Чи стала австрійська школа економічною мовою європейських праворадикалів?

Найвпливовіші австрійські економісти минулих сторіч. Зліва направо: Карл Менгер, Ойген фон Бем-Баверк, Людвіг фон Мізес, Фрідріх Гаєк. Джерело

Всі ці партії об’єднує те, що вони прихильники закритих кордонів, протекціонізму і національної держави. І водночас велику частину своєї економічної політики ці партії базують на австрійській школі економіки. Головні теоретики школи бачили у вільному ринку не просто ефективний механізм, а передумову політичної свободи.

У статті проаналізовано, як ідея, в основі якої лежить індивідуальна свобода, стала брендом людей, які прагнуть цю свободу кардинально обмежити.

Що саме партії беруть з австрійської школи та чому це ефективно

Австрійська школа за своєю суттю виступає проти великого державного апарату, державних видатків і субсидій. Щодо централізованого планування її послідовники вважають, що жоден державний апарат не має достатньо знань, аби приймати рішення за людей, і саме це робить його неефективним.

Звідси випливає й критика центральних банків, які контролюють грошову масу та можуть збільшити або зменшити її будь-якої миті, а також критика фіатних грошей, цінність яких тримається лише на нашій вірі та на тому, що держава змушує платити податки саме ними. Ця критика стає готовою основою для наративу глобалістської змови, адже варто припустити, хто цим невидимим центром хтось керує й знецінює заощадження людей – і образ ворога складається сам собою.

Наразі ці методи є доволі ефективними через те, що під час ковіду та примусової вакцинації  антиваксерські та, в загальному, конспірологічні ідеї набрали обертів. Також через критику регуляції, видатків та податків австрійські ідеї є привабливими як для виборців з низьким рівнем доходу або з сільських територій, так і для виборців з високим рівнем доходу або з міст. Через велику кількість війн та криз у світі зростає невизначеність, що історично радикалізує виборців, які вимагають радикальних ідей. Комбінація цих факторів робить австрійську школу ідеальним фундаментом для популістичних правих кандидатів.

У підсумку постають політичні програми, побудовані на недовірі до держави й на аргументах австрійської школи. Але запозичення це вибіркове. Партії беруть антидержавну частину “австрійства” й мовчки відкидають другу його половину, відкриті кордони та вільний рух людей, бо самі є прихильниками закритих кордонів і противниками міграції. Саме цю суперечність між запозиченою риторикою та реальною політикою ми й розберемо далі на прикладах Австрії, Німеччини та Польщі.

Частка місць праворадикальних партії у національних парламентах Європи станом на 2023. Джерело

Кейс Австрія – FPÖ

Найперше, що впадає в око в австрійському випадку, це збіг назв. Австрійська школа народилася у Відні, і та сама країна дала партію, яка охоче говорить мовою свободи й ринку. Свою традицію АПС виводить із так званого національно-ліберального табору, де колись справді була помітна класично-ліберальна течія, тож історично партія має певне право апелювати до ліберальної спадщини. У німецькомовному просторі існує й ширше інтелектуальне середовище, що популяризує теоретиків Мізеса й Гаєка – від інститутів їхнього імені до правих лібертаріанських гуртків, і це середовище ідейно перетинається з частиною правого електорату, на який спирається партія.

Проблема в тому, що між цією риторикою й реальною політикою АПС лежить прірва. Сучасна партія під проводом Герберта Кікля будує свою привабливість не на скороченні державного апарату, а на тому, що зазвичай називають welfare chauvinism, тобто на обіцянці зберегти й навіть розширити соціальні видатки. Лише особливістю такого підходу є адресація видатків корінному населенню й відмова в них мігрантам. Це пряма протилежність тому, що обстоювали теоретики школи Мізес і Гаєк.  Австрійська школа не знає категорій "свій" і "чужий", для неї втручання держави шкідливе саме по собі.

