Арктичні амбіції ЄС та їхні межі

Голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн в Арктиці. Mads Claus Rasmussen, Ritzau Scanpix, AFP

20 жовтня президентка Європейської Комісії Урсула фон дер Ляйєн, Висока представниця із закордонних справ та політики безпеки ЄС Кая Каллас та комісар ЄС з питань міжнародного партнерства Йозеф Сікела презентували нову Арктичну стратегію ЄС. Про Арктичний саміт, на якому відбулося фінальне обговорення стратегії, можна прочитати у нашому матеріалі.

Попередню політику ЄС щодо Арктики ухвалили у 2021 році. Відтоді геополітичний контекст суттєво змінився: загострилося суперництво між США та КНР за вплив в Арктиці, росія посилила мілітаризацію регіону, а трансатлантична співпраця між США та ЄС послабилася. 

Пояснюємо, як ЄС прагне посилити свої позиції в Арктиці, які існують обмеження і чому це важливо для України.

Присутність ЄС в Арктиці

До ЄС входять три арктичні держави — Швеція, Фінляндія та Данія, причому саме завдяки Гренландії остання має найбільші арктичні території серед них. Тому острів є одним із ключових стратегічних активів ЄС в Арктиці, хоча й не входить до ЄС напряму. Його відчуження на користь США, якби зазіхання Вашингтона завершилися не угодою, про яку можна прочитати в нашому матеріалі, а втратою Данією контролю над островом, суттєво підірвало б спроможність ЄС виступати самостійним геополітичним гравцем у регіоні.

Арктика має стратегічне значення як для безпеки, так і для економіки ЄС, передусім через нові торгівельні маршрути та доступ до природних ресурсів, які ЄС також прагне видобувати. Саме тому європейські країни були готові направляти військових для підтримки територіальної цілісності Данії, ризикуючи загостренням відносин із Вашингтоном і торговельною війною зі США.

Партнерства як інструмент розширення присутності ЄС

Нова стратегія ЄС спирається не лише на власну територіальну присутність, а й на партнерства з іншими державами. Так, вона передбачає поглиблення співпраці з Норвегією та Ісландією, які не входять до Союзу, але є учасницями Європейської економічної зони, а також з Канадою. На тлі загострення відносин між США та Канадою стратегія передбачає виведення співпраці «на максимально можливий рівень» під час саміту ЄС — Канада 29–30 жовтня.

Якщо говорити про неарктичні держави, стратегія передбачає поглиблення відносин із Великою Британією, Японією та Південною Кореєю. Велика Британія має стратегічне значення як один із географічних орієнтирів ГІСК-проходу, важливість якого ми розглядали в матеріалах про безпекову угоду між Ісландією та ЄС і про посилення Данією оборони Фарерських островів. Поглиблення співпраці з Японією та Південною Кореєю може бути частиною зусиль ЄС зі стримування впливу КНР в Арктиці.

Так, стратегія передбачає прокладання панарктичного оптоволоконного кабелю, який з’єднає Європу з Японією та Південною Кореєю через Гренландію та Канаду. Він має забезпечити додатковий маршрут для передавання даних між Європою та Азією, підвищити надійність цифрового зв’язку й зменшити залежність від наявної інфраструктури.

Хоча ЄС не прагне конфронтації ані зі США, ані з КНР, ані з росією, через поглиблення економічної та політичної співпраці з іншими державами він намагається закріпитися як самостійний геополітичний гравець в Арктиці. Норвегія та Ісландія мають посилювати присутність ЄС у регіоні через його проєкти у цих країнах, Канада та Велика Британія – допомагати захищати інтереси ЄС на тлі непередбачуваної політики Вашингтона, а Японія та Південна Корея – сприяти протидії посиленню впливу КНР. Стримування ж росії в Арктиці значною мірою залишається завданням самої Європи.

Базові обмеження ЄС 

Попри все вище написане, великою мірою стратегія впирається в саму природу ЄС як економічного об’єднання, мета якого – покращувати добробут і умови життя громадян країн-членів, а не оборонного альянсу. Так, у стратегії безпековими викликами заявлені різні типи гібридних атак з боку росії, мілітаризація нею Арктики, діяльність її тіньового флоту і розширення присутності Китаю через росію.

Однак стратегія значною мірою зосереджена на поглибленні взаємодії з корінними народами Арктики, розвитку економічних проєктів, зокрема створенні нових дата-центрів, захисті довкілля та продовженні зеленого переходу, а також розширенні ділових і освітніх зв’язків між жителями регіону.

