Три нестандартні кроки від ЄС та України, які б могли обмежити Білий дім в деструктивних діях

Фото: Джошуа Робертс

Деструкція у міжнародних відносинах, торгівлі, у безпековій складовій набирає все більшого розмаху, оскільки Білий дім переконаний, що у хаосі, завдяки своїм ресурсам та світовому положенню, зможуть переписати правила на користь США, щоб зберегти власне домінування навіть ціною найближчих партнерів: Європи та України. 

Єдине, що може зупинити Трампа, – це прецедент опору його діям. Оскільки шантаж ефективний лише доти, доки шантажист не отримує відповідь, що руйнує його імідж, на якому будується страх, що є інструментом шантажу.

Адміністрація Білого дому попри свою репутацію безстрашних авантюристів, все ж вимушена звертати увагу на внутрішні та зовнішні фактори.

До внутрішніх факторів можна віднести такі чинники, як:

• Рівень схвалення;

• Економічні показники;

• Реакція на дії Білого дому з боку світових  ЗМІ;

• Визначення суспільством зрештою того, що є результатом.

Попри домінуюче бажання Білого дому задовольнити потреби Путіна максимально, щоб де-факто під будь-яким приводом завершити справи в Європі й перемикнутися на Тихий океан. Все ж таки адміністрація Трампа та його найближче оточення змушені лише поступово та бережно просувати «перезавантаження» з Московією.

Окремо ж Білий дім хоче нав’язати Україні неприйнятну угоду про рідкоземельні ресурси, яка тепер перетворилась на угоду з передачею під контроль США низки ключових ресурсів та інфраструктурних об’єктів України в фактичне управління американцям. Причому Київ ще й нібито має доплачувати за це, щоб компенсувати уявний борг в 300 млрд, хоча надана допомога США Україні не перевищує 120 млрд і була надана на грантовій основі минулою адміністрацією. Умови, які не можуть змінюватися після погодження, але США розуміє, що Київ перебуває у виснаженому, уразливому положенні, й тому продовжує шантаж.

Саме цим диктується переважно сильніший тиск на Київ, ніж на Москву. Трамп хоче, щоб Україна спершу підписала кабальну угоду із США, гарантувати собі довготривалість цього результату, задовольнивши переважну більшість забаганок Путіна, щоб президент Московії міг продемонструвати успіх своєму населенню.  Якщо цього не станеться, Україна не матиме потреби підписувати з Вашингтоном цю неприйнятну угоду, яка не містить жодних інвестицій чи гарантій безпеки для України, але забезпечує США управління українськими стратегічними доходами через перерозподіл українських же прибутків.

Зовнішні фактори, що обмежують США. 

У сучасному світі США не збереже лідерство, якщо продовжить такими темпами нехтувати відносинами із союзниками та партнерами, і зрештою зовнішні фактори вплинуть на загострення внутрішніх, бо глобалізований світ в епоху інформаційної революції занадто пов’язаний.

Тож постає питання, які кроки може зробити Європа та Україна, щоб взаємно задовольнити власні інтереси. Для Брюсселя – це уникнення мит та забезпечення власної безпеки. Для України — це уникнення договору, який  поставить країну в неоколоніальну залежність від США, але при цьому забезпечити собі сильніші позиції в рамках агресії, яку розв’язала Москва.

Є три складові, які можуть завдати Трампу поразки, зменшити його деструктивний вплив і посилити Європу з Україною. 

Всі ці три компоненти є «нестандартними» для поведінки Європи, але ми переконані, що тільки нестандартність зараз може змінити не дуже позитивний тренд для Європейського континенту.

Три складові, які можуть завдати Трампу поразки та зменшити його деструктивний вплив:

1. Потенційна арктична стратегія ЄС щодо обмеження деструктивного впливу Трампа.

Потенційно, арктична стратегія ЄС могла б обмежити можливість політичних маневрів для Трампа, скувавши того внутрішньою критикою, що стало б наслідком його політики.
Можливо, не всі помітили, але з обранням прем’єром та главою Ліберальної партії Канади Марка Карні поведінка Білого дому стала трохи інакшою. Можливо, відхід від справ Трюдо, якого ненавидів Трамп, змінив ситуацію, але відбулась ще низка подій у рамках одного контексту, що має непомітний, але доволі цікавий вплив. 

