МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Анастасія Кругляк, Студентка магістратури за спеціальністю «Міжнародне врядування та дипломатія» в Sciences Po
Франція входить у президентський цикл 2027 року в стані політичної фрагментації. Президент Макрон, який не може висуватися знову через обмеження щодо кількості термінів, спостерігає поступове послаблення свого авторитету: прем’єр-міністри змінювали один одного, бюджетні процеси заходили в глухий кут, а уряд мав бути замінений іншим після вотуму недовіри в грудні 2024 року, коли за його відставку несподівано проголосували разом представники ультраправого “Національного об’єднання” (Rassemblement National, RN) та ультралівого “Нового народного фронту” (Nouveau Front Populaire). Усе це відбувається на тлі зростання правопопулістських настроїв, яке дедалі частіше відзначають як у Європейському Союзі, так і за його межами. У такому контексті президентські вибори 2027 року мають особливе значення. І не лише для Франції, а й для України та Європейського Союзу.
Останнє опитування Ipsos/BVA, проведене для газети Le Parisien 27–28 травня 2026 року, дає нам зріз поточної ситуації. У всіх восьми сценаріях, перевірених у цьому опитуванні, Жордан Барделла з “Національного об’єднання” лідирує в першому турі, набираючи від 33,5% до 36% залежно від того, які інші кандидати беруть участь у перегонах. Втім, 7 липня після рішення суду Марін Ле Пен анонсувала, що кандидатом від цієї партії буде вона, не Барделла. Наразі вона набирає від 31% до 32%. Серед право-центристів Едуар Філіп стабільно набирає від 13% до 19,5%, тоді як Габріель Атталь — від 8,5% до 17,5%. Серед лівих Рафаель Глюксман тримається на рівні приблизно 11–14%, а Жан-Люк Меланшон — 13–13,5%. Тим не менш, говорити про успіх Ле Пен поки що зарано. Важливо розглянути пʼять найімовірніших сценаріїв розвитку виборів і те, як кожен із них може вплинути на політику Франції.
Наміри виборців – президентські вибори 2027 року (перший тур) – підсумок. Джерело
Jordan Bardella, newly elected president of the National Rally party, alongside Marine Le Pen after the announcement of the party congress results in Paris, France. Photo:Christian Hartmann/Reuters. Source
У свої 30 років Барделла ніколи не працював поза політикою, піднімаючись партійними щаблями ще з підліткового віку. Раніше він перебував у стосунках із Нольвен Олів’є, племінницею Марін Ле Пен, що стало підставою для звинувачень у фаворитизмі. Наразі він зіткнувся з критикою через свої романтичні стосунки з італійською принцесою Марією Кароліною Бурбонською-Обох Сицилійською, адже цей зв’язок загрожує заплямувати його ретельно сформований образ людини, яка походить з робітничого класу. Це важливо, адже, на відміну від Ле Пен, яка є дочкою засновника партії Жан-Марі Ле Пена, Барделла позиціонує себе людиною з передмість Парижа, що посилює його привабливість для електоральної бази RN. Ця база, до речі, значною мірою складається з виборців робітничого класу з нижчими доходами, нижчим рівнем освіти та вираженим відчуттям економічної й культурної тривоги щодо майбутнього Франції. Багато з них проживають у невеликих містах, сільській місцевості та колишніх промислових регіонах так званої “периферійної Франції” (територіях, віддалених від Парижа та його економічного динамізму, де скорочення державних послуг і відчуття занедбаності особливо помітні). Важливо відмітити, що для перемоги Ле Пен чи Барделли знадобиться або розпад “республіканського фронту” (неформальної коаліції лівих, центристських і помірковано правих сил, які традиційно обʼєднуються в другому турі виборів, щоб не допустити перемоги ультраправих), або надзвичайне політичне перегрупування.
Сильними сторонами Ле Пен є висока впізнаваність, дисциплінований електорат і здатність мобілізувати протестний голос, тоді як головними слабкостями залишаються суперечлива економічна програма та проблематична репутація RN. Зрозуміло, що в команді провідну роль відіграє Жордан Барделла. За економічний напрям відповідає депутат Жан-Філіп Танги; важлива роль також у Себастьєна Шеню, стратегічного радника Філіпа Олів’є та Александра Лубе. Водночас партія дедалі активніше намагається залучити до співпраці представників великого бізнесу й державного апарату, щоб зміцнити власний імідж.
