Найгірший кошмар Польщі: як врівноважити двосторонні відносини Києва та Варшави

Фото: president.gov.ua

Попри, здавалось би, конструктивну атмосферу зустрічей, польсько-українські відносини в майбутні роки, ймовірно, матимуть високий рівень конкурентності та конфліктності. Самі відносини будуть циклічними, адже як Польщі потрібна Україна, так і Україні потрібна Польща. Але у кожної країни є власні національні інтереси, які часто зовсім не сумісні.

Варшавські амбіції на світовій арені

В цьому контексті варто пригадати, що у грудні цього року Польща отримала від США запрошення взяти участь у саміті Великої двадцятки. Хоча Варшава поки що матиме статус гостя, а не повноправного члена, це досить важливий крок для країни, яка прагне закріпити своє місце серед глобальних економічних лідерів.

Аргументом для запрошення зі сторони Штатів стало те, що економіка Польщі у 2025 році перетнула символічну позначку в один трильйон доларів. Таким чином країна увійшла до двадцятки найбільших економік світу.

Варто зазначити, що амбіції польської політичної еліти сягають далеко за межі економічного зростання. Для більшого контексту пропонуємо вам пригадати, як формувалася сучасна геополітична роль Польщі у Європі.

Ще у 1991 році було створено так званий Веймарський трикутник. Це неформальне об'єднання Польщі, Німеччини та Франції з метою допомогти Польщі увійти до Європейського Союзу та НАТО. Німеччина та Франція тоді виступали наставниками та спонсорами польської трансформації.

Однак паралельно з цим Німеччина використовувала Польщу як свого союзника у боротьбі з Францією за неформальне лідерство в Європі. Маючи Польщу на своєму боці, Берлін мав більше голосів при прийнятті європейських рішень та посилював свій вплив на Центрально-Східну Європу.

Проте зараз ситуація вже інша. Економіка Польщі зросла настільки, що країна тепер хоче стати самостійним важливим геополітичним гравцем.

У цих планах Україна відіграє роль, подібну до тієї, яку свого часу відігравала Польща для Німеччини. Варшава прагне використати Київ як партнера для посилення власного впливу в регіоні та як додаткову вагу при обговоренні європейських питань.

Але існує принципова різниця між тим, як Німеччина ставилася до Польщі, і тим, як Польща підходить до України. Берлін, окрім використання Польщі у своїх геополітичних розрахунках, активно інвестував у польську економіку.

Варто зазначити, що паралельно з цим Польща проводила успішні реформи для досягнення свого економічного дива, однак фінансування від ЄС та пряма підтримка Німеччини все ж стали вирішальними.

Конкуренція та історична спадщина

А в ситуації з польсько-українськими відносинами все по-іншому. Річ у тім, що саме Україна в майбутньому може стати потенційним конкурентом Польщі серед країн регіону. На це впливають кілька факторів від розміру території, кількості населення та ресурсного потенціалу до військово-геополітичної ваги.

Особливо це актуально у разі вирішення у найближчі десятиліття питань українського економічного росту. Успішна післявоєнна відбудова та модернізація української економіки теоретично можуть створити ситуацію, коли саме Україна стане альтернативним центром впливу у регіоні.

Тому хоча наміри Варшави використати Київ у власних амбіціях поверхнево схожі зі стратегією німецької еліти щодо поляків, в основі своїй вони кардинально відмінні.

Замість інвестицій та допомоги у розвитку, Варшава прагне насадити Україні історичну провину. Волинська трагедія все ще залишається зручною ширмою для блокувальних дій у тих випадках, коли польський уряд хоче приховати справжні наміри регіональної конкуренції. Саме визнання однобічної провини за Волинську трагедію розглядається польською владою як ключовий інструмент для майбутнього контролю.

Через цей механізм травматичних відносин Польща прагне утримувати Україну в позиції молодшого, залежного партнера, який змушений постійно виправдовуватися та просити вибачення, а не розвивати рівноправні відносини.

Німецький фактор як стабілізатор

Збалансування відносин між країнами насправді криється у поглибленні відносин України з Німеччиною. Фрідріх Мерц, який став канцлером Німеччини у травні 2025 року, представляє новий підхід до зовнішньої політики країни. Під його керівництвом відбувається те, що дехто називає пробудженням Німеччини.

Мерц є переконаним прихильником України, який часто критикував свого попередника Олафа Шольца за нерішучість у підтримці Києва. Новий канцлер виступає за більш самостійну роль Європейського Союзу та тіснішу співпрацю з Парижем та Лондоном.

Німеччина більш віддалена від України, що означає менше принципових суперечностей порівняно з Польщею. Водночас вона є країною, яка має ресурси та потенціал для рівноправних обмінів.

Україна може дати Німеччині те, що свого часу давала Польща, але в сучасному контексті та з новими акцентами.

По-перше, це посилення континентального впливу. Партнерство з Україною дозволить Німеччині мати більшу вагу в європейській політиці, особливо щодо питань безпеки та енергетики. Україна може стати ключовим союзником Берліна у формуванні нової архітектури безпеки в Європі після повномасштабної війни з Росією.

По-друге, Київ може стати майданчиком для посилення німецького іміджу. Так само, як підтримка Польщі допомагала Німеччині відбілювати свою історичну репутацію після Другої світової, підтримка України дає Берліну можливість показати себе надійним партнером, який стоїть на боці демократії та міжнародного права. Це може бути важливо для Мерца після років критики щодо надмірної залежності від російського газу та м'якої позиції щодо Кремля.

До того ж, Київ є опорою для стримування Росії. Сильна та інтегрована в європейські структури Україна стає природним бар'єром проти російської агресії. А для Німеччини це означає більшу безпеку на східному кордоні Європейського Союзу.

Як би парадоксально це не звучало, але найбільший страх польського політикуму криється саме у поглибленні українсько-німецьких відносин. Отже, саме ці відносини і можуть стати фактором стабільності та партнерства між Україною та Польщею.

Якщо Україна матиме сильного альтернативного партнера в особі Німеччини, Польща буде змушена відмовитися від спроб диктувати умови та перейти до справжнього рівноправного діалогу.