МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Юліан Бардас, молодший аналітик аналітичного Центру Resurgam за європейським напрямком
Фото: AP Photo/Mindaugas Kulbis
З моменту створення Бундесверу в 1955 році в Німеччині діяла обов’язкова модель військового призову для всіх чоловіків. Терміни служби, які раніше становили 18 місяців, згодом почали скорочувати, особливо після закінчення Холодної війни, період військової служби поступово скоротився до 6 місяців. Також у Бундестазі після об'єднання Німеччини та розпаду Радянського Союзу вирішили, що вже немає потреби і, відповідно, фінансової доцільності в утриманні великої армії, та почали її поступово скорочувати. Якщо у 1990 році німецька армія налічувала понад пів мільйона осіб, то у 1994 році вона була скорочена до 360 тисяч, а за наступні півтора десятиліття до 220 тисяч осіб. У 2011 році було ухвалено рішення про призупинення обов’язкового призову та перехід до контрактної армії. Важливо, що обов’язковий призов не скасували повністю (це б вимагало змін до Конституції), а саме «заморозили» для мирного часу. Країна повністю перейшла на професійну контрактну армію та систему добровільної військової служби. У 2016 році чисельність німецької армії впала до найнижчого рівня — близько 176 тисяч осіб, хоча згодом поступово і почала трохи зростати.
З початком повномасштабної війни в Україні Берлін, проаналізувавши усі військові ризики, переглянув свою безпекову політику та почав готувати країну до поступового повернення обов’язкової військової служби. Спершу в планах було збільшити армію через добровольчий набір до 260 тисяч військовослужбовців та 200 тисяч резервістів до 2035 року. Але якщо добровільний набір не дасть результатів, влада не виключає повернення до обов'язкового призову. Наразі в країні відсутня достатня інфраструктура у вигляді медкомісій, центрів обліку та військових казарм, щоб наростити необхідну кількість військовослужбовців. З іншого боку, немає й достатньо великої кількості добровольців, охочих йти в армію. У 2025 році річний чистий приріст військовослужбовців становив лише три тисячі осіб. Водночас Бундесвер так і не зміг набрати достатньо добровольців для 45-ї механізованої бригади, яка має бути розміщена в Литві.
Уряд ФРН разом із міністром оборони Борисом Пісторіусом розробив і запустив реформу військової служби, ухваливши Закон про модернізацію військової служби (Wehrdienstmodernisierungsgesetz). Основні елементи цієї реформи включають:
Обов'язкова військова анкетна реєстрація (Fragebogen).
З початку 2026 року всі без винятку німецькі юнаки, яким виповнюється 18 років, зобов’язані за законом заповнити детальний цифровий опитувальник. Вони мають повідомити державі про свій стан здоров'я, освіту, навички та рівень готовності проходити службу. Ігнорувати або відмовитися заповнювати анкету за законом не можна. (Для дівчат ця система є добровільною).
Відновлення примусових медоглядів (Musterung).
За законом, з середини 2027 року юнаки починають проходити обов'язкові очні медичні комісії для визначення придатності.
Створення реєстру військовозобов'язаних.
Фактично держава вперше за понад 10 років заново створює тотальний військовий облік усіх повнолітніх чоловіків.
Правовий механізм швидкого повернення призову.
Хоча сама служба наразі залишається добровільною, закон створив готову юридичну та інфраструктурну основу. Якщо Бундесвер не збере необхідну кількість добровольців (план наростити армію до ~260 тис. до 2035 року), Бундестаг зможе окремим рішенням миттєво активувати примусовий призов.
Таким чином, перші кроки реформи спрямовані на відновлення базисної інфраструктури військового обліку, оцінку наявного людського ресурсу та створення юридичного запобіжника, який дозволить державі без зволікань перейти від добровільної комплектації Бундесверу до обов'язкового призову в разі загострення безпекової ситуації.
