Чому автономії Британії хочуть назад у ЄС

Лідери національних партій зліва направо: Мішель О’Ніл (Північна Ірландія), Мері Лу Макдональд (Республіка Ірландія), Рун ап Йорверт (Уельс), Джон Свінні (Шотландія)

14 вересня лідери Шотландської національної партії (SNP), партії Уельсу (Plaid Cymru) та північноірландської партії Sinn Féin («Самі по собі») підписали спільну декларацію у Кардіффі за участі лідерки опозиції в Республіці Ірландії Мері Лу Макдональд. Вони заявили про право своїх націй на самовизначення, намір провести референдуми про незалежність та прагнення до майбутнього членства в Європейському Союзі. Цей безпрецедентний крок лідерів партій став найбільшим політичним викликом для Вестмінстера за останні десятиліття.

Аналізуємо, до яких наслідків для Лондона може призвести ця подія  та як вона може вплинути на ЄС і Україну.  

Історичні передумови відносин регіонів з Лондоном

Суперечності між Англією та Шотландією, Уельсом і Північною Ірландією мають глибоке коріння. Шотландія понад вісім століть захищала статус незалежного королівства й пішла на унію з Вестмінстером лише після жорсткої економічної блокади. Втім, країна зберегла автономні правову та освітню системи. Уельс пережив завоювання і примусову асиміляцію, але зберіг валлійську мову, яка має офіційний статус в країні. Найгостріший конфлікт склався довкола Північної Ірландії: колонізація та релігійні утиски католиків з боку протестантської влади призвели до збройного протистояння у другій половині XX століття між юніоністами, які прагнули залишитися під владою Лондона, та ірландськими націоналістами, включно зі збройною організацією ІРА. 

Лише у 1998 році Сполучене Королівство перейшло до моделі децентралізації. У Шотландії та Уельсі це мало заспокоїти націоналістичні рухи, які набирали силу з 1970-х і посилилися через зростання підтримки Шотландської національної партії (SNP) та партії Уельсу (Plaid Cymru). У Північній Ірландії децентралізація стала частиною Угоди Страсної п’ятниці від 1998 року, яка поклала край трьом десятиліттям збройного протистояння та встановила систему влади, розділену між юніоністами та націоналістами. В результаті  Единбург,  Кардіфф та Белфаст отримали автономію в усіх сферах національного управління, окрім секторів оборони, фінансів та зовнішньої політики, що залишалися під повним контролем центральної влади. 

Однак після проведення референдуму про незалежність Шотландії 18 вересня 2014 року, де висловилися за те, щоб залишитися у складі Королівства, цей баланс змінився. Бажаючи зберегти єдність держави, Лондон суттєво розширив повноваження регіональних урядів. Завдяки ухваленню акта Scotland Act 2016 Единбург отримав право самостійно встановлювати податкові ставки, а також ширші повноваження щодо соціальних виплат. Закони на кшталт Wales Act 2017 дозволили Уельсу запровадити власні податки та надали значно більші законодавчі повноваження. Водночас у 2022 році Верховний суд постановив, що парламент Шотландії не може самостійно призначити референдум про незалежність без згоди Лондона. У Північній Ірландії це питання визначається Угодою Страсної п’ятниці.

Референдум щодо Brexit у 2016 році посилив внутрішні суперечності. Тоді 62% шотландців та 56% жителів Північної Ірландії виступили проти виходу з ЄС, але їхню позицію перекреслила більшість голосів Англії, де 53,4% виборців підтримали вихід. Уельс тоді підтримав вихід (52,5%), однак пізніше настрої змінилися на тлі економічних втрат від Brexit. Станом на 2026 рік 61,4% валлійців підтримують повернення до Євросоюзу. 

Формально членство в ЄС і зовнішня політика належали до компетенцій Лондона. Однак вихід з блоку суттєво обмежив саме фінансову автономію регіонів. Як член Євросоюзу Сполучене Королівство отримувало структурне фінансування на суму приблизно 2 мільярди фунтів стерлінгів щороку на розвиток бізнесу, зайнятості та сільського господарства. Шотландія, Уельс та Північна Ірландія самі адміністрували свою частку й визначали, які програми фінансувати. Після Brexit ці кошти замінив Фонд спільного процвітання, який фінансується з державного бюджету й управляється центральним урядом із мінімальною участю автономій. 

Стратегія регіональних лідерів 

Цього року вперше в історії Об’єднаного Королівства лідери партій, які виступають за незалежність, прийшли до влади одночасно в усіх трьох автономіях. Партії SNP та Plaid Cymru поєднують ідеї помірного громадянського націоналізму з лівоцентристською соціал-демократією. Своєю чергою, Sinn Féin спирається на лівий ірландський республіканізм і  виступає за реінтеграцію в єдину ірландську державу. Спільним для всіх трьох сил залишається апеляція до принципу права націй на самовизначення. 

Це сталося на тлі падіння довіри до Лейбористської партії, коли її представник, британський прем’єр Енді Бернем, який очолив країну в липні 2026-го, зіткнувся з падінням довіри вже за кілька місяців. Його особистий рейтинг схвалення знизився з 16% до 7%. Кабінет звинувачують у неспроможності врегулювати страйки залізничників та подолати кризу вартості життя: середні ціни за минулих урядів у Британії зростали на 30% із 2021 року, а восени 2026 року інфляція знову почала прискорюватися через ціни на енергоносії.