Для Франції перемога команди Ле Пен несе ризики насамперед економічного й бюджетного характеру. Програма RN поєднує масштабні податкові пільги (скасування ПДФО для молодших за 30 років, знижений ПДВ на енергію та товари першої необхідності, підвищення зарплат без соціальних внесків) із обіцянкою повернути дефіцит нижче 3% ВВП до 2030 року, із характерною для популістів відсутністю деталізації відповідних скорочень витрат. Аналітичний центр Asterès попереджає, що дефіцит натомість може зрости до 6,4% ВВП, а держборг може перевищити 117% ВВП у середньостроковій перспективі. В той самий час за оцінкою Allianz Research, заявлені джерела фінансування (боротьба з шахрайством, скорочення внеску до бюджету ЄС) покривають лише частину запланованих витрат. Навіть всередині самої партії визнають ризик: економічний радник RN Матіас Рено публічно назвав реакцію фінансових ринків “головною проблемою” програми. Додаткове внутрішнє протиріччя в спробі поєднати протекціонізм (мораторій на торговельні угоди ЄС, план “80% французьких продуктів у шкільних їдальнях”) із одночасним зближенням із великим бізнесом. До прикладу, у квітні 2026 року партія активно зближувалася з великим бізнесом: 20 квітня Барделла вперше провів офіційний обід із керівництвом Medef (головної організації роботодавців Франції), а кількома днями раніше Ле Пен зустрілася за вечерею з керівниками CAC 40 (40 найбільших публічних компаній Франції), зокрема Бернаром Арно (LVMH) і Патріком Пуянне (TotalEnergies), намагаючись “заспокоїти” підприємців. Економісти вважають цю комбінацію протекціонізму з проринковою риторикою нестійкою, оскільки Франція є одним із головних експортерів до ЄС, і гальмування торгівлі вдарило б по тих самих французьких малих та середніх підприємствах, які програма обіцяє захищати.
Переходячи до стосунків із ЄС, програма Ле Пен передбачає принципову відмову Франції від ролі одного з двох “локомотивів” європейської інтеграції на користь моделі “Європи націй”: Ле Пен виступає не просто за реформу ЄС, а за ліквідацію його наднаціонального виконавчого органу, Єврокомісії як такої. В її концепції вона перетворюється на “Генеральний секретаріат Ради”, тобто суто технічний апарат без права законодавчої ініціативи та без наднаціональних повноважень. Замість Союзу з власними інституціями його концепція передбачає створення міжурядового “Альянсу націй”. У такому Альянсі кожне рішення потребує консенсусу суверенних держав, а французьке конституційне право отримує пріоритет над правом ЄС. Практичні наслідки цієї моделі будуть структурно руйнівними для ЄС, адже саме Єврокомісія є двигуном спільного ринку, координатором санкційної політики, органом, що веде торговельні переговори від імені 27 країн і контролює конкурентну рівність. Замінити її міжурядовим форматом означає повернутися до логіки ООН, де будь-яке рішення може бути заблоковане одним гравцем.
В промисловій сфері Ле Пен обстоює принцип “найкращого атлета”: розподіл спільних франко-німецьких проектів (як SCAF) між найефективнішими національними виробниками замість кооперації. Це протирічить курсу ЄС на інтеграцію безпекової галузі та набуття безпекової субʼєктності. Європа вже задала певний курс – зовсім в іншу сторону. Ле Пен прагне знизити французький внесок до бюджету ЄС, який наразі є другим за обсягом після Німеччини, що послабить ЄС як інституцію. Також вона з Барделлою мають одне з найжорсткіших у Європі бачень міграційної політики та виступають за різке скорочення легальної імміграції, припинення програм сімейного обʼєднання, скасування права на громадянство за народженням та реформу права на притулок. У цьому питанні в них є потенційні союзники в ЄС — Угорщина, Австрія, та Італія. Водночас варто зазначити важливий нюанс, який полягає в тому, що RN не задає новий тренд, а радше посилює вже існуючий правий зсув у міграційній політиці ЄС, закріплюючи при цьому розкол між двома таборами ультраправих: тими, хто готовий грати за правилами ЄС жорсткіше (Мелоні), і тими, хто відкидає дієвість цих правил (Орбан, Ле Пен та Барделла).
