МІЖНАРОДНАІНФОРМАЦІЙНА ТА АНАЛІТИЧНА
СПІЛЬНОТА
+ Долучитись
Підтримати
МІЖНАРОДНА
Марія Кудасюк, аналітикиня Інституту Американістики
Сенатор-республіканець Ліндсі Грем. Фото: Getty Images
Для України, однак, смерть Грема виходить далеко за межі втрати одного з найпомітніших прихильників Києва в Конгресі, оскільки з політичного процесу зник діяч, який поєднував одразу кілька важелів, дедалі рідше зосереджених в руках одного політика: багаторічну прихильність до активної зовнішньої політики США, значний вплив у Сенаті та, що особливо важливо, прямий доступ до президента Дональда Трампа. Відповідно, головне питання для Києва полягає не стільки в тому, чи збережеться в Конгресі проукраїнська коаліція як така, скільки в тому, чи здатна вона без одного зі своїх ключових посередників так само ефективно трансформувати формальну двопартійну підтримку України в конкретні рішення адміністрації.
Було б спрощенням пояснювати підтримку України з боку Грема винятково його незмінними зовнішньополітичними переконаннями. Він чотири роки служив у Збройних силах США в Німеччині ще до падіння Берлінського муру, називав себе «республіканцем Рональда Рейгана» і послідовно виходив із того, що активна міжнародна присутність США створює для країни менше стратегічних ризиків, ніж політика дистанціювання від конфліктів, здатних у перспективі безпосередньо зачепити американські інтереси.
Характерно, Крістофер Купер із Західно-Каролінського університету та Гіббс Ноттс із Прибережного університету Кароліни вважають, що протягом трьох десятиліть однією з визначальних рис його кар’єри була здатність своєчасно розпізнавати напрям трансформації Республіканської партії та адаптувати до нього власне політичне позиціонування. Від «республіканської революції» 1994 року, яка ознаменувала перехід партії до більш ідеологічно жорсткого консерватизму через посилення «Руху чаювання» – популістської реакції на політику Барака Обами, прихильники якої, апелюючи до Бостонського чаювання 1773 року, позиціонували себе як сучасних бунтівників проти надмірних податків, державних витрат і розростання федеральної влади, – і до остаточного домінування трампізму Грем залишався впливовим значною мірою тому, що вмів працювати всередині нової партійної реальності навіть тоді, коли вона суттєво відрізнялася від традиційного республіканського інтернаціоналізму, з яким він себе історично асоціював.
Саме така дуальність простежувалася і в його підході до України. Після зустрічі Трампа та Зеленського в Овальному кабінеті в лютому 2025 року Грем припустив, що українському президентові, можливо, доведеться залишити посаду, однак уже за кілька тижнів знову переконував адміністрацію розглянути передачу Україні ракет «Томагавк» та працював над запровадженням жорстких санкцій проти держав, які продовжували купувати російські енергоносії.
Політична гнучкість сенатора мала практичну цінність, оскільки дозволяла Грему просувати українські інтереси не всупереч політичній логіці Трампа, а адаптуючи їх до неї. У міру того, як традиційні для республіканського зовнішньополітичного істеблішменту аргументи про союзницькі зобов’язання, підтримку демократичних держав і необхідність збереження міжнародного порядку втрачали переконливість для дедалі більшої частини партії, політик зміщував акцент на інші мотиви: необхідність посилення переговорної позиції Вашингтона щодо володимира путіна, комерційні можливості для американської промисловості, доступ до критично важливих мінералів і технологічну цінність українського досвіду сучасної війни.
Таким чином, його роль полягала не просто в голосуванні за підтримку України, а у своєрідному політичному перекладі українських інтересів мовою аргументів, здатних працювати в Адміністрації, зовнішньополітичні уявлення якої суттєво відрізняються від підходів, що визначали американську політику на початкових етапах повномасштабної війни.
Ще у квітні 2025 року Ліндсі Грем разом із сенатором-демократом Річардом Блюменталем представив санкційний законопроєкт, який згодом почав асоціюватися насамперед із його ім’ям. Ініціатива отримала підтримку 81 сенатора, проте понад рік залишалася без подальшого руху після того, як лідер сенатської більшості Джон Тун на прохання Білого дому відклав її розгляд.
Останні публічні заяви Грема щодо законопроєкту пролунали в Києві 10 липня, за день до його смерті, після відвідин українського виробника безпілотників «SkyFall». Сенатор назвав українські дрони одними з найрозвиненіших у світі та наголосив, що відмова від технологічного партнерства з Києвом суперечила б американським інтересам. У ширшому сенсі його аргумент залишався незмінним – перспектива результативних переговорів із Кремлем залежить передусім від наявності достатніх важелів тиску на путіна у вигляді санкцій та/або оборонних технологій, а не від самого факту переговорного процесу.
