МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Лактіонов Микита, стажер аналітичного Центру Resurgam
Фото: Пресслужба президента України
Насправді ж більшість дискусій, що виникають між Україною та країнами ЄС, є типовими для будь-якого процесу розширення: вони пов’язані з економічною конкуренцією, внутрішньою політикою держав-членів та інституційними обмеженнями самого Союзу. У цьому контексті важливо відокремлювати медійні наративи від реальних процесів інтеграції, які поступово формують нову архітектуру відносин між Україною та Європейським Союзом.
Сам термін не є новим: він фігурував в аналітиці ще у 2012–2014 роках для опису розчарування Заходу повільними темпами реформ і корупцією в Україні до Революції Гідності. Після 2022 року цей наратив був цілеспрямовано реактивований російською пропагандою. Згідно з дослідженнями, російські інформаційні структури штучно розганяли тези про «втому» в європейському сегменті соціальних мереж. Метою було посіяти сумніви щодо доцільності підтримки України, розпалити невдоволення біженцями та змусити Захід схилити Київ до компромісів.
Незважаючи на штучне підсилення, термін закріпився у внутрішніх політичних дебатах ЄС. Його активно використовують праві, ультраправі та популістські партії для критики чинних урядів. Апелюючи до економічних проблем — інфляції, вартості енергоносіїв, витрат на агросектор — політики конструюють хибну дихотомію: «добробут власних громадян проти підтримки України».
Водночас конструктивні політичні сили рішуче відкидають цей концепт. Показовою є заява депутата Європарламенту Шона Келі: «Я хотів би бачити фразу «втома від України» вилученою з нашого лексикону». Таким чином, «втома» не є об'єктивним станом європейських інституцій; це дискурсивний інструмент боротьби за електорат.
В інформаційному просторі часто формується хибне враження, ніби статус кандидата на вступ до ЄС був даний Україні символічно, виключно як політичний жест або реакція на військову агресію росії. Такий підхід ігнорує як суб'єктність самої України, так і бюрократичну логіку Європейського Союзу. «Думка про те, що статус кандидата має суто символічне значення, може бути спричинена частково тоном європейських заяв щодо розширення, а частково — незвичною швидкістю початкового процесу подання заявки», — заявляє доктор політичних наук Марі-Ев Беланжер.
Статус кандидата став результатом офіційного звернення української держави. 28 лютого 2022 року Україна офіційно подала заявку на членство в Європейському Союзі. Цей крок став каталізатором для всього регіону: усвідомлюючи зміну геополітичної кон'юнктури, вже 3 березня 2022 року аналогічні заявки подали Республіка Молдова та Грузія. А вже 23 червня Європейська рада одностайно ухвалила рішення про надання статусу кандидата Україні та Молдові.
Часто акцентується увага на безпрецедентній швидкості цього рішення. Темпи проходження бюрократичних процедур ЄС, менш ніж чотири місяці від подачі заявки до надання статусу, дійсно вражають, адже зазвичай цей процес розтягується на роки. Для порівняння, Хорватія чекала на цей статус близько року, Чорногорія — майже два роки, Албанія — п'ять років, а Туреччина — дванадцять.
Однак пояснювати таку швидкість виключно фактом війни є значним спрощенням, яке не повною мірою відповідає дійсності. Надання статусу кандидата Молдові одночасно з Україною (хоча Кишинів подав заявку пізніше і не мав активних бойових дій на своїй території) яскраво демонструє, що війна виступила каталізатором, але не єдиною причиною — йшлося про зміну геополітичного підходу всього Євросоюзу.
Водночас варто усвідомлювати, що сам по собі статус кандидата не гарантує швидкого членства. Показово, що із наведеного вище списку до ЄС приєдналася лише Хорватія. Решта держав досі залишаються у кімнаті очікування. Найбільш красномовним тут є приклад Туреччини, яка перебуває у статусі кандидата з 1999 року — понад чверть століття. Це наочно доводить, що отримання статусу є лише початком тривалого шляху реформ, а не квитком до автоматичного вступу».
Рішення ЄС базувалося на кількох факторах:
По-перше, критично важливим став існуючий фундамент Угоди про асоціацію. На момент подачі заявок Україна та Молдова вже роками імплементували значну частину європейського законодавства в рамках Поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі (DCFTA). Це означало, що інституційно та економічно країни вже довели свою спроможність і були структурно готові до переходу на рівень кандидатства.
По-друге, Брюссель усвідомив необхідність жорсткого геополітичного закріплення цих держав у європейській орбіті. В умовах глобальної конкуренції ЄС зрозумів, що відсутність чіткого європейського майбутнього для України створює довготривалу нестабільність на його власних кордонах.