Так само не сходяться позиції в питанні кордонів. Австрійська традиція виступає за вільний рух не лише товарів і капіталу, а й людей. АПС ж зробила закриті кордони й протидію міграції центральним пунктом програми. Виходить, що постулати австрійської школм потрібні АПС лише як громовідвід. Вони відповідають на питання "хто винен", але не на питання "що робити". Недовіра до держави й центрального банку легко перекладається мовою гасел і добре лягає на образ далеких чиновників, які розпоряджаються чужими грішми. А та частина австрійського вчення, що стосується власне політики – відкриті кордони, вільна торгівля, відмова від соціальних видатків – вимагала б від партії відмовитися від того, чим вона живиться електорально. Тому вибірковість тут не випадкова: з теорії запозичується рівно стільки, скільки можна взяти без шкоди для власної бази.

Кейс Німеччина – АдН

Німецький випадок цікавий тим, що хоч економічна політика АдН спочатку нагадувала австрійську школу, але насправді це була зовсім інша економічна думка. АдН сформувалася у 2013 році на тлі критики єврозони та спільної валюти, та її засновником був професор економіки Бернт Луке. Поштовхом стала грецька боргова криза й пакети допомоги, які Берлін узгоджував для порятунку єврозони. Луке та його однодумці доводили, що рятувати чужі борги коштом німецького платника несправедливо, а сама конструкція євро хибна.

Тут важливо не сплутати дві різні традиції. Економічно рання AдН спиралася не на “австрійців”, а на ордолібералізм – німецьку школу, що склалася у Фрайбурзі ще в міжвоєнний період. Ордолібералізм теж цінує ринок, але, на відміну від австрійців, відводить державі важливу роль гаранта правил, у межах яких ринок працює. Це майже протилежність австрійській недовірі до держави як такої. Спільним у двох традицій лишається фактично лише одне поле – скепсис щодо центрального банку як інституції й емісії грошей. Саме звідси бере свій монетарний словник АдН, а також їхня критична риторика щодо Європейського центрального банку

Після 2015 року, коли в центрі уваги опинилась міграційна криза, партія різко радикалізувалася. Луке та інші засновники з ордоліберального крила залишили AдН. Економічна політика відійшла на другий план, поступившись місцем націоналістичній риториці, для якої економіка вже другорядна порівняно з питаннями ідентичності, міграції й суверенітету. Ті елементи економічної програми, що збереглися, дедалі більше зміщувалися у бік до захисту внутрішнього ринку й національних інтересів, тобто до протекціонізму, який ні ордолібералізму, ні тим паче австрійцям не властивий.

У підсумку, з практичної точки зору АдН пов'язана з австрійською школою ще слабше, ніж австрійська АПС. Від неї лишився, по суті, тільки відлунок монетарної критики, зручний для розмов про знеособлених брюссельських чиновників і знецінення грошей простих людей. Усе інше, що становить ядро австрійської теорії — відкрите для світу господарство й мінімальна участь держави — суперечить політиці, яку партія тепер проголошує.

Кейс Польща – Конфедерація

Польський випадок вибивається з ряду, бо тут звернення до австрійської школи не прикриття, а щира віра, принаймні частини руху. Якщо АПС та АдН беруться використовувати австрійський словник і тут-таки порушують його економічну суть, то польські лібертаріанці справді хочуть досягти цілей, що цінуються австрійською школою – низьких податків, дерегуляції й держави, яка тримається якнайдалі від господарства.

Щоб зрозуміти це коріння, варто згадати постать Януша Корвіна-Мікке, який ще від часів падіння комунізму послідовно проповідував у Польщі радикальний економічний лібералізм і прямо посилався на теоретиків Австрійської школи. Саме з його традиції виросла партія Нова Надія, яку тепер очолює Славомір Ментцен, економіст і податковий консультант. Ментцен зробив зі скорочення податків і боротьби з бюрократією свій фірмовий знак і здобув величезну популярність серед молоді, передусім молодих чоловіків, які пов'язують власні економічні труднощі з надмірним втручанням держави. На відміну від австрійських та німецьких випадків, тут теорію можна перевірити конкретикою. Ментцен пропонує не гасло про “меншу” державу, а чіткий план: плоский податок, скасування частини внесків, спрощення звітності для малого бізнесу. Це те, під чим Мізес підписався б без застережень, і те, що коштуватиме партії голосів серед бюджетників і пенсіонерів. Втім, готовність платити цю ціну й відрізняє щире переконання від запозиченої риторики.