Підтримка України з боку Франції теж, найімовірніше, стане більш обмеженою та залежною від додаткових умов: фракція Ле Пен у Європарламенті вже проголосувала проти розблокування кредиту ЄС на 90 млрд євро для Києва (лютий 2026), а сама вона публічно відмовляється від спільного бюджетного фінансування, посилаючись на “гроші, яких у Франції немає”, і виступає проти вступу України до НАТО та ЄС. Це наближає її позицію до тієї, яку демонстрував колишній прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. Водночас таке добровільне звуження амбіцій Франції щодо лідерства в ЄС, ймовірно, спонукало б інших регіональних лідерів заповнити цей вакуум. Німеччина у такому разі візьме на себе більшу частку лідерства в ЄС, тоді як Велика Британія поглибить свою двосторонню роль у координації європейської підтримки України. Крім того, можливості будь-якого президента Франції обмежуються Конституційною радою, Сенатом та парламентською арифметикою, тому навіть у разі перемоги Ле Пен реалізація радикальних змін у короткостроковій перспективі була б непростим завданням. Чинні Національні збори, найфрагментованіші за всю історію Пʼятої республіки, є практично непереборною коаліцією проти будь-якого уряду RN, оскільки ліві та центристи разом достатньо сильні, щоб винести вотум недовіри. Єдиний спосіб обійти цю арифметику – негайний розпуск парламенту після президентських виборів і ставка на нові законодавчі вибори, результат яких залишається непередбачуваним.
Едуар Філіп на прес-конференції в Німі 26 червня 2024 р. Фото: Mikael Anisset/ MAXPPP
Головними перевагами Філіппа є значний урядовий досвід, репутація компетентного управлінця та здатність об’єднувати поміркований електорат, тоді як його слабким місцем залишається асоціація з непопулярними реформами епохи Макрона та складність запропонувати виборцям відчутно новий політичний курс. Філіпп спирається на партію Horizons та команду досвідчених урядовців і парламентарів, серед яких особливу роль відіграють його давній політичний радник Жиль Буає, а також колишній міністр Крістоф Бешю.
Для Франції президентство Філіппа означало б продовження бюджетної дисципліни, тільки в менш конфронтаційній формі, ніж у Ле Пен. Його економічна програма включає зниження виробничих податків та скасування соціальних внесків на надурочні години. Водночас він планує внести до Конституції “золоте правило” про обмеження бюджетного дефіциту та запровадити елемент капіталізації в пенсійну систему, не виключаючи підвищення пенсійного віку до 67 років. Програма Філіппа пропонує такі системні відповіді, як пенсійна реформа, бюджетне “золоте правило”, зниження виробничих податків, в той час як французькі виборці чекають насамперед відповіді на інше питання: чому на кінець місяця не вистачає грошей (відносно низька купівельна спроможність). Ця розбіжність між тим, що пропонує кандидат, і тим, що хвилює виборців, є одним із головних ризиків його кампанії. Окремий ризик полягає в заявленому методі реалізації програми, адже Філіпп планує розпустити парламент одразу після обрання та провести три референдуми: про пенсійну реформу, бюджетне “золоте правило” та розширення застосування урядових ордонансів до сфер охорони здоров’я, освіти й юстиції). Цей спосіб деякі можуть розглядати як спробу обійти парламентські гальма, що раніше блокували реформи Макрона.
Щодо ЄС загалом, Філіпп глибоко привʼязаний до “франко-німецького тандему”: він вільно володіє німецькою, частину навчання провів у Бонні, і як премʼєр-міністр публічно захищав Аахенський договір 2019 року від звинувачень RN у “зраді суверенітету”, а також допомагав із просуванням спільного франко-німецького плану відновлення на 500 млрд євро під час пандемії. Філіпп описує франко-німецьке партнерство як умову подолання європейських криз. Таке позиціонування прямо протилежне логіці Ле Пен, що обстоює розподіл проектів замість кооперації. Так як Філіпп закликає до інтеграції, у сфері оборони він пропонує запровадити європейську преференцію в закупівлі озброєння, наголошуючи на необхідності більш уніфікованої та потужної європейської армії. На салоні Eurosatory в 2026 році він заявив, що Франція повинна виробляти більше боєприпасів. Цим він дає чітку оцінку безпековій ситуації в Європі – нинішній рівень оборонної готовності (як промислової, так і інституційної) не відповідає рівню загрози.