28 липня під час меморіальних заходів на честь Грема Сенат 86 голосами підтримав процедурне просування законопроєкту, відкривши можливість для дебатів і внесення поправок. Символічний контекст голосування, безперечно, посилив політичний імпульс документа, який понад рік не міг перейти до активної стадії розгляду, однак сам прорив став можливим лише після досягнення ширшого компромісу, адже санкційний пакет щодо рф об’єднали з окремою законодавчою ініціативою, яка продовжує санкції проти Ірану ще на п’ять років.
Версія документа, яка зрештою 7 серпня 2026 року дійшла до голосування в Сенаті, істотно відрізняється від початкової редакції. Причому ці зміни відображають ширшу проблему американської санкційної політики: прагнення посилити економічний тиск на рф доводиться узгоджувати з необхідністю не створювати надмірних витрат для союзників США та не обмежувати торговельну свободу самої адміністрації. Якщо початковий текст передбачав тарифи проти понад 60 держав, які купують російські енергоносії, то переглянутий варіант звужує основний перелік до п’яти країн — Китаю, Індії, Словаччини, Угорщини та Азербайджану — і дозволяє запроваджувати щодо них тарифи до 100%. Держави, які імпортують із рф менше як 15% необхідного їм природного газу та демонструють скорочення цієї залежності, отримують виняток, що фактично виводить з-під обмежень більшість європейських союзників Вашингтона.
Водночас за іншими параметрами нинішня редакція створює жорсткішу правову конструкцію, ніж початковий законопроєкт. Якщо раніше нові санкції мали запроваджуватися лише в разі виходу рф з мирних переговорів, то тепер частина обмежень набуває обов’язкового характеру, а низка вже чинних санкцій переводиться з рівня президентських указів в федеральне законодавство. Це принципова зміна, оскільки майбутня адміністрація вже не зможе скасувати такі обмеження виключно рішенням президента. Тобто для цього глава держави повинен буде повідомити Конгрес і підтвердити, що росія припинила агресію та уклала мирну угоду, прийнятну для України.
«Закон Ліндсі О. Грема про санкції проти росії та Ірану 2026 року» спрямований проти високопосадовців росії, олігархів та членів їхніх родин, банків і фінансових установ, іноземних компаній, які сприяють російським воєнним зусиллям, а також суден тіньового флоту. Документ уповноважує президента встановлювати тарифи до 500% на російські товари та додаткові тарифи до 100% для найбільших покупців російських енергоносіїв, хоча компромісна поправка обмежує дію розширених тарифних повноважень 5 роками та залишає виконавчій владі значну свободу у визначенні того, наскільки активно інструменти застосовуватимуться.
Процедурний успіх у Сенаті ще не визначає остаточної долі законопроєкту, оскільки наступним етапом стане Палата представників, яка перебуває на літній перерві до 31 серпня. Колишній голова Комітету Палати представників у закордонних справах Майк Маккол, який також нещодавно повернувся з Києва, заявив про намір внести відповідний законопроєкт до нижньої палати.
У Сенаті перспективи ухвалення документа виглядали сприятливими через масштаб двопартійної підтримки, що частково перетворився на вшанування пам'яті сенатора. У Палаті представників, однак, конфігурація складніша: частина демократів розглядає надання президентові ширших односторонніх тарифних повноважень як потенційно небезпечний інституційний прецедент, тоді як частина республіканців залишається скептичною щодо будь-яких рішень, які можуть бути інтерпретовані як розширення американських зобов’язань перед Україною.
Через це майбутня дискусія навколо законопроєкту навряд чи зводитиметься до звичного поділу між прихильниками та противниками підтримки України. У ній перетинаються щонайменше чотири окремі питання: ставлення до санкцій проти рф, межі президентських повноважень у торговельній політиці, роль Конгресу у формуванні зовнішньоекономічного курсу та допустимий рівень подальшої американської залученості до підтримки Києва.
Не менш важливим є питання практичної ефективності. Заступниця директора Ініціативи з економічного державного управління Атлантичної ради Мая Ніколадзе зауважує, що попереднє скорочення Індією закупівель російської нафти було пов’язане передусім із санкціями проти конкретних російських енергетичних компаній, а не із загрозою тарифів, що дає підстави вважати прямі фінансові обмеження потенційно дієвішим інструментом. Додаткову прогалину створює те, що законопроєкт не охоплює належним чином нафтопродукти, через що великі покупці російської сировини, отриманої через посередницькі ланцюги, зокрема Туреччина, можуть не потрапити до переліку п’яти головних імпортерів.