Але тут ховається і головна суперечність, інша за природою, ніж в Австрії чи Німеччині. Конфедерація поєднує лібертаріанську економіку з жорстким соціальним консерватизмом, націоналізмом і релігійною повісткою. Парадоксальним чином та сама сила, що вимагає максимальної свободи для підприємця й мінімуму держави в економіці, водночас обстоює контроль держави над приватним життям людини, повну заборону абортів, традиційну модель родини та різке обмеження міграції, насамперед української. Виходить неповноцінна конструкція, у якій ринок має бути вільним, а громадянин — ні. Для Конфедерація лібертаріанство не є універсальним принципом організації суспільства. Адже воно обмежується переважно економікою, тоді як у питаннях культури, міграції чи сімейної політики партія, навпаки, відстоює активну роль держави. Через це свобода перестає бути для партії імперативом і перетворюється на вибірковий інструмент, який застосовується лише там, де відповідає політичній програмі.

Ядро електорату Конфедерація становлять молоді чоловіки з малих міст, підприємці й самозайняті, які від держави відчувають передусім тиск, податковий і бюрократичний, і водночас не належать до груп, яких торкаються обмеження в приватній сфері. Свобода для себе й контроль для інших складають для такого виборця в цілком послідовну картину. У цьому сенсі польський випадок дзеркально повторює логіку АПС. Австрійська партія ділить людей на своїх і чужих у доступі до соціальних видатків, польська робить те саме в доступі до свобод. Фактично обидві беруть універсальний принцип і звужують його до групи, яка за них голосує.

Варто додати, що сама Конфедерація не є чимось однорідним. Її лібертаріанське ядро втілює Нова Надія Ментцена, поряд стоїть націоналістичний Рух Народовий, а ще донедавна до коаліції належав Ґжеґож Браун, який тяжіє радше до католицького традиціоналізму, ніж до вільного ринку, і зрештою відколовся в окрему силу. Тож коли ми говоримо про щире “австрійство”, ідеться насамперед про крило Ментцена, а не про весь рух, у якому економічний лібералізм є лише одним з кількох голосів.

Де реальна політика розходиться з теорією

Якщо узагальнити три випадки, видно, що запозичення з австрійської школи всюди вибіркове, але міра розходження різна. Найкраще це показати за кількома напрямами, які для самої школи є принциповими.

Почнемо з міграції. Австрійська традиція виступає за вільний рух людей. Усі три партії стоять на прямо протилежних позиціях. АПС зробила протидію міграції стрижнем своєї програми, АдН говорить про закриті кордони й навіть про еміграцію, а Конфедерація вимагає різко обмежити приплив іноземців, насамперед українців. Тут розходження з постулатами австрійської школи повне й однакове для всіх трьох.

Другий напрям це вільна торгівля. АПС та АдН схиляються до економічного націоналізму й захисту внутрішнього ринку. Польська Конфедерація тут ближча до австрійців, її лібертаріанське крило радше підтримує вільну торгівлю, хоч і з націоналістичними застереженнями. Тобто, збіг частковий і лише в польському випадку.

Третій напрям, монетарна політика, виявляється єдиним полем щирого збігу для всіх трьох. Кожна з партій радо повторює  застереження школи проти центральних банків і проти друку грошей. Для АдН критика Європейського центрального банку взагалі була засновничим мотивом, АПС будує на знеціненні грошей простих людей значну частину своєї риторики, а в програмних текстах польських лібертаріанців ця критика посідає центральне місце. Причина такої одностайності проста, ця тема ідеально лягає в розмову про далеких і безликих чиновників, які нібито керують грошима цілого народу.

