Єгор Ярош, експерт із політики США, спеціально для Resurgam
Фото: Getty Images
Після референдуму щодо Brexit у 2016 році Кемерон пішов у відставку, Тереза Мей не змогла провести країну через парламентську кризу навколо умов виходу з ЄС, Борис Джонсон залишив посаду на тлі скандалів і втрати підтримки міністрів, Ліз Трасс протрималася лише кілька тижнів після фінансової паніки, спричиненої її «mini-budget», планом бюджетних податкових скорочень без покриття видатків восени 2022 року, який обвалив курс фунта і ринок держоблігацій[, а Ріші Сунак успадкував уряд, який уже асоціювався з втомою, інфляцією, кризою вартості життя і втратою довіри до консерваторів.
Саме на цьому тлі у 2024 році лейбористи прийшли до влади. У цій статті ми розглянемо, чому вже за два роки після приходу лейбористів до влади розрив між обіцяним і реальністю виявився таким глибоким. Подібне розчарування виборців траплялося в британській політиці і раніше, після 1997-го чи 2010-го, але цього разу воно розгорнулося швидше і різкіше.
Лейбористи отримали парламентську більшість після 14 років правління консерваторів, однак їхній результат ґрунтувався не лише на позитивному ентузіазмі щодо програми Кіра Стармера, а й на бажанні виборців покарати Консервативну партію за накопичені провали.
Партія Лейбористів отримала 411 мандатів, але за рахунок лише 33,7% голосів виборців, тобто британська мажоритарна система перетворила приблизно третину голосів на майже дві третини місць у парламенті. Це створило ілюзію дуже сильного мандата, хоча реальна суспільна підтримка була значно вужчою. Більшість лейбористів трималася не на масовому захопленні партією, а на провалі консерваторів, фрагментації опозиції та ефективному розподілі голосів по округах.
Кір Стармер біля Даунінг-стріт після перемоги лейбористів на виборах 2024 року. Джерело: Getty Images
Першим стовпом була заявлена політика економічної стабільності, тобто жорстка бюджетна дисципліна як сигнал бізнесу і фінансовим ринкам, що хаос часів консерваторів із ризикованими експериментами на кшталт «mini-budget» Ліз Трасс закінчився. Другим стало економічне зростання, піднесене до статусу центральної місії, з якої мало фінансуватися все інше: школи, лікарні, інфраструктура, енергетика. Без зростання решта обіцянок втрачали фінансову основу, тож ця пара пунктів фактично слугувала фундаментом для всіх інших.
Третій стовп стосувався Національної служби охорони здоров'я (NHS): лейбористи обіцяли скоротити черги через 40 000 додаткових прийомів щотижня, більше сканерів для діагностики раку та покращення стоматологічної й психіатричної допомоги - сфер, занедбаність яких виборці відчували на собі найгостріше.
Четвертий - це міграційна політика через створення Border Security Command, нової правоохоронної структури для боротьби з нелегальною міграцією через Ла-Манш. Тут партія свідомо змістила акцент із каральних заходів проти самих мігрантів на знищення організованих мереж перевізників, намагаючись говорити про міграцію мовою безпеки, а не покарання.
П'ятий стовп: енергетика, створення Great British Energy, державної компанії для інвестицій у відновлювану енергетику з метою енергетичної незалежності від нестабільних ринків газу й нафти. Це поєднувало економічний аргумент із кліматичним.
Шостий стовп: боротьба з антисоціальною поведінкою, категорією, яка в британському контексті мають на увазі означає не лише злочини, а й вандалізм, дрібні правопорушення та агресію в публічних місцях. Лейбористи пов’язали цю боротьбу з поверненням районних поліцейських, наймом 13 000 нових офіцерів і запровадженням посади особистого контактного поліцейського для кожної громади, тобто ставку зробили на видиму присутність поліції, а не лише на статистику розкриття справ.