Філіпп прагне перебудови французької міграційної політики та розриву з нинішньою динамікою, яку він вважає надто пасивною. Він хоче наділити державу компетенцією самій обирати кого приймати та в якій кількості: його програма передбачає цільову трудову імміграцію відповідно до потреб ринку праці, реформовану інтеграцію через навчання й доступ до житла, та прискорені процедури надання притулку з чітким розмежуванням біженців і економічних мігрантів, а також суворіші правила щодо воззʼєднання сімей, швидше виконання рішень про видворення та більший контроль над нелегальною міграцією. Він визнає, що Франція потребує певного рівня імміграції з економічних причин, але наполягає, що вона має бути більш контрольованою. Однак, реалізація цієї програми наразиться на парламентський тупик. Міграційне законодавство є одним із найбільш поляризуючих питань у французькому парламенті: ліві систематично блокують будь-яке посилення контролю, тоді як RN голосуватиме лише за власну, значно жорсткішу версію реформ. Для Філіппа це означає, що він потребуватиме або розпуску парламенту і нових виборів, або болісних компромісів, які розмиють саму суть реформи. Досвід Макрона, чий міграційний закон 2024 року пройшов лише після того, як праві внесли до нього зміни, які центристи вважали надто жорсткими, є наочним прикладом.
Україна в свою чергу стала помітним елементом передвиборчої стратегії Філіппа відносно нещодавно: у травні 2026 року він відвідав Київ, де зустрівся з Зеленським і публічно підтримав вступ України до НАТО та розгортання європейських військ після завершення війни. На відміну від Глюксманна чи Атталя, які послідовно роблять підтримку України одним із ключових елементів своєї зовнішньополітичної риторики, Філіпп розглядає українське питання насамперед у контексті європейської безпеки та зміцнення НАТО. Його недавній візит до Києва став радше сигналом прихильності до теперішнього курсу Макрона, ніж свідченням того, що Україна є центральною темою його президентської кампанії. Проте є суттєва відмінність: Філіпп уникає “стратегічної двозначності”, яка стала фірмовим знаком Макрона.
Габріель Атталь — представник макроністського табору (правоцентристського спрямування), який у 2024 році став наймолодшим прем’єр-міністром в історії Франції, а також першим відкрито гомосексуальним главою уряду країни. Він уособлює реформістський і проєвропейський центр у його найбільш динамічному вигляді. За опитуванням Ipsos/BVA, в умовах повного розпорошення поля він набирає близько 8,5%, але цей результат зростає до 14,5–17,5% у сценарії звуженого кола кандидатів. Головна проблема Атталя ідентична проблемі Філіппа: центристський електорат розділений між ними обома, і лише відмова одного з них від участі дозволила б іншому впевнено претендувати на вихід до другого туру. Водночас молодший вік і чіткіша ідентичність дають Атталю виразніший образ, адже він менш асоціюється з “системою Макрона”, ніж Філіпп, і позиціонує себе як її оновлення, а не продовження.
Перевагами Атталя є молодість, сильні комунікаційні навички та чітка проєвропейська позиція, тоді як його критики звертають увагу на відносно невеликий управлінський досвід і тісний звʼязок зі спадщиною президентства Макрона. Очікується, що Атталь спиратиметься на значну частину кадрового резерву макроністського табору, зокрема політиків із досвідом роботи в уряді та європейських інституціях, серед яких важливу роль може відігравати партнер Атталя колишній глава МЗС Франції Стефан Сежурне, один із ключових архітекторів європейського напряму політики Макрона, а також експерти з європейської політики Пʼєр-Александр Англад, колишній міністр промисловості Ролан Лескюр і колишня речниця уряду Пріска Тевено, що забезпечує йому сильну команду у питаннях європейської інтеграції, економіки та державного управління.
Для Франції президентство Атталя означало б більш динамічний варіант тієї ж реформістської лінії, що й у Філіппа, але з виразнішим акцентом на структурних змінах ринку праці та освіти. Його програма ще не чітка в бюджетному вимірі, тож ÉlyséeScope класифікує його сценарій як продовження урядової траєкторії (PSMT). Його програма передбачає підвищення зарплат через логіку “права на брутто”, що створило б еквівалент тринадцятої зарплати, а також реформу кодексу праці та скасування обмежень на понаднормові години.
