Чи вигідний Росії позиційний глухий кут на фронті в Україні?

Фото: Associated Press

Публікацію вперше оприлюднено англійською мовою на платформі UNITED24.

Російські інформаційні спецоперації: маніпуляція фокусами

В інформаційному просторі поступово закріпився наратив про невідворотність російського просування. Його суть полягає у підміні фундаментального факту — нездатності росії забезпечити швидкий чи принаймні достатній темп наступу — твердженням про стратегічну неминучість її переміщення вперед.

Поняття «повільне просування» у класичному військовому аналізі означає втрату ініціативи, надмірні втрати ресурсів та високу ціну за кожен тактичний крок. Але фактично російська неспроможність в рамках інформаційних операцій була вдало трансформована у переможну психологічну конструкцію, в якій об’єктивна ознака виснаження подається як доказ витривалості. Цей вірус було успішно інфільтровано в західну думку, у результаті чого повільність перестала асоціюватися зі слабкістю, а стала ніби елементом сили.

Логічна абсурдність такого підходу очевидна. Погроза немовляті смертю від старості також є формально невідворотною, однак вона не несе жодного іншого сенсу, окрім філософського осмислення, що життя скінчене.

Якщо подивитись на ситуацію дещо з іншої перспективи, то невідворотність без визначеного горизонту часу та без гарантованого досягнення кінцевої та реальної мети не може вважатися стратегічною перевагою. А сама ситуація на полі бою є лише відображенням зовсім іншої реальності, а саме характеру війни на виснаження, що розпочалася з 2023 року. Коротко цю реальність озвучує більшість українських військових так: «Наша задача — протриматися на один день довше за противника».

Стан фронту як індикатор?

Яких успіхів досягла росія за останні місяці? Успіхом можна вважати окупацію Сіверська та близьку окупацію Покровська та Мирнограда, а також просування біля Лиману. Це важливі оборонні райони у напрямку агломерації Краматорськ — Слов’янськ. Також успіхом можна вважати часткову окупацію міста Гуляйполе, але вже на Запорізькому напрямку. Проте жоден з цих пунктів наразі не є критичним для стабільності української оборони, навіть якщо чинить моральний тиск на українське суспільство, особливо ті просування, які скорочують відстань до промислово важливих міст — Харкова, Запоріжжя, Сум.

Головне питання полягає в тому, яку ціну заплатила російська армія за взяття цих населених пунктів. Скорочення механізованої складової росії внаслідок виснаження резервів техніки, тактика проникнення малими піхотними групами, а також домінування дронів роблять структуру витрат для росії особливо чутливою. Тому на одного пораненого окупанта припадає один вбитий окупант. Для прикладу, за даними Сил безпілотних систем, на які зазвичай припадає понад 1/3 всіх уражень живої сили росії, у лютому з 8672 санітарних втрат — 4790, або 55%, були безповоротними. Кожна одиниця втрати має верифікацію через відеопідтвердження.

Це не відповідає старій доктрині втрат, за якою на одного загиблого припадало троє поранених. Завдання української армії полягає в тому, щоб навіть у разі втрати населеного пункту якомога довше контролювати підступи й при цьому організовувати так звану тактику «каруселі», за якої дрони цілодобово атакують скупчення російських військ, які намагаються інфільтруватись та закріпитись

Натомість українські успіхи, такі як контратака під Куп’янськом, часто залишаються інформаційно непоміченими в західному медіаполі. Начальник генштабу Герасимов і Путін особисто вже тричі оголошували місто взятим (як у межах внутрішньополітичної пропаганди, так і в межах спроби маніпулювати сприйняттям щодо стану фронту в Україні напередодні тристоронніх перемовин). Однак місто контролюється українськими військовими.

Успіхом також можна вважати стримування російського наступу під Гуляйполем. Чому зрештою успіхом? Тому що наступаючому угрупованню було завдано значних втрат, що для України в межах війни на виснаження є вирішальним. Стратегічна мета України полягає в тому, щоб на кожній ділянці фронту підвищити співвідношення російських втрат до 1:6 або 1:8. Україна наближається до цієї мети через розвиток безпілотних систем, удосконалення управління та систем бойового контролю, однак бажаного рівня ще не досягнуто. Хоча були випадки, коли на одного загиблого українського солдата на певних ділянках фронту припадало і значно більше убитих російських солдатів, проте поки що йдеться про винятки.

Для прикладу з інтерв’ю командира Третього армійського корпусу Андрія Білецького: «[Бригада] справляється на хорошому рівні. Наші втрати з противником уже давно не три-п'ять до одного. Буває, коли противник активно діє, то 10–12 до одного. Чому так? У нас краща піхота, краще управління. Найголовніше — ми на іншому технологічному укладі. Безпілотні системи повітряного базування, наземні роботизовані комплекси, системи контролю, розвідки технічної, радіоелектронної боротьби у нас на порядок кращі за противника». Мета полягає в тому, щоб зробити ці винятки правилом.

