Трансакційна дипломатія у зовнішній політиці Дональда Трампа

Фото: Getty Images

Травневий візит Дональда Трампа до Пекіна наочно показав його ставлення до найважливіших питань на сьогоднішній день — зокрема щодо майбутнього Тайваню та його захисту від зазіхань Китайської Народної Республіки. Ця риторика перегукується з підходами американської адміністрації щодо України після зустрічі з представниками російської влади на Алясці в 2025 році, де розмова також швидко перейшла з питання самої війни на теми, які стосувалися більше спільних економічних проєктів і потенційних угод між США та Росією.
Після перемовин із Сі Цзіньпіном Трамп в інтерв’ю Брету Байєру на Fox News заявив, що в разі вторгнення Китаю не має наміру воювати за Тайвань, та й самому острову цього робити не рекомендує. Такі гострі й приголомшливі заяви здивували світ, адже  підхід Трампа продемонстрував кардинальний розрив із багаторічною традицією американської дипломатії щодо послідовної та безсумнівної підтримки Тайваню.

Подібні кроки сигналізують про фундаментальну трансформацію: на зміну інституційному стримуванню геополітичних суперників (КНР та РФ) приходить «трансакційна дипломатія».

Не союзники, а партнери

На перший погляд зовнішня політика Трампа справді виглядає як серія імпульсивних рішень: агресивні тарифи змінюються улесливими зверненнями до Сі Цзіньпіна, а НАТО оголошується «застарілим», але потім раптово отримує нові вимоги щодо фінансування. Проте за цією поведінкою стоїть чітка та послідовна внутрішня логіка. У її основі лежить перенесення бізнес-поняття ROI (Return on Investment — повернення інвестицій) у сферу геополітики, де будь-які безпекові парасольки, альянси чи дипломатичні кроки США оцінюються суто через призму прямих комерційних та економічних вигод для Вашингтона.

Ця модель «трансакційної дипломатії» вибудовується на кількох фундаментальних засадах. Передусім вона передбачає остаточну відмову від беззастережних безпекових гарантій. Вони надаються союзникам лише за умови пропорційної «оплати» чи забезпечення економічної взаємності. Як влучно зазначала журналістка Fox News Морган Філіпс, минули ті часи, коли США могли розкидати свої сили по всьому світу виключно заради захисту чи поширення демократії, бо відтепер світові лідери змушені говорити з Вашингтоном мовою економічної користі.

Аналітики сьогодні стверджують, що ставлення 47-го президента до союзників насправді більш передбачуване, ніж вони можуть припускати. Він прямою мовою озвучує свої наміри, в основі яких лежить економічна раціональність, оскільки світогляд бізнесмена із багаторічним досвідом фокусується на фінансовій доцільності. Яскравим прикладом цієї логіки стала заява Трампа під час виступу в Південній Кароліні в лютому 2024 року, де він переповів розмову часів свого першого президентства з одним із лідерів європейських країн на саміті НАТО. На запитання союзника, чи захистять США його країну від потенційної російської агресії, якщо та не виділятиме визначених 2% ВВП на оборону, Трамп категорично відповів: 

Ні, я б вас не захищав. Я б заохочував їх (Росію. — Ред.)  робити все, що їм заманеться. Ви мусите платити за своїми рахунками.  

Переосмислюючи партнерства як ділові справи, Вашингтон вимагає від союзників прямих витрат на власну та регіональну оборону. Цю позицію підтверджує виступ віцепрезидента Джей Ді Венса на Мюнхенській конференції з безпеки у лютому 2025 року. Тоді він жорстко закликав європейські країни НАТО перебрати на себе левову частку власної оборони й підвищити військові витрати, наголосивши, що США змушені перенаправляти ресурси на Східну Азію.
Вже у червні того ж року на саміті НАТО в Гаазі  центральною стала вимога підвищити оборонні видатки до 5% ВВП. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте публічно оцінив цей курс досить позитивно, заявивши про широку підтримку серед союзників і віддавши Трампу «всю похвалу» за стимулювання оборонних інвестицій.

Генеральний секретар НАТО Марк Рютте, президент Дональд Трамп та прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер з лідерами країн НАТО на саміті НАТО в Гаазі. Джерело

Я хочу, щоб вони дали нам щось за всі гроші, які ми вклали. Ми просимо рідкісноземельні матеріали та нафту.  

Не оминула ця логіка і Південну Корею — можливо, найпоказовіший приклад принципу «плати, щоб отримувати захист». Ще за кілька місяців до президентства, у 2024 році, за даними Radio Free Asia, Трамп публічно назвав Південну Корею «грошовою машиною» й заявив, що якби він керував раніше, Сеул платив би $10 млрд на рік за розміщення американських військ — «і вони були б раді це зробити».  