Як і Філіпп, Атталь займає право-центристську позицію щодо імміграції і публічно відмовився від логіки “і те, і те” Макрона в цьому питанні, позиціонуючи себе як рішучого гравця. Атталь пропонує надати пріоритет трудовій імміграції над воззʼєднанням сімей та запровадити чіткі правила: щорічне визначення потреб спільно профспілками та організаціями роботодавців (так званими соціальними партнерами, які традиційно беруть участь у регулюванні французького ринку праці), квоти, проголосовані парламентом, та система балів за канадським зразком. Його гасло: “приймати менше, але приймати краще”. На відміну від Філіппа, він не оголосив планів розпустити парламент чи запустити серію референдумів, що знижує ризик інституційної конфронтації всередині країни, але залишає відкритим питання про те, як він долатиме парламентські гальма, які зупиняли реформи за Макрона. Оцінка ролі його взаємодії/протистояння з парламентом
Атталь є федералістом і інтеграціоністом. На салоні Eurosatory 2026 року він разом із Філіппом представив своє бачення оборонної політики, акцентуючи на необхідності збільшення виробничих потужностей і промислової автономії Франції. На відміну від Ле Пен, він не обстоює логіку “найкращого атлета” і не пропонує замінити спільні проєкти розподілом сфер, та загалом вважає, що країни ЄС повинні “деамериканізувати” їх оборону. Показово, що серед усіх розглянутих кандидатів саме Атталь найбільш відкрито формулює цю стратегічну мету, тобто зменшення залежності від американських систем і рішень на користь автономного європейського потенціалу. Це відрізняє його позицію від Меланшона, який також виступає проти НАТО, але з антиатлантичних, а не проєвропейських міркувань, і від Філіппа, який акцентує на нарощуванні виробництва, не називаючи США як проблему.
Щодо України, Атталь є одним із основних голосів на підтримку Києва серед французьких кандидатів. Маючи родинне коріння в Одесі, Атталь очолює парламентську групу дружби з Україною та займає більш жорстку позицію щодо російської агресії, ніж значна частина французького політичного класу. Його президентство, ймовірно, означало б не лише збереження французької підтримки України, а й її активне просування: на відміну від Філіппа, чия проукраїнська позиція оформилася як помітний елемент стратегії відносно пізно, Атталь демонструє цю прихильність системно і послідовно.
European Parliament member Raphaël Glucksmann speaks after the announcement of European election results. Photo: Sameer Al-Doumy / AFP. Source
Сильними сторонами Глюксманна є послідовна проєвропейська позиція, авторитет у сфері зовнішньої політики та підтримка України, тоді як його головним викликом залишається обмежена електоральна база й складність консолідувати весь французький лівий табір. Глюксманн спирається на команду проєвропейських соціал-демократів зі своєї партії, серед яких ключову роль відіграють співголова партії Орор Лалюк та співзасновник руху Жо Шпігель. Важливим політичним союзником залишається також лідер Соціалістичної партії Франції Олівʼє Фор, співпраця з яким стала одним із чинників зближення Place Publique та соціалістів після виборів до Європарламенту 2024 року. Це забезпечує Глюксманну політичну опору серед проєвропейських лівих сил.
Президентство Глюксманна для Франції означало б спробу реалізувати оновлену соціал-демократичну програму в умовах вкрай складної бюджетної реальності. Його економічна платформа передбачає підвищення мінімальної заробітної плати, перегляд пенсійної реформи 2023 року (скасування підвищення пенсійного віку до 64 років) за рахунок посилення оподаткування великого капіталу і надприбутків. Аналітики звертають увагу на структурне протиріччя між витратними зобовʼязаннями його програми та необхідністю знизити дефіцит, що вже перевищує 5% ВВП: Глюксманн, на відміну від Філіппа, не ставить бюджетну дисципліну в центр програми. Водночас його перевагою є відносно чітка соціальна база і менша вразливість до звинувачень у “лівому популізмі”, ніж у Меланшона, що відкриває значно ширші коаліційні можливості.