Шотландська національна партія (SNP), яка керує країною з 2007 року, здобула 38,2% голосів. Це забезпечило їй 58 із 129 місць без абсолютної більшості у парламенті. Водночас незалежність при цьому підтримують 44% шотландців. Цей показник залишається стабільним ще з 2014 року. Таким чином, партія зберегла владу не на хвилі зростання підтримки ідеї суверенітету, а радше незважаючи на її стагнацію.

В Уельсі партія Plaid Cymru вперше з 1999 року стала найбільшою фракцією (35,4%), завершивши 27-річне правління лейбористів. Однак ідею відокремлення від Лондона підтримують лише 13,6% валлійців, ставлячи в пріоритет питання охорони здоров’я, вартості життя та житла.

У Північній Ірландії партія Sinn Féin утримує лідерство з показником близько 29% голосів в місцевому парламенті, закріпивши позиції, здобуті ще у 2022 році. При цьому ідею виходу зі складу Великої Британії для возз’єднання з Республікою Ірландія підтримують близько 36% виборців. Як бачимо, перемога цих партій не була прямим запитом виборців на повний державний суверенітет.

Про що меморандум

Укладений спільний меморандум у Кардіффі передбачає прагнення автономії, самостійного визначення свого майбутнього, зокрема, координації зусиль в економіці, управлінні енергоресурсами і відновленні торговельних та інвестиційних зв’язків з Євросоюзом. Крім того, лідери партій закликають британський уряд відмовитися від блокування права націй на самовизначення та забезпечити умови для конституційних змін у Сполученому Королівстві. Лідер SNP Джон Свінні назвав цю зустріч «вирішальним моментом у конституційному розвитку Великої Британії».

Попри відсутність правового статусу для офіційної заявки на членство в ЄС до здобуття суверенітету, вже зараз автономії прагнуть отримати від Брюсселя політичні гарантії майбутньої інтеграції. Якщо Шотландія та Уельс розглядають євроінтеграцію як інструмент захисту своїх економік поза межами британського ринку, то Північна Ірландія орієнтується на реінтеграцію через возз’єднання з Республікою Ірландія. 

Окрім того, лідери автономій фактично оформили координований блок, який у політичних колах вже отримав назву «Кельтський альянс». Мова йде про коаліційну модель відстоювання регіональних інтересів усередині ЄС, за якою діють менші гравці, аналогічно тому, як діє Вишеградська четвірка (V4). Механіка цієї коаліції проста: країни-учасниці спочатку узгоджують спільну позицію всередині регіону, а потім єдиним блоком просувають її на рівні Брюсселя. 

Євроінтеграція при цьому є не просто бонусом «після» відокремлення, а ключовим важелем для переконання виборців підтримати ідею незалежності. Бо зараз бюджети автономії підтримуються блоковими грантами британського уряду. Лідери партій намагаються продемонструвати виборцям, що вихід зі Сполученого Королівства не ізолює їхню економіку й вони не залишаться самі, а навпаки — повернуть втрачені через Brexit можливості. 

Реакція Вестмінстера

Речник прем’єра Енді Бернема відреагував того ж дня: прем’єр твердо вірить у союз, а Велика Британія, за словами речника, «найкраще себе почуває», коли людей об’єднують спільні цінності, а не розкол. Напередодні Бернем виключив можливість референдуму через брак суспільної підтримки в регіоні.

Вже після підписання декларації Бернем знов підтвердив офіційну відмову обговорювати нові референдуми про незалежність. Водночас така політика не виключає змін, оскільки альтернативою незалежності може стати розширення повноважень автономій, як це було після референдуму про незалежність Шотландії у  2014 році.

Що це значить для України

Те, що відбувається в Об’єднаному Королівстві, є посиленням регіоналізації Європи. Як уже було зазначено про політику Вишеградської четвірки, яка просуває свої інтереси в ЄС, так і цей меморандум є бажанням об’єднати зусилля для реалізації власних інтересів. Україна відповідає на цей тренд ініціюванням регіонального об’єднання Карпатської вісімки (C8), продовжуючи також активно працювати в Одеському трикутнику. 

Висновок

Меморандум є симптомом кризи довіри до Лондона, у якому партії відкрито заявляють про право на відокремлення і вимагають, щоб Вестмінстер визнав це. Підтримка виходу зі складу Об’єднаного Королівства в Единбурзі, Кардіффі та Белфасті наразі не досягає більшості, тому першочерговим завданням лідерів є не сам референдум, а перемовини про конкретні повноваження — податки, оборону, торговельні угоди з ЄС. Прагнення повернутися до ЄС при цьому слугує інструментом, який знижує страх виборців перед економічними ризиками виходу.

Попри те, що рішення про проведення референдуму належить Вестмінстеру, документ посилив тиск автономій на центр. У найближчі роки меморандум залишатиметься формою політичних вимог, проте згодом може підштовхнути центральний уряд розширити права регіонів задля збереження єдності країни.

Паралельно сам Вестмінстер почав публічно розглядати повернення в ЄС: 30 вересня прем’єр Бернем уперше серед очільників уряду визнав це одним із варіантів майбутніх відносин із Брюсселем. Якщо проєвропейські сили втримають владу, в 2030-х роках можливий новий референдум про членство Британії в ЄС. Таке повернення може змінити стосунки Лондона з автономіями, адже частина їхніх сьогоднішніх вимог пов’язана саме з Brexit. Однак можливий прихід до влади правих партій на кшталт Reform UK може загальмувати обидва процеси одразу.