В умовах повномасштабної війни в Європі, постійних гібридних загроз для НАТО та самої Німеччини, а також через потенційну підготовку мобілізації в Росії та можливу нову агресію в країнах Балтії, такі дії є цілком раціональними та навіть дещо запізнілими. Уряд ФРН усвідомлює, що у випадку війни їхня армія може виявитися недостатньою для ефективної протидії російській армії, яка налічує майже 2,5 мільйона осіб. І ще гіршою ситуація буде, якщо бойові дії розпочнуться на території НАТО, а резерви зібрати не вдасться через відсутність інфраструктури. Але якщо це усвідомлюють у Бундестазі, то молоде покоління Німеччини бачить у цьому загрозу для власної свободи.
Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус. Фото: Associated Press
Для молодого покоління заповнення анкет та проходження медичних комісій сприймаються як послідовні етапи на шляху до примусового залучення в якості «оборонного ресурсу» для війни, у потенційність та реальність якої вони можуть не вірити. Молодь лякає сама комунікація з боку урядовців, зокрема міністра оборони Бориса Пісторіуса, який постійно закликає суспільство готуватися до війни та можливого зіткнення з Росією. Його слова для українців можуть звучати цілком логічно як моральна підготовка суспільства до найгіршого сценарію. Але німці сприймають їх не лише як шок, а й вкрай негативно. Це наслідок зростання протягом десятиліть у культурі пацифізму та концепції «Never Again» («Ніколи знову»). У молоді виникає відчуття, що її мирне майбутнє можуть перекреслити одним рішенням уряду. Одна з важливих причин, яка на це повпливала, – це особливості німецької освітньої системи. Відповідно до принципу Бойтельсбаха (Beutelsbacher Konsens) та освітньої автономії земель, у Німеччині юридично заблоковано запровадження централізованого патріотичного чи військового виховання в школах. Десятиліттями цивільна освіта (Politische Bildung) фокусувалася на критичному мисленні та пацифізмі, тоді як присутність Бундесверу в навчальних закладах жорстко обмежувалася через спротив освітянських профспілок і цивільні застереження (Zivilklausel). У результаті концепція оборонної стійкості опинилася поза шкільним дискурсом, а свобода та мир сприймалися молоддю як абсолютні й безумовні даності.
Настрої молодих людей демонструють також написи на саморобних плакатах і транспарантах, а також гасла, які вони вигукували під час акцій: «Ваша війна — без нас», «Фрідріха Мерца на фронт», «Чому ми, а не ви?», «Ні людини, ні цента для Бундесверу», «Багаті хочуть війни, молодь — майбутнього», «Надбагатих — на гарматне м'ясо», «Освіта замість бомб» / «Освіта замість армійських медоглядів». Основний мотив цих виступів — «це не наша війна», а подекуди лунали й гасла «Росія нам не ворог».
Протести в Німеччині. Фото: AP/Ebrahim Norooz
По-перше, системно суспільство відчуває високу недовіру до уряду, що підтверджується динамікою рейтингів проурядових сил. Проросійська партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) наразі очолює опитування з рівнем підтримки близько 30%, тоді як показники урядового блоку ХДС/ХСС впали до 20%. Ситуація довкола канцлера Фрідріха Мерца ще складніша: його особистий рейтинг опустився до найнижчої позначки. Згідно із соціологічним опитуванням ZDF (де рівень симпатії та результативності оцінюють за шкалою від +5 до -5), станом на серпень Мерц мав -1,9 (у той час як у липні цей показник становив -1,5). Більшість громадян не схвалює роботу канцлера, а всередині самої партії вже розгортаються дискусії щодо його потенційної відставки. На тлі такої відчуженості від державних інституцій і з'являються гасла «це не наша війна». Окремим викликом є позиція молоді, яка не голосувала за нинішню коаліцію та не поділяє її курс: за даними опитувань, підтримка ХДС/ХСС серед молодих виборців становить лише близько 10%, що є історичним мінімумом. Саме тому протестувальники вважають, що воювати мають інші, а самі вони не готові захищати державу, до політики якої не мають довіри.
