МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Марія Гірняк, Молодший аналітик аналітичного центру «Resurgam», що спеціалізується на Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
Фото: REUTERS/Kim Kyung-Hoon
Приблизно 90% типів російських ракет і дронів містять компоненти японського виробництва — така оцінка Уповноваженого Президента України з питань санкційної політики Владислава Власюка, оприлюднена наприкінці червня 2026 року. Через два тижні, 12 липня, The New York Times опублікувала розслідування, згідно якого закупівлею японських технологій для російського ВПК займається окремий підрозділ ГРУ — 20-те управління, а його токійську резидентуру очолював кадровий офіцер під прикриттям посади в представництві «Аерофлоту».
Ключове у цій історії — не сам факт присутності резидентури. Після публікації офіцер безперешкодно виїхав із країни. Жодного затримання, обвинувачення чи висилки не було. І не через бездіяльність контррозвідки, а тому, що японське законодавство не містить складу злочину, під який підпадає розвідувальна діяльність іноземного офіцера.
Японія поєднує три характеристики, які рідко трапляються разом — статус найбільшого світового експортера технологій подвійного призначення, відсутність закону про шпигунство і відсутність (до 2026 року) повноцінної зовнішньої розвідки. Ця комбінація робить її привабливою ціллю.
Вбачаємо необхідним відповісти у статті на чотири питання. Які саме структурні вразливості зробили Японію привабливою для російських служб і як вони пов'язані між собою? Друге – як влаштована закупівельна мережа технічно? Третє – чому японська правова система виявилася неспроможною реагувати на це інакше, ніж через законодавство про недобросовісну конкуренцію? Четверте, і найважливіше, – що змінюється саме зараз, у 2026 році, коли Японія за один парламентський рік запустила такий процес в безпековій сфері, який сімдесят років вважався політично неможливим?
Японію називають «раєм для шпигунів» ще з 1980-х. Справа у тому, що в законодавстві країни існує відповідна законодавча прогалина. У 1985 році ЛДП спробувала внести до парламенту законопроєкт про запобігання шпигунству щодо державної таємниці - це була реакція на справу Міянаґи, колишнього генерал-майора Сухопутних сил самооборони, який передав оборонні секрети радянській розвідці. Проєкт зняли з розгляду через опозицію широкої коаліції - адвокатської федерації, видавців і мовників, лівих партій і правозахисників. Претензії стосувалися надто широкого визначення державної таємниці, ризику переслідування журналістів і передбаченої смертної кари. Відтоді Японія так і не ухвалила окремого закону, який криміналізує шпигунство як таке.
Те, що є натомість, можна вважати лише фрагментарним правовим регулюванням окремих аспектів шпигунської діяльності. Закон про захист спеціально визначених секретів 2013 року охоплює лише вузьке коло державної таємниці. Закон про захист і використання важливої інформації економічної безпеки, ухвалений у травні 2024-го і чинний із травня 2025 року, запровадив систему допусків в економічній сфері. Обидва закони спрямовані насамперед на захист чутливої інформації всередині японських державних структур і компаній, які з нею працюють. Жоден із них не створює правових механізмів протидії діяльності іноземних розвідувальних служб, спрямованій на незаконне отримання критичних технологій. Практичним наслідком цього є те, що правоохоронні органи змушені кваліфікувати діяльність, яка за своєю суттю є розвідувальною, через суміжні правові норми, зокрема через норми господарського законодавства.
Друга вразливість - інституційна. До 2026 року Японія не мала повноцінної зовнішньої розвідки. Координаційну функцію щодо зовнішньої розвідки виконувало Кабінетне бюро розвідки і досліджень (Naikaku Jōhō Chōsashitsu, CIRO) - структура у складі Секретаріату кабінету міністрів, підпорядкована безпосередньо прем'єр-міністрові й очолювана директором кабінетної розвідки. Її штат — близько 170–175 осіб, із них приблизно сотня відряджена з інших відомств, а керівні посади традиційно обіймають кадрові поліцейські. HUMINT (від англ. Human Intelligence, збір інформації через прямий контакт з людиною) за кордоном як системна практика був тут фактично відсутній — повоєнна конституційна реальність і суспільний консенсус робили саму ідею політично несприйнятливою.
