МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Лактіонов Микита, стажер аналітичного Центру Resurgam
Фото: hromadske
Підхід, що зводиться до простої фізичної відбудови зруйнованого у його старому вигляді, ігнорує жорстку макроекономічну реальність: довоєнна українська економіка була нежиттєздатною і вичерпала свій потенціал задовго до повномасштабного вторгнення. Повернення до неї може розглядатися, як консервація стратегічної відсталості.
Довоєнна економіка України — це класичний приклад так званої «пастки середнього доходу». Країна вже не могла конкурувати на світовому ринку за рахунок дешевої робочої сили, як найбідніші держави. Але ще не мала достатньо технологій та інновацій, щоб змагатися з розвинутими економіками. Економіка України десятиліттями залишається орієнтованою на експорт сировини (зерна та металу), використання застарілої радянської інфраструктури та олігархічних монополій. У таких умовах економіка стикається з низкою системних вразливостей: слабким розвитком переробної промисловості та стійким відтоком робочої сили за кордон.
Ще до війни 2014 року наші старі індустріальні центри занепадали. На Донбасі через старіння населення та еміграцію поступово слабшала економічна база регіону. Війна лише прискорила цей процес, остаточно підірвавши роль застарілої промислової інфраструктури як драйвера розвитку.
Зруйнований завод “Азовсталь” в окупованому Маріуполі. Джерело
Отже, західний експертний консенсус очевидний — відбудова має стати синонімом докорінної зміни правил гри. Проте проблема цих правильних, але дещо теоретичних рекомендацій у тому, що вони неявно спираються на очікування безперебійного зовнішнього фінансування таких реформ. А саме з цим виникнуть найбільші проблеми.
Для української відбудови це створює жорстку передумову: у світі зараз бракує вільних грошей, адже глобальне економічне зростання сповільнюється. Це означає, що класична економічна модель відновлення — пасивне очікування на безмежні донорські транші чи дешеві іноземні кредити — буде неефективною, оскільки цей фінансовий інструмент просто недоступний у потрібних обсягах.
Натомість можна запропонувати альтернативну стратегію – Україна як форсований індустріальний проєкт, що поєднує підходи на кшталт Плану Маршалла, логіку технологічних змін у межах четвертої промислової революції та нову архітектуру європейської стратегічної автономії.
Україна опинилася в умовах глобальної конкуренції. Нам доведеться змагатися з усім світом за гроші інвесторів, сучасні технології, власні ж таланти та право бути сильним гравцем на міжнародній арені. У таких реаліях технологічна та економічна трансформація точно не відбудеться сама собою. Тому головне питання зараз: чи зможемо ми вибороти ініціативу і стати сильним партнером, чи просто дозволимо іншим країнам і глобальним корпораціям отримати всі стратегічні вигоди від нашої відбудови.
За прогнозами головною перешкодою для відродження економіки стануть не гроші чи технології, а катастрофічний брак людей. Війна спричинила небачений демографічний колапс. Понад 8 мільйонів українців зараз за кордоном, і більшість із них — це економічно активне населення та діти. Зважаючи на втрати на фронті та падіння народжуваності, прогнози невтішні: населення України може скоротитися майже вдвічі до 2051 року.
Щоб економіка могла стабільно зростати, у найближчі десять років нам знадобиться від 4,5 до 8,6 мільйона додаткових працівників. Це означає одне: епоха «дешевої робочої сили» в Україні закінчилася назавжди. Ми більше не зможемо приваблювати інвесторів низькими зарплатами.
Ідея компенсувати цей дефіцит масовим завезенням некваліфікованих мігрантів з Азії чи Африки несе більше ризиків, ніж користі. Досвід Європи показує, що без продуманої системи адаптації це призводить до соціальної напруги та великих витрат для держави. До того трудові мігранти на сьогодні покривають лише 0,1% потреб українського ринку праці.