Патова ситуація як доказ спроможностей України

Тож те, що стратегічно відбувається на полі бою, можна назвати «патовою ситуацією», суттєвою ознакою якої є те, що кремль не здатний завдати Україні стратегічної поразки, тоді як Україна не здатна деокупувати свої міжнародно визнані території. Патова ситуація можлива лише за умови збереження спроможності всіх сторін. Якщо одна сторона суттєво втрачає військовий, економічний чи політичний потенціал, рівновага зникає. Отже, сам факт стратегічної патової ситуації свідчить про суб’єктність та інституціональну спроможність України в цій війні.

Загалом наратив про Україну як «жертву, що вже слабко пручається», суперечить самій реальності пату. І пат у цьому контексті є формою взаємного блокування стратегічних цілей. Це блокування є асиметричним за наслідками для росії. Україна фактично зупинила реалізацію ключових стратегічних цілей росії не лише на своїй території, а й у ширшому геополітичному вимірі. Москва не досягла ані політичної ліквідації української державності, ані військового домінування в регіоні, ані демонстрації моделі «швидкої перемоги», яка мала б стати сигналом для інших пострадянських країн та Європи та поширити вплив, закріпивши відповідний імідж. 

Режими, які традиційно орієнтувалися на підтримку москви, зокрема у Сирії чи Венесуелі, пали. Куба та Іран перебувають під системним військово-політичним тиском, що додатково зменшує потенціал їхньої осі взаємної підтримки. Китай, вже не маючи російської дубини у будь-якій точці світу, змушений різко звузити геополітичний маневр, дбаючи про свою репутацію. Тож росія починає втрачати ту специфічну цінність (окрім дешевих ресурсів), яку в ній вбачав Китай та решта союзників у світі. Крім того, Кремль втратив ринки газу і нафти Європейського Союзу, а на альтернативних ринках дедалі частіше стикається з ситуацією, коли умови диктує покупець, а не продавець.

Тож природно, що якщо ми відійдемо на крок, щоб глянути на усю світову дошку одразу, ми побачимо, що патова реальність на полі бою насправді перестає бути «застиглою рівновагою» у світі. Якщо одна сторона заблокувала стратегічні цілі та можливості (ресурси) іншої, то третя сторона — а ми говоримо про Європу — отримує вікно можливостей для активної реалізації власних стратегічних цілей. Ключове слово тут — активно, а не реактивно.

Сполучені Штати вже діють у цій логіці, використовуючи створене Україною стратегічне блокування росії для переформатування трансатлантичних і глобальних балансів. Фактично український спротив став передумовою для цього маневру. Питання лише в тому, чи скористається Європа тим самим вікном можливостей із належною швидкістю та масштабом.

Виснаження як точка біфуркації

Війна на виснаження такого масштабу рідко завершується поступовим і передбачуваним згасанням. Набагато частіше вона входить у фазу накопичення критичної маси факторів, після чого рівновага руйнується різко. Поточна ситуація відповідає саме такій логіці. Формальна «стабільність фронту» приховує глибокі, взаємні асиметрії у темпах економічного, технологічного та демографічного виснаження сторін.

Індикатори виснаження України досить очевидні для інформаційного західного простору: складність мобілізаційного процесу, суспільна втома, бюджетна залежність від зовнішньої підтримки, енергетичні та гуманітарні виклики. Україна обмежена у швидкому нарощуванні чисельності війська без серйозних соціальних наслідків. Ці фактори не є ознакою колапсу, однак вони красномовно сигналізують про межі внутрішнього ресурсу.

Водночас індикатори виснаження росії мають більш структурно зрозумілий характер, однак неохоче сприймаються західним інформаційним простором. Зростання військових витрат до аномально високих часток бюджету, дефіцит федеральних фінансів, інфляційний тиск, кадровий дефіцит у цивільній економіці, деградація логістики, погіршення якості озброєння, залежність від імпортних комплектуючих — усе це формує системну вразливість. Російська модель тримається на мобілізаційному перекосі, що поступово підриває базу довгострокової стійкості. Але цей перекіс поступово нівелюється самою українською стратегією виснаження Росії, описаною вище.

За даними Роберта Бровді, командуючого Силами безпілотних систем України, за три останні місяці вперше за тривалий час українським силам вдалося знищити більше окупаційних військ, ніж Кремль забезпечив поповнення. З грудня 2025 року по лютий 2026 року Кремль мобілізував для війни в Україні 80 122 одиниці живої сили. За цей же період, за верифікованими даними, окупаційні війська втратили 88 898 осіб, що, ймовірно, призведе до першого з 2022 року скорочення чисельності російських військ в Україні.

За планами міністра оборони України Михайла Федорова, чисельність втрат планується довести з поточних 28-30 тис. на місяць до 50 тис. за рахунок безпілотних та роботизованих систем, що, своєю чергою, призведе впродовж року до скорочення чисельності російського угруповання на 150-200 тис. в рік, необхідних для перехоплення ініціативи на полі бою з поточними можливостями та обмеженнями, що є в України зараз.

У точці виснаження патова ситуація перетворюється на точку біфуркації (момент розгалуження сценаріїв). Вихід з неї можливий у різні боки, але потребує каталізатора.