У Канаді знову заговорили про створення з ЄС спільного простору та про потенційний вступ північноамериканської країни до ЄС. Ба більше, новоспечений прем’єр Карні зробив свій перший візит до Європи, де натякнув про глибоке коріння канадців з європейцями.

 І, як не дивно, то одразу на фоні таких розмов були проведені дослідження Abacus Data, які засвідчили, що 46% канадців позитивно ставляться до ідеї вступу в ЄС та загалом у 68% мають позитивне ставлення до ЄС. Натомість проти виступили 34%.

У ЄС привітали ці результати канадців, але швидко заперечили можливість приєднання Канади до ЄС відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз.

Насправді Брюссель цією заявою недалекоглядно руйнує свою привабливу конструкцію тиску на Трампа. 

Детальніше.

США бажають виходу до Арктики, який був би ширшим, ніж той, що забезпечує їм нині Аляска. І тут питання енергоресурсів насправді вторинне, оскільки їх поки що нерентабельно добувати через вартість розробки. Але попри це Арктика зберігає стратегічний енергетичний потенціал, що може становити 30% світових запасів, і є місцем покладів вкрай рідкісних мінералів, а головне — привабливим аванпостом у торгівлі, майбутніх космічних перегонах, ракетних програмах стримування  і подібних стратегічних сферах.

Питання Арктики є не лише пріоритетом адміністрації Трампа, а й інтелектуальною домінантою в аналітичних колах США. Звісно, що більшість у США розглядали «доступ до Арктики» через призму договорів та партнерств, а не шантажу, тиску та погроз анексією територій союзників.

Тож, натяк на те, що «арктичні амбіції США» можуть зазнати стратегічної поразки через необдумані дії Трампа та його адміністрації може стати внутрішнім чинником потужної критики з боку впливових інтелектуальних та медійних кіл, які відстоювали ідею «Арктичної експансії».

Але таку загрозу амбіціям США треба створити. І ситуація з розмовами в Канаді про ЄС – це найкращий варіант, який треба розігрувати.

Неважливо, чи буде рух Канади в ЄС зрештою реальним вибором, чи ні. Сам факт розмов про таку можливість уже є вкрай некомфортним для США. Для тиску на США достатньо було б кількох показових публічних жестів, щоб окреслити цей процес. А  головне — щоб у медіапросторі сформувався відповідний ланцюжок взаємозалежностей: «Необдумані дії Білого дому відштовхнули Канаду від США та підштовхнули до ЄС, що може спричинити для США втрату арктичних можливостей».

Арктична вісь Канада–Гренландія–ЄС створила б загрозу для амбіцій США і змусила б зм’якшувати риторику Білого дому, щоб відкотитися до статусу кво (коли можливими були партнерські переговори). Тобто, зменшити шантаж та тиск.

Тому заява речниці Єврокомісії Паули Піньо про те, що  Канада не може доєднатися до ЄС з геополітичної точки зору є передчасним та непродуманим кроком. Так, дійсно, в статті 49 сказано: «Будь-яка європейська країна, яка поважає цінності, зазначені в статті 2, і зобов’язана їх підтримувати, може подати заявку на членство». Але сам термін «європейська країна» не має чіткого визначення. Не визначено, за яким критеріями він відповідає: суто «географічними», «ціннісними», «культурними» чи «ідеологічними». Чи повинні виконуватися всі критерії, або ж достатньо одного домінантного?

Бо якщо можливість доєднання до ЄС обумовлена лише географічними чинниками, то тоді як щодо Кіпру, який географічно належить до Західної Азії? Чи Гренландії, яка до 1982 року була частиною ЄС як графство Данії?

Причому Канада не просто демократична північноамериканська країна, вона входить до договорів ЄС в рамках Horizon Europe. Крім того, Канада є членом Ради Європейського космічного агентства і зараз активно бере участь в розробці європейцями програм з альтернативного американському супутникового зв’язку, у тому числі для військових цілей.