Четвертий напрям – роль держави в економіці – знову розводить наші випадки. Тут видно, що АПС та АдН лише на словах за меншу участь держави. АПС будує привабливість на обіцянці зберегти й розширити соціальні видатки, але адресувати їх корінному населенню, що прямо суперечить “австрійській” відразі до перерозподілу. АдН декларує ордоліберальну спадщину, а на ділі дрейфує до економічного націоналізму. І лише частина Конфедерація в особі крила Ментцена справді хоче мінімальної участі держави, низьких податків і дерегуляції, тобто щиро збігається з австрійцями.

Залишається п'ятий напрям, який для австрійської школи невіддільний від попереднього, роль держави в приватному житті. Саме тут найгостріше розходиться польський випадок. Та сама Конфедерація, крило якої обстоює максимальну економічну свободу, водночас вимагає державного контролю над приватним життям, повної заборони абортів, насадження традиційної моделі родини й релігійної повістки. АПС та AдН теж консервативні, але для них це не центральна суперечність, бо вони й в економіці від австрійців далекі.

Звідси випливає проміжний висновок. Хоч би яку партію ми взяли, її збіг з австрійською школою тримається фактично на одному пункті, на монетарній критиці. Усе інше кожна партія добирає під власну, “неавстрійську” за духом повістку. АПС та АдН рвуть зі школою насамперед в економіці, відкидаючи вільну торгівлю й мінімальну державу. Конфедерація в економіці значно ближче до австрійців, зате найгостріше розходиться там, де свобода стосується не грошей, а особистого життя. Монетарна критика єдина частина австрійського вчення, яка нічого не коштує. Вимагати вільної торгівлі означає сваритися з фермерами й промисловцями, яких захищають мита. Вимагати скорочення державного апарату означає забирати виплати у власних виборців. Вимагати відкритих кордонів означає зруйнувати ядро власної ідентичності. А критика центрального банку не зачіпає жодної групи інтересів усередині країни, її мішень завжди зовні й завжди безособова – умовні Франкфурт, Брюссель, світові фінансові еліти. Це єдиний пункт австрійської програми, який можна проголошувати щодня, не ризикуючи жодним голосом.

Чому саме австрійська школа, а не інша

Досі ми бачили, що праворадикали беруть з “австрійської школи” лише один вузьконаправлений елемент – монетарну критику – і відкидають решту. Але тоді постає закономірне питання. Ринкових, ліберальних шкіл економіки не одна, то чому знаменом стала саме австрійська, а не, скажімо, значно впливовіша Чиказька школа. Відповідь багато говорить не так про економіку, як про природу самого правого популізму.

Насамперед варто пояснити, чому Чиказьку школу тут взагалі доречно згадувати поряд. Обидві школи, і Австрійська, і Чиказька, належать до широкої неоліберальної традиції. Різниця в тому, що Чиказька школа заявила про себе пізніше, зате незрівнянно успішніше. Її головна постать, Мілтон Фрідман, став інтелектуальним натхненником економічної політики Рональда Рейгана в США та Маргарет Тетчер у Британії, і саме чиказький монетаризм великою мірою визначив обличчя світового неолібералізму від вісімдесятих років. На цьому тлі австрійці лишалися радше маргінальною, майже сектантською течією.

І все ж праворадикали обрали не переможця, а маргінала. Причина перша полягає в тому, що Чиказька школа надто технократична й проглобалізаційна. Вона говорить мовою моделей, статистики та ефективності, спирається на університетську науку й міжнародні інституції, тобто уособлює саме тих експертів, проти яких повстає популізм. Спертися на Чиказьку школу означало б спертися на істеблішмент, а це руйнує всю антисистемну риторику. Причина друга – в теорії грошей. Австрійська школа пропонує найрадикальнішу з усіх наявних критик сучасної грошової системи. Її аргумент не зводиться до того, що центральний банк може помилитися з процентною ставкою чи надрукувати зайвого. Претензія глибша, сама можливість творити гроші рішенням установи є для австрійців джерелом системної шкоди. Грошову систему треба не вдосконалювати, а забрати в держави взагалі, повернувшись до твердої валюти, вартість якої не залежить від нічиїх рішень. Саме ця безкомпромісність і робить австрійську теорію грошей такою придатною для політичної мобілізації. Це саме те, що потрібно для наративу про абстрактних чиновників. Чиказький монетаризм ж для політичної мобілізації майже непридатний.