Окремим, сьомим за порядком, але не за значенням пунктом стояло найняття 6 500 нових учителів для державних шкіл, профінансоване за рахунок скасування податкових пільг для приватних шкіл. Ця обіцянка була важливою не лише як освітній захід, а і як політичний сигнал: лейбористи демонстрували традиційну для себе готовність перерозподіляти ресурси від приватного сектору до державних послуг, якими користується більшість виборців.
Саме слово «change» у кампанії проголошувало повернення до практики компетентного управління після років нестабільності. Саме це створило високі очікування від уряду Стармера. Проблема полягала в тому, що лейбористи прийшли до влади влади з мандатом на швидкі й відчутні зміни в економіці та державних послугах, але з дуже обмеженим простором для маневру. Економіка залишалася слабкою, податкове навантаження вже було високим, публічні послуги потребували великих вливань, а будь-яка спроба поєднати бюджетну дисципліну з соціальними очікуваннями швидко породжувала конфлікт.
Тому вже перші бюджетні рішення Рейчел Рівз на посаді канцлера казначейства зруйнували частину образу Лейбористів як партії «спокійної стабільності». У бюджеті 2024 року було оголошено підвищення податків приблизно на 40 млрд фунтів на рік. Основна частина додаткового навантаження припала на бізнес через збільшення внесків роботодавців до системи Національного страхування: ставку підвищили з 13,8% до 15%, а поріг, після якого внесок починає нараховуватися, знизили з £9 100 до £5 000 річного доходу працівника. Тому фактичні витрати роботодавця на одного працівника зросли значно сильніше, ніж можна було б припустити лише зі зміни ставки, у деяких випадках майже на 50%. Ці внески використовуються, зокрема, для фінансування державних пенсій і частини соціальних виплат.
Рейчел Рівз, канцлерка скарбниці із традиційною червоною бюджетною скринькою перед оголошенням бюджету 2024 року. Джерело: Sky News / Getty Images
Другим провалом стала соціальна політика. У Великій Британії існує зимова виплата для пенсіонерів, яка допомагає покривати витрати на опалення в холодний період. Уряд спочатку обмежив її для пенсіонерів, пояснюючи це економією бюджету, але після різкої критики частково відступив. Схожі дискусії точилися і навколо скорочення виплат людям з інвалідністю, тому уряд отримав образ влади, яка економить на вразливих групах. Навіть із бюджетними аргументами такі рішення підривали лівоцентристський образ лейбористів. Дедалі більше вона переставала виглядати партією соціального захисту.
У сфері NHS ситуація була суперечливою. Уряд обіцяв 40 000 додаткових прийомів у NHS щотижня , і певні покращення справді відбулися, зокрема список очікування скоротився до найнижчого рівня за кілька років. Але ці покращення не змогли перекрити завищені передвиборчі очікування виборців.
Міграція також залишилася слабким місцем. Лейбористи обіцяли замінити риторику консерваторів більш ефективним управлінням кордонами, зокрема через Border Security Command. Однак прибуття нерегулярних мігрантів малими човнами (“small boats), залишилася емоційним маркером державної неспроможності.
За наявними даними, з 5 липня 2024 року до 20 червня 2026 року малими човнами до Великої Британії прибули близько 75,5 тис. осіб. При цьому статистика тут важлива, оскільки проти 75 тисяч мігрантів за 2 роки лейбористів консерватори мають 128 тисяч мігрантів за 6,5 року. Тобто річний темп при Стармері приблизно вдвічі вищий, ніж за попередників. Це ускладнює будь-який захист урядової міграційної політики.
Мігранти на малому надувному човні перетинають Ла-Манш у напрямку Великої Британії. Джерело: Getty Images / Dan Kitwood
Статистика від YouGov щодо рейтингу партій. Джерело
Вибори 7 травня 2026 року в місцеві ради Англії, парламентів Шотландії та Уельсу стали першим великим електоральним тестом для лейбористів після приходу до влади. Усі ці голосування показали одну тенденцію: лейбористи втрачають підтримку в різних напрямках одночасно.
