Давид і Голіаф: як Фінляндія пережила СРСР і наростила м'язи

Протягом 20-го століття Фінляндії неодноразово доводилось оборонятись від СРСР, який переважав її кількісно за всіма параметрами. Після закінчення Другої світової війни фінські військові, вчені і політики почали переосмислювати отриманий досвід. В результаті у Фінляндії з’явився власний концепт тотальної оборони “kokonaismaanpuolustus”, який продовжує розвиватись і в наш час.

Сьогодні Україна перебуває у подібній ситуації, обороняючись від Росії. Оскільки нинішній етап протистояння з Росією, вірогідно, не є останнім, Україні вже сьогодні потрібно готуватись до наступного. Тому підхід Фінляндії до стримування набагато більшого агресора є цінним для України.

“Фінляндизація” Фінляндії

У багатьох націй є події, які ділять їхню історію на “до” та “після”. Для фінів такою подією стала Зимова війна 1939-1940 рр., під час якої СРСР атакував Фінляндію. Хоча під час цієї війни Фінляндія отримала обмежену військову допомогу від інших держав, проте весь тягар війни країна несла практично самотужки.

За результатами цієї війни Фінляндія втратила 40 тисяч квадратних кілометрів території, на частку якої припадало 11% ВВП країни і на якій проживало 12%  населення. Понад 25 тисяч фінів загинули в боях, близько 44 тисяч отримали поранення, а близько 430 тисяч стали вимушеними переселенцями. Для Фінляндії, населення якої на кінець 1938 року становило приблизно 3 670 000 людей, це були значні втрати. Спільні трагедія, боротьба і подолання наслідків війни сприяли об’єднанню нації, яка до того була поляризованою громадянською війною і її наслідками.

Тоді ж у фінів почав зароджуватись концепт “Sisu”. Це слово не має перекладу, але воно передає набір рис, які стали частиною національного характеру фінів: сила волі, мужність, наполегливість і завзятість у досягненні мети, що полегшують переживання важких часів. Ця риса в майбутньому стала важливим аспектом тотальної оборони.

Однак мир не тривав довго: вже скоро почалась війна між Німеччиною та СРСР, протягом якої фіни спробували повернути втрачене. У 1941-1944 рр. вони брали участь у боях проти Радянського Союзу. Цей етап отримав у Фінляндії назву “Війна продовження” (фін. Jatkosota). Станом на липень 1944 року сухопутні сили Фінляндії налічували 528 тис. солдатів (450 тис. у бойових частинах). Вони поділялись на 14 піхотних дивізій, 1 бронетанкову, 85 артилерійських батальйонів. Однак вже тоді було зрозуміло, що Німеччина програє війну, тож поки позиція Фінляндії не погіршилась було вирішено укласти перемир’я з СРСР і Великою Британією.

Московське перемир'я було укладено 19 вересня 1944 року. Згідно з його умовами Фінляндію брала на себе суттєві обмеження і зобов’язання. Зокрема, повернення СРСР відвойованих Фінляндією своїх же територій під час Війни продовження, додаткові територіальні поступки, виплата $300 млн  репарацій (товарами), легалізація діяльності комуністів у Фінляндії, роззброєння німецьких частин, що базувались у Лапландії, і передача їхнього особового складу СРСР. Однак найгіршими умовами було переведення армії до чисельності і дислокації мирного часу і прийняття контролю за виконанням угоди спеціальною комісією на чолі з Андрєєм Ждановим, що де-факто давало СРСР контроль над фінським урядом.

Остаточною угодою, яка регулювала післявоєнні обмеження і зобов’язання накладені на Фінляндію стала Паризька мирна угода, підписана 10 лютого 1947 р. Вона не стільки заміняла Московську, скільки доповнювала її новими обмеженнями для Фінляндії.

Зокрема, особовий склад сухопутних сил, включаючи прикордонників і артилеристів ППО скорочувався до 34 400 військовослужбовців. Особовий склад ВМС скорочувався до 4500 військовослужбовців і встановлювався ліміт на тоннаж суден у 10 тис. тонн. Особовий склад ВПС скорочувався до 3 тис. військовослужбовців. Ліміт кількості літаків (включаючи запасні літаки і морські) становив 60 літаків. Фінляндії було заборонено мати у власності бомбардувальники, об'єкти для виробництва військових матеріалів, що перевищують обсяги необхідні для підтримки боєздатності збройних сил, володіти і розробляти ядерну зброю, будь-які ракети і пускові установки, окрім торпед.