Ще суттєвішим обмеженням є дискреційний характер значної частини передбачених заходів. Кіт Джонсон із «Foreign Policy» звертає увагу на те, що багато положень документа надають президентові право застосувати обмеження, але не встановлюють безумовного обов’язку це зробити; передбачені винятки з міркувань національної безпеки додатково розширюють простір для політичного маневру адміністрації.
Отже, якщо адміністрація Трампа на певному етапі надаватиме пріоритет переговорам із москвою, торговельним відносинам із великими імпортерами російських енергоносіїв або збереженню дипломатичної гнучкості, передбачені законом інструменти можуть застосовуватися вибірково. У цьому сенсі законопроєкт правильніше розглядати як розширення набору засобів економічного примусу, доступних Білому дому, а не як гарантований перехід США до якісно жорсткішої санкційної політики.
Ще глибша проблема стосується зниження граничної ефективності кожного наступного санкційного пакета після більш ніж чотирьох років війни, протягом яких росія встигла перебудувати торговельні маршрути, адаптувати фінансову інфраструктуру та створити альтернативні механізми експорту енергоносіїв. За оцінкою Ніколадзе, черговий традиційний пакет обмежень навряд чи сам по собі здатний завдати критичної шкоди російському банківському чи енергетичному сектору; українські удари по нафтопереробних підприємствах, сховищах та логістичних вузлах у низці випадків створювали для російських енергетичних доходів більш безпосередні наслідки, ніж додаткові юридичні обмеження, ухвалені західними урядами.
Однак із цього не випливає, що законодавча ініціатива Конгресу позбавлена стратегічної цінності. Її найбільш довготривалий ефект може бути не стільки економічним, скільки інституційним. Перенесення санкцій із президентських указів до федерального законодавства підвищує політичну та процедурну ціну їх майбутнього скасування і, відповідно, зменшує залежність санкційного режиму від зміни адміністрацій у Вашингтоні.
Додаткове значення має координація американських обмежень щодо російського тіньового флоту з 21 пакетом санкцій, уже запровадженим ЄС від початку повномасштабної війни. Відповідно, реальна ефективність американської політики визначатиметься здатністю США та європейських партнерів синхронізувати правозастосування щодо фінансових посередників, судноплавних мереж, страхових компаній та енергетичних структур, які забезпечують РФ можливість обходити чинні обмеження.
Для Києва найбільш значущі наслідки смерті Грема можуть зрештою виявитися пов’язаними не із санкційним законопроєктом, а зі зміною механізмів політичного впливу у Вашингтоні. Україна втратила сенатора-республіканця, який мав прямий доступ до Трампа і водночас підтримував регулярні контакти із Зеленським та українськими посадовцями. Заступник директора Центру геоекономіки Атлантичної ради Чарльз Лічфілд сформулював цю проблему максимально стисло: Україна втратила союзника, який мав доступ до президента.
Значення такого персонального ресурсу важко компенсувати виключно формальними інституційними каналами, оскільки Грем міг не просто безпосередньо доносити українські позиції до Трампа, а й адаптувати їх до політичних, економічних та переговорних пріоритетів самого президента. Після того, як наявність значної підтримки України в Конгресі перестала автоматично означати аналогічний рівень підтримки з боку республіканської адміністрації, здатність впливати одночасно на законодавчу та виконавчу гілки влади стала для Києва окремим політичним ресурсом.
Метью Мюррей, який після роботи в Міністерстві торгівлі США викладає в Джорджтаунському та Колумбійському університетах, вважає, що Грем відіграв помітну роль у поступовому зміщенні позиції Трампа в більш сприятливому для Києва напрямі. Серед результатів цього процесу він називає американсько-українську угоду щодо критично важливих мінералів та перспективу ліцензованого виробництва ракет-перехоплювачів для систем «Patriot» — домовленості, які, на його думку, вже достатньо інституціоналізовані, щоб надалі розвиватися значною мірою за власною логікою.
Проте навіть поступова інституціоналізація двосторонньої співпраці не усуває потреби в політичному посередництві, оскільки рішення щодо нових поставок озброєнь, санкційного правозастосування, передачі технологій і спільного оборонного виробництва надалі залежатимуть від наявності впливових прихильників, здатних працювати як із Конгресом, так і з адміністрацією.
