Наступна після Венесуели? Політика адміністрації Трампа щодо Куби

Kолаж: УНІАН; Фото: president.gov.ua, ua.depositphotos.com

У цьому контексті Республіка Куба постає не лише як окремий проблемний кейс, а й як опорний пункт держав, ворожих США. Жорсткий тиск на Кубу включно з економічною блокадою, санкціями та погрозами демонструє рішучість Вашингтона у “переформатуванні півкулі”.

США розглядають Кубу як потенційну загрозу через її співпрацю з Китаєм, Іраном та транснаціональними терористичними мережами, застосовуючи економічний тиск, що створює прецедент для інших держав регіону і має опосередковані наслідки для України, зокрема у сфері безпеки та глобальної геополітичної динаміки.

Куба як центральний елемент політики Трампа через концепцію “Доктрини Монро”

Кубинський напрям став одним із ключових у реалізації американської стратегії з безпеки. 30 січня 2026 року Дональд Трамп підписав указ про запровадження надзвичайного стану у зв’язку з діями уряду Куби, які становлять загрозу національній безпеці та зовнішній політиці США. У документі зазначено, що Гавана підтримує ворожі держави, такі як Росія та Китай, та терористичні організації, зокрема ХАМАС і “Хезболлу”.

Згідно з указом, Куба розміщує на своїй території іноземні військові об’єкти, у тому числі найбільший за межами Росії центр радіоелектронної розвідки, а також поглиблює співпрацю з Китаєм у сфері безпеки.

Крім того, Трамп акцентував на системних порушеннях прав людини, переслідуванні політичних опонентів та обмеженні свободи слова й преси в Кубі.

Також адміністрація Трампа оголосила про готовність запровадити додаткові мита щодо третіх країн, які прямо або опосередковано постачають нафту Кубі. Хоча конкретні параметри тарифів не були визначені, сам механізм став інструментом розширення економічного тиску за межі двосторонніх відносин США й Куби. Ці заходи значною мірою спрямовані проти Мексики, яка в останні роки постачала Кубі десятки тисяч барелів нафти щодня.

Венесуельський фактор і енергетичний тиск

Ключовим чинником послаблення Куби стала втрата підтримки з боку Венесуели. Після арешту Ніколаса Мадуро Сполучені Штати домоглися переорієнтації венесуельських нафтових потоків. Упродовж 2025 року Венесуела постачала Кубі в середньому близько 27 тис. барелів нафти на добу, що покривало приблизно половину дефіциту енергоносіїв країни. Як пише BBC, за оцінками фахівців, близько 35 тис. барелів експортної нафти з Венесуели на день було зупинено в грудні через морську блокаду Каракаса з боку США.

11 січня 2026 року Дональд Трамп повідомив, що Куба більше не отримуватиме ні нафти, ні фінансових ресурсів від Венесуели, закликавши Гавану «укласти угоду, доки не пізно». Він також наголосив, що безпеку Венесуели тепер забезпечують Сполучені Штати.

За оцінкою американського ЦРУ, втрата венесуельської нафти та іншої допомоги загрожує Кубі економічним колапсом і поглибленням гуманітарної кризи, адже сільське господарство та туризм уже страждають від частих відключень електроенергії, торгових санкцій та інших проблем, а управління країною тамтешнім комуністичним режимом, який перебуває при владі з часів революції Фіделя Кастро 1959 року, стає ще складнішим.

Санкції, політичний тиск і сигнал для регіону

Окрім енергетичного тиску, адміністрація Трампа посилила санкційний режим проти Куби. 21 січня 2026 року президент США скасував рішення адміністрації Джо Байдена про виключення Куби зі списку держав-спонсорів тероризму. Формально це рішення Байдена було частиною домовленостей щодо звільнення понад 500 політичних в’язнів, однак нова адміністрація розцінила його як поступку, що не відповідає національним інтересам США.

Також у Вашингтоні розглядають сценарії внутрішнього тиску на Гавану та шукають потенційних інсайдерів у лавах режиму. Захоплення Мадуро розглядається як зразок дій і водночас неявне застереження для Куби. Хоча прямі військові погрози не озвучуються, риторика Трампа та його оточення містить чіткий сигнал про готовність до радикальних кроків.

Кубинські найманці у війни проти України: безпековий вимір

Політика США щодо Куби має не лише регіональний, а й безпосередній безпековий вимір для України. За даними Держдепартаменту США, на боці Російської Федерації проти України воюють від 1000 до 5000 кубинських найманців. У документі наголошується, що після Північної Кореї Куба є найбільшим постачальником іноземного військового контингенту для підтримки російської агресії.