Причина третя – в мові. В основі австрійської школи не формули, а категорії: свобода, знання, спонтанний порядок, влада й примус. Це мова, що мало придатна для наукових обчислень, але ідеальна для трибуни. Вона дає праворадикалам рідкісне поєднання: інтелектуальну респектабельність визнаних мислителів разом із бунтівним, антиекспертним тоном, чого суха чиказька науковість дати не може.

Для повноти картини варто згадати й німецький ордолібералізм, з якого, як ми бачили, виросла AfD. Він теж лишається осторонь як загальноєвропейське знамено, але вже з протилежного боку. Ордолібералізм відводить державі надто велику й позитивну роль гаранта правил, а головне, він наскрізь проєвропейський, бо історично пов'язаний із самою конструкцією спільного ринку та європейських інституцій. Для сили, що будує ідентичність на суверенітеті й на боротьбі з Брюсселем, це так само незручний союзник, як і “технократичне Чикаго”.

У підсумку вибір австрійців не випадковий. Звернення до австрійської школи є суто політичним вибором. Вона одночасно надає інтелектуальну легітимність критиці центральних банків, дозволяє протиставити себе політичному істеблішменту та пропонує мову, зрозумілу виборцям, які не довіряють експертам. Ні глобалістське Чикаго, ні проєвропейський ордолібералізм такого поєднання не давали, і саме тому знаменом стали теорії австрійської школи.

Чи можливий прихід цих партії до влади та їх наслідки

АПС вже була частиною правлячої коаліції у Австрії у 2000-х та 2017–2019 роках, але лише як молодший партнер у цих коаліціях. Жодна з цих коаліцій не принесла ні радикального скорочення державного апарату, ні дерегуляції, ні зменшення соціальних виплат. Єдине, що змінилося з приходом АПС, — це перерозподілення видатків за критерієм свій-чужий, жорсткіший міграційний контроль, який звужує ринок праці, та конфлікти з Брюсселем, які створюють інвестаційну невизначеність.  Але якщо у майбутньому АПС вийде очолити коаліцію та це співпаде з приходом радикальних правих партій до влади у інших країнах Євросоюзу, це зможе стати проблемою для Брюсселя та ЄЦБ через те, що загальна політична ідеологія ЄС зміститься з неоліберально-центристської до праворадикальної, що збільшить тиск від членів Європарламенту та лідерів країн на Єврокомісію.

Станом на липень 2026 року АдН є першою партією за рейтингом у Німеччині та, якщо нічого не зміниться, скоріш за все, буде першою за кількістю місць на виборах до Бундестагу у 2029 році. Але очолити Бундестаг вони не зможуть, бо навіть якщо вони переможуть на виборах з 30% підтримки — це надасть лише 210 місць, яких не вистачить для абсолютної більшості, а коаліцію їм сформувати не вдасться через бойкот від інших партій, порушення якого означатиме політичний суїцид на наступних виборах. Через те, що АдН залишатиметься ізольованою від влади на федеральному рівні, їхню риторику неможливо перевірити на практиці, що лише збільшує віру виборців в їх АдН та програму. Але чинна програма на даний момент вимагає виходу Німеччини з ЄС, відмови від євро, виходу з Паризької кліматичної угоди та скасування санкції проти росії. Їхня міграційна політика також визначає німців за їхньою кров’ю та походженням, а не через громадянство, що суперечить першій статті Основного закону, що є найбільш захищеною нормою німецької конституції, яку неможливо змінити навіть конституційною більшістю, що робить неможливим виконання однієї з найбільш важливих їхніх передвиборчих обіцянок.