Це був тяжкий досвід для фінів. Процес обмеження суверенітету Фінляндії, який здійснював СРСР, та відповідно стан, який виник в результаті цього, отримав назву “фінляндизація”.

Усвідомлюючи власну беззахисність перед СРСР, фіни пішли на хитрість. Якщо нема змоги захиститись від СРСР – потрібно зробити так, щоб йому було невигідно нападати. Так у 1948 р. Фінляндія уклала з СРСР угоду про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу. Згідно з угодою, у разі нападу на СРСР Фінляндія мала захищати Фінську затоку, а також чинити спротив потенційному нападнику на власній території. Тобто Фінляндія пропонувала допомогу у захисті північно-західного флангу СРСР.

Попередніх домовленостей щодо угоди було досягнуто ще у 1945 році. Тоді фіни сподівались, що таким чином вдасться мінімізувати обмеження збройних сил у Паризьких мирних угодах. Хоча цієї мети досягти не вдалось, тим не менш СРСР став зацікавленим у боєздатності ЗС Фінляндії.

Вже в 50-ті СРСР почав “заплющувати очі” на те, що Фінляндія почала обходити обмеження на чисельність армії (про лазівку в угодах, яку знайшли фіни, написано трохи далі). У 1959–1962 рр. СРСР надав кредит на модернізацію артилерії, бронетехніки, придбання винищувачів-перехоплювачів і закупівлю оснащення для флоту, а в 1962 р. продав Фінляндії новітні винищувачі МіГ-21, що, формально, було порушенням Паризьких мирних угод. Крім того, у 1962 р. обмеження були пом’якшені і підписанти Паризьких мирних угод дозволили фінам мати ЗРК, а у 1980-ті погодили купівлю мін з неконтактним підривником.

Однак у 50-ті фіни ще не знали, наскільки їхня кмітливість спрацює, а також постала потреба адаптувати збройні сили до нових реалій. Попри суворі обмеження, фіни мали суттєвий досвід війни, який потрібно були осмислити.

Дискусії про переформатування армії почались одразу після завершення війни. У травні 1945 року уряд створив тимчасовий орган – “Парламентський комітет з перегляду оборонної політики”, який складався з 6 політиків і 5 армійських офіцерів.

Весною 1949 року комітет представив доповідь, в якій надав аналіз і рекомендації щодо використання фінського рельєфу для оборони, та пропозиції щодо зміни структури армії. Кадрова армія мала бути невеликою, а акцент мав робитись на велику кількість резервістів, прикріплених до нових територіальних округів. Кількість резервістів мала постійно зростати за рахунок регулярного призову. Така модель дозволяла обійти обмеження кількості збройних сил, накладені Паризькими мирними договорами, не порушуючи їхніх положень.

Рекомендації комітету лягли в основу закону про загальний військовий обов’язок 1950 року. Строк служби було скорочено, порівняно з попереднім законом 1932 року: з 350 до 240 днів для солдатів і з 440 до 330 днів для офіцерів. Однак запроваджувались регулярні військові збори для резервістів: 40 днів на рік для солдатів і 100 днів для офіцерів.

Того ж року було видано “Посібник для офіцерів”, в якому вперше вживалось поняття “тотальна оборона”. Вона включала: військову оборону, заходи економічної оборони, захист цивільного населення і майна (цивільна оборона), а також психологічну війну. Підкреслювалось, що оборона держави – це спільний обов’язок всіх громадян, а не лише кадрових військових. У наступні декілька років посібник доповнювали і перевидавали.

У 1952 році було завершено реформу збройних сил мирного часу. Сухопутні сили складалися з трьох армійських дивізій, яким підпорядковувались бригади та окремі підрозділи. Бронетанкова бригада та деякі окремі підрозділи підпорядковувались напряму Генеральному штабу. Військово-морські сили складалися з двох оперативних з’єднань і мали 2 військово-морські бази. Повітряні сили налічували три крила і деякі окремі підрозділи.

Мережа територіальних органів, відповідальних за призов і підтримання готовності резерву включала сім військових округів, які додатково поділялися на 27 військових районів. Хоча Прикордонну охорону було підпорядковано МВС, вона залишались військовим підрозділом.

Проте початок 1950-х був не лише часом початку реформ, а й часом тиску на Фінляндію з боку СРСР. Це час, коли почалась Холодна війна (Корейська війна, як один з її проявів) і фінське військово-політичне керівництво розглядало війну між нещодавно створеним НАТО і СРСР як реальну загрозу. Однак протиповітряна оборона Фінляндії була заслабкою (буде модернізована в середині 50-х) для протистояння силам НАТО, які робили ставку саме на повітряні сили.