Єдиний реальний вихід із цієї кадрової кризи та гострого дефіциту робочих рук — це радикальна автоматизація виробництва та впровадження штучного інтелекту (ШІ). Машини мають замінити ручну працю. Це дозволить масштабувати економіку навіть в умовах дефіциту людей. Нові підприємства потрібно одразу проєктувати як виробництва, інтегровані з системами штучного інтелекту, без потреби подальшої перебудови інфраструктури. Автоматизація рутинних процесів вивільнятиме людей для складнішої, висококваліфікованої роботи — а саме такий людський капітал Україна ще має.
Роботизована лінія виробництва. Джерело
З одного боку – швидко знайти робочі руки для фізичної відбудови, уникнувши при цьому довгострокових соціальних навантажень на державу;
Та одночасно – створити магніт для глобальних талантів, які будуватимуть інноваційну економіку.
Практично ця політика має розгортатися у двох паралельних напрямках:
Базовий рівень охоплює цільову аудиторію робітників для будівництва, логістики та агросектору. Головним інструментом тут має стати видача тимчасових робочих віз під конкретні проєкти, що усуває ризик масового осідання мігрантів у країні. Такий прагматичний механізм дозволить точково та швидко закрити критичну нестачу робочих рук на будівельних майданчиках і в базовому сервісі.
Натомість ексклюзивний рівень спрямований на залучення глобальних талантів: IT-спеціалістів, інженерів та розробників у сфері Defense-Tech. Інструментарієм для цієї аудиторії мають слугувати потужні стимули — податкові пільги (на кшталт режиму Дія.City), програми цифрового резидентства та процедури швидкого отримання громадянства. У підсумку саме цей рівень забезпечить головний ефект — створить інноваційну економіку, здатну генерувати продукти з високою доданою вартістю.
ЄС продовжив тимчасовий захист до 2027 року, і кожен рік глибшої інтеграції в ринки праці країн перебування знижує ймовірність повернення. Ми опинилися в центрі глобальної «війни за таланти» — і виграти її можна лише структурними стимулами: спеціальні економічні зони зі зниженим регуляторним навантаженням, податкові пільги для технологічних компаній, доступне житло та безпека. Люди повернуться туди, де є безпека, доступне житло та зрозумілі економічні перспективи.
Цільова програма повернення фахівців через гарантовані робочі місця в пріоритетних секторах — оборонні технології, чиста енергетика, високотехнологічне виробництво — має стати системною відповіддю. “Дія.City” задає правильний напрямок, але її масштаб, темпи розгортання та реальна ефективність утримання талантів поки що відверто недостатні, щоб переломити негативний демографічний тренд та задовольнити потреби індустріалізації.
Глобальна економіка змінюється на очах. Через пандемію та геополітичні конфлікти світові компанії відмовляються від довгих ланцюгів постачання. Вони переводять виробництва ближче до своїх ринків збуту або у дружні країни зі спільними цінностями. Західний бізнес намагається зменшити свою залежність від Китаю та інших авторитарних режимів.
Для України це історичний шанс здійснити нову індустріалізацію і назавжди відмовитися від економіки, що орієнтується на продажі сировини. Звісно, говорити про "ідеальну локацію" можна лише за нормальних безпекових умов. Проте, за умови забезпечення надійних безпекових гарантій, Україна зможе запропонувати європейському ринку найбільш прагматичне та вигідне рішення для перенесення заводів: логістика поруч, витрати конкурентні, а ринок — спільний.
Головна умова для цього — швидке впровадження європейських законів. І тут Україна вже показує прагматичний підхід. Наша держава залучає штучний інтелект (проєкт Diia.AI), щоб автоматично перекладати та узгоджувати тисячі сторінок європейських норм. Це гарний сигнал для західного бізнесу про готовність до роботи без зайвої бюрократії.
Щоб цей процес запрацював на практиці, нова індустріалізація має спиратися на кілька послідовних кроків. Насамперед це будівництво індустріальних парків уздовж західних та південно-західних кордонів. Хоча в перспективі вся Україна має стати майданчиком для розгортання європейських виробництв, саме ці регіони на першому етапі є найоптимальнішими точками входу: вони дозволяють забезпечити максимальну логістичну інтеграцію з ЄС та прийнятні безпекові умови для старту.
