Російська м’ясорубка. Чому Росії байдуже життя своїх солдатів і як Європі потрібно готуватися до цього

Maxim Shemetov/Reuters

Така масштабна байдужість до людських втрат не є випадковістю – вона глибоко вкорінена в російську військову культуру, історію та державну систему. І саме ця російська толерантність до жертв є найбільш серйозним викликом як для України, так і загалом для всієї Європи, які виходять з того, що життя їхніх солдатів є цінним, і втрати мають бути зведені до мінімуму. 

Проте досвід України показує, що у війні на виснаження з таким ворогом великих жертв не уникнути. Вторгнення Росії у інші країни Європи є набагато більш реалістичним, ніж багатьом зараз може здаватися. Європі доведеться перебудувати свої звичайні збройні сили, щоб підготуватися до війни з супротивником, який не цінує життя своїх солдатів. 

Спецоперація та велика війна: яка різниця?

Після закінчення Холодної війни та краху Радянського Союзу європейські країни скоротили свої збройні сили та оборонну індустрію, вважаючи, що загроза вторгнення ворога зі Сходу остаточно зникла. На заміну масовим арміям, які були готові до протистояння з Росією раніше, прийшли їхні полегшені версії – менш чисельні експедиційні армії з акцентом на високотехнологічну зброю, завдання яких зводилося переважно до проведення військових операцій в інших місцях планети. 

Військовий оглядач та офіцер Армії оборони Ізраїлю у резерві Ігаль Левін пояснює різницю між спецоперацією та великою війною. За його словами, для спецоперацій характерно: по-перше, вони проводяться військовими професіоналами, які все життя тренуються для цього; по-друге, прораховуються всі максимальні ризики, а самі операції здійснюють лише тоді, коли ризик мінімальний; по-третє, фактично відсутність втрат через прорахування всіх ризиків. “Втрати спецназу допустимі на рівні 1%. Якщо у спецназу великі втрати – 30% – то все пішло не так. Вся операція провалилась”, – зазначає Ігаль Левін. 

Гарний приклад спецоперації – військова операція США “Опівнічний молот”, коли американські літаки-бомбардувальники B2 атакували іранські ядерні об’єкти, такі як завод зі збагачення урану Фордо, у ніч проти 22 червня. За словами Левіна, “американці не полетіли би бомбардувати Фордо, якби Ізраїль не зачистив би все небо на 99%”. 

Проте велика війна держав, прикладом якої є нинішня війна Росії проти України – “це війна великих цифр, і великих втрат, тому що працюють важкі системи і залучено велику кількість непрофесійних людей”, пояснює Левін. При вдалому військовому наступі може бути, наприклад, 30% втрат особового складу, що сильно контрастує із проведенням спецоперації. 

За даними CSIS, Росія значною мірою не змогла досягти своїх головних цілей і зазнала великих втрат. На початку літа 2025 року CSIS стверджувало, що російські війська просувалися в середньому лише на 50 метрів на добу в таких регіонах, як Харківська область, що повільніше, ніж під час наступу на Соммі у Першій світовій війні, де французькі та британські війська просувалися в середньому на 80 метрів на добу. Навіть темпи просування російських військ у деяких районах Донецької області, що становили в середньому 135 метрів на день, були напрочуд повільними. З січня 2024 року Росія захопила приблизно 5000 квадратних кілометрів – близько 1% території України. 

Однією з найбільш інтенсивних битв цієї війни є битва за Авдіївку, яку Росія захопила в лютому 2024 року після двох років важких боїв. Втрати росіян були приголомшливими. За повідомленнями українського бригадного генерала Олександра Тарнавського, з 10 жовтня 2023 року до 17 лютого 2024 року росіяни втратити на Авдіївському напрямку 47186 осіб. Генерал описав останню фазу битви так: ворог “наступав на трупах своїх солдатів з перевагою в снарядах 10 до 1”. Людська перевага росіян, за даними Інституту Eґмонта, становила 7 до 1. 

Іншим прикладом є битва за Бахмут, яка була буквально конвеєром смерті російських життів. За даними BBC News Russian, під час російського штурму Бахмута загинуло до 20 тисяч бійців підрозділу “Вагнер”. Понад 17 тисяч були в’язнями, яких відправили на фронт з тюремних таборів. Колишній найманець “Вагнера”, який дезертирував, описав картину: “Як тільки ми почали використовувати в’язнів, це було схоже на конвеєр. Приходить група – і все, вони мертві. З’являється нова людина, живе п’ять хвилин, і її вбивають. І так день за днем”. 

За словами Ігаля Левіна, однією з ключових проблем Збройних Сил України є нестача піхоти. Можна мати найсучасніші танки або літаки, але якщо не буде достатньої маси людей, які воюватимуть, то ця зброя буде радше красивим експонатом або трофеєм ворога. Солдат, який стримує в окопах ворога на лінії бойового зіткнення, є головною зброєю війни. 