Штаб-квартира Кабінетного бюро розвідки і досліджень Японії. Джерело: Wikimedia Commons
За оцінкою NYT, що спирається на дані вантажних перевезень, Японія є найбільшим у світі експортером саме тих технологій подвійного призначення, яких найбільше потребує російський ВПК - верстати, оптика, датчики, мікроелектроніка.
Наскільки японська продукція реально присутня в російських системах, показують дані української сторони. Виявлено, що компоненти японського виробництва містяться приблизно у 90% типів російських ракет і дронів. У крилатій ракеті Х-101, наприклад, є понад сотня іноземних компонентів, серед них японські оптоізолятори. У квітні 2026-го ГУР ідентифікувало 66 одиниць іноземного технологічного обладнання, зокрема японського, яке підтримує роботу російських збройних виробництв.
Проблема полягає в тому, що більшість таких товарів є продукцією цивільного призначення. Мікросхеми, що вільно продаються на комерційному ринку, самі по собі не є військовим товаром. Вони набувають такого значення лише після використання у складі системи озброєння, тому стандартний експортний контроль тут працює погано.
Ілюстративне фото. Збита російська крилата ракета Х-101. Джерело: Командування Повітряних Сил ЗСУ
Японія протидіє цим схемам тим самим інструментом, що і ЄС: санкційними списками компаній-посередників. З 2024 року Токіо включає до списків заборони на експорт компанії з ОАЕ, Туреччини, Сирії, Вірменії, Китаю, Індії, Таїланду, Казахстану, Киргизстану та Узбекистану. У січні 2025-го METI одномоментно додало до заборонних переліків 22 російські структури і 31 компанію з третіх країн - 11 із Гонконгу, вісім із Туреччини, сім із материкового Китаю, дві з Киргизстану, по одній із Таїланду, ОАЕ і Казахстану, а перелік заборонених до вивезення товарів розширило до 335 позицій.
Обмеженість такого підходу має ту саму причину, що і в ЄС - списки нарощуються за фактом виявлення, тоді як створення нової компанії-посередника коштує кілька тижнів. Спецпредставник Євросоюзу з питань санкцій Девід О'Салліван у лютому 2026 року заявив у Бішкеку, що частина товарів, радіообладнання та верстати ввозиться до Киргизстану виключно заради реекспорту до Росії. Казахстан і Киргизстан як члени ЄАЕС мають із Росією спільний митний простір без внутрішнього контролю, тож товар, легально ввезений до регіону як цивільний, легально ж перетинає російський кордон далі.
Закупівлею японських технологій для російського ВПК займається окремий підрозділ військової розвідки - 20-те управління ГРУ. За словами західних джерел NYT, воно існувало і до повномасштабного вторгнення, але після лютого 2022 року стало одним із головних організаторів постачання військових технологій до Росії.
Схема має три складові.
Прикриття. Офіцери працюють під дипломатичним або комерційним прикриттям, як представники бізнесу, співробітники торгівельного представництва, працівники російських держкомпаній. «Аерофлот» як платформа для промислового шпигунства використовується ще з радянських часів, це згадано, зокрема, у розсекреченому американському розвідувальному звіті 1983 року.
Придбання. Використання підставних компаній і фіктивних покупців для закупівлі товарів, вербування інсайдерів, збір технічної інформації через тривалі неформальні контакти.
Вивезення. Тут ключову роль відіграє логістика. Одним із партнерів «Аерофлоту» в Японії є токійська компанія Proco Air, що позиціонує себе як «міст між Японією і Росією» і фрахтує місця на вантажних рейсах до країн, які «Аерофлот» продовжує обслуговувати. Власник компанії Такехіко Мікі розповідав, що познайомився із згаданим на початку статті Фільченковим близько 2018 року, але тісно співпрацювати вони почали після повернення росіянина до Токіо у 2024-му. Інше джерело стверджує, що згодом Мікі звернувся до китайського партнера, представленого йому Фільченковим, по допомогу з відправленням товарів, заборонених до постачання в Росію. Сама компанія заперечує свідоме перевезення заборонених вантажів і не має пред'явлених обвинувачень.