Наступним логічним етапом є переорієнтація транспортних артерій. Блокада Чорного моря довела, що Дунай і залізнична колія на Польщу та Румунію є нашими стратегічними комунікаціями. ЄС вже виділяє десятки мільйонів євро на будівництво євроколій, які простягнуться від кордону вглиб країни, зокрема напрямки на Львів, Ужгород та Чернівці, щоб безперешкодно з'єднати українські транспортні хаби з європейською мережею.
Зрештою, успіх індустріалізації неможливий без відмови від застарілих заводів у їхньому первісному вигляді. Їх необхідно переосмислювати та перепроєктовувати під нові ринкові ніші. Йдеться про виробництво спеціальних сталей для авіаційної та оборонної промисловості, хімічної продукції з низьким рівнем вуглецевих викидів, а також сучасну переробку й виробництво високотехнологічних матеріалів.
Російські удари по українській енергетиці змінили наше розуміння безпеки. Тисячі ракетних атак довели, що стара радянська модель централізованої генерації, де всю країну живлять кілька гігантських електростанцій, є вкрай вразливою. Натомість децентралізована енергетика (багато дрібних сонячних станцій, газових установок та батарей) виявилася набагато стійкішою — її значно важче знайти і знищити. Тепер розподілена генерація — це питання виживання бізнесу. Українські компанії вже почали активно інвестувати у власні малі електростанції та батареї, не чекаючи кінця війни.
Але є другий, не менш серйозний виклик — CBAM, європейський вуглецевий прикордонний механізм. З 2026 року експортувати в ЄС товари з брудних, вуглецевоємних заводів стане фінансово невигідно. Більшість наших металургійних підприємств працюють на застарілих доменних печах, чиї викиди в рази перевищують європейський стандарт. ЄС не дав Україні жодних поблажок через війну.
Парадоксально, але руйнування старої інфраструктури відкриває можливість для якісного стрибка вперед. Нові об’єкти можна будувати одразу за низьковуглецевою моделлю, без необхідності адаптувати застарілі виробничі та енергетичні системи.
Поєднання відновлюваної енергетики з наявними ядерними потужностями та розгалуженою системою енергетичних з’єднань із Європейським Союзом дає змогу уявити сценарій, за якого Україна до 2035 року відновить та суттєво масштабує свій статус нетто-експортера чистої електроенергії, яким вона і була до масштабних атак на енергосистему.
Додамо до цього значні підтверджені запаси літію, титану та графіту — критично важливих ресурсів для сучасної промисловості та енергетичного переходу. Завдяки цій синергії енергетичних потужностей та ресурсної бази Україна перестає бути економікою з високим рівнем структурної вразливості і перетворюється на стратегічний актив Європи в контексті політики забезпечення критично важливою сировиною.
Сьогодні Україна фактично є найбільшим у світі полігоном для випробування та вдосконалення сучасних військових технологій у реальних бойових умовах. Ніде більше цикл розробки, виробництва та перевірки нових рішень не відбувається настільки швидко і не проходить перевірку у протистоянні з технологічно розвиненим противником.
Це унікальна компетенція, якої наразі не має жодна інша європейська держава і яку неможливо створити штучно або набути протягом кількох років. Саме тому Україна вже сьогодні стає не лише споживачем безпекових рішень, а й одним із ключових центрів військових інновацій у Європі.
Завдяки державній платформі Brave1 та приватним ініціативам, інвестиції в українські військові стартапи зросли в десятки разів. Міжнародні фонди вже активно вкладають гроші в наші системи зв'язку, навігації та дрони.