По-третє, російська агресія змусила ЄС остаточно відмовитися від багаторічної політики утримання країн Східного партнерства у так званій «сірій зоні». Роками Євросоюз намагався тримати ці держави у статусі «буферу» — розвиваючи з ними співпрацю, але принципово не даючи перспективи членства, щоб не загострювати відносини з москвою. Повномасштабна війна довела повну хибність та небезпеку такого підходу, зробивши євроінтеграцію питанням виживання та регіональної безпеки.
По-четверте, свою роль відіграв безпрецедентний політичний консенсус всередині самого ЄС. Завдяки потужній проактивній дипломатії Києва, тиску європейських суспільств та лідерству країн Східної Європи вдалося переконати навіть традиційно скептичні столиці розблокувати процес розширення.
Одним із найбільш помітних економічних епізодів у відносинах України та ЄС стала ситуація навколо експорту української аграрної продукції. Вона виникла не внаслідок інтеграції України до єдиного ринку ЄС, а через тимчасові торговельні та логістичні рішення, ухвалені після початку повномасштабної війни.
У 2022 році, через блокування Росією чорноморських портів, ЄС скасував мита на українську продукцію і створив логістичний механізм «Шляхів солідарності». Однак логістична інфраструктура прикордонних країн виявилася не готовою до таких обсягів транзиту. Значна частина зерна осідала на ринках Польщі, Румунії, Угорщини та Словаччини, що призвело до падіння закупівельних цін.
Навесні 2023 року та на початку 2024 року це спровокувало масштабні протести фермерів, зокрема у Польщі, де блокувалися прикордонні переходи. Важливо чітко встановити причинно-наслідкові зв'язки: ці протести не означали «втому від України» чи відмову польського суспільства підтримувати Київ у війні. Вони були реакцією на структурні дисбаланси Спільної аграрної політики ЄС (CAP).
Європейські фермери працюють у межах жорсткої системи регуляцій Спільної аграрної політики та екологічних вимог «Зеленого курсу» (Green Deal), що збільшує їхні виробничі витрати. Українська продукція у цей період потрапляла на ринок ЄС у режимі тимчасової торговельної лібералізації і без повної імплементації цих стандартів, що робило її дешевшою для європейських покупців. У разі повноцінного членства України ці регуляторні вимоги поширюватимуться і на українських виробників.
На тлі протестів фермерів уряди кількох країн ЄС запровадили тимчасові односторонні обмеження на імпорт окремих видів української аграрної продукції. Такі рішення були пов’язані насамперед із внутрішньополітичним тиском та необхідністю стабілізувати ціни на національних ринках. Водночас ці суперечки стосувалися умов тимчасової торговельної лібералізації, запровадженої під час війни, а не правил повноцінної участі України у внутрішньому ринку ЄС.
Темпи інтеграції України безпосередньо залежать від політичної волі країн-членів ЄС, кожна з яких оцінює розширення крізь призму власних політичних інтересів. У цьому контексті варто розглянути позиції кількох держав, які відіграють найбільш помітну роль у формуванні дискусії про розширення, як через політичний вплив у ЄС, так і через активну участь у публічних дебатах щодо українського членства.
Німеччина, будучи ключовим донором фінансової та військової допомоги, Берлін демонструє прагматичний підхід до розширення. На початку 2026 року канцлер Фрідріх Мерц зазначив, що вступ України до ЄС у 2027 році є неможливим, наголосивши на необхідності безкомпромісного виконання критеріїв щодо верховенства права та прав людини. Ця позиція відображає небажання Берліна форсувати інституційні зміни без належної підготовки.
Франція офіційно підтримує Україну, але наполягає на тому, що розширення неможливе без глибокої інституційної реформи самого ЄС (зокрема, переходу до голосування кваліфікованою більшістю). Франція також побоюється, що вступ України змістить геополітичний центр ЄС на Схід та створить надмірну конкуренцію для французьких фермерів.
Польща залишається одним із найсильніших безпекових союзників Києва, проте в економічній площині діє як жорсткий опонент. Польща активно захищає власний внутрішній ринок від української агропродукції та логістичних послуг, що є логічною поведінкою держави, яка сама свого часу важко виборювала квоти під час вступу до ЄС: розміру субсидій, обмеження постачань, зокрема молока.
Нідерланди: попри побоювання щодо формування уряду за участі праворадикальної Партії свободи PVV, чинний кабінет міністрів на чолі з Робом Єттеном продовжує стійку підтримку України.
Угорщина та Словаччина формують полюс внутрішньої опозиції всередині ЄС. Уряд Віктора Орбана неодноразово блокував переговорні процеси (як-от у вересні 2025 року), маніпулюючи питаннями національних меншин. Крім того, на початку 2026 року Будапешт спільно зі Словаччиною (уряд Роберта Фіцо) вдалися до прямого шантажу, погрожуючи заблокувати підтримку української євроінтеграції через суперечки щодо транзиту російської нафти трубопроводом «Дружба».
