Чи може Туреччина бути гарантом безпеки України?

Фото: Getty Images

Наміри Туреччини

Туреччина неодноразово заявляла про готовність та бажання долучитися до надання безпекових гарантій та зобов’язань Україні після війни. Міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан у лютому 2025 року прямо заявляв, що Туреччина відкрита до надання Україні безпекових гарантій у межах фінальної мирної угоди. А у квітні 2025 року президент Володимир Зеленський повідомляв, що під час переговорів його колега Реджеп Тайїп Ердоган підтвердив готовність Туреччини бути серед гарантів безпеки України, особливо у Чорноморському регіоні. Зеленський наголосив, що Анкара має всі можливості зробити вагомий внесок у безпеку на морі, і він бачить Туреччину одним із ключових гравців майбутньої системи гарантій.

Наприкінці серпня 2025 року посол України в Туреччині Наріман Джелял зазначав, що Туреччина готова направити військовий персонал до України в рамках домовленостей про гарантії безпеки та надасть допомогу в операціях з розмінування Чорного моря. Все це каже про реальну зацікавленість Анкари у формуванні повоєнної архітектури безпеки в Україні.

Гарантії на морі

Найбільш реалістичною є участь Туреччини у забезпеченні безпеки у Чорному морі. Анкара вже продемонструвала свою здатність допомагати Україні в цьому плані під час ініціації та імплементації Чорноморської зернової ініціативи 2022 року. Вона була основним учасником перемовин разом з ООН. Після закінчення її у дії у 2023 році Анкара продовжила роботу на цьому напрямку. Разом з Болгарією та Румунією – чорноморськими країнами-членами НАТО – вони ініціювали тристоронню мінно-тральну ініціативу (MCM BLACK SEA). Вона створена для виявлення й нейтралізації дрейфуючих/якірних мін, що допомагає продовжувати український експорт морем й після закінчення дії зернової угоди.

Тому перспективним напрямком співпраці України та Туреччини може бути забезпечення безпеки та свободи судноплавства. Наразі українські кораблі рухаються винятково у територіальних водах Болгарії, Румунії та Туреччини для уникнення російських ударів. Однак обсяги суден та торгівлі обмежені через це. Лише за 2021 рік Україна експортувала 151 млн тонн вантажів морем. Український морський шлях, про який йшла мова вище, за час війни забезпечив експорт 150 млн тонн вантажів. Різниця досить велика. На це впливає як і тимчасова окупація значної кількості портів та неможливість роботи інших, так і обмеження морського руху.

Для збільшення обсягів торгівлі необхідно розширювати логістичні шляхи. Цьому загрожує мінна небезпека і загалом дії РФ. Туреччина може бути однією з держав, що гарантує українським суднам вільний рух Чорним морем. Турецькі кораблі можуть брати участь у патрулюванні акваторії самостійно або у складі багатонаціональних морських патрулів.

Більше того, Туреччина зацікавлена в обмеженні російського впливу у Чорному морі та збільшенні своєї сили у регіоні. Після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Анкара не пропустила військові кораблі РФ, що йшли з Середземного моря, через протоки Босфор і Дарданелли, згідно з конвенцією Монтре. Вона забороняє прохід військових кораблів країн, що беруть участь у війні. Серед кораблів, які не пропустила Туреччина, згадуються ракетний крейсер “Варяг”, флагман Тихоокеанського флоту Росії, великий протичовновий корабель “Адмірал Трібуц” та ще 4 військові судна. Вони могли б значно посилити російську “парасольку” ППО над Чорним морем та збільшити ракетні можливості Москви, що погіршило б становище України.

Дії Анкари допомогли Україні, проте зіграли й на її власні інтереси. Після численних українських атак чорноморський флот РФ максимально послаблений, що може збільшити турецький вплив. Наразі можна казати, що, як мінімум, створився паритет між військово-морськими силами Анкари та Москви у Чорному морі. Україна заявила про знищення ⅓ Чорноморського флоту РФ. Решта російських боєздатних кораблів змушені перебувати на базі у Новоросійську.

Це унікальна ситуація для останніх століть. Участь Туреччини у безпекових гарантіях на Чорному морі тільки збільшить цей вплив. Вона, як потенційно найпотужніша морська держава регіону, буде контролювати забезпечення стабільності за такого сценарію. Також невідомо скільки ще протриває війна та скільки російських кораблів буде потоплено. Наразі поповнення через турецькі протоки неможливе, так що Анкара отримує з цього постійну вигоду.