Утім такий підхід не обов'язково працює на користь самих США. Тодішній міністр оборони Сінгапуру Нг Енг Хен зауважив на Мюнхенській конференції з безпеки у 2025 році, що торгівля й захист — «дві сторони однієї медалі», тож зміна торговельної залежності неминуче тягне за собою зміну безпекових альянсів.Трамп виступає під час мітингу в Університеті Прибережної Кароліни 10 лютого 2024 року в Конвеї, Південна Кароліна. Джерело

Головним же інструментом для досягнення таких вигідних угод стає непередбачуваність у системі Трампа, що не сприймається його оточенням вадою, а є цілком свідомим інструментом. Постійна загроза заморожування допомоги чи дистанціювання від зобов'язань тримає партнерів у стані постійної тривоги. За стратегією 47-го президента США це є елементом «жорсткої любові» — способом змусити союзників платити більше, зберігаючи за Вашингтоном абсолютну свободу маневру. Видання Carnegie Endowment влучно назвало це «нестратегічною невизначеністю» — на противагу класичній стратегічній невизначеності, яка традиційно застосовується проти супротивників, а не союзників: партнери США більше не розуміють, в чому можуть покладатися на Вашингтон, а в чому — ні.

Тут виникає ключове протиріччя: змушуючи союзників нарощувати власний оборонний потенціал, Трамп одночасно ризикує виростити партнерів, менш залежних від американської парасольки безпеки — а отже, менш схильних йти на поступки у торгах із США. Інакше кажучи, «жорстка любов» може виявитися стратегією, яка підриває саму себе.

Резонанс у Тайбеї

Саміт Трампа і Сі Цзіньпіна, який проходив з 13 по 15 травня 2026 року, чекав весь світ, адже він мав стати головною геополітичною подією сезону. Проте він приніс мало конкретних стратегічних результатів. Замість глибинних домовленостей щодо безпеки та питань світової торгівлі, зустріч завершилася розпливчастими обіцянками та економічними домовленостями, зокрема зобов'язанням Китаю придбати американські літаки Boeing та сільськогосподарську продукцію. На відміну від дипломатичної традиції, коли чиновники обох урядів проводять перед зустріччю лідерів КНР та США багатогодинні переговори віч-на-віч щодо порядку денного та очікуваних результатів, ця зустріч скоріше нагадувала пишне шоу, де китайська сторона виявилася значно краще підготовленою. Сі пригрозив можливістю відновлення ембарго на експорт рідкісних металів, або відкладенням свого державного візиту до Америки доти, доки США не скасують або суттєво не скоротять пакет поставок зброї Тайваню. Обійшовши гострі безпекові кути, Пекін переконав Вашингтон пристати на зручне для себе формулювання про «конструктивні відносини стратегічної стабільності», залишивши питання статусу Тайваню ключовим пріоритетом порядку денного. Це значно підірвало довіру острова та інших азіатських союзників.Китайський лідер Сі Цзіньпін та президент Дональд Трамп у Домі народних зібрань у Пекіні у травні 2026 року. Джерело

Вони (Тайвань. — Ред.) хочуть проголосити незалежність, тому що думають, що США за їхньою спиною... Нам пропонують подолати шлях у 9,5 тисяч миль, щоб вступати у війну — я не прагну цього. Я хочу, щоб вони вгамувалися трохи.

Таким чином, замість традиційної для Вашингтона риторики про захист демократичного партнера, на передній план сьогодні виходить мова фінансового аудиту потенційної вигоди. Ведучий Fox News також зауважив, що Японія, Південна Корея, Філіппіни та Австралія стурбовані питанням Тайваню «не менше, а то й більше», ніж сама Америка — тобто ставки в цій розмові виходять далеко за межі одного острова.

Варто також звернути увагу на коментарі колишньої радниці з національної безпеки К. Т. Макфарланд, яка коментувала саміт для Fox News 18-го травня. Вона заявила, що Китай — стратегічний конкурент США, але це не заважає вести з ним бізнес, і що Вашингтону потрібні відносини з Пекіном, які допоможуть уникнути зайвої напруги.

Дискурс змінюється з  «ми сильна країна, і Китай — наш супротивник» до «з нами (і з ними) завжди можна домовитись», тобто акцент знову зміщується в бік бізнесу, а не до питання безпеки. Підтверджує це і наступний коментар Макфарланд, де вона, виправдовуючи слова Трампа про Тайвань, посилається саме на тему чипів: 

Ми хочемо повернути заводи чипів до Америки.. Ми не обов’язково обіцяємо вступити у війну, але й не обіцяємо, що не вступатимемо у війну. Після повернення він запевнив, що ми не покинемо Азію. Це великий морський торговий регіон, в якому ми хочемо брати участь. Ми не покинемо ні Тайвань, ні Китай. Ми просто хочемо переконатися, що маємо необхідні нам ланцюги постачання.