Ба більше, Канада відповідає всім Копенгагенським критеріям ЄС, і на тлі бажання Трампа влаштувати торгівельну війну з Канадою та ЄС одночасно, останні дві могли б створити для світових капіталів «тиху гавань», долучивши й Британію. Ба більше, для самих канадців, враховуючи їх британо-французьке минуле, це мало б стабілізуючий вплив на Квебекське питання.

Крім того, Канада та ЄС замикали б у собі Гренландію та Велику Британію, спонукаючи останніх до більш тісних природних зв’язків з Брюсселем та Оттавою, а не Вашингтоном. 

Вісь Канада–Гренландія–ЄС дозволила б цьому союзу стати найсильнішою Арктичною силою.

Але ми все це описуємо не для того, щоб обґрунтувати «Чи дійсно Канада може стати частиною ЄС», а щоб продемонструвати, що є багато полемічних моментів, які б дозволили цю тему для обговорення сформувати. 

А вже сам факт обговорення став би причиною тиску на Білий дім, який власними діями й створив/відновив ці обговорення між Канадою та ЄС.

Тиск на Білий дім пришвидшував би процеси, щоб послабити неприйнятні для Вашингтона тенденції, а отже уникнути внутрішнього тиску.

Це необхідно не тільки Україні, але і відповідає  прямій зацікавленості ЄС. 

Але як можна пролобіювати такий підхід, якщо сама Єврокомісія заперечує можливість вступу Канади до ЄС?

Поставимо питання:  «Яка країна, як і Україна, може найбільше постраждати від дій США на рівні національного приниження?» Це Данія. Саме вона могла б актуалізувати це «Арктичне питання та Канаду». У Києва та Копенгагена склались дуже теплі й гарні відносини, а спільність проблем із поточною адміністрацією Білого дому тільки зближують ці зв’язки. Голос Данії (який, ймовірно, не буде єдиним) стане особливо впливовим із липня, коли вона очолить Раду Європейського Союзу.

2. Друга складова – це обмеження права голосу Угорщини в ЄС.

Угорщина – гравець Трампа в Європі, який має отримати «червону картку».

Обмеження Орбана. Питання, яке давно вже перезріло, бо, якщо Брюссель вважає, що географічний чинник є достатнім для ігнорування Канади, то питання, чи відповідає уряд Орбана спільним цінностям та політикам ЄС, давно риторичне.

У липні 2023 року Європарламент абсолютною більшістю голосів («за» — 442, «проти» — 144) схвалив резолюцію під назвою: «Угорщина: Євродепутати засуджують цілеспрямовані та систематичні дії із підриву цінностей ЄС». У цій резолюції Європарламент поставив під сумнів доречність та можливість забезпечити головування Угорщини у Раді ЄС у 2024 році. 

Це рішення є певним доповненням до резолюції Європарламенту від вересня 2022 року, де на основі звіту Комісії було прийнято рішення, що «Угорщина більше не відповідає демократичним стандартам ЄС і є «виборчою автократією»».  Окрім цих звітів, є зауваження Єврокомісії, звинувачення з Брюсселя та показова антиєвропейська поведінка Будапешта, що ігнорує загальноєвропейські цінності та напрямки дій.

Існує Стаття 7, яка передбачає позбавлення права голосу в Раді ЄС «за порушення фундаментальних цінностей», а також є Договір ЄС, який у виняткових випадках дає право зупиняти будь-які права держави-члена ЄС за "серйозні й постійні" порушення базових європейських цінностей.

Як ми бачимо, ЄС має низку юридично закріплених документів, на які може спиратись для прийняття необхідного рішення щодо обмеження права голосу Будапешта. Якщо раніше Будапешт міг розраховувати на підтримку Польщі, яка також часто порушує норми ЄС, то зараз відносини між Варшавою та Будапештом, якщо не в конфліктному стані, то як мінімум далекі від партнерських. 

Те саме можна сказати про іншого сусіда Угорщини – Чехію, де відносини характеризуються високою конфліктністю, зокрема через промосковську позицію уряду Орбана. А після утворення коаліції між SPD та партіями Svobodní, Trikolóra та PRO, не факт, що партнер Бабіш з опозиційної партії ANO та союзник Орбана з Patriots for Europe зможе здобути необхідну перемогу для формування провладної коаліції.

