факт, що те, що існувало і гарантувало безпеку понад 75 років, перебуває на етапі саморозпаду. І де рано чи пізно треба буде прийняти рішення: або тягнути час до повної клінічної смерті (чекати на підтвердження недієздатності 5-ї статті), або необхідно взяти відповідальність на себе — за перезавантаження, а точніше перезаснування НАТО до самовідтворюваних меж «спільності інтересів», що, скоріш за все, буде обмежуватись територіально європейським континентом. Тобто, повернутися до першоджерел.
Чи можна просто модернізувати НАТО без перезаснування?
Сучасне НАТО в його вигляді важко буде модернізувати, бо продукт (політичний, банківський, маркетинговий), який втратив віру та довіру споживачів, найчастіше, навряд чи зможе відновити той рівень «довіри» суто окремими реформами.
Відновлення довіри можна буде забезпечити або глибинним ребрендингом, або перезаснуванням, що найчастіше і є продуктом глибинного ребрендингу для відновлення довіри до продукту через фактичну побудову цієї довіри з нуля.
І моя пропозиція полягає в тому, щоб НАТО — його європейська частина, повернулося до «Ейзенхауерського бачення» функціональності. Фактично перезаснувати Північноатлантичний Альянс на Європейський оборонний союз (ЄОС).
ЄОС буде об’єднаний спільністю європейських інтересів щодо питання безпеки та бажанням стратегічної безпекової стабільності задля сталого розвитку учасників Союзу.
Але навіть європейський континент має різність інтересів у питаннях безпеки. Тому на організаційному рівні можна запозичити ідеї Ейзенхауера та створити три «європейські парасольки», або зони активної співпраці за регіональним принципом. Те, що свого часу стримувало більш грізний Радянський союз, зможе стримувати й більш бліду копію, якою є сучасна Московія.
На основі міждержавних договорів створити: Західно-Атлантичну, Балтійсько-Чорноморську, Балкансько-Середземноморську парасолі безпеки.
Для кожної з груп характерні свої специфічні завдання та інтереси:
Західно-Атлантична
Ця парасолька мала б складатися з країн Західної Європи (Великої Британії, Франції, Нідерландів, Бельгії та Португалії), які мають виходи до світового океану, заморські території та відповідну структуру збройних сил із сильною морською компонентою. Її завданням було б забезпечення оборонних та стримувальних операцій за межами Європи, а також морська (океанічна) компонента, маючи для цього відповідні військово-морські можливості, характерні для цих країн.
Балтійсько-Чорноморська
До цього угруповання мали б увійти Німеччина, Польща, Україна, Румунія, Чехія країни Балтії та Скандинавії. Його головне завдання – стримування та протидія Московії, а також забезпечення безпеки в Балтійському та Чорноморському басейнах.
Балкансько-Середземноморська
До цієї групи входили б Іспанія, Італія та країни Балкан. Її основне завдання – забезпечення захисту Європи від незаконної міграції, контрабанди зброї та наркотиків з боку Африки.
Фактично, основні функції – патрулювання, моніторинг, швидке розгортання територіально близьких поліційних місій, а також підтримка стабільності на Балканах у разі потреби чи спроб зовнішньої провокації.
Усі ці три угруповання (парасольки) є автономними, але серія міждержавних договорів їх об’єднує в одну велику, яка і створює основу Європейського оборонного союзу (ЄОС), який може бути як альтернативою НАТО, так і суміжною з НАТО організацією (регіональною, під парасолькою), якщо певним країнам буде важко на певному етапі прийняти новий етап геополітичного розвитку.
Другою складовою після побудови організаційної структури має стати нарощування ядерного потенціалу ЄОС — як мінімум до рівня, достатнього для стримування Московії.
За оцінками, для паритетного стримування Кремля необхідно не менше тисячі боєголовок, які мають можливість бути доставлені всіма засобами ядерної тріади: морем, сушею та повітрям.
Можливо, до цього списку незабаром додасться і Космос. Європа фактично має подвоїти свій ядерний потенціал від 550 од., що мають на двох Франція та Велика Британія.
Дисбаланс між парасольками
Як ми бачимо, в такій структурі вся доступна ядерна зброя з понад 500 боєголовок зараз була б зосереджена в Західно-Атлантичному угрупованні (у Великій Британії та Франції). Натомість Балтійсько-Чорноморське, яке фактично має бути головною силою стримування ядерної Московії, залишається «ядерно оголеним».
Серед країн цього угруповання, які б потенційно могли стати ядерною основою: Німеччина — має зобов'язання не розробляти власну ядерну зброю, та й суспільна думка всередині країни цього не дозволить. Польща — орієнтується на розміщення американської ядерної зброї й абсолютно немає навіть досвіду роботи з атомною енергією, окрім дослідницького реактора «Марія».
Логічною країною для вибору, яка має атомний потенціал, наявність урану, досвід експлуатації ядерної зброї, науково-конструкторські залишки та діючу програму розробки ракетоносіїв, є Україна.
Україна, яка для гарантій власної безпеки має сповідувати стратегію дикобраза, могла б паралельно гарантувати ядерну парасольку в регіоні.
Це було б корисно не тільки для самої України, оскільки це слугувало б певною гарантією безпеки, а й для Європи, оскільки природнішої сили, якій можна довірити стримання Московії, в Європі просто не існує.
Чим раніше урядовці Європи усвідомлять, що будь-яка суспільно-політична, безпекова структура є плинною, і визнання факту плинності для НАТО в його сучасному вигляді — це не трагедія, а стадія розвитку. Тим раніше цей розвиток відбудеться до нових, більш ефективних форм, а не поховає учасників під завалами старої архітектури.
Вам може бути цікаво