Зліт та ліквідація курдської автономії у Сирії

Фото: REUTERS/Khalil Ashawi

Становлення курдської автономії  

Після початку громадянської війни в Сирії режим Башара Асада зробив пріоритетом боротьбу з сирійською опозицією та Ісламською державою (ІДІЛ) в центрі та на заході країни. Коли сирійська армія вивела свої сили зі сходу, де знаходяться курдські регіони, це дозволило тамтешнім політичним структурам узяти контроль над регіоном у свої руки. Вони відразу утворили власні органи самоврядування та Загони народної оборони (YPG), які почали забезпечувати безпеку регіону, у тому числі ставши буфером проти угруповань ІДІЛ. Курди вимагали не повалення режиму, а федералізацію Сирії.

Стратегічно Асад вирішив не починати конфлікт з курдами, які знаходяться у конфлікті з Анкарою, бо він мав бажання протидіяти туркам через їхню підтримку частини протурецької сирійської опозиції. Це рішення мало на меті як фрагментацію сирійської опозиції, так і запобігання можливому вступу курдів у війну на боці повстанських сил. Турецькі ж курди історично вимагали незалежності від Анкари, що створило вороже ставлення Туреччини до будь-яких курдських формувань.Джерело

Важливо додати про роль Росії в регіоні, яка після свого втручання у 2015 році в громадянську війну в Сирії стала одним з арбітрів у курдській автономії. Її роль полягала в стримуванні прямого конфлікту і моніторингу бойових дій між Туреччиною та курдами за допомогою патрулювання. Для москви це був ще один важіль впливу у регіоні на конфліктні сторони, який посилював її позиції. А за потреби сам кремль міг розпалювати конфлікти, щоб «продавати» потім власне посередництво. На Туреччину та США росія впливала через військову присутність та співпрацю з курдським нафтовим сектором, Асада ж росіяни поступово ставили в залежність через контроль над безпековими рішеннями та фінансову допомогу.

Економіка автономії

Курдська автономія за підтримки США контролювала ключові економічні активи Сирії. Серед них — родовища Дейр-ез-Зор і Аль-Хасака, що є ключовими джерелами сирійського видобутку нафти. Саме вони забезпечили фінансове підґрунтя автономії регіону після 2021 року та приносили близько 288 млн доларів щороку. Ці гроші йшли на забезпечення функціонування адміністративних органів, поліції та армії. Туреччина побоювалася, що через них фінансують Робітничу партію Курдистану, яка пропагує ідею незалежної курдської держави та є визнаною терористичним угрупуванням в Туреччині, США та ЄС через свої теракти. Частину доходів також могли отримувати США як країна, яка підтримувала та модернізувала нафтові родовища.

Не менш важливим ресурсом для курдів був контроль над гідроелектростанціями на Євфраті. Зокрема, за допомогою Євфратської та Мансурської дамб вони контролювали водопостачання, виробництво електроенергії та зрошення посівних площ.
Фото: Conflict Monitor by IHS Markit, 18 November 2019, Energy Consulting Group, BBC

Джерело

Повалення Асада та встановлення нового режиму в Сирії

27 листопада 2024 року сирійські опозиційні угрупування на чолі з Хаят Тахрір аш-Шам (ХТШ) почали наступ на режим Асада. Від самого початку сирійська опозиція спиралася на зовнішню підтримку. Туреччина надавала логістичну, військову і політичну допомогу бойовикам ХТШ та активно брала участь у плануванні операції та тренуванні солдатів. Анкара була зацікавлена в ослабленні курдських позицій, зменшенні авторитету росії та збільшенні своєї зони впливу у Сирії. Пізніше, коли реальний стан справ Асада став зрозумілим, ціллю Туреччини стало повне захоплення влади в Сирії і формування лояльного уряду для контролю ресурсів і боротьби з курдами.

На тлі просування бійців ХТШ до Дамаска в листопаді 2024 року курдські сили скористалися тимчасовим вакуумом влади та нестабільністю армії Асада, щоб здійснити обмежений наступ на захід від річки Євфрат у декількох місцях. Ці дії мали на меті створення глибшої оборонної зони та посилення майбутніх переговорних позицій з новим Дамаском. Однак закріпити здобутки не вдалося, оскільки можливості курдів виявилися набагато меншими порівняно з Туреччиною та новою сирійською владою, які виступали за ліквідацію будь-яких автономних утворень.

 Джерело

Водночас нова влада не мала наміру надавати автономію будь-кому — це засвідчили її жорсткі дії проти локальних повстань друзів та алавітів у березні 2025 року. Їх швидкий і надто жорстокий характер придушення з численними жертвами був сигналом. По-перше, новий режим у Дамаску продемонстрував здатність придушити будь-які спроби регіональної автономії; по-друге –  підтвердив свою монополію на застосування сили на всій території Сирії; по-третє – засвідчив курс на побудову жорстко централізованої унітарної держави, навіть ціною репресій проти недавніх союзників у боротьбі проти Асада.