На місцевому рівні в Англії результат для лейбористів був особливо болючим. Після виборів лейбористи контролювали лише 28 із 136 рад, втративши 40, а кількість її місцевих депутатів скоротилася майже на 1,5 тисячі. Reform UK, яка раніше не контролювала жодної з цих рад, здобула більшість у 14, а загалом отримала 1 455 мандатів, майже 29% усіх місць, що обирались. Тому її результат не варто зводити лише до контролю над приблизно десятою частиною рад: ще у багатьох муніципалітетах партія стала значною фракцією, тоді як у 65 радах жодна політична сила не отримала абсолютної більшості. Зелені встановили контроль над п’ятьма радами та здобули 586 мандатів. Такий розподіл засвідчив подальше руйнування традиційної двопартійної моделі «лейбористи проти консерваторів». Для лейбористів це небезпечно не лише втратою посад, а й послабленням місцевої партійної інфраструктури: мережі радників, активістів, кампаній і постійного контакту з виборцями. Якщо тенденція збережеться, вона може позначитися й на парламентських виборах, особливо в округах, які партія десятиліттями вважала своїми опорними територіями. Для Reform UK і Зелених місцеві перемоги, навпаки, створюють можливість продемонструвати, що вони є не лише протестними силами, а й партіями, здатними брати участь у повсякденному управлінні.
Ці вибори можна описати, як «розгром» для лейбористів. Партія втратила 58% місць, які захищала. Ще важливіше: лише 46% виборців, які голосували за лейбористів у 2024 році і прийшли на місцеві вибори 2026 року, залишилися з партією. Приблизно 22% перейшли до Зелених, 16% до ліберальних демократів, 6% до Reform UK, 5% до консерваторів, ще частина до незалежних або дрібніших сил.
Куди перейшли виборці Labour 2024 року на місцевих виборах 2026 року. Джерело
Reform UK, своєю чергою, стала головним бенефіціаром правого протесту. Її зростання відбулося переважно за рахунок консерваторів, але водночас шкодить і лейбористам, оскільки партія перехоплює порядок денний навколо міграції, вартості життя та недовіри до еліт.
Лідер Reform UK, Найджел Фарадж біля виборчої дільниці. Джерело: AP/Richard Pelham
У Шотландії лейбористи також не змогли перетворити загальнобританську перемогу 2024 року на стабільну регіональну силу. Після виборів до Шотландського парламенту 2026 року першість зберегла Шотландська національна партія з 58 місцями, а Reform UK та лейбористи поділили друге місце, отримавши по 17 мандатів. Сам факт, що Reform UK зрівнялася з лейбористами в Шотландії, де британська права популістська політика традиційно мала більш обмежені можливості, показує глибину фрагментації партійної системи.
Отже, місцеві та регіональні вибори 2026 року показали три паралельні процеси. Перший: лейбористи втратили статус природної альтернативи консерваторам, бо самі стали урядовою партією, відповідальною за непопулярні рішення. Другий: Reform UK оформила правий протест у реальну електоральну інфраструктуру, отримавши місця, контроль над радами і статус серйозного претендента на парламентські вибори у 2029 році. Третій: Зелені стали ліво-прогресивною альтернативою для тих, хто хотів іншого курсу щодо соціальної політики, клімату, державних послуг і нерівності.
Поразка Стармера та попередній провал Консервативної партії демонструють трансформацію британської політики. Після «Brexit», пандемії, інфляції, консервативних скандалів і розчарування в лейбористах виборець дедалі менше довіряє старому двопартійному механізму. Reform UK пропонує виборцю відповідь правого популізму. Якщо раніше партія Фараджа була передусім способом покарати консерваторів за невиконані обіцянки, то контроль над 14 місцевими радами дав їй управлінський майданчик та фактично запустив процес переходу від ситуативного протестного бренду до партії, яка претендує на реальну владу.
Це ще не означає повної довіри виборця до Reform UK як майбутньої партії уряду. Радше йдеться про умовний шанс: виборець перевіряє, чи може партія бути чимось більшим за медійний проєкт. Провал на місцевому рівні поверне партію до маргінального рівня. Якщо ж вона покаже бодай мінімальну ефективність, на парламентських виборах 2029 року зможе говорити вже не лише мовою протесту, а й мовою досвіду.