Глюксманн займає значно м’якшу позицію щодо іміграції, ніж Філіпп чи Атталь: він виступає проти посилення контролю як головної відповіді на міграційне питання, акцентуючи натомість на інтеграції та боротьбі з дискримінацією, хоча визнає, що “оселитися у Франції — це не загальне право”. Глюксманн також хоче вирішити питання міграційних дебатів організувавши “народну конвенцію” з громадянами, відібраними шляхом жеребкування, яких ознайомлять з демографічними, економічними та безпековими даними та попросять виразити своє ставлення. Це робить його програму найбільш відмінною від RN у цій сфері, але водночас найбільш вразливою з точки зору широкого електорального сприйняття в умовах, коли імміграція залишається одним із ключових тривожних питань для французьких виборців.
Глюксманн підтримує поглиблення оборонного співробітництва на рівні ЄС, включно зі спільними закупівлями озброєння та розвитком єдиного оборонного потенціалу. Водночас його ліва ідентичність може ускладнити просування нарощування оборонних витрат всередині Франції, адже традиційно ліві виборці ставляться до мілітаризації бюджету негативніше. Він також виступає за те, щоб ЄС замінив одноголосне голосування голосуванням кваліфікованою більшістю.Ця позиція відповідає баченню федералістського крила ЄС, яке розглядає право вето як один із головних інституційних бар'єрів для перетворення Союзу на більш самостійного геополітичного актора.
Для України президентство Глюксманна стало б дуже сприятливим сценарієм. Глюксманн підтримує Україну системно та з самого початку: він особисто був присутній на Майдані в 2013–2014 роках, брав активну участь у роботі Парламентського комітету асоціації ЄС–Україна та публічно закликав до максимальної військової та фінансової підтримки Києва, включно з негайним ембарго на російські енергоресурси. Додатково його ім’я пов’язане з Україною через колишню дружину Еку Згуладзе, яка обіймала посаду першого заступника міністра внутрішніх справ України.
Лідер партії “Нескорена Франція” Жан-Люк Меланшон назустрічі партії в місті Анже, 5 лютого 2025 року. Фото: Jean-François Monier / AFP. Джерело
Головною перевагою Меланшона є здатність мобілізувати дисциплінований і відданий електорат, тоді як його радикальні економічні та зовнішньополітичні погляди суттєво обмежують можливість залучити центристських виборців у другому турі. Меланшон спирається на вузьке коло найближчих соратників з “Непокірної Франції”, серед яких координатор партії Манюель Бомпар, голова парламентської фракції Матільда Пано, депутат Ерік Кокерель і віцепрезидентка Національних зборів Клеманс Ґетте. “Авторитарний стиль” забезпечує високу внутрішню дисципліну, але водночас підсилює репутацію руху як централізованої політичної сили, значною мірою залежної від самого Меланшона.
Президентство Меланшона для його країни означало б найрадикальніший розрив із бюджетною та економічною лінією всіх попередніх урядів. Його програма передбачає скорочення робочого тижня з 35 до 32 годин, зниження пенсійного віку до 60 років, масштабну націоналізацію стратегічних секторів і запровадження “правила 1 до 20”: обмеження розриву між найнижчою та найвищою зарплатою в компаніях. Аналітичний центр Institut Montaigne оцінював аналогічну програму 2022 року як таку, що призведе до зростання дефіциту на понад 250 млрд євро на рік, тобто до рівня, який порівнянний хіба що з витратами пандемічного періоду. Реакція фінансових ринків і партнерів по ЄС на такий курс була б різкою і, ймовірно, негайною.
Меланшон займає діаметрально протилежну позицію щодо імміграції в порівнянні з RN і навіть щодо Філіппа з Атталем: він виступає проти будь-яких обмежень на імміграцію, вважаючи саму постановку питання “контролю” ксенофобською, і пропонує натомість масштабну програму легалізації нелегальних мігрантів. Cценарій “республіканського фронту” проти RN став би для нього значно менш надійним, ніж для інших лівих кандидатів, адже частина центристського електорату відмовилася б голосувати за нього навіть із метою зупинити Ле Пен.