Тобто навіть у спробі захистити президента від звинувачень у деякій зраді союзника, розмова знову й знову повертається до категорій прибутку й економічної вигоди.

У Тайбеї такі заяви викликали хвилю занепокоєння. Суспільство та політичні сили сприйняли слова Трампа як небезпечний сигнал про те, що безпеку острова можуть обміняти на торговельні поступки. Невдовзі президент Тайваню Лай Цін-те виступив із запереченням таких ризиків.

Заступник голови Гоміньдану — однієї з найбільших політичних партій Тайваню, традиційно налаштованої на діалог із Пекіном — Чан Жун-Гун після виходу інтерв'ю 16 травня заявив, що слова Трампа стали «найсуворішим і найчіткішим застереженням американського президента на адресу тайванського керівника» за останні 20 років.

Президент Тайваню Лай Чін-те. Джерело

Таким чином, навіть у критичні моменти, коли Тайвань перебуває під постійним значним тиском китайської експансії, фокус уваги Трампа зміщується від питань регіональної безпеки до фінансової доцільності та боротьби за лідерство у сфері напівпровідників. Оборона ж острова відходить на другий план його стратегічних пріоритетів. Це не безумовна підтримка, а конкретна, постійно поновлювана ціна: щоразу, коли Тайвань хоче зберегти рівень залученості США, він має заново довести свою вигідність завдяки закупівлі американської зброї, перенесенню виробництва мікросхем на територію США та поступкам у торговельному балансі. Але ця вимога стосується не лише самого острова — паралельно Трамп веде інший, дзеркальний торг із Пекіном, де вже сам факт американської присутності біля Тайваню стає важелем для вибивання торговельно-економічних поступок від Китаю. Тобто в цій трансакційній логіці Трамп намагається витиснути максимум з обох сторін одночасно, просто різними методами: з Тайваню — прямою платою, з Китаю — стратегічною поступливістю.

Внаслідок такого підходу Тайвань постає певним гібридним суб'єктом — він одночасно є союзником за договором, об'єктом захисту, джерелом безпосередньої технологічної вигоди та переговорним козирем у відносинах із Пекіном. І поки Китай відчуває цю багатозначність та комертизацію американських гарантій, він отримує стимул і надалі перевіряти, наскільки далеко можна підштовхнути Трампа в бік суто торгівельного, а не безпекового мислення — методом, який Роберт Гейтс якраз і описав як повільне, непряме «задушення» замість відкритої конфронтації.

Висновок

Трансакційна дипломатія Трампа — це не хаос і не імпровізація. Це усвідомлена управлінська філософія, перенесена з бізнесу в зовнішню політику. Запитання «що можна з цього мати?» стало операційним принципом президентства Дональда Трампа, і водночас меседжем для виборців, які давно чекали на президента, що рахує кожен долар. За зовнішньою хаотичністю — різкими заявами у соцмережах, несподіваними розворотами, провокативними меседжами — стоїть цілком раціональна логіка: кожен союзник оцінюється за розміром внеску, кожна загроза перетворюється на предмет торгу, а тримати всіх у стані невизначеності  значно дешевше, ніж давати чіткі гарантії.

Цей механізм трансформує класичне стримування на штучно керовану кризу. Створюючи тиск через непередбачуваність і погрози відмови від захисту, Трамп навмисно підвищує ставки, після чого переводить перемовини у формат двостороннього торгу. «Машина угод» орієнтована не на розбудову довгострокової безпекової архітектури, а на фіксацію негайного результату, вимірюваного конкретними цифрами: закупівлі зброї, залучені інвестиції, нові тарифи. Саме тому тайванський кейс є не черговим прикладом, а концентрованим відображенням усієї моделі: тут ставки найвищі, а логіка «машини угод» проявляється у найбільш оголеному вигляді. 

Водночас будь-яка модель має межі свого застосування. Ефект залякування згасає — аудиторія адаптується, союзники перестають тремтіти і починають будувати альтернативи. Система, побудована на особистому прагматизмі та непередбачуваності, тримається рівно доти, доки тримається особистий авторитет того, хто нею керує, і доки партнери не знайшли інших варіантів. Саме тут і криється її фундаментальна вразливість. Тайвань став першим справжнім стрес-тестом цієї логіки — і його результат визначить не лише долю острова, а й те, чи залишається американське слово валютою у світовій політиці.