Але головний економічний ефект полягає в іншому. Військові розробки можна дуже швидко адаптувати для мирного життя. Це називається технологіями подвійного призначення. І саме на цьому ринку Україна здатна найбільш авторитетно заявити про себе, виступаючи повноцінним технологічним партнером, який генерує нові рішення. Серед основних напрямків, де ми вже можемо надавати таку експертизу на дуже конкурентному рівні, є:
Роботи-кур'єри та логістика. Наземні роботи, які сьогодні підвозять снаряди або евакуюють поранених з-під обстрілів, завтра стануть ідеальними машинами для автоматизації складів, роботи у важкодоступних місцях та небезпечних середовищах (зокрема, там, де присутні ризики радіації, високого тиску, вакууму чи повної темряви) або на небезпечних будівництвах у країнах Заходу.
Агро-розмінування (Military-Agri). Величезні площі наших полів заміновані. Щоб вирішити цю проблему, українські інженери створюють дрони з використанням технологій ШІ, які бачать міни з повітря, та безпілотні трактори, якими керують через окуляри віртуальної реальності. З великою ймовірністю після війни ці технології матимуть потенціал стати каталізатором масштабних змін у світовому сільському господарстві — це буде повністю автоматизоване фермерство без ризику для людей.
Кібербезпека. Досвід захисту наших мереж від російських хакерів під час блекаутів — це готовий і дуже дорогий продукт для світових корпорацій.
Роблячи ставку на цей сектор, Україна зможе утримати талановитих інженерів у країні та стати ключовим технологічним партнером НАТО, оскільки оборонні технології – це провідний сектор, здатний генерувати технологічні ефекти для широкого кола суміжних галузей: від машинобудування та електроніки до штучного інтелекту, робототехніки й телекомунікацій.
Описаний технологічний потенціал — це лише можливість, а не гарантія. Успішне втілення цих перетворень у життя залежить від складної комбінації факторів, де безпекова ситуація та характер завершення війни є, безумовно, визначальними. До того ж, перед тими, хто формуватиме та реалізовуватиме нову економічну політику, неминуче постануть жорсткі структурні виклики. З огляду на цю невизначеність та об'єктивні обмеження, подальшу траєкторію відбудови України доцільно розглядати через призму трьох базових сценаріїв.
Умови реалізації: заморожений конфлікт без чітких безпекових гарантій, повільна євроінтеграція, повернення до рентної моделі через відновлення агробізнесу та металургії у довоєнних конфігураціях, відступ від інституційних досягнень під тиском олігархічних груп, що скористались воєнною економікою для перерозподілу активів.
Результат до 2035: структура залишається сировинно-орієнтованою, залежність від зовнішнього фінансування консервується, демографічне скорочення продовжується, brain drain необоротний. Україна залишається на периферії європейської економіки — але вже без потенціалу трансформації, розтраченого на реставрацію.
Геополітичний наслідок: структурна вразливість зберігається, безпекова суб'єктність не реалізується, Україна залишається об'єктом геополітичних маніпуляцій — тим самим відкриваючи вікно для нового циклу дестабілізації.
Умови реалізації: часткові безпекові гарантії (де-факто безпекова парасолька без формального членства в НАТО або прискорений шлях приєднання), помірний прогрес євроінтеграції (вступ до 2030-2032), успішна мобілізація партнерства в оборонно-промисловій сфері, енергетична відбудова у low-carbon логіці, часткове повернення діаспори.
Результат до 2035: структура диверсифікується — зростає частка сучасного виробництва, оборонних технологій, чистої енергетики та цифрових послуг. Формується кілька індустріальних кластерів (центр оборонних технологій на Заході, хаб чистої енергії на Півдні, агротехнологічний кластер у центрі). Демографічна стабілізація — але не відновлення.
Геополітичний наслідок: Україна стає помітним компонентом промислової бази східного флангу НАТО та ЄС, набуває елементів безпекової суб'єктності, формує власну геополітичну важіль через критичні матеріали та defense виробництва.