Друга проблема криється в складній економічній ситуації. Уряд щороку суттєво збільшує бюджет Міністерства оборони: у 2025 році на ці потреби виділили 62 млрд євро, у 2026 році — 82 млрд євро, а на наступний рік заклали майже 110 млрд євро. Водночас через дефіцит бюджету видатки на соціальні виплати, освіту та культуру скорочуються. Окремим системним провалом є відсутність адекватної урядової комунікації щодо того, чому бюджетні кошти розподіляються саме таким чином. Влада не пояснює суспільству нові виклики і загрози, які стоять перед країною, через що перенаправлення ресурсів на оборону сприймається молоддю не як вимушений захист держави, а як безпідставна жертва їхнім добробутом і майбутнім. У поєднанні із загальним економічним спадом, дефіцитом довіри до влади та тривожною риторикою урядовців спроба поступово повернути військовий обов'язок стала тригером для громадян, які психологічно не готові до служби.
Окрім того, молодь часто не усвідомлює масштабів загрози з боку Росії, перебуваючи далеко від зони бойових дій і вважаючи, що будь-який конфлікт можна врегулювати дипломатично. Для багатьох із них війна асоціюється лише із її прямими економічними наслідками для Німеччини, зростанням цін на електроенергію та відтоком бюджетних коштів на допомогу іншій країні. Водночас поза увагою залишається той факт, що ця війна є боротьбою за спільні демократичні цінності та свободу, які свого часу забезпечили німцям високий рівень життя та захист прав. Свій внесок робить і російська дезінформація, яка роками будувала гібридну мережу впливу в Німеччині. Свого часу російські структури вкладали значні ресурси у формування позитивного іміджу РФ (наприклад, спонсорування «Газпромом» клубу «Шальке 04»). Попри заборону мовлення Russia Today у 2023 році, дезінформація продовжує поширюватися через сайти-дзеркала та мережі двійників («Doppelgänger»), які копіюють відомі німецькі медіа й публікують фейкові матеріали про війну в Україні. До 2026 року в Берліні офіційно функціонував «Русский дом», який під виглядом культурно-освітніх заходів і мовних курсів слугував майданчиком для просування наративів «руського міра» та прикриттям для спецслужб. Крім того, Москва підтримує AfD, яка публічно закликає припинити військову допомогу Україні, зняти санкції з РФ, відновити імпорт російських енергоносіїв та практично повністю повторює більшість наративів Кремля щодо цієї війни.
У підсумку кроки уряду, які виглядають раціональними на тлі зростання воєнних загроз, наражаються на жорсткий внутрішній опір і виводять на вулиці 45 тисяч учнів (хоча поліція зазначає менші цифри) та студентів у понад 100 містах. Ці протести у вересні були піком серії протестної хвилі, яка триває ще з 2023 року, і останнім часом набирає масштабності. Формально рух організаторів “шкільний страйк проти призову” є низовою ініціативою школярів, але фактично розслідування показують, що за ними стоять ліві партії та організації, як наприклад “Соціалістична німецька робітнича молодь” та Німецька комуністична партія. Також протестувальникам підтримки надає партія BSW (Альянс Сари Вагенкнехт) яка є проросійською та партія лівих “Die Linke”, в якої молодіжне крило закликає виходити на протести. Для названих партійце спосіб заробити політичні рейтинги та популярність, виправдовуючи беззахисність держави.
Протести в Німеччині. Джерело
За даними опитування Gallup International, проведеного у 45 країнах світу щодо готовності громадян захищати свою державу зі зброєю в руках, Німеччина має порівняно непогані показники. Половина німецьких чоловіків висловлює готовність обороняти країну, що є досить високим результатом на тлі інших держав Західної та Південної Європи. Утім, Бундесвер усе одно стикається з кризою комплектування та глибоким розривом у сприйнятті армії між урядом і молоддю.
