Чи може Україна вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї?

Після 1994 року Україна стала одним із головних прикладів ядерного роззброєння у світі, відмовившись від третього за потужністю ядерного арсеналу в світі. Здавалося б, в обмін на це Україна мала би бути в безпеці. Але вторгнення Росії в Україну у 2014 та 2022 роках поставило під сумнів ефективність Будапештського меморандуму, механізмів функціонування міжнародних гарантій та домовленостей про нерозповсюдження ядерної зброї.

Тому питання – чи може Україна вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) – набуло не лише теоретичного, а й стратегічного значення для розуміння перспектив подальшого розвитку безпекової політики Києва і взаємовідносин з партнерами.

Контекст: між Будапештським меморандумом і Договором про нерозповсюдження

Україна приєдналася до ДНЯЗ 5 грудня 1994 року, коли у Будапешті було підписано Меморандум між Україною, США, Великою Британією та Російською Федерацією. В обмін на відмову від ядерної зброї Україна отримала запевнення (security assurances) в недоторканності своїх кордонів та суверенітету зі сторони інших країн підписантів.

Однак після агресії Росії в 2014 році цей документ фактично втратив свою юридичну силу. Країни-підписанти не виконали ключової частини угоди – забезпечення безпеки держави, що відмовилася від ядерного статусу. Відтак у політичних і правових колах України, особливо протягом 2024 року, дедалі частіше лунають думки, що, оскільки один із гарантів порушив умови меморандуму, а інші не дотримуються його в повному обсязі, Україна має право поставити під сумнів свої зобов’язання за ДНЯЗ.

Згідно зі статтею X Договору про нерозповсюдження, його учасник може вийти з нього, якщо “він вирішить, що пов'язані зі змістом цього Договору виняткові обставини поставили під загрозу найвищі інтереси його країни”. Україна має аргумент: відсутність гарантій безпеки та існування відкритої загрози суверенітету – саме така надзвичайна подія. Формально вихід можливий, однак питання полягає в політичних наслідках, які можуть бути набагато важчими за юридичні.

Юридичні обмеження та можливі шляхи їх подолання

Україна є повноправною стороною ДНЯЗ, і вихід із нього передбачений міжнародним правом, але потребує певної процедури. Зокрема, держава має повідомити всі сторони договору та Раду Безпеки ООН за три місяці до фактичного виходу. У цьому сенсі формальних перепон для розірвання участі немає.

Проблема полягає в іншому: Україна підписала також низку похідних угод, зокрема Угоду з МАГАТЕ про гарантії, яка зобов’язує не виробляти та не накопичувати ядерну зброю. Вихід із ДНЯЗ автоматично не анулює ці зобов’язання – потрібно окремо денонсувати відповідні міжнародні угоди, що може бути витлумачено як порушення міжнародної стабільності. Також є проблема того, що не у всіх цих договорах передбачений продуманий спосіб виходу.

Додатково існує аргумент про зобов’язання за Статутом ООН, який передбачає, що держави-члени мають уникати дій, що створюють загрозу миру. Навіть якщо вихід юридично можливий, його реалізація без широкої дипломатичної підтримки може трактуватися як підрив глобального режиму нерозповсюдження, за що Україна ризикує втратити статус партнера західного світу.

Разом з цим, вихід із ДНЯЗ не означає автоматичне створення ядерної зброї, а лише відкриває для держави право самостійно визначати свою політику безпеки. Таким чином, денонсація договору може стати політичним інструментом тиску, а не шляхом до ремілітаризації.

Міжнародна реакція: геополітичний вимір

Можлива спроба України денонсувати ДНЯЗ з великою вірогідністю призведе до різкої реакції провідних гравців.

США та Європейський Союз можуть розцінити такий крок як загрозу міжнародному порядку. Західна дипломатія може вдатися до санкцій, обмеження військової та фінансової допомоги, яка наразі відіграє важливу роль для обороноздатності України. Хоча сьогодні підтримка України є безпрецедентною, навіть її союзники прагнуть уникнути прецеденту, який підважить саму логіку ядерного режиму. Також як показав досвід початку 2025-го року, ця допомога може бути обмежена і через менші розбіжності у поглядах на забезпечення безпеки.

Росія використає це як пропагандистський наратив – мовляв, Україна порушує міжнародні зобов’язання і не заслуговує на те, щоб бути повноправним партнером західного світу. Кремль може спробувати домогтися нових резолюцій Ради Безпеки ООН проти Києва, а також шукати союзників серед держав, які виступають за “ядерний контроль”, що може внести розбіжності у поглядах серед демократичних країн на допомогу Україні.

Водночас інші країни, такі як Китай, Індія або Іран, уважно спостерігатимуть за розвитком подій, адже прецедент українського виходу може вплинути на глобальні підходи до ядерної політики. Іран може використати це, як додатковий аргумент у перемовинах щодо власної ядерної програми. Індія, яка не є підписантом ДНЯЗ, може радикалізувати свою політику з приводу використання ядерної зброї. А КНР може почати відкрито і активно нарощувати свій ядерний потенціал, аргументуючи це бажанням підтримати світову безпеку і продовжити свою політику по заміщенню позицій США, як “світового поліцейського”

Фактично, денонсація ДНЯЗ може створити для України дипломатичну ізоляцію, або просто негативно вплинути на сприйняття сучасного українського політичного керівництва в очах світових лідерів.

Ключові висновки та перспективи

Україна має юридичне право вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, посилаючись на статтю X ДНЯЗ та порушення Будапештського меморандуму іншими його підписантами в різному обсязі. Проте такий крок несе масштабні геополітичні ризики: міжнародну ізоляцію, втрату довіри партнерів і можливі економічні санкції.

Україна має всі підстави порушувати питання справедливості Будапештського меморандуму, але вихід з ДНЯЗ – це радше крайній, політично ризикований інструмент, ніж реалістичний шлях зміцнення національної безпеки. Натомість, більш реалістичною стратегією має стати перегляд умов міжнародних гарантій – вимога нової системи гарантій безпеки, закріпленої у формі багатостороннього або навіть двостороннього договору зі США та країнами ЄС, що міститиме конкретні процедури та санкційні механізми у випадку порушення.

Таким чином, сучасне українське бачення безпеки полягає не у відновленні ядерного статусу, а у створенні дієвої системи міжнародних гарантій, що відповідатиме реаліям ХХІ століття. Ця концепція водночас демонструє прагматичний підхід Києва – зміцнення обороноздатності без порушення міжнародного права, але з урахуванням того, що довіра до попередніх гарантій безпеки втрачена остаточно.

Аналітичний матеріал підготував Федір Кривенков, стажер аналітичного центру "Resurgam".