Події січня 2026 та ліквідація курдської автономії

Туреччина довгі роки вважала курдські автономістські рухи на власній території загрозою національній безпеці та проводила проти них військові операції, особливо через діяльність Робітничої партії Курдистану та пов’язаних з нею сил. Турецька влада регулярно заявляла, що будь-які спроби курдів створити автономію у Сирії можуть надихнути сепаратистські настрої серед власного курдського населення.  

Ще від початку 2025 року Туреччина у координації з Дамаском та підтримуваними нею угрупованнями бойовиків почала проводити операції проти курдів у Сирії, проте вони мали лише локальні здобутки. Ці перші протистояння вилилися у договір 10 березня 2025 року між новою сирійською владою та SDF, який відновлював режим припинення вогню та поступову інтеграцію курдів у нову Сирію.

Бойові дії відновилися знову в середині 2025 року. Осередками спалахів бойових дій стали райони біля Алеппо, де проживали курди, а також території, які SDF зайняли у 2024 році. Поступове просування військ нового сирійського уряду виявило структурні слабкості курдської автономії та сил SDF. Попри те, що командування та етнічно курдські загони зберігали стійкість, арабські підрозділи масово відступали й не виявляли бажання воювати з урядовими силами, які їм симпатизували. 13 січня 2026 року війська Дамаска увійшли на підконтрольну територію курдської автономії на лівому березі річки Євфрат. SDF здійснили швидкий відступ з більшості раніше контрольованих ними територій, втративши нафтові родовища та усю економічну базу.

Важливим фактором у падінні курдів є те, що територія, яка називається курдською автономією, етнічно є змішаною. Курди компактно проживають на північному сході в регіоні Аль-Хасака, у той час як араби становлять більшість у західних регіонах та долині Євфрату. Арабське населення вважало, що курди недостатньо об’єктивно адмініструють їхні регіони, що  призводило до локальних зіткнень і протестів. Це мало кілька наслідків: лояльність населення до SDF була більш прагматичною, ніж ідеологічною. Тому коли Дамаск почав наступ на курдську автономію 13 січня цього року, арабські військові в SDF відмовлялися воювати й залишали позиції, що призвело до ще швидшого колапсу автономії.

 Джерело

Формально угода представляється Дамаском як мирна інтеграція, але фактично вона стала капітуляцією курдів в умовах відсутності зовнішніх союзників та повною втратою власної державності з її заміною на культурну автономію в складі Сирії.

 Ліквідацію автономії важко пояснити без урахування міжнародного виміру. Дії Туреччини та США вказують на можливе існування неформального договору з ліквідації курдської автономії. США не перешкоджали наступу на своїх багаторічних союзників, не надавали військової підтримки під час наступу і фактично відразу прийняли інтеграцію автономії на політичному рівні. Посол США в Туреччині 20 січня написав про завершення американської місії у північній Сирії. Існування SDF для американців стало непотрібним через нові домовленості з Дамаском та його нову роль у забезпеченні безпеки в регіоні та продовження боротьби з ІДІЛ власними силами. Це також збігається з політикою Трампа, спрямованою на скорочення військової присутності за кордоном. Анкара розглядає курдів як загрозу власній безпеці, саме тому вона від початку підтримувала ідею єдності Сирії й протягом років проводила військові кампанії проти курдів. Разом це створює картину міжнародної згоди на ліквідацію курдської автономії як надлишкового елемента, який перешкоджає інтересам сторін для створення нового балансу сил у Сирії.

 Джерело

Висновок

У 2026 році сирійські курди як самостійний військово-політичний гравець перестали існувати. Підписання інтеграційного договору означає поступове поглинання  їхніх інститутів сирійською державою. Курдський фактор перестав бути важелем зовнішнього впливу в Сирії, а перетворився на внутрішньосоціальну проблему.

Уроки та можливості для України

Курдський кейс ілюструє кілька ключових принципів міжнародних відносин:

• Жоден зовнішній союзник не може гарантувати безпеку постійно, адже його інтереси можуть змінюватися.

• Великі держави іноді жертвують меншими союзниками задля ширших домовленостей — і це реалії сучасної політики.

Тому основний акцент слід робити на власній державній спроможності та власній армії.

Щодо Сирії, то зміна влади відкриває для України нові можливості. Навіть попри прагматичний підхід Сирії до обмежених відносин із росією, кремль втратив повністю залежного союзника. Тому Україна може співпрацювати із Сирією у сферах, які раніше контролював кремль — від агропродовольчої співпраці до підтримки обслуговування радянської техніки. Це сприятиме поетапному витісненню кремля з регіону та, як наслідок, стратегічному ослабленню його позицій.