Із Зеленими ситуація інша. Їхній успіх означає, що частина лівого і прогресивного електорату більше не вважає Лейбористів єдиним природним представником своїх інтересів. Тому їхня перспектива полягає в систематичній побудові репутації за рахунок постійному тиску на Лейбористів.
22 червня 2026 року Кір Стармер оголосив, що залишає посаду прем’єр-міністра і лідера Лейбористської партії. Для Великої Британії це вже сьомий прем’єр-міністр за останнє десятиліття, а для самих лейбористів це перша зміна прем’єра під час перебування партії при владі з 2007 року, коли Тоні Блера змінив Гордон Браун. Відставка Стармера завершує не лише його особисту політичну історію, а й перший етап лейбористського експерименту після виборів 2024 року.
Юридично ця відставка не означає автоматичних дострокових виборів. У британській парламентській системі прем’єр-міністром стає той політик, який може забезпечити підтримку більшості в Палаті громад. Оскільки лейбористи досі мають парламентську більшість, новий лідер партії може бути призначений прем’єр-міністром без нового голосування всієї країни. Але політично це стане слабким місцем нового уряду: партія Найджела Фараджа і консерватори майже напевно подаватимуть наступника Стармера як прем’єра без прямого виборчого мандата.
Процедура всередині Лейбористської партії відносно зрозуміла. Після відставки лідера запускається лідерська гонка, а кандидат має бути депутатом Палати громад і зібрати підтримку 20% лейбористської фракції. Якщо кандидатів буде кілька, справа переходить до голосування партійних членів та афілійованих організацій. Якщо ж залишиться один претендент, партія може отримати нового лідера без тривалої кампанії. Стармер оголосив, що номінації відкриються 9 липня і закриються до 16 липня; у разі конкурентної боротьби нового лідера очікують до вересня, а за сценарію єдиного кандидата, що явно більш вірогідно, зміна може відбутися вже в середині липня.
Найімовірнішим наступником стане Енді Бернем, відомий прізвиськом “король Півночі”, яке закріпилося за Бернемом під час пандемії COVID-19, коли він як мер Великого Манчестера відкрито конфліктував із центральним урядом через карантинні обмеження . 18 червня 2026 року він переміг на довиборах у окрузі Мейкерфілд і повернувся до Палати громад. Це було ключовим моментом, бо раніше його головним бар’єром була не популярність, а процедура: лідером лейбористів має бути депутат парламенту. Після перемоги цей бар’єр зник. Більше того, на момент відставки Стармера саме він є єдиним депутатом, який офіційно підтвердив намір брати участь у боротьбі за лідерство.
Енді Бернхем звертається до прихильників біля офісу кампанії Лейбористської партії, 18 червня 2026 року. Джерело: Getty Images
Однак сильний образ Бернема не знімає головного питання: чому виборці мають знову повірити лейбористам? Зміна лідера може виправити тон, стиль і комунікацію, але не скасує тих обмежень, які зламали уряд Стармера. Бернем, як свого часу і сам Стармер, успадкує слабке економічне зростання, високі податки, перевантажені публічні послуги, міграційний тиск, роздроблену виборчу коаліцію і головне - вузьке поле для маневру, щоб усе це виправити.
Важливим коаліційним моментом стала позиція Веса Стрітінга. 22 червня він відмовився від власної участі в лідерській боротьбі й підтримав Бернема. Це фактично зняло головне обмеження для швидкого переходу влади. Стрітінг міг стати кандидатом помірковано-центристського та реформістського крила партії. Його політичний образ пов’язаний не з лівим популізмом, а з курсом на модернізацію державних послуг, фіскальну обережність і більш жорсткий управлінський стиль, особливо після своєї відставки з посади міністра охорони здоров’я. Але боротьба проти Бернема в умовах, коли той уже став фаворитом фракції і партійних членів, виглядала майже безнадійною. Тому підтримка Бернема для Стрітінга є способом зберегти вплив і, ймовірно, місце в майбутній конфігурації уряду.