Однак після завершення війни Туреччина буде знову змушена пропустити військові кораблі РФ у Чорне море. Це буде негативом як для України, так і для Туреччини та інших країн Чорноморського регіону, тому що військово-морська сила РФ може відновитися. Очевидно, що це вплине й на готовність та масштаб надання гарантій безпеки Україні від Анкари. Забезпечувати вільне судноплавство, коли поруч стоїть потужний російський флот досить важко.

Гарантії на землі

Участь турецьких сил у забезпеченні гарантій безпеки на землі є більш складною. Як було зазначено, Анкара висловлювала готовність щодо відправки військ до України. Спочатку варто окреслити фактори, що грають на користь цього:

1. Росія негативно ставиться до потенційної присутності військового контингенту країн Заходу в Україні. Україна та її союзники, у свою чергу, негативно ставляться до Москви та її партнерів у цьому питанні. Туреччина ж є своєрідним мостом між Європою, НАТО та Росією. Президент Ердоган має “особливі” відносини як з американським президентом Трампом, так і з російським Путіним. Тому Туреччина може бути своєрідним компромісним варіантом, який задовільнить всі сторони.

2. Туреччина та особисто Ердоган мають великі амбіції щодо збільшення геополітичної ваги Анкари у світі. Вона є одним з найважливіших гравців у Сирії, у врегулюванні конфлікту у Секторі Гази, з нещодавнього часу – на Південному Кавказі. Наразі Туреччина обрала собі роль ключового посередника у перемовинах та неодноразово надавала майданчик для діалогу. У разі успіху це закріпить за Анкарою відповідний статус. Участь у гарантіях безпеки ж стане ознакою того, що вирішення найбільшої війни у Європі після Другої світової війни не може обійтися без Туреччини. Це значно збільшить її геополітичний вплив.

Окрім цього, Туреччина прагне зменшити силу Москви у чорноморському ареалі. Століттями Росія домінувала у регіоні, а потенційна перемога над Україною ще більше б посилила її. Запобігти цьому у майбутньому можна за допомогою ефективного стримування в Україні та чорноморському регіоні, використовуючи гарантії безпеки та силові засоби. Це створило б можливість контрольовано тримати Росію у стані, коли вона не може значно збільшити свою міць.

Однак, наразі немає цілковитої впевненості як в участі турецьких військових, так і присутності іноземних контингентів загалом. Це тягне за собою ризик прямого зіткнення із російською армією, чого кожна країна прагне уникнути.

Більш реалістичним та безпечним варіантом є участь у системі моніторингу припинення вогню. Схожа система під егідою ОБСЄ існувала під час проведення АТО та ООС. Не можна сказати, що вона була надто ефективною, але у майбутньому цей сценарій може знову розглядатися у багатьох конфігураціях. Для його нормальної роботи необхідні дієві засоби спостереження та санкції для порушників перемирʼя/миру.

Якщо ж до України все ж будуть заходити іноземні військові контингенти, то серед них з майже 100-відсотковою вірогідністю будуть й турецькі війська. Анкара не втратить можливості продемонструвати власну силу.

Ефективність

Під час ізоляції Росії з 2022 року (яка наразі поступово зникає) Туреччина стала одним з небагатьох містків у “великий світ” для Москви. Вона не закрила свій повітряний простір для літаків РФ, російські туристи продовжували масово подорожувати до турецьких курортів, а торгівля між країнами навіть зросла.

За даними Reuters, “двосторонній товарообіг між Анкарою і Москвою зріс більш ніж удвічі, досягнувши піку в $68 млрд у 2022 році, а потім стабілізувавшись на рівні $46 млрд у 2024 році. За цей період Туреччина піднялася з 14-го місця серед найбільших покупців російської нафти на третє, причому 70% її морського імпорту нафти в 2024 році надходило з Росії. Вона також стала найбільшим у світі імпортером російських нафтопродуктів, поглинаючи 21% світового експорту палива з Москви”.

Єдиним газопроводом з Росії до Європи залишається Турецький потік “Газпрому”. Це збільшує важливість Туреччини для Москви та сприяє схильності російського керівництва до рішень або прохань Туреччини.