Певні зміни політичного клімату спостерігаються і в Чехії, де на виборах перемогла партія ANO Андрея Бабіша з гаслом «Чехія понад усе». Однак ця риторика не означає формування відверто антиукраїнського курсу. Радше йдеться про перехід до жорсткого прагматизму, за якого підтримка подальшого розширення ЄС буде суворо обумовлюватися захистом національних економічних інтересів Праги.
Інституційна інтеграція України до Європейського Союзу перейшла від стадії політичних декларацій до етапу системної секторальної адаптації. Поки у публічному просторі ведуться дебати щодо формальних строків вступу, Україна вже здійснює масштабну синхронізацію власного законодавства та ринкових механізмів із внутрішнім ринком ЄС.
Цей процес охоплює цілком конкретні практичні кроки: від імплементації європейських митних правил та екологічних стандартів до гармонізації у сферах енергетики та телекомунікацій. Поточний етап відносин характеризується глибокою технократичною роботою, спрямованою на забезпечення сумісності української економіки з європейською правовою базою (acquis communautaire).
Ключовим інструментом цієї трансформації є програма Ukraine Facility обсягом 50 млрд євро на 2024–2027 роки, яка функціонує насамперед як жорсткий алгоритм євроінтеграційних реформ, а вже потім — як механізм макрофінансової підтримки. Згідно з планом, виділення траншів (зокрема 16,4 млрд євро у 2024 році та чергових виплат наприкінці 2025 року) суворо прив'язане до виконання визначених структурних індикаторів.
Йдеться, зокрема, про реформування системи управління державними фінансами, впровадження Національної стратегії доходів, перезавантаження органів економічної безпеки, реформу митниці, антикорупційні заходи та цифровізацію державних послуг. Таким чином, фінансова взаємодія з ЄС виступає каталізатором модернізації українських державних інституцій та їхнього наближення до стандартів Євросоюзу ще до моменту набуття формального членства.
В умовах спричиненої війною часткової блокади традиційних чорноморських портів критичною економічною артерією для України стали альтернативні логістичні маршрути — європейські «Шляхи солідарності». Цей механізм об'єднав автомобільні, залізничні та річкові (дунайські) коридори для зв'язку України з європейськими портами та глобальними ринками. За даними на кінець 2025 року, через ці шляхи було експортовано понад 224 млн тонн української аграрної продукції, а загальна вартість товарообігу оцінюється приблизно у 260 млрд євро.
Високі показники експорту не суперечать запровадженим раніше обмеженням: тимчасові ембарго з боку п'яти сусідніх держав ЄС стосувалися виключно реалізації українського збіжжя на їхніх внутрішніх ринках для захисту місцевих фермерів. Водночас транзит українського продовольства через території цих країн до інших держав ЄС та третіх країн безперервно тривав саме завдяки розбудові інфраструктури «Шляхів солідарності».
Інституційне злиття на рівні окремих галузей також демонструє високу динаміку, що прямо впливає на архітектуру майбутнього членства: приєднання до європейської енергосистеми ENTSO-E дозволило не лише стабілізувати українську мережу, а й розпочати повноцінну комерційну інтеграцію. Наприкінці 2025 року Україна перейшла на європейські правила довгострокових аукціонів електроенергії, а з 1 січня 2026 року офіційно стала частиною єдиного європейського роумінгового простору, що є безпрецедентним кроком для країни-кандидата.
Цей перелік секторальних досягнень є ключовим аргументом, що деконструює наратив про так звану «втому від України». Ті суперечки навколо квот, тарифів чи логістики, які періодично виникають і помилково трактуються як «втома», насправді є закономірним наслідком того, що європейський ринок адаптується до появи великого конкурентного гравця. Практична інтеграція перейшла від заяв солідарності до складної бюрократичної роботи, яка і є нормальною практикою будь-якого процесу розширення ЄС.
Аналіз політичних та економічних процесів демонструє, що інтеграція України до Європейського Союзу перейшла до складної бюрократичної роботи.
Концепт «втоми від України» не відображає інституційної реальності ЄС. Це медійний та політичний наратив, частково згенерований російською пропагандою, а частково адаптований європейськими популістами для внутрішніх електоральних маніпуляцій. Ті суперечки та напруження, які дійсно виникають, є не ознакою «втоми», а закономірним наслідком того, що європейські економіки адаптуються до появи на єдиному ринку великого та конкурентного гравця.
Отримавши статус кандидата завдяки власній проактивності та фундаментальним змінам у регіональній безпеці, Україна демонструє високі темпи секторальної інтеграції. Від енергосистеми ENTSO-E до програми Ukraine Facility та цифрового роумінгу, Україна де-факто вже функціонує як частина європейського економічного простору. Темпи остаточного вступу залежатимуть від ефективності внутрішніх реформ в Україні та здатності ЄС реформувати власні механізми прийняття політичних рішень.
Вам може бути цікаво