Безпекові ж елементи стратегії, як-от розширення спостереження за регіоном за допомогою космічних технологій, встановлення наземних датчиків і посилення координації між пошуково-рятувальними службами країн регіону, можуть допомогти виявляти й ідентифікувати загрози, але не усувати їх. Посилення санкцій проти російського тіньового флоту створює правові передумови для затримання суден і підвищує вартість їх експлуатації, однак рішення про затримання ухвалюють національні уряди. Розвиток транспортних сполучень і мультимодальних логістичних коридорів, пристосованих до арктичних умов, може полегшити перекидання військ, проте це завдання НАТО та окремих держав, а не ЄС.

Створення спільного криголамного флоту, зокрема з атомними криголамами, для захисту підводних кабелів, як пропонувала Фінляндія на Арктичному саміті, потребуватиме часу. Наразі ЄС розглядає можливість спільних закупівель і використання криголамів, зокрема тих, що належать окремим державам, на погоджених умовах. Реалізація цих планів залежатиме від готовності країн об’єднувати ресурси й фінансувати відповідні проєкти. Про криголами як інструмент боротьби за вплив у регіоні можна прочитати у нашому матеріалі.

І це при тому, що  стратегія визначає Арктику, Північну Атлантику та Балтійське море як єдиний безпековий простір.

Це не означає, що ці кроки непотрібні: вони підвищують безпеку населення регіону та посилюють спроможність європейських безпекових структур, передусім НАТО, реагувати на різноманітні загрози.  Крім того, окремі заходи можуть зменшити наслідки гібридних атак, зокрема перешкод у роботі глобальних навігаційних супутникових систем. Реалізація плану ЄС із протидії безпілотним загрозам, що передбачається стратегією, може посилити захист країн регіону від провокацій із використанням дронів. Водночас ці заходи не усувають першопричин безпекових викликів в Арктиці — мілітаризації регіону росією та розширення присутності Китаю.

Друге обмеження – здатність впливати на рішення партнерів, які не є членами ЄС. Так, наприклад, стратегія передбачає обмеження глибоководного видобутку ресурсів в регіоні, доки не буде усунуто прогалини в наукових знаннях про глибоководні екосистеми й доведено відсутність шкідливих наслідків. Однак Норвегія, як раніше, так і, вірогідно, надалі, продовжуватиме проводити глибоководний видобуток нафти і газу в регіоні.  Навряд чи ЄС зможе змусити її відмовитися від цього, беручи до уваги, що Норвегія є ключовим постачальником газу й другим після США постачальником нафти до ЄС. Подібні суперечності можуть виникнути й з іншими партнерами поза ЄС.

Значення стратегії для України 

Нова Арктична стратегія ЄС важлива для України з кількох причин. По-перше, вона передбачає продовження санкційного тиску на російський тіньовий флот, який використовується для експорту нафти в обхід обмежень. Це може скоротити доходи росії від енергетичного експорту, які допомагають фінансувати війну проти України. 

По-друге, передбачені стратегією заходи з посилення моніторингу регіону, захисту критичної інфраструктури та протидії безпілотним загрозам можуть ускладнити ведення росією гібридної війни проти європейських держав. Це важливо і для України, адже стійкість європейських країн до таких загроз допомагає зберігати їхню спроможність і готовність продовжувати підтримку Києва. 

По-третє, прагнення ЄС посилити власну роль в Арктиці та стати самостійнішим геополітичним гравцем може зменшити залежність Європи від політичних рішень США у сфері безпеки. Це створює передумови для більшої стратегічної автономії Європи, що може забезпечити стабільнішу довгострокову підтримку України. Водночас, результат залежатиме від того, наскільки держави-члени будуть готові перетворювати заявлені амбіції на конкретні спроможності.

Висновок

Нова арктична стратегія ЄС чітко артикулює амбіцію не просто відстояти свою роль активного гравця в Арктиці, а й розширити власну присутність через співпрацю з державами, готовими виступати партнерами ЄС у цьому питанні. Крім політики стримування Китаю та росії, стратегія відображає зміну ставлення ЄС до США. Після спроб Вашингтона розширити свій вплив в Арктиці за рахунок європейських інтересів США сприймаються як непередбачуваний партнер, хоча й не як пряма загроза на рівні Китаю та росії. 

Отже, нова стратегія відображає зміну геополітичного підходу ЄС: Брюссель має одночасно стримувати загрози зі Сходу та враховувати зростання непередбачуваності західного союзника.