З вироком для Ле Пен, союзниці Орбана за Patriots for Europe позиції угорського прем’єра значно слабшають на загальноєвропейському рівні. 

Також Герберт Кікль в Австрії,  інший союзник Орбана за Patriots for Europe, теж втратив позиції, оскільки, попри перемогу на виборах, не зміг сформувати уряд. І тепер зовнішньою політикою Австрії завідує проєвропейський уряд із вкрай критичним до Орбана міністром МЗС Беатою Майнль-Райзінгер.

Тепер політичну волю ЄС обмежити Орбана може доповнити й Німеччина, де в коаліційній угоді зазначено, що консерватори нового канцлера Німеччини Фрідріха Мерца і лівоцентристська Соціал-демократична партія (СДПН) домовилися, що вимагатимуть від ЄС призупинення фінансування і позбавлення права голосу для країн, які порушують такі ключові принципи, як верховенство права. 

Звісно, під ризик підпадає в першу чергу Угорщина. Другий кандидат — Словаччина.

Без суттєвої країни-підтримки, Словаччина навряд чи у власному економічному стані вирішить підтримати Орбана. Єдиною суттєвою країною, на яку може спиратись Орбан, є Італія. Але доволі важко зрозуміти, яка буде позиція Мелоні щодо Орбана. З одного боку, діяльність Орбана у співпраці з Ле Пен зруйнувала амбіції Мелоні про «королеву правих», а з іншого — доволі близькі відносини італійської прем’єрки з адміністрацією Трампа можуть мати вплив на її рішення.

Плюс, процес обмеження одного з членів ЄС все ж для Брюсселя є ризиком, оскільки важко спрогнозувати, чи вийде ситуація із-під контролю в рамках прецеденту і чи не вплине це зрештою на макростабільність всього Союзу. 

Але у разі, якщо ЄС таки набереться політичної волі ризикнути короткостроковою стабільністю заради стратегічної стабільності, це може мати суттєвий стримуючий чинник і для амбіцій Трампа.

Орбан недарма виступає певним рупором США в Європі. 

Не тільки заяви, але й доволі цікаві комунікаційні зв’язки має угорський прем’єр з адміністрацією Трампа. Так, доволі близький друг віцепрезидента Венса, Род Дрегер, проживає в Будапешті і є важливим елементом зв’язку між Орбаном і «новими правами» США, які включають Венса, Маска, Тілля, Ярвіна та інших.

Обмеження, накладені на Угорщину, неодмінно спричинили б бурхливу реакцію в Білому домі, але це стало б потужним сигналом, що ЄС зберігає єдність, навіть щодо Трампа та його тиску. Обмеження Угорщини розблокувало б можливість для Брюсселя більш динамічно відповідати на тиск Трампа, захистивши ЄС від можливості «підриву зсередини» через зловживання окремими членами процедурами та положеннями ЄС.

3. Третя складова ЄС для обмеження деструктивних дій Трампа.

Ця складова виражається в простому словосполученні — відкинути страх. Страх потенційної торгової війни та страх у безпековому плані перед виходом США з Європи є інструментом Трампа для досягнення власних бажань, де одна зі сторін має бути в «програші». 

Поведінка американського істеблішменту в переписці під час скандалу із SignalGate щодо операцій в Ємені та ролі Європи, «яка має за це заплатити», чітко демонструє, наскільки зневажливе ставлення Білого дому до Європи та союзників. Це підтвердження того, що тиск на Європу — це свідомо обрана стратегія, а не манера поведінки.

Тому втримати тиск можна лише, довівши, що Вашингтон втратить більше, а для цього Європа має усвідомити, що їй потрібно обрати стратегію не бюрократизму та чітких правил, а нестандартної поведінки щодо США. Тобто не шукати компромісу, а єдиним фронтом та жорстко відповісти на шантаж щодо Гренландії, тарифів, безпеки Європи та України зокрема.

І тільки в цьому разі, через «ескалацію», може бути досягнуто прийнятного результату для обох сторін, де Білий дім буде вимушений через низку внутрішніх та зовнішніх причин проявляти вищі межі конструктиву.