Ангела Рейнер залишається важливою фігурою, але не виглядає центральною претенденткою на цей момент. Її сильною стороною є зв’язок із робітничим і профспілковим крилом партії, тобто саме з тією частиною лейбористської ідентичності, яку Стармер поступово розмив. Але її слабкість у тому, що вона не дає такої ж відповіді на головний страх фракції: як зупинити наступ партії Фараджа і водночас не втратити прогресивний електорат. Якщо Рейнер не піде проти Бернема, це буде раціональним рішенням. Вона збереже політичний капітал, уникне потенційно програшної боротьби і зможе претендувати на сильну позицію в новому уряді.
Інші можливі кандидати радше фігури внутрішнього балансу, ніж реальні фаворити. Тому головна інтрига вже не в тому, хто може перемогти Бернема, а в тому, чи хтось узагалі наважиться перетворити його майже неминучий прихід у справжню конкурентну гонку.
Виборча дільниця у Великій Британії. Джерело: Wikimedia Commons / secretlondon123
Економічно він ще не має повноцінної національної програми, але контури його курсу вже помітні. Політика Стармера будувалась навколо фіскальної дисципліни, довіри ринків і поступового відновлення держави. Бернем, навпаки, робить акцент на активнішій ролі держави: інфраструктурних інвестиціях у межах фіскальних правил, ширшій деволюції, регіональній промисловій політиці, соціальному житлі та більшому публічному контролі над базовими послугами.
Для України прихід Бернема не означає різкого розвороту. Він публічно підтримував Україну після початку повномасштабного вторгнення. Але підтримка України може стати дорожчою у внутрішньополітичному сенсі, особливо напередодні виборів 2029 року. Reform UK майже напевно використовуватиме аргумент, що гроші треба витрачати насамперед на внутрішні проблеми. Тому Бернему доведеться пояснювати підтримку України не лише морально, а й стратегічно: як частину європейської безпеки, стримування Росії та захисту інтересів самої Британії.
У відносинах із Європою Бернем, імовірно, продовжить обережне зближення з ЄС, але без спроби швидкого повернення Великої Британії до Союзу, як він і заявляв раніше. За його словами він не намагатиметься повернути країну до ЄС, бо хоче зосередитися на “ремонті” самої Британії. Зі США комунікація також буде вимушено прагматичною: на тлі меншої готовності Вашингтона гарантувати європейську безпеку Британія при Бернемі буде змушена більше спиратися на європейських союзників.
Енді Бернем сказав: «Давайте виправимо нашу власну країну. Давайте знову змусимо її працювати». Фото: Філ Нобл/Reuters
Криза Лейбористів після виборів 2024 року є не лише персональною кризою Стармера. Її головна причина - розпад виборчої коаліції, яка привела партію до влади. Лейбористи перемогли на хвилі втоми від консерваторів, але ця перемога не означала глибокої довіри до самої партії. Коли уряд зіткнувся з глибокими проблемами, різні частини електорату почали шукати інші варіанти.
Водночас непопулярність Лейбористів не веде до автоматичного повернення консерваторів. Вони залишаються частиною тієї самої кризи довіри. Натомість відкривається простір для сил, які обіцяють покарати обидві традиційні партії. Головні бенефіціари недовіри до традиційних партій - Reform UK і Зелені.
Британська урядова криза має власні причини, але вона не є повністю унікальною. Зростання Reform UK вписується у ширший європейський тренд посилення правопопулістських партій, які працюють із темами міграції, недовіри до еліт, вартості життя і втрати контролю. Британська особливість у тому, що Brexit уже був таким правопопулістським проривом, але частина виборців не отримала обіцяного результату.
Перспективи традиційних партій залежать від здатності відновити довіру до власної компетентності. І для лейбористів Бернем може стати шансом на перезапуск, але лише якщо він запропонує зрозумілу відповідь на ті проблеми, які склались у Великобританії.
Якщо традиційні партії не зможуть відновити довіру, вибори 2029 року можуть стати не черговим “маятником між двома партіями”, а тестом на виживання старої британської партійної моделі.
Вам може бути цікаво