Можна уявити ситуацію: турецькі моніторингові сили або миротворці фіксують порушення режиму припинення вогню та повідомляють про це російську сторону та вимагають припинення таких дій. Яка можлива реакція Москви на такий випадок, коли через територію Туреччини проходить останній газопровід на Захід та коли через неї відбувається певний обхід санкцій або інші важливі економічні операції в умовах західної блокади? Очевидно, що Росія буде більш схильна йти на поступки Туреччина, ніж за умови схожих претензій з боку європейських держав.

На морі ситуація аналогічна. Як було сказано, турецький флот наразі не слабший за російський, що означає більші можливості для сміливих дій. Перехоплення турецькими ВМС російських кораблів, що намагаються перешкодити майбутньому морському коридору за участі України не виглядає надто фантастичним. Участь саме Анкари у морських гарантіях безпеки буде найважливішою та найбільш реалістичною.

Варто зазначити, що все вищеперераховане можливе лише за наявності вигоди для Туреччини брати в цьому участь. Крім збільшення свого геополітичного впливу, Анкара повинна мати певний економічний інтерес в Україні. Це стосується ширшої теми створення у нашій державі сприятливих умов для ведення бізнесу та інвестицій, але пріоритет має стояти для наших найближчих партнерів.

В Україні вже побудовано завод Baykar – компанії, яка належить зятю Ердогана. Він був уражений російською ракетою, що не збільшує приязні Туреччини до Росії та каже про те, що Анкара не буде підігрувати Москві. Після цього випадку Туреччина відмовилася продавати Росії комплекси ППО С-400, про що Москва просила раніше.

Окрім цього, Туреччина будує для України військові корвети класу “Ada”. Побудовані вже два кораблі, і замовлено ще два на майбутнє. Отже, у галузі суднобудування дві країни вже мають спільне на найближчі роки.

Також дуже перспективною галуззю співробітництва є виробництво різноманітних безпілотників. Остання за допомогою відносно дешевих морських дронів нівелювала перевагу численного російського флоту та зробила можливим експорт товарів морем. Стає очевидним те, що за морськими дронами майбутнє.

Спільне виробництво таких апаратів, як і їхній продаж Анкарі, є досить перспективним. Туреччина – велика морська держава, яка зацікавлена у всіх інноваціях у сфері. Також їй було б цікаво не тільки створити спільне виробництво або імпортувати ці товари з України у майбутньому, а й навчитися досвіду. Туреччина має власний великий флот, який є дуже вразливим до схожих атак. Українські інструктори могли б навчати турецьких моряків та допомагати не тільки використовувати дрони, а й боротися із ними.

Продовжуючи тему безпілотників, варто згадати й співпрацю у сфері БПЛА. Вже зараз Україна постачає Туреччині двигуни для їхніх повітряних дронів, зокрема Akıncı UAV, ​​Bayraktar Kızılelma та інших. Їх виробляють у Запоріжжі на КБ “Прогрес” ім. О. Г. Івченка та “Мотор-Січі”.

Цікавою є й спільна участь двох держав у розробці шельфів корисних копалин в українській частині Чорного моря. Наразі Києву бракує власних технологій, але після завершення активної фази війни Анкара могла б допомогти технологіями та отримати частину прибутку. Це зіграло б на руку обом країнам.

Загалом, для ефективної участі Туреччини у гарантіях безпека Україна має максимально “завʼязувати” дві країни разом. Це може бути й більший прихід турецького бізнесу, наприклад для відбудови держави, й спільні морські проєкти, й технічні. Без цього, бажання сприяти Києву буде набагато меншим.

Перспектива

Участь Туреччини у забезпеченні післявоєнної архітектури безпеки неминуча. Невідомо у якому вигляді вона буде, але точно варто очікувати на залученість Анкари до морських ініціатив. Розміщення наземного військового контингенту є складнішим процесом та залежить від загальної тенденції інших країн.

Також Україна не може стояти осторонь та чекати, що партнери нададуть всі потрібні гарантії просто так. Необхідно вже сьогодні впроваджувати рішення, що сприяли б посиленню нашої інтеграції та співпраці. Це завʼязувало б країни між собою та збільшувало б бажання іноземних держав гарантувати безпеку України.

Аналітичний матеріал підготував Олександр Буряченко, оглядач Транскаспійського регіону, спеціально для Resurgam