Згідно з угодою 1948-го року, Фінляндія в разі нападу на СРСР мала виступити на його боці. Через це СРСР регулярно давав зрозуміти, що фіни мають посилювати свою обороноздатність. Водночас, комуністи у парламенті, як підозрювало військово-політичне керівництво, з подачі СРСР голосували проти рішень, які мали посилювати обороноздатність Фінляндії.

Метою СРСР було тримати фінське керівництво у підвішеному стані і зберігати залежне становище Фінляндії, не допускаючи переозброєння, яке могло б цю залежність зменшити. При цьому СРСР  дозволяв Фінляндії зберігати певний рівень обороноздатності, щоб вона не стала настільки слабкою, що це відкрило б шлях для втручання Заходу або змусило б Москву брати її під повний контроль.

На додачу до цього Фінляндії бракувало коштів для переозброєння, через що Фінляндія тоді могла виставити лише 15 недоукомплектованих дивізій. При такому стані справ фіни боялись, що якщо ця війна почнеться, то СРСР окупує Фінляндію, мотивуючи це нездатністю фінів виконувати оборонні зобов’язання, і країна зазнає ядерного бомбардування з боку США.

Після смерті Сталіна

Радянський тиск на Фінляндію припинився лише зі смертю Сталіна у 1953 р. Тоді ж, спостерігаючи за завершенням Корейської війни, фіни зробили висновок, що в подальшому великі держави намагатимуться уникнути прямої війни. Дочасне повернення  Фінляндії суверенітету над півостровом Порккала у 1955-му, який мав перебувати в оренді у СРСР до 1995 року, стало сигналом з боку СРСР про початок нової ери у відносинах між державами.

У 1957-му році було створено Державний комітет з питань оборони, в який входило вище військово-політичне керівництво країни. Це був найвищий консультативний та планувальний орган, що надавав поради президенту з питань, що стосуються національної оборони. Він відповідав за  спостереження за військово-політичною ситуацією, керівництво плануванням оборони, координацію різних сфер оборони, підготовку бюджетів та внесення інших пропозицій щодо розвитку, пов'язаних з обороною країни.

Комітет одразу розпочав роботу і в 1958 році було розроблено Закон про цивільну оборону, який, зокрема, запроваджував масове будівництво бомбосховищ у Фінляндії. Закон мав суттєві недоліки: до уваги не брались захист від радіації, а розташування бомбосховищ залишало сільську місцевість незахищеною. Проте ідея розбудови бомбосховищ стала важливим елементом тотальної оборони. У наші дні Фінляндія має близько 50500 бомбосховищ, які можуть вмістити 4,8 млн людей.

Тоді ж активізувалась робота з посилення інших видів оборони. Почалось  формування системи економічної оборони, зокрема було створено  постійний орган, відповідальний за її планування й координацію. У 1960-х роках були створені Науковий комітет з питань національної оборони, Рада з планування психологічної оборони та консультативні ради з питань зв’язку і медичної служби.

У 1961-му було запроваджено загальнодержавні курси з національної оборони у Військовому коледжі та регіональні курси на місцевому рівні. Це не лише давало можливість більшій кількості людей отримати необхідні навички, але й прищеплювало учасникам почуття спільної відповідальності за захист батьківщини.

У 1966 році відбулась адміністративна реформа в армії. Межі військових округів були змінені, а командування сухопутними силами на місцях та мобілізаційна підготовка (забезпечення умов, щоб у разі потреби можна було швидко провести мобілізацію), покладались на командирів нових військових округів. Командування ВМС і ВПС залишилось за головнокомандувачем.

Таким чином у разі локального вторгнення місцеві командири могли швидко приймати рішення, не чекаючи наказів з Генштабу. Спрощувалась координація дій з цивільною адміністрацією і планування оборони ставало ефективнішим, наприклад, через розробку стратегій з урахуванням місцевого рельєфу.

Завдяки децентралізованій мобілізаційній підготовці кожний військовий округ міг самостійно ви́кликати резервістів, розгорнути підрозділи та організувати тилове забезпечення. Це означало, що навіть якщо один округ опинявся під атакою, інші могли безперервно підтримувати оборону та захист цивільного населення, що підвищувало загальну стійкість системи національної оборони.

Водночас витрати на оборону у 1968 р. було вирішено зменшити з 3% ВВП до 2%. Витрати у 2% стали нормою аж до розпаду СРСР.