Важливо, що більша частина цього ланцюга формально законна. У таких схемах найважче довести, хто насправді був його замовником. Але на цьому етапі більшість розслідувань і стикається з браком доказів.
Четвертий чинник – ситуативний. Масові висилки російських розвідників із європейських країн після 2022 року не стільки зруйнували закупівельні мережі, скільки змінили їхню географію. За даними NYT, саме після цього 20-те управління ГРУ розширило діяльність у Японії. Посилення контррозвідувального тиску в Європі стимулювало перенесення операцій до юрисдикцій із нижчим рівнем ризику і Японія відповідала цьому критерію точніше за будь-яку іншу технологічно розвинену державу.
Правову прогалину найточніше ілюструє ще один епізод, що передував справі Фільченкова на пів року.
20 січня 2026 року Управління громадської безпеки Головного поліцейського управління Токіо передало прокуратурі матеріали щодо громадянина Росії 30-ти років, колишнього співробітника торговельного представництва РФ у Японії, і японця, колишнього працівника верстатобудівної компанії в регіоні Канто. Механіка вербування відповідала стандартній схемі роботи з інсайдером. Наприкінці 2024 року росіянин встановив контакт із японцем на вулиці в префектурі Канаґава, представившись українцем. Контакт підтримувався майже два роки і налічував близько десяти зустрічей. У листопаді 2024-го і в лютому 2025-го японець усно передав інформацію про нові розробки, що кваліфікується як комерційна таємниця. За даними поліції, він отримав близько 700 тисяч єн (приблизно 4 400 доларів). Під час допитів він визнав, що підозрював співрозмовника у промисловому шпигунстві, але контакт не обірвав.
Росіянин, за оцінкою слідства, належав не до ГРУ, а до СЗР — підрозділу науково-технічної розвідки, історично відомого як «лінія X». Він виїхав із Японії у березні 2025 року і на виклик поліції не з'явився.
Ключове у цій справі — це спосіб, у який японська поліція кваліфікувала дії підозрюваних за Законом про запобігання недобросовісній конкуренції. Фактично йшлося про вербування інсайдера на підприємстві критичної промисловості іноземною розвідкою, але юридично справу звели до незаконного отримання комерційної таємниці.
Загалом два епізоди показують реалії, що склалися в Японії: простір для роботи знаходять навіть дві російські спецслужби — ГРУ і СЗР. Мова вже йде навіть за конкуренцію між ними на “чужій території”. Без жодних специфічних наслідків.
Тому уряд почав реформу, яка має посилити координацію зовнішньої розвідки, а згодом — створити правові механізми для протидії шпигунству.
Переформування цілої структури зовнішньої розвідки здійснюється в три етапи. 27 травня 2026 року Палата радників голосами ЛДП, «Ніппон Ішін-но Кай» і Демократичної партії для народу ухвалила відповідний закон для цього.
Закон створює дві структури з різними функціями. Рада національної розвідки — політичний орган, її очолює прем'єр-міністр, до складу входять генеральний секретар кабінету, міністр закордонних справ та інші профільні міністри. Рада визначає розвідувальні пріоритети і замовляє напрями роботи, тобто виконує функцію, якої в японській системі не було взагалі, – постановки завдань на рівні уряду.
Саме на цю інституційну проблему спрямований перший етап реформи. Створення Ради національної розвідки має забезпечити єдиний рівень визначення розвідувальних пріоритетів. Водночас, поки ця реформа не вирішує головної правової проблеми – сам факт діяльності іноземного розвідника на території Японії не є окремим злочином.
Другим і значно складнішим етапом має стати закон про шпигунство. Його ухвалення вимагатиме не лише визначення кримінальної відповідальності, а й створення процедур для виявлення та документування такої діяльності, тобто від стеження і прослуховування до доступу до листування та проведення обшуків. Саме тому цей етап є політично чутливішим: розширення повноважень держави у сфері контррозвідки безпосередньо зачіпатиме права громадян.