Маса та високий “коефіцієнт жертовності” у військовій практиці Росії 

Російська військова культура відрізняється від західної. Історично російські командири звикли до великих втрат для досягнення своїх цілей. Сформована сотнями років військової історії, культура сучасних російських військових толерантно ставиться до великих втрат, а величезні людські ресурси країни дозволяють це робити. 

Йоріс ван Бладель, старший науковий співробітник Інституту Еґмонта, розглядає чисельну перевагу не лише як важливий аспект російської військової стратегії, але й як ширшу концепцію. Оскільки російська армія є відображенням російського суспільства, ван Бладель вважає “масовість” характерною рисою російської держави, що формує її організацію та поведінку. 

Структурна толерантність до втрат походить із багатовікового патерну, де російські правителі з обмеженими технологіями, але великим населенням покладалися на перевагу в живій силі. Російська автократична держава з жорсткою вертикаллю влади, особливо коли вона монополізує поширення інформації, може бути більш вправною в мобілізації цієї маси людей та управлінні цією армією, ніж демократична держава, яка ставить права своїх громадян вище, зазначає Йоріс ван Бладель. Досвід Другої світової війни нормалізував для Росії масові втрати як ціну виживання. Систематична героїзація військової жертви через пропаганду створює культурну прийнятність втрат. Втрати, жертви і страждання високо заохочуються. 

Якщо Україна як демократія повинна зважати на політичні норми, громадську думку та міжнародне гуманітарне право, то автократії, такі як Росія, не переймаються цими питаннями. В умовах диктатури немає необхідності торгуватися між політичною і військовою елітою. Путін доносить свої стратегічні пріоритети до генералів, а ті роблять все можливе. Громадська думка ігнорується, а критиків режиму вбивають. Західні союзники України також є демократіями – вони менш рішучі, оскільки ведуть боротьбу за виборців через регулярний електоральний процес.

Результатом цього всього є те, що Росія демонструє надзвичайно високий “коефіцієнт жертовності” (sacrifice ratio) – здатність спрямовувати ВВП на поле бою замість потреб цивільного суспільства, згідно з аналізом британського дослідницького центру RUSI. Причому рівень жертовності Росії також затьмарює рівень жертв Китаю. 

Хоча Росія уникає проведення повноцінної мобілізації, яку вона за весь час повномасштабної війни провела лише один раз у вересні 2022 року на тлі успішних контрнаступальних дій України, вона рекрутує велику частку людей шляхом масштабного фінансового стимулювання. Через економічні проблеми Росії, вірогідно, доведеться в якийсь момент відмовитися від такої дороговартісної моделі мобілізації. Проте, як зазначає RUSI, проблема полягає в тому, що день розплати для російської економіки ще досить далекий. Ймовірно, Росія залишатиметься економікою, що занепадає – за майже будь-якими мірками, окрім її здатності вести війну. 

Загалом, за підрахунками RUSI, у Росії досі проживає 7-8 мільйонів чоловіків у віці від 21 до 29 років. Реальна кількість чоловіків, придатних до військової служби, набагато вища – за деякими оцінками, понад 20 мільйонів. Середній вік російського населення – 40 років. Навіть якщо Росії доведеться буде відмовитися від нинішньої моделі військового рекрутингу, вона завжди зможе провести повноцінну примусову мобілізацію, що, без сумніву, навряд є популярним навіть у цій країні, але жорстка антигуманна вертикаль влади зможе забезпечити себе достатньою масою живої сили як для подальшого ведення війни проти України, так і для вторгнення у Європу.

“Ця надзвичайна толерантність росіян до втрат може бути фактором, який спонукає Путіна розпочати війну на ще одному театрі (країни Балтії, наприклад). Тому що в Росії не те що феноменальний, а буквально аномальний рівень терпимості до втрат – росіян готові терпіти будь-які авантюри і витівки Кремля”, – каже Ігаль Левін.

Хто у Європі готовий помирати?

Ігаль Левін вважає, що НАТО є застарілою архітектурою, і тепер не дуже зрозуміло, хто у Європі готовий бути цією піхотою. У багатьох країнах загальна військова повинність була скасована, а її відновлення є непопулярним – передусім серед молодих людей.

Яскравим прикладом є Німеччина, економічний двигун Європи та найбільша країна за населенням у ЄС. Під час Холодної війни основний тягар протистояння між Заходом та СРСР падав на тодішню розділену Німеччину, посеред якої проходив кордон між цими двома протиборчими блоками. НАТО у 1940-ві роки створювалося, зокрема, для того, щоб не дозволити Німеччині (тобто ФРН, якій пощастило бути по західний бік Залізної завіси) відродитися. Проте коли стало зрозуміло, що кровопролитна війна у Європі між двома блоками може спалахнути, то було прийнято рішення відродити німецьку армію. 