Позиція Меланшона є євроскептичною за своєю суттю, хоча й не антиєвропейською в сенсі виходу з ЄС. Меланшон виступає за “перегляд Лісабонського договору”. Його стратегія, то так звана “європейська непокора”: застосовувати свою програму, навіть якщо вона порушує правила ЄС (пакт стабільності, директиви конкуренції), і вести переговори з позиції сили. План передбачає вихід із чинних договорів, якщо переговори провалюються, але залишається розпливчастим, що буде з євро, спільним ринком. Він означає відмову від правила 3% бюджетного дефіциту, скасування правил конкуренції, що унеможливлює ренаціоналізацію секторів, вихід із торговельних угод ЄС, та відмову від принципу верховенства права ЄС над французьким конституційним правом. Юридично ж перегляд Лісабонського договору вимагає одностайної згоди всіх 27 країн, тобто без жодного вето, що неможливо. Тож “план Б” (одностороння непокора), це фактичний конфлікт із правовою основою ЄС, який поставив би Францію в позицію, аналогічну Угорщині, але з більшими наслідками.
Він виступає за радикальний перегляд, або скоріше ігнорування, Лісабонського договору (правової основи ЄС), скасування “пакту стабільності” і повну відмову від бюджетних правил ЄС, що призвело б до прямого конфлікту з Берліном та Брюсселем. Щодо спільної оборони, Меланшон є відкритим критиком будь-якого нарощування військових витрат ЄС, розглядаючи його як “мілітаризацію Європи”, що робить його позицію принципово несумісною з напрямом, який останніми роками відстоюють Берлін, Варшава та країни Балтії. У питанні НАТО він виступає за вихід Франції з інтегрованого командування і загалом за дистанціювання від трансатлантичних структур безпеки.
Меланшон послідовно виступає проти поставок зброї Україні, кваліфікуючи це як ризик ескалації, та блокує будь-які ініціативи, що могли б залучити Францію до більш активної ролі. Наприклад, LFI голосувала проти французько-української двосторонньої угоди про безпеку (березень 2024), коли навіть RN лише утрималася. Тож президентство Меланшона означало б не просто ослаблення підтримки України — воно могло б призвести до активного французького гальмування координаційних механізмів ЄС з підтримки Києва, що структурно наближає цей сценарій до угорської моделі Орбана, але з більшою вагою, адже вето чи пасивний саботаж зі сторони Франції у Раді ЄС мали б незрівнянно серйозніші наслідки.
Виборчий процес 2027 року розгортатиметься в контексті кількох взаємоповʼязаних тенденцій, кожна з яких може суттєво змінити кінцевий результат. Нижче пояснемо основні з них.
Поляризація і фрагментація. Французька політика входить у виборчий цикл у стані одночасної поляризації та фрагментації. Ліва політична група залишається глибоко розколотою: лише частина симпатиків LFI погодилися б з лідерством Глюксманна, тоді як лише частина симпатиків PS прийняли б лідерство Меланшона. Центр фрагментований між Філіппом та Атталем. Ця фрагментація може подвійно зіграти на користь RN: по-перше, на першому турі — розпорошивши голоси урядового табору між кількома кандидатами; по-друге, на другому — дозволивши RN змагатися з менш легітимним суперником.
Судовий фактор та структурна невизначеність. Серед ключових невизначеностей виборчого процесу виділився судовий вердикт у справі Ле Пен, рішення Апеляційного суду Парижа щодо її провини та права балотуватися, а також її подальше рішення особисто взяти участь у виборах замість висунення Барделли, зняли невизначеність усередині табору RN щодо кандидатури на президентських виборах.
Протиставлення “Про ЄС vs. Анти-Брюссель” як нова лінія розмежування. Деякі аналітики передбачають, що вибори 2027 року можуть перетворитися на голосування “за чи проти ЄС”: лише 9% французів вважають, що ЄС повинен отримати більше повноважень для вирішення національних проблем, що відображає тенденцію до національного самозосередження, виразнішу у Франції, ніж у сусідніх країнах. За даними Євробарометру (2025), лише 30% французів декларують позитивне ставлення до ЄC, на 6 пунктів менше, ніж навесні того ж року, і значно нижче від середнього по ЄС (42%). Лише 27% французів довіряють ЄС проти 48% у середньому по Союзу, один із найнижчих показників серед держав-членів. У ширшому європейському контексті суверенізм є загальноєвропейським трендом: у Німеччині AfD стала другою за впливом після Християнсько-демократичного союзу, в Італії Fratelli d’Italia Мелоні вже є найвпливовішою партією.