Опоненти вказують, що визначення «державної таємниці» і «діяльності в інтересах іноземної держави» майже неможливо сформулювати так, щоб під них не підпадала робота журналістів, дослідників чи викривачів (той самий аргумент зупинив законопроєкт 1985 року). На даний час відомо, що уряд планував створити експертну раду до кінця літа 2026-го з подальшим внесенням законопроєкту до парламенту під час чергової сесії 2027 року.
Третім етапом планується запровадити реєстр іноземних агентів. ЛДП запропонувала систему за американським і британським зразком, що зобов'язує осіб і компанії, які лобіюють інтереси іноземних урядів, звітувати про свою діяльність. Це одна з перших запланованих ініціатив NIB.
Реформа не є безконфліктною. Ухвалюючи закон про Раду національної розвідки, комітети обох палат прийняли додаткову резолюцію про недопустимість надмірного втручання у приватність і про політичну нейтральність збору інформації, але резолюція не має юридичної сили, а положень про парламентський нагляд у самому Законі про створення Ради національної розвідки немає. На створенні незалежних наглядових органів наполягала Японська федерація асоціацій адвокатів. Human Rights Watch і низка організацій у квітні звернулися до Такаїчі з пропозицією узгодити з Конституцією і Міжнародним пактом про громадянські й політичні права майбутні закон про шпигунство і закон про реєстрацію іноземних агентів.
Реформа має три відкриті питання, від яких залежить її результат.
Закон про шпигунство планують внести у 2027 році, тобто розрив між створенням аналітичної спроможності й появою правових підстав становитиме щонайменше рік.
Ухвалення закону про шпигунство залежить не від наявності загрози, яку вже мало хто заперечує, а від того, чи запропонує уряд модель нагляду, прийнятну для опонентів. У 1985 році відповіді на це питання не знайшли, і законопроєкт зняли. Політична кон'юнктура зараз інша, за посилення розвідки виступає і частина опозиції, але сам аргумент нікуди не подівся.
Чи зміниться щось на практиці. Створення бюро саме по собі не закриває канали постачання, воно передусім покращує обізнаність і координацію державних структур. Реальним індикатором будуть перші справи, доведені до обвинувачення саме за розвідувальну діяльність, і зміни у походженні компонентів, виявлених в уламках. Якщо через рік українські експертизи й надалі фіксуватимуть японські деталі свіжого виробництва, це свідчитиме, що зміни відбулися на рівні окремих учасників або способів обходу контролю, але сам канал постачання залишається дієвим.
Складність російських закупівельних схем сама по собі свідчить про ефективність санкцій. Використання розвідувальних мереж, підставних компаній і багаторівневої логістики є наслідком того, що прямий доступ до необхідних технологій суттєво обмежений. Але ефект неповний, і це вимірюється. Компоненти 2025 і 2026 років виробництва продовжують з'являтися в уламках ракет. Аналіз серійних номерів дає змогу документально підтверджувати походження окремих компонентів — визначати виробника, час їхнього виготовлення та їхнє використання у конкретному зразку озброєння.
Єдина на даний момент реальна відповідь лежить не в розширенні переліків, а в контролі за реекспортом і кінцевим користувачем. На жаль, заборонні списки нарощуються швидше, ніж працює перевірка.
Для Японії головний висновок полягає в тому, що створення нових розвідувальних структур саме по собі не закриє виявлені прогалини. Рада національної розвідки має вирішити проблему координації, але іноземна розвідка і далі не нестиме окремої кримінальної відповідальності за шпигунську діяльність. Наступним і значно складнішим кроком стане закон про шпигунство. Саме він визначить, чи отримає Японія можливість переслідувати іноземні розвідувальні операції як такі.
Головна проблема для Японії полягає в тому, що правова реформа потребує політичного часу, тоді як іноземні розвідувальні структури вже використовують наявні прогалини.
Вам може бути цікаво