Конфедерація, на відміну від АПС та АдН, має найреальніший шлях до влади, і це попри найменший результат. Опитування стабільно показують, що жоден польський блок не набирає самостійної більшості у 231 мандат, а єдина реалістична правляча конфігурація у результаті виборів 2027 року — це коаліція PiS і Konfederacji, чия сумарна підтримка перевищує 40%. Роль арбітра партія вже відіграла на президентських виборах 2025 року, коли у другому турі близько 87% виборців Ментцена проголосували за Навроцького й фактично вирішили результат. Але саме цей шлях до влади і є пасткою для її економічної програми. PiS це партія найбільшого соціального перерозподілу в новітній історії Польщі, програм "П’ятсот плюс" і тринадцятих пенсій, тож уряд з нею означатиме для лібертаріанців вибір – або відійти від плоского податку і дерегуляції, або зірвати коаліцію. Лідери Konfederacji наразі публічно запевняють, що угоди з PiS не буде, а Ментцен ставить умовою бодай розмови про співпрацю відхід Качинського й Моравецького з політики, але структура вибору вже задана, увійти у владу можна лише ціною програми. Причому ерозія цієї програми почалася ще до всяких коаліцій. Свою кампанію проти допомоги українським біженцям Ментцен і Босак будують через аргумент, що держава не повинна ставити чужих громадян вище за власних. Послідовний мізесіанець сказав би, що держава взагалі не має нікого ставити вище, бо не має розподіляти. Щойно аргумент починає ділити людей на своїх і чужих у доступі до державних ресурсів, він перестає бути австрійським і стає тим самим welfare chauvinism, який ми бачили у АПС, просто на ранній стадії. Тож польський випадок, найщиріший з трьох, уже сьогодні демонструє напрямок дрейфу, який австрійський і німецький пройшли до кінця.

Скульптура “Євро” біля колишньої штаб-квартири ЄЦБ у Франкфурті на Майні. (Джерело} [[https://www.statista.com/chart/6852/seats-held-by-far-right-parties-in-europe/]]

Висновки

Проаналізувавши три випадки, ми можемо повернутися до питання, з якого починали. Як сталося, що автори, які ненавиділи націоналізм і обстоювали відкриті кордони, стали інтелектуальним брендом партій закритих кордонів і національної держави. Відповідь у тому, що ці партії взяли в австрійців не теорію, а словник. Теоретики Мізес і Гаєк потрібні їм не як дороговказ політики, а як джерело легітимності, як спосіб надати антиістеблішментній і антибюрократичній риториці вигляду поважної інтелектуальної традиції.

Ми бачили, що реальне інтелектуальне запозичення щоразу звужується до одного пункту, до критики центральних банків і паперових грошей. Усе інше, що становить ядро австрійського вчення, вільний рух людей, відкриті ринки, послідовна недовіра до держави незалежно від того, кому вона допомагає, або мовчки відкидається, або прямо порушується. АПС проповідує соціальні видатки для своїх, AдН дрейфує до економічного націоналізму, Конфедерація вимагає державного контролю над приватним життям. У кожному випадку від австрійців лишається сама назва й кілька зручних гасел, а зміст підмінюється чужим за духом порядком денним.

Отже, Гаєк і Мізес у цьому виконанні перетворилися на символ, відірваний від того, що вони насправді обстоювали. Їхні імена працюють як знак якості, як печатка інтелектуальної респектабельності на програмі, з якою самі автори не погодилися б майже в жодному пункті. Це не діалог із традицією й не її розвиток, а вибіркове цитування, у якому зі складної та внутрішньо пов'язаної системи беруть лише те, що можна повернути проти спільного ворога.

Ширше питання, яке з цього випливає, стосується вже не економіки, а самого правого популізму. Той факт, що цим партіям узагалі знадобився фасад класичної ліберальної теорії, показує певну їхню слабкість, а не силу. Їм недостатньо просто апелювати до емоцій, страху перед міграцією чи недовіри до еліт, вони потребують інтелектуального прикриття, яке надало б їхнім гаслам вигляду продуманої доктрини. Австрійська школа стала зручним постачальником такого прикриття, бо дала рідкісне поєднання поважності та бунту. Але сама потреба продавати одну практику під вивіскою протилежної теорії багато говорить про природу цього політичного явища. Це рух, який ще не має власної завершеної економічної думки й тому змушений позичати чужу, відкидаючи все, що в ній йому незручне.