Для Росії маркерами виходу з пату були б:

• масштабна нова мобілізаційна хвиля,

• оперативний прорив на одному з ключових напрямків, що вперше з початку війни наблизив би їх до одного з обласних центрів України;

• різке зниження західної підтримки України; 

• руйнування української енергетичної системи;

• технологічна адаптація до санкцій/зняття санкцій;

• злам спротиву української ППО; 

• зміна політичних настроїв у Європі на користь «заморожування» конфлікту.

Для України такими маркерами можуть стати:

• прорив у виробництві балістичної зброї,

• стабілізація мобілізаційної політики,

• масове розгортання роботизованих, безпілотних систем, яке частково нівелює тиск, який росія чинить на український мобілізаційний потенціал, користуючись більш ніж чотирикратною перевагою в чисельності населення;

• розширення санкцій проти критичних секторів росії, особливо нафтогазового сектору; 

• посилення ППО та радикальне зниження показника вартості снаряда ППО у порівнянні з вартістю російського снаряда (ракети чи дрона).

Завдання ЄС, якщо він має намір вийти переможцем за наслідком тектонічних геополітичних зсувів, — системно закрити кожен із цих сценаріїв. Західні партнери вже неодноразово запізнювалися із серйозною підтримкою інноваційних сплесків — від FPV-дронів до морських безпілотників. Пропустити хвилю НРК (наземних роботизованих комплексів) означало б вчергове і, можливо, вже остаточно, втратити шанс на асиметричний технологічний прорив.Надзвичайний саміт ЄС щодо України та оборони в Брюсселі. Фото: NurPhoto / Getty Images

Ця зміна вже почала відбуватися у населення росії: після беззаперечної підтримки війни в минулі періоди кількість населення, що є прихильниками її завершення на території росії, зросла до рекордних 53% станом на лютий 2026 року, порівняно з 35% на момент широкомасштабного вторгнення. Збільшення відбувалось ситуативно в середині 2022 року, коли Україна провела контрнаступ під Києвом, Харковом, а потім Балаклеєю та Херсоном, а потім системно збільшувалася частка з середини 2023 року, коли Україна розвила власну програму бойових дронів середньої дальності та отримала можливість частково повернути війну на територію росії.

Своєчасність для стратегічного перелому

Європа має вибір. Або діяти як активний суб’єкт і дати укол сильного заспокійливого зв’язаному ворогу, закривши всі сценарії виходу з пату, або традиційно вколоти заспокійливе собі та допустити, щоб ініціатива знову перейшла до сторони, яка навіть не робить таємниці з того, кого розглядає наступною жертвою. Шанс полягає в тому, що сьогодні структурні слабкості росії дозволяють кожній додатковій дії мати більший ефект, ніж рік тому чи особливо два-три роки тому. Саме тому такий сильний акцент української дипломатії робиться на санкціях, а також на закликах до європейських партнерів допомогти блокувати так званий тіньовий флот, оскільки саме це прискорює виснаження кремля на місці й тим самим відкриває Україні перспективну можливість для деокупації на місцевості й, відповідно, прискорює завершення війни.

Уявімо ідеальну політичну рішучість — і танкери тіньового флоту будуть одномоментно заблоковані в акваторіях Балтійського та Чорного морів, на що є військова та організаційна спроможність українсько-європейських сил у кооперації. На порти з цих акваторій припадає 70% експорту сирої нафти росії, за даними моніторингової групи «Інституту Чорноморських стратегічних досліджень».

Кремль не здатен через інфраструктурні особливості системи різко наростити експорт нафти через далекосхідні чи арктичні порти, бо з радянських часів нафтотранспортна система була побудована з орієнтацією експорту нафти та нафтопродуктів на захід. Такий крок став би необхідним каталізатором для виходу з патової ситуації у період біфуркації саме на користь України. Але для реалізації необхідні як своєчасність, так і масштаб.

Втратити цей момент означає добровільно продовжити війну на умовах противника, тільки вже можливо і на території ЄС. Після періоду політичних турбулентностей у трансатлантичному просторі, пов’язаного з приходом президента Трампа, європейський дискурс частково змістився від категорій деокупації, репарацій та покарання військових злочинців до риторики управління ризиками. Проте публічне окреслення стратегічної мети має значення: воно формує очікування, впливає на інвестиційні рішення та психологію противника. 

Європа володіє необхідними засобами та політичними можливостями для різкого посилення українських спроможностей. Питання полягає не в можливостях, а в темпі та політичній волі. Активна позиція перетворює патову ситуацію на етап перед стратегічним переломом.

Отже, Україна тримає фронт у межах максимально можливої для неї патової ситуації та обміну «території на стратегічне системне виснаження противника». Результати цієї стратегії не завжди є миттєво помітними, однак вони накопичуються. Ми наближаємося до моменту, коли економічні, технологічні та військові процеси можуть зійтися в точці різкого зсуву для обох сторін. У цій точці вирішальним стане характер дій партнерів: спостерігати за інерцією чи активно сприяти тому, щоб терези остаточно схилилися на бік України.