“По суті Бундесвер – прямий спадкоємець Вермахту: кістяк офіцерів і топгенералів – це були ветерани. А відродили їх американці тому, що знали, що тільки ті вміють та знають, як бити росіян, маючи ще й багатий в цьому досвід. НАТО остаточно тоді вже відкинуло ціль стримування німців, і стало саме оборонним альянсом проти соціалістичного блоку. При цьому новостворений Бундесвер, як і багато європейських членів Альянсу, розглядався як такі собі проксі-сили – масова піхота, яка прийме на себе удар. У тієї ж Москви для цього створювалася та ж армія НДР [Німецька демократична республіка, яка була під контролем Москви – ред.]”, – пише Ігаль Левін. Таким чином для НАТО масовою піхотою мали стати громадяни ФРН, а для СРСР – громадяни НДР (та інші). 

За подібною моделлю Росія використовувала у війні проти Україні свої проксі-сили ДНР та ЛНР, які були такою масовою та дешевою піхотою у 2022 році.  За словами Левіна, “ЛДНР брали на себе сковування у лоб ЗСУ у зоні ООС [Операції об’єднаних сил – ред.], у той час як відбірні російські ВДВ здійснювали основне зусилля – охоплення та оточення Києва”. Поряд з людським ресурсом ЛДНР Росія активно мобілізувала в’язнів, представників нижчого соціального класу, а також українських громадян з окупованих територій. Таким чином Путін показав, що він має масову піхоту, що є ключовою причиною, чому вся Європа, крім України, боїться його. 

Але сьогодні Європа та НАТО вже не мають цієї маси піхоти. Нинішня Німеччина є загальним індикатором. Після понад трьох років найбільшої війни у Європі після Другої світової, Німеччина все ще не може відновити призов на основну військову службу, який був призупинений у 2011 році за канцлерства Анґели Меркель. 

Згідно з опитуванням інституту Forsa, проведеним на замовлення журналу Stern і телеканалу RTL більшість німців висловлювалися за відновлення обов’язкового призову напередодні розгляду у Бундестазі нового закону про військову службу. 54% респондентів підтримують повернення обов’язкової служби у Бундесвері, 41% – проти, ще 5% не мають думки з цього питання. Проте в опитуванні помітна значна різниця між поколіннями. Серед людей віком від 60 років і старших – 61% підтримують призов, тоді як серед молоді 18-29 років, яка безпосередньо підпала б під нього, 63% виступають проти. 

Навіть відновлення військового призову в тому вигляді, у якому воно пропонується, є напіврішенням. Згідно з компромісом двох коаліційних партій ХДС/ХСС та СДПН, на першому етапі служба мала б залишитися добровільною, а усі 18-річні отримували б анкету, де вказують стан здоров’я, освіту, спортивну форму й ставлення до військової служби. Якщо ж добровольців виявиться замало, що так і буде з високою вірогідністю, то на другому етапі буде вводитися обов’язкова медична перевірка для частини покоління, яку визначатимуть жеребкуванням (“лотерея призову”). Якщо й цього буде недостатньо, то буде передбачене часткове відновлення призову, але лише після рішення Бундестагу. Але повне повернення загальної військової повинності можливе лише у випадку оголошення стану оборони або напруженості. Проте навіть цей компроміс зірвався, оскільки СДПН наполягає, щоб служба залишалася добровільною й не перетворювалася на “приховану примусову”. Очікуються нові переговори між фракціями обох партій. 

Зрештою, через політичний ризик втрати молодих та протестних виборців політичні сили намагатимуться уникати питання призову. Наприклад, вимога повернути призов є в програмі праворадикальної партії “Альтернатива для Німеччини” (AfD). Проте запланована ініціатива депутата AfD з питань оборони Рюдіґера Лукассена щодо відновлення військової служби викликала опір всередині партії, особливо серед східних земельних організацій. 6 жовтня президія AfD у Бундестазі заблокувала розгляд ініціативи Лукассена. 

Президент Союзу резервістів Бундесверу Патрік Зенсбург заявив, що без повернення військового обов’язку обороноздатність Німеччини неможлива. Він попередив, що у разі війни Німеччині доведеться замінювати великі втрати: “Це звучить жорстоко, але за розрахунками Бундесверу щодня можуть гинути або отримувати тяжкі поранення до 1000 солдатів. Їх потрібно буде постійно замінювати – переважно резервістами”.

У Польщі у разі початку війни кожен третій поляк (32,6%) покинув би своє місце проживання, за даними опитування IBRiS на замовлення газети Rzeczpospolita, які були опубліковані у квітні 2025 року. 18,5% опитаних повідомили, що в разі війни виїхали б за кордон. Лише 10,7% дорослого населення готові добровільно вступити до лав збройних сил. Для армії найбільш привабливою групою, яка може скласти резерв на випадок мобілізації, є люди віком від 30 до 50 років. Однак серед цієї групи домінують настрої на еміграцію або волонтерську діяльність.

Очевидно, у Європі ніхто не хоче помирати – зрештою, як і в Україні, але якій доводиться жертвувати цінними життями своїх громадян заради незалежності. Європі потрібно швидко приймати рішення щодо збільшення мобілізаційного людського ресурсу та готовності до затяжної війни на виснаження з Росією та відходити від мислення, яке домінувало після Холодної війни. Інакше – російські війська стоятимуть на узбережжі Балтійського моря або навіть значно глибше у Європі, як це було після Другої світової війни.