Проблему поглиблює відхід ще одного впливового республіканського прихильника України — колишнього лідера республіканців у Сенаті Мітча Макконнелла, який вирішив не балотуватися на переобрання на проміжних виборах 2026 року. Сукупний ефект цих двох відходів полягає не у зникненні проукраїнського крила Республіканської партії, а у скороченні кількості політиків, які одночасно мають достатній сенатський стаж, зовнішньополітичну експертизу, інституційну вагу та авторитет усередині партії.
Для Києва це означає необхідність переходу від моделі, значною мірою залежної від кількох високопоставлених політичних посередників, до ширшої системи зв’язків у Сенаті, Палаті представників, Адміністрації та американському оборонно-промисловому секторі. Особливо важливою стає робота з тими республіканцями, для яких доцільність співпраці з Україною може бути обґрунтована через розподіл фінансового навантаження між союзниками, завантаження американського оборонного виробництва, доступ до українських технологічних компетенцій та стратегічне суперництво Сполучених Штатів із росією і Китаєм.
14 липня губернатор Південної Кароліни Генрі Макмастер призначив сестру Грема, Дарлін Грем Нордон, сенаторкою до завершення терміну її брата. Її поява в Сенаті додає ще одну змінну до питання про майбутню конфігурацію республіканської політики щодо України, однак наразі немає достатніх підстав вважати, що політичне наступництво автоматично означатиме спадкоємність зовнішньополітичної лінії.
Нордон є активісткою у сфері захисту прав людей з інвалідністю й останнім часом обіймала посаду комісарки державного агентства Південної Кароліни у справах незрячих.
За даними Емілі Девіс із газети «The New York Times», початково Трамп схилявся до кандидатури конгресмена Рассела Фрая, свого політичного союзника, який раніше переміг Тома Райса. Макмастер натомість запропонував Нордон, а після зустрічі в Овальному кабінеті Трамп публічно підтримав її і як тимчасову сенаторку, і як кандидатку на повний шестирічний термін.
На республіканських праймеріз 11 серпня Нордон здобула перемогу, отримавши 32,6% голосів, тоді як конгресмен Ральф Норман, член радикальної фракції республіканців «Кокус свободи» в Палаті представників, набрав трохи більше ніж 24%. Оскільки жоден кандидат не отримав більшості, 25 серпня відбудеться другий тур. Його переможець на листопадових виборах змагатиметься з кандидаткою від Демократичної партії, педіатринею Енні Ендрюс, хоча загальний партійний баланс Південної Кароліни залишається суттєво сприятливішим для республіканців.
Підтримка Трампа створює для Нордон значну політичну перевагу на республіканських виборах. Колишня сенаторка штату Катріна Шилі застерігає від припущення, що Нордон автоматично орієнтуватиметься на позицію президента, нагадуючи, що відносини самого Грема з Трампом також не виключали розбіжностей. Водночас Нордон досі не сформулювала публічної позиції ані щодо санкційного законопроєкту, ані щодо американської політики стосовно України.
Саме тому її потенційне значення для Києва на цьому етапі не варто переоцінювати: навіть якщо Нордон зрештою поділятиме основні зовнішньополітичні погляди брата, вона увійде до Сенату без його комітетського досвіду, мережі контактів та багаторічних дружніх відносин із Трампом.
Безпосередні наслідки смерті Грема для України мають парадоксальний характер: політична та символічна вага моменту надала додаткового імпульсу санкційному законопроєкту, який понад рік залишався заблокованим, і допомогла забезпечити йому переконливу процедурну підтримку в Сенаті, проте сам документ у процесі компромісів став менш однозначним інструментом тиску, ніж передбачала його початкова концепція. Широка свобода дій президента, прогалини в механізмі вторинних обмежень та відсутність нового компонента військової допомоги залишають значний простір для того, щоб практичний ефект майбутнього закону виявився скромнішим за політичний символізм, який супроводжує його проходження через Конгрес.
У довгостроковій перспективі складнішою проблемою для України є перебудова самої архітектури республіканської підтримки. Політична цінність Грема визначалася рідкісним поєднанням прихильності до Києва, авторитету серед республіканців, які займаються питаннями зовнішньої політики та національної безпеки, і тісних зв'язків з Трампом; очевидного наступника, який поєднував би всі ці характеристики, наразі немає.
За таких умов українська політика у Вашингтоні неминуче має ставати менш персоналізованою та більш інституційно диверсифікованою. Йдеться не про пошук одного політика, здатного «замінити» Грема, а про формування ширшої мережі, яка одночасно охоплюватиме Конгрес, Білий дім, оборонно-промисловий комплекс та посадовців, відповідальних за санкційну, торговельну й технологічну політику.
Вам може бути цікаво