Нестабільність як передвиборчий фон. Відповідно до опитування Фонду Жан-Жоре (квітень 2026), “виборці стомлені від безсилля виконавчої влади, попит на зміни є сильним”, а президентські вибори 2027 року “обіцяють бути моментом значної мобілізації”. Три роки нестабільних урядів, бюджетних глухих кутів і непрацюючих парламентських більшостей формують для всіх кандидатів однаковий контекст: кожен пропонує себе як самобутню та унікальну відповідь на хаос.
Перш ніж робити висновки, варто зупинитися на питанні обмежень передвиборчих опитувань, які в останні виборчі цикли неодноразово давали неточні уявлення про фінальний результат. Сучасну ситуацію легко помилково сприйняти як уже визначену, хоча насправді це не так. Пишучи для The Guardian у травні 2026 року, асоційований науковий співробітник Німецького товариства зовнішньої політики (DGAP) Жозеф де Век застерігав від фаталістичного припущення, що перемога ультраправих є неминучою, і звертав увагу на два історичні уроки, які варто пам’ятати. Перший – це явище, яке іноді називають зворотною сором’язливістю ультраправого виборця: якщо традиційно вважається, що виборці ультраправих можуть приховувати свої справжні вподобання, то у французькому контексті нерідко спостерігалася протилежна тенденція — виборці RN охоче декларують свої наміри в опитуваннях, але не завжди конвертують цю підтримку в перемогу в другому турі, коли активується “республіканський фронт”. Справжнє питання, як і у 2022, 2017 та 2002 роках, полягає в тому, хто вийде до другого туру та хто зможе консолідувати голоси виборців, що є анти-RN.
Другий урок походить із президентських виборів 2012 року, коли Франсуа Олланд на аналогічному етапі кампанії сприймався політичною та медійною елітою як надто млявий, зкомпрометований та слабкий, однак зрештою він став президентом. Висновок полягає не в тому, що будь-який аутсайдер обов’язково переможе, а в тому, що впевненість у прогнозах є однією з найнебезпечніших помилок у французькій політиці. З іншого боку, муніципальні вибори березня 2026 року стали важливою віхою для RN Ле Пен, адже вперше партія отримала контроль більш ніж у 60 муніципалітетах. Водночас це може створювати і потенційні ризики для його кампанії. Аналогічно до того, як британська Reform UK після гучного успіху на місцевих виборах зіткнулася з розчаруванням частини виборців у їх місцевому господарюванні, розрив між протестним голосуванням і реальним управлінням може стати політичним викликом і для RN.
Опитування — це лише знімок суспільних настроїв у конкретний момент. І оскільки рік у політиці, це дуже довгий термін, лише час покаже, хто стане наступним президентом Франції.
Станом на середину 2026 року фаворитом першого туру залишається представник “Національного об’єднання” Марін Ле Пен. Єдиним найбільш визначальним фактором у 2027 році стане не перше місце Ле Пен в першому турі, а те, чи зможуть помірковані ліві, центристи та помірковані праві висунути єдиного сильного спільного кандидата, здатного його зупинити. У разі їхньої єдності найімовірнішим компромісним варіантом виглядає Едуар Філіпп, хоча серед альтернатив також розглядаються Габріель Атталь і Рафаель Глюксманн. У будь-якому разі, якщо один із цих трьох зможе консолідувати увесь електорат, який виступає проти RN, та вийти до другого туру, “республіканський фронт” із великою ймовірністю об’єднається навколо нього з незвичною для французької політики одностайністю, і шанси Ле Пен на перемогу суттєво знизяться. Водночас у разі збереження розпорошеності шанси Ле Пен на перемогу різко зростуть.
Втім незалежно від того, хто стане президентом, можливості реалізації передвиборчих програм будуть суттєво обмежені економічною та інституційною ситуацією. Франція вже має дефіцит державного бюджету понад 5% ВВП і перебуває під процедурою надмірного дефіциту Європейського Союзу, що істотно звужує простір для масштабних бюджетних ініціатив. Крім того, будь-який президент буде змушений враховувати парламентську арифметику, позицію уряду та вимоги європейських фіскальних правил. Це означає, що реалізувати дорогі передвиборчі обіцянки буде значно складніше, ніж під час попередніх президентських кампаній.
Вибори 2027 року визначатимуть не лише особу наступного президента, а й те, наскільки Франція збереже роль одного з головних центрів європейської інтеграції, розвитку спільної оборонної політики, підтримки України та формування безпекової архітектури Європи.
Вам може бути цікаво