У 1970-х роках у військовій доктрині остаточно змістився акцент з “тотальної війни” до стримування агресора через розосереджену оборону та широкомасштабну мобілізаційну готовність. Територіальна оборона розглядалась як ядро загальної оборони держави, що охоплювала військові структури, систему мобілізації, цивільні ресурси, логістичне забезпечення та здатність суспільства підтримувати тривалий опір. Станом на 1975 р. Фінляндія мала 700 тис. навчених резервістів, що давало змогу оперативно розгортати оборону у масштабах всієї території.

Але ситуація з ВПС, на початку 70-х, була на значно гіршому рівні. Якщо системи ППО поступово розвивались, то парк бойових літаків суттєво деградував. Пара десятків радянських МІГ-21 хоча і покращували ситуацію, проте роль авіації зводилась до патрулювання і певної підтримки ВМС і наземних сил.

“Реанімація” ВПС почалась у 1970-му і тривала всі 1970-ті і 1980-ті роки. Тоді Фінляндією було придбано 48 шведських літаків Saab 35-FS Draken.

Основним завданням ВМС були контроль морських шляхів, спостереження та захист Аландських островів.

У контексті економічної оборони в 70-ті почало приділятись більше уваги накопиченню стратегічних запасів палива, продовольства, промислової сировини. Так з 1970-го розпочалось щорічне асигнування на закупівлю нафти. Першим випробуванням стала нафтова криза 1973 року. Хоча енергетична криза не переросла в кризу постачання, однак зростання цін на нафту призвело до економічної рецесії.

У квітні 1978 р. визначено мінімальні рівні постачання у кризових ситуаціях і базовий рівень постачань. Проте наявні тоді запаси зерна становили лише половину потреби, а сировини для металургії вистачило б лише на 2 місяці. З нафтою ситуація була кращою, але в 1979 році почались перебої постачання через ірако-іранську війну. У 1979-му було встановлено норми для продуктів харчування, опалення, світла, одягу, засобів гігієни.

В кризових ситуаціях постачання енергії мало становити близько 60% попиту, продовольство – 90% попиту, а промислове виробництво – 45–60% від нормального рівня, залежно від галузі. Тоді ж було ухвалено рішення  призначити в кожному міністерстві особу, відповідальну за підготовку діяльності міністерства в кризових ситуаціях.

1980-ті стали десятиліттям розвитку елементів тотальної оборони, закладених у попередні десятиліття. Особлива увага приділялась економічній стійкості. Так на початку 1980-х було прийнято концепцію “стратегічного резерву критично важливих ресурсів”. Згідно з нею, якщо у кризовій ситуації бракуватиме якихось ресурсів – держава розподілятиме їх не рівномірно, а пріоритетно, тобто концентрувати саме там, де вони потрібні найбільше для досягнення ключових цілей оборони та виживання суспільства. Рішення непопулярне, але прагматичне, коли мова йде про існування держави і виживання громадян.

У 1982 році було ухвалено концепцію “базового забезпечення у критичних ситуаціях”. Вона передбачала підтримку життєдіяльності населення через гарантоване функціонування виробництва та управління на мінімальному рівні за будь-яких обставин. Визначались критично важливі товари та їхні мінімальні запаси.

Також пропрацьовувались заходи, які дозволили б виробництвам функціонувати хоча б на мінімальному рівні у разі війни.

Для державного зерносховища передбачався мінімальний запас у 900 тис. тонн зерна, а у 1984-му було прийнято закон про створення резервів медикаментів. У 1988-му на критично важливих для виживання держави підприємствах було призначено відповідальних за постачання у кризових ситуаціях.

В контексті військової оборони держава фокусувалась на оновленні оснащення збройних сил і концентрації резервів.

Після Холодної війни: від тотальної оборони до всеохопної

З розпадом СРСР у 1991 році Фінляндія звільнилася від усіх обмежень: від заборони на певні озброєння до обмеження чисельності збройних сил і співпраці з західними країнами. Одразу після цього Фінляндія почала активну співпрацю з державами Заходу у сфері безпеки та економіки.

На відміну від багатьох інших країн, Фінляндія не поспішала роззброюватись. Зокрема, зберігаються регулярний призов і накопичення стратегічно важливих ресурсів. Станом на 2017 рік щороку проходили службу 25-30 тис. призовників.

У 1993 році було створено НДО “Асоціація підготовки національної оборони Фінляндії”, яка щороку у співпраці з офіцерами проводить тренування та курси з підготовки до оборони для 50 000 громадян.