Сценарій В: Форсована трансформація
Умови реалізації: швидке або переконливе завершення активної фази конфлікту, прискорений НАТО-трек (до 2027-2028), форсована євроінтеграція, масштабне залучення заморожених активів РФ, реалізація повного потенціалу defense-tech та clean energy секторів, успішна боротьба з корупцією та демонтаж олігархічних структур.
Результат до 2035: Україна наближається до рівня Польщі чи Румунії за ВВП на душу населення, стає регіональним центром для оборонних виробництв, виробництва енергії з відновлюваних джерел та переробки сучасних матеріалів. Часткове повернення діаспори.
Геополітичний наслідок: формування нового Східного промислового центру у Європі, суттєве посилення обороноздатності Альянсу, геополітична переорієнтація ваги від Заходу на Схід у внутрішньоєвропейській динаміці.
Принциповий вибір, перед яким стоїть Україна, і перед яким стоять її міжнародні партнери, не є вибором між різними сценаріями відбудови. Це вибір між двома фундаментально різними концепціями суб'єктності.
Згідно з першим підходом, Україна виступає об'єктом допомоги. Її розглядають як країну, яку треба насамперед відновити, підтримати, захистити та інтегрувати. Проте такий погляд, незважаючи на благородні наміри, фактично відтворює структуру залежності та консервує відсутність нашої суверенної спроможності.
Натомість альтернативне бачення передбачає становлення України як повноцінного стратегічного актора. За таких умов держава перетворюється на рушійну силу у сфері оборонних технологій, стає невіддільною виробничою ланкою європейської промисловості, надійним енергетичним партнером у зеленому переході та головним безпековим якорем на східному фланзі. Відповідно, глибока трансформація відбуватиметься не тому, що цього просто хочуть наші західні партнери, а тому, що цього вимагає жорстка структурна конкуренція держав.
Спроби просто повернутися до економіки 2021 року — сировинної, залежної від дешевої праці та старих заводів — це гарантія довгострокової стагнації. Світ змінюється, грошей стає менше, а конкуренція за таланти та інвестиції прискорюється. Західний капітал шукає країни, де є безпека, прозорі правила гри та можливості для прибутку. Саме тому фундаментом нашого відновлення має стати «прагматична суб'єктність».
Її практична реалізація вимагає відмови від старих підходів та дотримання кількох фундаментальних принципів відбудови:
Перший принцип: жоден зруйнований актив не відновлюється автоматично. Кожне рішення про реінвестування проходить через фільтр: чи є цей актив конкурентоспроможним у світі після 2030 року? Якщо ні — замість відбудови відбувається редизайн.
Другий принцип: безпека як економічна інфраструктура. Прогрес на шляху до членства в НАТО та вступу до ЄС є безпосередньо економічною політикою: він визначає вартість капіталу, ймовірність приватних інвестицій та доступ до багатостороннього фінансування.
Третій принцип: оборонно-технологічний сектор є основним драйвером інновацій та джерелом подвійних ефектів для цивільних галузей через тісну військово-цивільну технологічну інтеграцію із системним механізмом передачі технологій.
Четвертий принцип: вся енергетична інфраструктура будується в логіці відповідності механізму вуглецевого коригування та підвищення спроможностей у сферах «зеленого» водню, альтернативних палив та ВДЕ. Вуглецева нейтральність — конкурентна зброя проти вуглецеємних конкурентів.
П'ятий принцип: євроінтеграційний процес використовується не як зовнішньополітична мета, а як внутрішній прискорювач реформ та гарантійний механізм проти олігархічної реставрації.
Україна має що запропонувати: ідеальне географічне розташування для перенесення європейських виробництв, демографічний дефіцит, що компенсується автоматизацією та залученням інноваторів, і бойовий досвід у технологіях, якого не має жоден конкурент. Відбудова — це стратегічна, взаємовигідна інвестиція Заходу та України у створення нової, міцної архітектури безпеки та економіки всієї Європи. Ілюзія повернення в минуле небезпечна; єдиний наш реальний план — це практичний стрибок у майбутнє.
Вам може бути цікаво