Дієвою альтернативою у цій ситуації є скандинавська модель призову (Норвегія та Швеція), яку вважають однією з найефективніших у світі. Її ключ до успіху – це поєднання загального обов'язку із жорстким конкурсним відбором (селективністю), що перетворює службу із «примусу» чи «зазіхання на свободу» на престижний статус. Обов’язок є гендерно-нейтральним, проте до лав збройних сил потрапляють лише ті, хто успішно пройшов конкурс. Усі 18-річні громадяни зобов'язані заповнити детальну цифрову анкету, де вказують дані про здоров’я, освіту та найважливіше — рівень особистої мотивації. У результаті реальну службу проходить лише близько 10% від усього призовного резервуарного покоління. На одне вакантне місце претендують від 2 до 4 кандидатів, що дозволяє армії повністю закривати свої потреби виключно високомотивованими кадрами.
Скандинавським країнам вдалося перетворити військове ремесло на ефективний соціальний та економічний ліфт: позначка про службу в резюме дає суттєву перевагу при працевлаштуванні в цивільному секторі, а сам термін служби добре оплачується. Хоча в Німеччині військові також отримують високе грошове забезпечення та соціальні пакети, різниця полягає у суспільному сприйнятті. Для норвежців та шведів служба – це відзнака та статус, тоді як у Німеччині армія тривалий час сприймалася як робота для тих, хто не знайшов себе в цивільному житті. Важливу роль відіграє й матеріально-технічний стан: скандинавська військова інфраструктура є модернізованою та комфортною, тоді як німецький Бундесвер у медіа часто асоціюється із застарілими казармами, дефіцитом запчастин, нестачею боєприпасів та бюрократичними збоями. Це стало прямим наслідком хронічного недофінансування оборонного бюджету. Тепер же уряд прагне повернути повагу громадян до військової служби, не провівши перед цим глибоких і помітних системних змін у самому Бундесвері, що лише посилює скепсис суспільства. До того ж рівень базової довіри до державних інституцій у Скандинавії є значно вищим.
У результаті, хоча армія Норвегії у чисельному вимірі є відносно невеликою (~23 тисячі осіб), вона має значно вищу концентрацію військових відносно кількості населення, ніж Німеччина. У Норвегії цей показник становить близько 4,12 військовослужбовця на 1000 жителів (0,41% населення), тоді як у Німеччині лише 2,24 на 1000 жителів (0,22%).
Фото: Mindaugas Kulbis/AP Photo
Німеччина усвідомлює загрозу малочисельності своєї армії та шукає шляхи розв'язання цієї проблеми. Кроки уряду є обережними й покроковими, Берлін свідомо уникає негайного запровадження загального примусового призову, адже це спричинило б ще більший дестабілізаційний ефект у суспільстві, вдарило б по рейтингах урядових сил і виявилося б нереалізованим через відсутність необхідної інфраструктури.
Утім, спроби повернути військовий обов'язок показали глибокі системні проблеми: роки хронічного недофінансування Бундесверу, провал урядової комунікації щодо нових безпекових викликів та десятиліття виховання в культурі пацифізму. Поєднані з економічними труднощами та дефіцитом довіри до влади, ці чинники призвели до того, що молодь справді має об'єктивні причини протестувати проти дій держави. Водночас це реальне суспільне невдоволення створює потужний протестний ресурс, який ситуативно інструменталізують політичні сили, що перебувають поза основним політичним консенсусом щодо посилення оборони Німеччини. До них належать як радикально ліві, так і радикально праві сили. Радикально ліві організації та руху підтримують протести як спосіб просунути власні антикапіталістичні та антимілітаристські наративи. Для радикально правих проросійських сил як AfD та BSW це можливість використовувати суспільне невдоволення для підриву підтримки України та просування наративів Кремля.
Суспільні тенденції, які проявляються вже зараз, створюють ризики для обороноздатності країни. Без грамотно побудованої комунікації, реформи системних стимулів (за прикладом скандинавської моделі) та відновлення довіри до армії Німеччина ризикує залишитися без необхідного резерву у разі масштабної кризи.
Вам може бути цікаво