Але за оцінками українських посадовців найближчим часом чисельність кубинців у складі російських військ може сягнути до 25 000 осіб, що зробить їх найбільшим іноземним контингентом на полі бою, перевищивши навіть присутність військових з КНДР. Таке залучення є вигідним для Росії з кількох причин, зокрема з точки зору збереження власної живої сили, мінімізації внутрішніх соціальних ризиків та підтримання політичної стабільності всередині країни.Використання кубинських найманців дозволяє Кремлю не лише знижувати внутрішні втрати, але й формувати підготовлений резерв іноземних бійців. У процесі участі в бойових діях вони отримують практичний бойовий досвід і сучасні навички ведення війни, зокрема у сфері застосування безпілотників, що становить довгострокову безпекову загрозу як для України, так і для регіону загалом.

Привабливість участі у війні РФ проти України для багатьох кубинців полягає передусім у фінансовій вигоді. Російська сторона обіцяє виплати на рівні близько 2000 доларів на місяць, що суттєво перевищує доходи на батьківщині. За оцінками доцентки Центру Міллера Університету Вірджинії Крістіни Лопес-Готтарді, середня заробітна плата на Кубі становить близько 20 доларів, а сама країна переживає глибоку економічну та енергетичну кризу, що робить такі пропозиції для багатьох кубинців фактично безальтернативними.

Водночас повідомляється, що тисячі людей вже підписали контракти для участі у бойових діях на передовій, тоді як частина рекрутів стверджує, що їх вводили в оману, пропонуючи роботу на цивільних об’єктах, зокрема у будівництві, але згодом відправляли безпосередньо в зону бойових дій.

Представник ГУР МОУ Андрій Юсов, виступаючи 19 вересня 2025 року перед членами Конгресу США, підкреслив, що вербування іноземців, зокрема кубинців, є свідомою стратегією Кремля. За його словами, загибель іноземних найманців не створює для Росії суттєвого соціального чи політичного тиску: відсутні зобов’язання щодо соціальних виплат, немає родичів усередині країни, які могли б публічно висловлювати невдоволення війною, а кількість загиблих громадян РФ формально зменшується.

Натомість посилення тиску з боку США на Кубу, поєднане з економічними санкціями, політичною ізоляцією та сигналами про готовність до жорсткіших дій, потенційно здатне вплинути на внутрішньополітичну ситуацію в країні та поведінку кубинського уряду. В умовах глибокої економічної та енергетичної кризи вразливість режиму в Гавані суттєво зростає, що обмежує його можливості для продовження активної співпраці з Російською Федерацією у військовій сфері.

Сценарії розвитку подій та їх наслідки

Перший сценарій передбачає, що під впливом посиленого політичного та економічного тиску з боку Сполучених Штатів уряд Республіки Куба піде на переговори з адміністрацією Дональда Трампа та погодиться на часткову або поетапну зміну зовнішньополітичного курсу. У межах такого сценарію Гавана може взяти на себе зобов’язання щодо обмеження або припинення співпраці з Росією, Китаєм, КНДР та Іраном, які Вашингтон розглядає як стратегічних супротивників, особливо якщо співпраця з РФ почне розглядатися кубинським керівництвом як чинник додаткових ризиків для виживання режиму.

Подібна угода Гавани з Вашингтоном потенційно включатиме також скорочення військової та розвідувальної присутності цих країн на кубинській території. Для Куби такий варіант може розглядатися як спосіб зниження санкційного тиску та стабілізації внутрішньоекономічної ситуації.

Натомість для України така динаміка означала б часткове зниження зовнішнього людського ресурсу, який Росія використовує для компенсації власних втрат, або ж повному згортанню практики їх участі у російській агресії.

Другий сценарій передбачає жорсткіший розвиток подій за венесуельською моделлю – із примусовим усуненням чинного політичного керівництва Куби, зокрема президента Мігеля Діас-Канеля. Проте реалізація цього варіанту видається менш імовірною. Події в Каракасі на початку січня стали для регіональних еліт серйозним сигналом. Кубинське керівництво, ймовірно, намагатиметься уникнути сценарію, який передбачає силове втручання або персональні ризики, аналогічні долі Ніколаса Мадуро. Крім того, пряме застосування сили проти Куби несе для США значні політичні та міжнародні ризики, що обмежує готовність Вашингтона до реалізації такого варіанту.

З огляду на поточний баланс сил, внутрішню вразливість кубинської економіки та прагнення політичного керівництва зберегти контроль над ситуацією, перший сценарій видається більш імовірним. Саме переговорний формат із поступовим дистанціюванням Гавани від стратегічних партнерів Москви та Пекіна виглядає найбільш прагматичним шляхом для обох сторін і водночас створює передумови для зменшення безпекових ризиків, зокрема для України.