Крім того, у 1990-х було ухвалено закон, який зобов’язував під час зведення нових будівель облаштовувати бомбосховища. На сьогодні вони мають забезпечувати життєдіяльність населення мінімум на три дні та надавати захист від конвенційної, радіаційної та бактеріологічної зброї. У мирний час багато бомбосховищ використовуються комерційно або як комори, проте їхній стан підтримується в готовності до виконання безпосередньої функції. Великі бомбосховища перевіряються раз на 10 років, малі – частіше.

У 2003 році ухвалено нову безпекову стратегію, яка суттєво розширила поняття безпеки. На зміну тотальній обороні (фін. kokonaismaanpuolustus) прийшла всеохопна оборона (фін. kokonaisturvallisuus). Вона спиралася на співпрацю між різними органами влади, бізнес-спільнотою та інститутами громадянського суспільства у протидії широкому спектру загроз: інформаційним, кібернетичним, терористичним, масштабній імміграції, військовому тиску та іншим сценаріям.

Система керування обороною після 1991 року зазнала певних адаптацій: введено міжвідомчі комітети та відбулось ширше залучення цивільних інституцій, що підвищило колегіальність та багатосекторність управління безпекою, хоча ключові ролі президента і міністерства оборони залишились незмінними.

Інформаційна безпека є одним з напрямків, які Фінляндія отримала змогу розвивати після розпаду СРСР. Хоча СРСР був найбільшою загрозою для Фінляндії, відповідно до Московського перемир'я 1944 року інформаційна протидія йому була заборонена (пункти 20 і 21).

Так у Фінляндії громадян вчать медіаграмотності з садочка, вона інтегрована у шкільну освіту, а громадські організації сприяють поширенню матеріалів, що стосується медіаграмотності. Бібліотеки і ГО пропонують курси з медіаграмотності для дорослих і літніх людей.

У школах учні вивчають відомі пропагандистські кампанії з історії, дізнаються про рекламу та бачать, як статистика може бути використана для введення людей в оману.

Як результат: Фінляндія щороку посідає перше місце в Європейському індексі медіаграмотності, відколи у 2017 році його вперше опублікував Болгарський інститут відкритого суспільства.

Ще одним важливим аспектом є підготовка громадян зі школи до кризових ситуацій, завдяки чому у кожному домогосподарстві зберігаються запаси всього необхідного мінімум на три дні.

Стратегія регулярно оновлюється. Редакція 2017 року визначає 7 ключових функцій, які потрібно захищати: 1) Лідерство (здатність держави і суспільства координувати і ухвалювати рішення, реагувати на загрози), 2) Міжнародні відносини і взаємодія з ЄС, 3) Боєздатність, 4) Внутрішня безпека (діяльність поліції і контррозвідки), 5) Економіка, інфраструктура і підтримка ланцюгів постачання, 6) Дієздатність населення та державних служб (охорона здоров’я, освіта і т.д.), 7) Психологічна стійкість (включно з кібербезпекою).

Станом на 2024 рік сухопутні сили Фінляндії налічували 17400 військовослужбовців, ВПС – 3300, ВМС – 3150. На оборону, станом на 2023 р. витрачалось 2,42% ВВП, або 4,4% бюджету. У 2025 році кількість резервістів оцінювалась у приблизно 870 тис., з яких 280 тис. можна швидко залучити до бойових дій. 22 грудня 2025 ухвалено закон, що збільшує верхню вікову межу для резервістів до 65 років. Для офіцерів у чині полковника і вище вікова межа скасовується. Вони перебуватимуть у резерві, доки придатні до служби. Мета – до 2031 року збільшити кількість резервістів до 1 млн.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало наочним підтвердженням того, що безпекова політика Фінляндії виявилась правильною. У 2023-му році Фінляндія вступила в НАТО. Фінляндії далось це легко, адже після 1991 р. Фінляндія постійно посилювала свою обороноздатність, завдяки чому її радо прийняли, адже Фінляндія готова до війни значно краще багатьох інших країн-членів.

Вірогідно, Фінляндія, після 1991 р., в будь-який момент могла вступити в НАТО, однак не робила цього, оскільки не вважала членство оптимальним інструментом безпеки. Її власна обороноздатність була потужнішою за спроможності більшості країн НАТО після Холодної війни. Лише після 2022 року, коли НАТО повернулося до серйозної оборонної моделі, умови стали для Фінляндії прийнятними.